Неправда в науці. ч.1 (психологія)

Хто з економістів, які хоча б одним оком слідкують за настроями провідної макроекономічної тусовки, не чув про трагедію Рейнхарт-і-Рогоффа... Як? Не чув?! 

Reinhart-Rogoff

R-R! Rrr-Rr! I am evil. Yes, I am!

Спочатку, в далекому 2010, Кармен Рейнхарт і Кеннет Рогофф написали разом цю чудову статтю з досить простим по суті аналізом взаємозв'язку рівня боргу і темпів економічного зростання і дуже неявним закликом ставитися до боргу обережніше. Це було далеко не перше дослідження R-R на тему боргу, з цілком очікуваними припущеннями і висновками, логічною структурою і... результатами, які ніяк не вдавалося повторити іншим дослідникам — ніхто не знаходив такої критичної різниці в зростанні країн, в яких державний борг досяг 90%, і їх більш щасливих/ощадливих сусідів.

Хоч на це і звертали увагу критики фіскальної консолідації, але в помірній економічній тусовці і критикують помірно. А зважаючи на те, що серед аргументів на користь значного урізання бюджетів під час повільного економічного зростання і ставок в пастці ліквідності були набагато більш вразливі (аж до зовсім божевільних), статтю прийняли навіть критики: зрештою, країни з гарними темпами економічного зростання дійсно рідко досягають 90% рівня боргу. Темою дискусій був напрямок причинно-наслідкового зв'язку, а не сама його наявність.

Божевілля почалося з маленької, ледве помітної статті отут і далеко більш яскравої отут і тривало добрих кілька тижнів, протягом яких в дискусії встигли взяли участь всі.

В чому суть проблеми? Кілька молодих дослідників провели ґрунтовний аналіз оригінального дослідження і змогли знайти підстави для таких специфічних результатів.

По-перше, R-R серйозно помилилися в Екселі (я б сказав, налажали — але краще вже вдруге запропоную глянути на доброго дядька Джеймса Квака і Ексель) і просто не врахували кілька важливих спостережень. Як сказав Кругман, "Holy coding error, Batman!".

 По-друге, вони дуже дивно агрегували дані: спочатку зважували періоди високого боргу незалежно від їх тривалості, а потім з так само однаковою вагою усереднювали дані по країні (як сприятливо! єдиний "зручний" для висновків дослідження рік з високим боргом одної маленької країни, скажімо Нової Зеландії, буде таким самим важливим, як і 19 років високого боргу і швидкого зростання Великобританії).

По-третє, деякі післявоєнні періоди R-R просто викинули без пояснень (виходить, Нова Зеландія, Австралія і Канада особливо постраждали в результаті війни і тому високе зростання — очевидний наслідок сторонніх факторів, наприклад, відновлення знищеного в війні капіталу).

Взагалі, в центрі дискусії була невдала робота з Екселем: вона найбільше дискредитує результати дослідження — але є й кілька інших питань. Помилка в таблиці — явна випадковість. Парадоксальні методи агрегування — можлива недбалість, дивний випадок толерантності або звичайна інтелектуальна лінь. Але "правлення" даних — здається, цілком свідоме — завжди питання мотивації. Навіщо?

Diederik Stapel

...мегатонни висмоктаних з пальця даних! Звертайтесь до нас у будь-який час! 

Більш явний і резонансний випадок, який насправді ілюструє зовсім-зовсім іншу проблему, можна спостерігати в довгенькій статті про "зухвале академічне шахрайство". Її я раджу проглянути повністю: це цікаво.

Якщо казати слово там, де варто було б обійтися абзацом, можемо підсумувати, що Дідріка Стапеля, професора психології з Нідерландів, було викрито: він роками "малював" дані для своїх наукових робіт, для спільних з колегами досліджень і — дивні наївні студенти — для дисертацій і магістерських робіт. Незручно вийшло.

Що характерно, йдеться не про звичайне "шліфування" моделей, коли серед адекватно специфікованих обирають найбільш приємну для дослідника, а не найбільш точну, і навіть не про творче опрацювання даних в стилі R-R: Дідрік протягом своєї кар'єри дійшов до посади декана і (що цікаво, набагато раніше) повноцінного створення даних з нуля. Знову ж, головне питання – навіщо?

Не через фінансові, репутаційні чи політичні інтереси, як не дивно: причиною його дій є естетика. В психології є безліч елегантних ідей – і надто мало гарних підтверджень. Експерименти завжди все псують, вигадані дані – ніколи.

Політика, маленька...

— Ты бесконечно прав, но что толку, если твоя женщина плачет? 

— #@%%#!!!

Ціллю будь-якої науки, фактично, є пошук істини. Ціллю будь-якої політики, фактично, є пропаганда власної точки зору.

Успішні політики мають довге й щасливе життя, стають поважними членами суспільства і плодять багато офіційних і неофіційних нащадків. Успішні науковці мають... істину.

Еволюція виростила в нас безліч маленьких пристосувань для полегшення перемоги в суперечках. Наприклад, ми, далеко не ідеальні звичайні люди, несвідомо звертаємо непропорційну увагу на аргументи, які підтверджують нашу позицію — англомовні психологи називають це "confirmation bias" (подібних, виправданих з точки зору виживання, а не адекватності, рис ще багато: Вікіпедія має цілий список, але спочатку прочитайте оце!).

Такі маленькі, "кишенькові" політичні інтереси десятків і сотень поколінь предків дають нам інстинктивну потребу захищати правоту своєї позиції, а не змінювати її під дією чужих аргументів — незалежно від умов.

Повертаючись до основного питання — тріумфу і трагедії R-R — слід зауважити, що ці дрібні психологічні мотиви мали місце в цій історії.

Останнє дослідження, яке закінчилося нещастям, було лише кроком в довгій історії аргументів, висловлених на захист одної і тої ж позиції. Рейнхарт і Рогофф вже давно досліджують питання дефіцитів і не менш давно мають сильну, стійку позицію в цьому питанні. Усвідомлені причини цього чи несвідомі, шанс того, що позиція авторів неочікувано зміниться під дією фактів не надто великі: хто чув про економіста, який посередині життя радикально змінив погляди чи школу? В будь-якому випадку, факти кажуть, що критика на ідеї R-R не подіяла: їх зауваження у відповідь на підняту бучу.

Не лише соціальні інстинкти можуть бути причиною академічних махінацій — але решта мотивів краще виглядатиме в новій частині статті. Плюс, такі абстрактні речі швидко втрачають цікавість.

Бережливість і мультиплікатори. Case of

Припустимо, ви немаленька гіпотетична країна з серйозною, майже катастрофічною проблемою державного боргу. Міжнародна організація, такий собі (гіпотетичний) Валютний Фонд прогнозує поступове покращення: стабілізацію заборгованості і щедре щорічне зростання економіки на 1,75% протягом наступних шести років, але тверезе розуміння іронії слова «покращення» не надихає ні владу гіпотетичної країни, ні інвесторів на фінансових ринках. Умовний графік співвідношення державного боргу до ВВП виглядає так (пам’ятаємо, що дані від 2011 прогнозні):

Як бачимо, радіти таким прогнозам може лише державець-мазохіст з солідним досвідом.

Ми, автори цього блогу (маємо надію, і ви, наші шановні читачі) не маємо сентиментальних почуттів до мазохістичної державної політики.

Взявши на озброєння потрібні дані і знання про розмір мультиплікатора в сучасних умовах, уявимо цю країну ще більш гіпотетичною: вона вдалася до складного політичного рішення і ввела фіскальний стимул на 100 млрд. євро десь на початку 2012.

Як вже згадувалося, нарощення державних витрат (особливо коли йдеться про витрати на продукти з високою часткою "вітчизняних" компонентів) більш ефективне, ніж скорочення податків. Оскільки ми хочемо від стимулу максимальної дієвості, припустимо його повністю витратним — і з мультиплікатором на рівні 1,7 (максимуму Бланшарового проміжку). Припустимо також, що весь цей ефект проявиться протягом досліджуваного року (про те, як насправді виглядає мультиплікатор в часі — в наступних статтях).

Такий здоровенний стимул призведе до зростання на 15,5% номінального ВВП гіпотетичної країни протягом 2012 порівняно з прогнозованим спадом на піввідсотка. Додатковий ВВП генерує додаткові податки, песимістично — за середньою ставкою (дещо про середню і граничні ставки податків), і тому дефіцит до кінця року виростає лише на 40 мільярдів.

Звісно, цих 40 мільярдів дефіциту ми фінансуємо додатковою емісією державного боргу, але — чудо! — рівень боргу до ВВП від нашої маленької акції лише скоротився. 

В випадку відсутності стимулу (це — базовий сценарій, baseline) співвідношення боргу до ВВП становить 79%, в нашому сценарії — всього 71%. 

Імовірно, в цьому випадку слід чекати зменшення ставок (з нинішніх 5,5%). Слід зауважити, що додаткові витрати, пов’язані з обслуговуванням нашого боргу за цієї ставки — 2 млрд євро щорічно — компенсуються падінням середньої ставки по боргу гіпотетичної Іспанії (ой!) всього на 0,2 п.п. або ростом довгострокового тренду ВВП на 0,5 п.п.

Ця проста і досить груба, хоч і (як мінімум на думку автора!) не позбавлена певної елегантності модель показує позитивний ефект фіскального стимулювання на рівень державного боргу. Слід зауважити, що такий фінт можливий за високого рівня державного боргу (папірчик і ручка кажуть, що в моделі критичне значення буде близько 25%) і високого рівня мультиплікатора (для Іспанії з посиланням на те ж джерело — щонайменше 0,87). 

Цікаво, що за наведеного співвідношення боргу до ВВП можна взагалі проігнорувати оподатковування додаткового продукту — тоді фіскальна політика буде ефективною лише за мультиплікатора, вищого за 1,25.

Прямо відповідаючи на заявлені в попередній статті циклу питання, в сучасних умовах вже самого рівня мультиплікатора вистачає для обґрунтування фіскального стимулювання, низькі ставки — це додаткова вигода (і одна з причин такого мультиплікатора). Якщо вважати, що проблеми конкретної країни — в нестачі попиту (щодо Іспанії — факт), ставки в межах одноцифрових чисел не мають значення. 

До дискусій

Цікаво, що рівень боргу — одна з улюблених тем демагогії «боргових зомбі». Часом цей параметр звинувачують в усіх проблемах, включно з низьким ростом ВВП і поганою погодою, і рекомендують... фіскальну консолідацію. Парадокс.

Бережливість і мультиплікатори. Факти (tl;dr)

Одною з найбільш обговорюваних минулого тижня академічною макроекономічною спільнотою ідей знову стали державні витрати (можна було б замінити на посилання кожне слово в цьому реченні, але це вже занадто). Чому? Все просто: в цьому немаленькому документі серед різних цікавих речей (так, я вважаю, що хоч разок в рік треба звернути увагу на  світову економіку) на сторінці 41 трапилися революційні матеріали.
Колонка за співавторства головного економіста МВФ Олів’є Бланшара дивує визнанням недооцінки розміру мультиплікаторів в основних моделях, що використовувалися для прогнозів економічної ситуації на поточний рік. Дослідження досить переконливе: метод дає можливість ігнорувати вплив інших факторів (як, наприклад, глибина кризових явищ).

Що таке мультиплікатор?

Тут все просто: мультиплікатор показує ефективність фіскальної політики для зміни ВВП, це просто коефіцієнт в умовному рівнянні ВВП при змінній, що характеризує фіскальну політику. Відповідно, одиниця додаткових витрат чи, навпаки, податків, буде змінювати ВВП держави на розмір мультиплікатора. Можна сперечатися з такою лінійною залежністю, але це вже давно традиція, що поробиш.

Числа

Згідно з матеріалами, розмір мультиплікаторів в моделях МВФ можна оцінювати близькою до 0,5 — тоді як результати аналізу свідчать про помилку на рівні 0,4-1,2 і справжнє значення фіскального мультиплікатора на рівні від 0,9 до 1,7.
Слід зауважити, що в дослідженні йдеться про єдиний фіскальний мультиплікатор дефіциту бюджету — це деякою мірою "розмиває" результати дослідження: згідно з компіляцією досліджень мультиплікаторів, зробленою науковцями МВФ 2009 року, можна впевнено заявляти про різний розмір мультиплікаторів для різних складових бюджету: податків, доходів, витрат. Якщо вірити кейнсіанській традиції, мультиплікатор споживання буде вищий, а податків — нижчий за агреговану оцінку Бланшара.
В особи, яка відкрила попереднє посилання, складається думка про невисокий рівень фіскальних мультиплікаторів — на фоні частини цих досліджень навіть 0,5 виглядає оптимістичною оцінкою дієвості фіскальної політики.
Так і є: протягом роботи над дипломом до даних значної частини з цих досліджень прийшлося ставитися дещо більш скептично: вони надто значною мірою конфліктували як з фактичними даними, так і з моєю більш новокейнсіанською точкою зору. Подібні позиції панували як в 2009, так і в найближчому минулому (власне, темна ера макроекономіки триває), хоч і викликали заперечення і заперечення з боку деяких науковців.

Що воно означає?

Фіскальний мультиплікатор має тонкий прихований зміст (йдеться саме про мультиплікатор витрат):

• < 0, радикально класичний, австрійський підхід: від’ємний мультиплікатор стверджує, що втручання уряду дуже шкідливе для економіки і явно рекомендує скорочення державного сектору;
• (0;1), помірний класичний випадок: низький позитивний мультиплікатор постулює конкуренцію між державним та приватним сектором: нарощування державних витрат скорочує, "витісняє" приватні витрати, а фіскальне стимулювання — річ, до якої треба ставитися вкрай обережно; 
• > 1, гордий кейнсіанський підхід: державні витрати генерують додаткові приватні витрати,  для стимулювання економіки варто застосовувати фіскальний метод.

Хай теоретики не ображаються на таке змішування позитивних і нормативних тверджень, блог — річ науково-популярна.

Стара оцінка мультиплікатора на рівні 0,5 свідчить про 50% витіснення державними витратами приватних. Арифметика тут проста: державні витрати — компонент ВВП і за незмінних приватних мають збільшувати його на 100% стимулу; якщо ж цей відсоток менший, відбувається компенсуюче скорочення приватних витрат. Відповідно, вплив 

Оновлена оцінка мультиплікатора свідчить про явну перевагу рекомендацій кейнсіанського підходу: для відновлення економіки слід широко застосовувати нарощування витрат уряду.

Як це вплине на державний борг? "Кейнсіанці" (якщо Саммерса, Кругмана, ДеЛонга та багатьох інших — прізвища яких я просто не насмілюся писати кирилицею — можна так неакуратно об’єднати) заявляють, що нема сенсу переживати про це в часи рекордно низьких ставок.

Якою мірою це так? Що робити країнам (Греції чи Іспанії, наприклад), ставки в яких не такі вже й низькі? Що ще може означати вище значення мультиплікатора? Відповіді на ці питання з’являться вже в найближчій статті.

Бережливість і мультиплікатори. Пролог

Ощадливість, бережливість, фіскальна консолідація, скорочення дефіциту — улюблена тема останніх кількох років. Чотири роки минуло з моменту, коли Кругман явно і ясно рекомендував, що робити в поточній ситуації — витрачати більше і не надіятися на монетарний стимул.

Відверто кажучи, багато що сталося за той час: боргова криза в США 2011, дохідність в 30% за облігаціями Греції, повальне захоплення бюджетними урізаннями в Європі... але весь цей вир подій не змінив важливості бюджетного питання ані найменшою мірою.

Як виглядає історія? В загальному випадку, винні в нинішній ситуації саме греки. Економічна і фінансова криза Греції перелякала всіх — і цим створили непогані умови для повторення ситуації (консенсус авторів цього блогу — за нинішньої ситуації грекам хана: слід відмовлятися від євро, прийняти дефолт чи вигадати щось новеньке), але поки що ніхто не приєднався до їх веселої компанії. Інші країни Європи з поганенькою фінансовою ситуацією — наприклад, Італія (близько 120% боргу до ВВП), Іспанія (близько 70% боргу до ВВП), Португалія (близько 100%)  — потрапили в неї вже протягом останньої кризи і останні роки старалися якось це побороти.

Часто звучить думка, що основною проблемою державних фінансів цих країн і їх економіки в цілому є високий рівень державного боргу, який слід якнайшвидше зменшити: він становить загрозу для платоспроможності держави, зменшує впевненість громадян як в фінансовому секторі, так і в національній економіці. Звісно, єдиним способом скоротити розмір державного боргу є політика ощадливості: підняти податки, скоротити витрати, відмовитися від частини соціальних гарантій, реформувати всю бюджетну систему і досягти бюджетного профіциту.

Третя частина старого циклу статей стосується якраз менш традиційних (і, імовірно, більш дієвих) методів боротьби з борговою кризою. Наступна, ще не написана, стосуватиметься якраз підтверджень скептичної позиції авторів блогу щодо бережливості.

Суть в деталях. Державні закупівлі

З’явилася новина щодо змін до закону «Про здійснення державних закупівель». В підсумку, тендерів стане далеко менше: не буде обов’язково їх проводити, коли витрачаються власні кошти державного підприємства.

Взагалі, колишня версія закону не давала ніяких гарантій чесного й ефективного процесу. Існують (і широко відомі) численні методи махінацій в тендерній сфері: забезпечення нерівномірної інформованості потенційних учасників (поінформувати лише "правильних" і ускладнити ефективний пошук інформації іншими; оголошення з нестандартними літерами — класичний приклад), специфічно окреслити вимоги до закуповуваного продукту чи знизити ціну одної з тендерних пропозицій в останній момент (звісно, з її підвищенням після початку контракту з "важливих причин"). Узагальнюючи, існує непідтверджена інформація, що тендерна система не перешкоджала перемагати "правильним" компаніям.

Крім того, існує також не менш підтверджена інформація, що рівень корупції в сфері державних закупівель немотивовано зріс з введенням в дію старого закону: значно зросла кількість посередників (з якими слід домовитися), з’явилися додаткові вимоги до продукту (наприклад, недешева тендерна документація) і, найважливіше, було фактично втрачено механізм відповідальності за якість і ціну закупленої продукції («це все тендерний комітет, директор тут ні до чого», «комітет зобов’язаний обрати пропозицію за найкращою ціною» і таке інше). Одним словом, тендери — не особливо хороше рішення.

Тверезий погляд на ситуацію показує, що старий закон не мав нікому заважати. З одного боку, він створює гарну основу для ефективного, чесного й прозорого здійснення державних закупівель. З іншого, не перешкоджає переходу грошей з державної власності в приватну (є таке гарне слово, «розкрадання»). Явно закон не заважав нікому.


Основна різниця — час. Здійснення тендерних закупівель — справа не тижнів, а місяців. Нова система, в свою чергу, має можливість «екстреного зливу»
державних коштів в будь-який зручний момент.

Цікаво, для чого може знадобитися можливість швидко і масово «виводити» державні кошти?