Про незламні депозити (нарешті)

Короткий позачерговий випуск про найбільшу подію української банківської системи з часів винайдення валютних інтервенцій і графіків Екселю.
...або НАРЕШТІ

Новини?

Сьогодні (вчора вже, вчора! — я ніколи не встигаю вчасно дописати статтю) Верховна Рада прийняла закон і (НАРЕШТІ) створила законодавчі умови для оформлення депозитних договорів без можливості передчасного розірвання договору. Лишилося тільки підписати його у Президента, правильно?

В новинах багато неадекватних і мало не саботажних заголовків: "Рада заборонила вкладникам достроково знімати депозити", "Рада дозволила банкам не повертати вклади достроково", "Рада определила условия запрета на досрочное снятие депозитов", "Банкам дозволили не повертати депозити достроково"... Єдиний, хто дійсно радує — Інсайдер, який зміг написати назву адекватно.

З такими дурними заголовками я не здивуюся, якщо не дуже уважні читачі сьогодні зірвуть з петель двері кількох банківських відділень. Сенсаційна істеричність, некомпетентність чи злий намір?

Отже, що сталося?

Рада дійсно прийняла закон. Він дійсно стосується депозитних вкладів.  

Як тільки цей закон набуде чинності, в Україні фактично існуватимуть два види депозитів: вклади на вимогу і строкові вклади. На вже укладені договори він не діє — що досить прямо суперечить суті газетних заголовків.

Вклади на вимогу (ч. 2 ст. 1060 ЦК) видаються банком на першу вимогу вкладника. Якесь поняття строку до таких вкладів застосовуватися вже просто не може: вони мало відрізняються від звичайних поточних рахунків з нарахуванням відсотків.

Коли йдеться про строкові вклади (ч. 3 ст. 1060 ЦК), банк повинен повернути суму вкладу та нараховані проценти лише на момент закінчення строку договору — і лише у передбачених в договорі випадках, якщо цей строк не настав. Одним словом, дочасне повернення існуватиме тільки в випадку форс-мажорів — уважніше читайте текст депозитного договору.

Що цікаво, автоматично переоформлювати депозитний договір тепер можна тільки як вклад на вимогу: після закінчення договору його можна буде вільно зняти в будь-який момент. Ура! Більше ніяких десятиразових продовжень!

Для Нацбанку

Нацбанк (НАРЕШТІ) радіє, попри відсутність голови влаштовує святкування з шампанським і заявляє через прес-службу (до речі, Нацбанк пише в правильному стилі, а от заголовок про це на "Правді" зовсім неадекватний: "НБУ вітає рішення Ради щодо неповернення вкладів достроково"):

"...проблема дострокового зняття депозитів і незабезпеченості ресурсами банківських операцій є однією з основних причин низької ліквідності і неплатоспроможності банків. Це виникає через паніку клієнтів банків, які поспішають забрати свої вклади. Зате банки намагаються покрити дефіцит ресурсів борговими методом - за рахунок рефінансування, і великий тягар лягає на Національний банк України"

Для Національного банку це дійсно великий і корисний крок — депозитний ринок (НАРЕШТІ) стане більш-менш передбачуваним. Менше дострокового зняття, менше ризиків в банківській системі, менше складної і сумної роботи в НБУ.

Єдине, що має їх дійсно розчаровувати — маленька запара в перших кілька місяців:

3. Національному банку України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести власні нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити приведення у відповідність із цим Законом внутрішніх положень банківських установ.

Для банків і клієнтів

Поки що комерційним банкам — насправді — не жарко й не холодно від нового закону.

Він ніякою мірою не впливає на старі депозитні договори. Крапка. 

А от після того, як всі розроблять нові типові договори, більше-менше утрясуть нові умови і ставки, ситуація поміняється. Отак:

Зараз кожен депозит строковий, але надається в комплекті з ризиками: банк ризикує, що вкладник депозит розірве за першої ж ознаки паніки, вкладник — що надто багато інших клієнтів банку запанікують, банк збанкрутує, а вклад повертатиметься через Фонд гарантування вкладів довгі місяці й роки (і з шаленою бюрократичною тяганиною). 

Новостворені строкові депозити насправді будуть набагато менш ризиковані для банку: вони матимуть можливість чітко планувати свої потреби в готівочці (або "в ліквідності". хрусткій, зеленій, чудовій ліквідності) і не розвалюватися від першого ж панічного подуву в стилі моделі Даймонда-Дибвіга. Вкладник теж — трішечки — більш захищений, але в основному його прийдеться приваблювати відчутно вищими відсотками. Здається, в перші місяці цих вкладів буде небагато.

В той же час депозити на вимогу будуть більш ризикованими, ніж сучасні звичайні депозити. Зараз передчасне повернення вкладу обов’язково включає відсотковий штраф і купу додаткових проблем, а за новим законом це можна буде зробити легко й безболісно. Для вкладників ці депозити лише трохи менш ризиковані за рахунок простішої процедури, для банків практично нічим не відрізняються від сучасних. Очевидно, ставка за вкладами на вимогу буде на рівні нинішньої ставки на 1 місяць і ще трішки нижчою. 

Для Арбузова

Єдиний, кого цей закон примушує плакати — наш поза-поза-попередній голова НБУ Сергій Арбузов (далі — повний текст його заяви):

Верховная Рада приняла сегодня закон об условиях возврата срочных депозитов, который дает банкам право предлагать срочные депозиты без возможности их досрочного снятия.

Принятие этого законопроекта ожидаемо восторженно прокомментировали в НБУ. Пресс-служба ведомства привела в Facebook все те плюсы, которые закон несет банковской системе. Это – снижение рисков в результате более эффективного управления ликвидностью, предоставление банкам правовых рычагов для установления баланса пассивов и активов, возможность сформировать надежную ресурсную базу для средне- и долгосрочного кредитования экономики, а также уменьшить процентные ставки по кредитам.

Однако, в НБУ не указали на один существенный минус, который перечеркивает преимущества документа.

Закон не сможет стать спасительным кругом в условиях паники населения, продолжающего оттока депозитов, фактического краха банковской системы. Принятие закона сейчас приведет лишь к тому, что украинцы, которым никто не объяснил, что именно означает запрет досрочного расторжения, предпочтут не рисковать и вовсе откажутся от услуг банков. Более того, будут забирать даже те срочные вклады, которые еще есть в системе.

Те же, кто отважится доверить свои сбережения банкам, выберут самые короткие депозиты, что приведет к резкому уменьшению среднего срока вклада, вынуждая банки все равно предлагать депозиты с возможностью досрочного расторжения. В таких условиях наивно говорить об эффективном управлении ликвидностью и о надежной ресурсной базе для средне- и долгосрочного кредитования экономики.

Закон об условиях возврата срочных депозитов очень нужен в стране, визитной карточкой которой стала валютная паника. Но принимать такой закон стоило не раньше, чем через год, когда ситуация в банковском секторе и экономике в целом стабилизируется, будет наблюдаться стабильный приток депозитов населения. Нужно было подождать, когда люди перестанут бояться банков и государства. Если, конечно, цель власти в том, чтобы принести пользу финансовой системе, а не продемонстрировать бурную деятельность.

Що можна сказати?.. Я цілком розумію, навіщо Арбузову говорити дурниці. 

Ті українці, які дійсно не довіряють банківській системі, вже давно нею не користуються. Решта — вже й так укладають абсурдно короткі договори (на 1 чи 3 місяці, наприклад): звісно, заборони на дострокове зняття грошей зараз нема, але є бюрократія і знижена ставка. Середній строк вкладу вже й так зменшувати нема куди.

Сумно, що Нацбанк не публікує даних про депозити з більшою деталізацією строків. Сумно, що Нацбанк досі не оприлюднив даних за квітень (перевірте посилання, можливо вони там вже давно є).

Якщо комусь цікаво, найновіші дані можна скачати прямо з сайту НБУ, а графічки зробити в Екселі. 

Навіть без подальшої деталізації структури найкоротших депозитів відразу ясно, що з початку 2014 частка депозитів на вимогу виросла на третину — до 40%, а вони не зазнають ніяких змін через оновлення законодавства. 

З решти 60% депозитів значна частина явно приєднається до нових депозитів "на вимогу" — але треба розуміти, що на даний момент так чи інакше в категорії "на вимогу" всі 100% вкладів: будь-який з них можна розірвати в будь-який момент. 

Тому кожен відсоток нових "строкових" депозитів — вже маленький виграш для банківської системи.

Звісно, в перші кілька місяців нас трішки "потрусить", поки не з’явиться нова стабільність. Звісно, якщо наші новинні служби і Арбузов будуть сіяти паніку з настільки ж сильним інтересом, як сьогодні, то труситиме вже цілком серйозно. 

В чому С. Арбузов точно не помиляється, що "украинцы, которым никто не объяснил, что именно означает запрет досрочного расторжения" нароблять багато-багато-багато дурниць. Нам тільки хвилі паніки через некомпетентність ЗМІ і прес-центру НБУ бракує.

Цей закон зовсім не схожий на "жорстку, але необхідну" садомазохістичну політику: він корисний і коротко-, і довгостроково. Можна було б почекати закінчення банківської нестабільності рік, два, десять чи навіть сто — але з новими правилами ситуація стабілізується набагато раніше. 

З першої секунди своєї дії цей закон зробить ситуацію в банківській системі набагато яснішою.

І ось його прийняли. НАРЕШТІ.

Який біль: Аргентина...

Отже, наш блог знову з вами, шановні читачі — і маю надію, "шановні читачі" цього блогу досі існують.

Як це часто буває, реальне життя і кількамісячна перерва зробила неактуальними більшість тем, про які варто було написати – але й підкинула багато нового й цікавого.
Наприклад, про воєнні дії... але в цій війні надто мало економіки, надто багато страху, ненависті і політики, щоб я міг написати щось варте умовного плюсика за моїми внутрішніми стандартами.
Ми вже багато, навіть непропорційно багато розмовляли про банкрутство — більше, ніж про ризики в цілому, фіскальну політику чи інноваційні фінансові технології. Що ж, тема насправді важлива і кожного разу викликає інтерес публіки. Особливо в часи, коли слова "банкрутство" і "Україна" надто часто звучать в одному реченні.
Але в цій статті ми будемо дивитися на це явище з цілком нової точки зору. З дивної і злегка страшної перспективи того, кому треба вирішувати проблеми вже збанкрутілої країни.

Отже, як співалось, Аргентина-Ямайка — 5:0... Хоча ні, Аргентина у цьому чемпіонаті вже не виграє. А про футбол більше ні слова.

Криза

...просто маленький прапор і велика катастрофа очима Вікіпедії.

Дуже давно в далекій галактиці, в кінці 1990-х в Південній Америці аргентинська економіка трагічно й бурхливо котилася в безодню. Падіння економіки, корупція, гіперінфляція, бідність, руйнування фінансових і державних інститутів. Читайте по буквах: "криза".

Скорочення податкових надходжень до бюджету і безпрецедентна потреба в державних видатках, які приходиться цілими десятиліттями фінансувати за рахунок емісії нових боргів — переважно зовнішніх і номінованих в доларах. Гіперінфляція, для припинення якої знадобилася фіксація курсу песо відносно долара — а, як ми пам'ятаємо, фіксований курс не особливо гарно впливає на економіку. Інвестори починали відчувати ризики — і піднімати планку відсоткової ставки для державного боргу: в кінці 2000-го вона сягала вже 16%, катастрофічного рівня навіть за нашими стандартами.

2001 рік. Майже 20% безробітних — колапс економіки. Близько 20% виборців здають пусті чи попсовані бюлетені — колапс політики. Коло 40% ставки державного боргу і обмежений доступ до банківських рахунків — але уряд ще тримався. 

МВФ залишає Аргентину сам-на-сам з кризою, а ставка піднімається до 48%.
Ой. Громадські заворушення, протести і відверті бунти.

Ой! Уряд і президент складають повноваження (останньому приходиться втікати з будівлі адміністрації вертольотом, гостросюжетно і якось по-українськи).

Серед іншого, новопризначений в. о. президента Адольфо Родрігес Саа вчетверо девальвував песо і оголосив дефолт 93 мільярдів доларів зовнішнього боргу. Саме з цього моменту починається дійсно цікава частина.

Реструктуризація

Дефолт — це завжди страшно. Суверенний дефолт, банкрутство країни — взагалі особливий випадок: в жодному з таких випадків не існує ні профільного закону, ні авторитетного регулятора, ні унітарного підходу. 

Ніякої визначеності, чіткості чи впевненості. І зазвичай повнометражна катастрофа як супровід — в гарних умовах держава на дефолт не насмілиться.

Саме по собі банкрутство має невеликі наслідки на фоні загальної кризи — але створює кілька довгострокових ускладнень. По-перше, воно різко обмежує можливість залучати новий капітал: ніхто в світі не буде позичати уряду, який не повертає позик. По-друге, хоч більшість активів держави зручно захищені її ж юрисдикцією, у власності кожної країни є трохи чудових речей за кордоном: гроші, резерви, нерухомість — і як мінімум частина з активів може бути передана кредиторам іноземними судами. По-третє, воно сильно б’є і по можливості отримувати позики і для приватних осіб в межах країни — можна сказати, що дефолт надійно переносить країну у міфічний "третій світ".

А ще, крім цих проблем є й інша невелика складність: рано чи пізно криза закінчується, а уряд вирішує знову стати звичайним гравцем на політичній і фінансовій арені. Можливо, в нього навіть буде досить ресурсів, щоб повністю і з відповідними процентами повернути старі борги — але зазвичай це довгий і болісний процес.

Так сталося і з Аргентиною: до 2005 економіка відновилася достатньо, щоб можна було подумати про вихід з дефолтної ситуації — але ставка 40% за 4 роки збільшує заборгованість майже вчетверо. Очевидно, що настільки незручні борги ніхто і ніколи не виплачуватиме.

Тому коли Аргентина почала обмінювати старі, страшенно вигідні "на папері" борги на нові, з набагато гіршими ставками, але й фактичними виплатами, 76% власників гігантського аргентинського боргу погодилися на реструктуризацію.

Майже дослівно перекладаючи незрівнянного Фелікса Тунця:

Реструктуризація була однозначно вимушеною: власники бондів не мали якогось голосу в цьому питанні, крім вибору — брати участь в ній чи не брати. Але якраз таким чином працює державний борг. Якщо банкрутує суверенна держава, кредитори небагато можуть, щоб примусити її оплачувати свої борги. В цьому зміст слова "суверенний". Відповідно, існує така традиція, що більшість кредиторів приймають будь-які умови, які їм запропонують.

Насправді, в подібній ситуації хоч якусь вагу мають тільки інші суверенні кредитори і МВФ.
Якраз тому на початку 2006-го Аргентина пожертвувала третиною резервів ЦБ і виплатила повністю (цент до цента) борг МВФ як привілейованому кредитору — і цим самим досягла нейтральності одного з ключових своїх опонентів.

А вже у 2010 Аргентина провела другий раунд реструктуризації. Навіть найбільш вперті з інвесторів зрозуміли механізм і прийняли обмін. За підсумком обох раундів 93% старих боргів Аргентини зникли і були замінені на компромісні, набагато вигідніші для уряду.

Але що сталося з рештою боргу?

VULTURES

"1) орн. гриф; 2) хижак, стерв’ятник (про людину)" ABBYY Lingvo

Отаким негарним словом називають власників кількох мільярдів доларів боргу, які не погодилися на реструктуризацію ні в 2005, ні в 2010 — і всі останні 12 років судяться з аргентинським урядом в надії заробити хоч щось: майно, фінансові активи чи — найбільший куш! — повернення боргів на оригінальних умовах і ставках з врахуванням накопичених за роки відсотків.

Після десятиріччя судів і поневірянь один інвестор — знаменитий в окремих, досить вузьких колах власник Elliot — Paul "Vulture" Singer, який в принципі і спеціалізується на обгризанню фінансово мертвих тушок, нарешті виграв свій великий приз.
Кажуть, правда, це не найбільший виграш: до цього "гриф" вже куштував Перу і Гану (так, суверенні країни), невідому мені Delphi і навіть сумнозвісних Lehman Brothers,  Смачного, Пол!
Про деякі з цих інвестицій часто викрикують феноменальні цифри у 4000% прибутку, наприклад — але, імовірно, більшу частину прибутків приходиться витрачати на юристів, лобістів і хабарі. А це все досить дорогі види задоволень.

Pari Passu'й

16 червня у США суд останньої інстанції виніс останнє рішення, яке фактично поховало можливість Аргентини вийти неушкодженою з цього конфлікту.
Втім, якщо читач (або читачка) був досить уважним, він запитає — а як же невразливість суверенного позичальника, про яку ми говорили на кілька абзаців вище?
Все просто — Аргентина не була достатньо обережною і згідно з укладеними договорами виплачує гроші "новим" кредиторам зовсім не на власній території і за власними правилами — а в штаті Нью-Йорк, який (упс!) знаходиться в США і має власні суди і юрисдикцію. Виходить, як мінімум ці платежі вразливі до американських судових рішень — і одночасно життєво важливі для Аргентини.

Отже, яке питання викликало зіткнення таких грізних гігантів, як Аргентина і Елліот?
В кожному договорі є частини продумані і виважені — і, навпаки, закріплені традицією та багаторазовим вжитком. Останні просто використовуються раз за разом в якомусь стандартному розумінні — наприклад, підпис. Інколи ж такі штуки можуть неприємно вразити як у випадку Аргентини: захований десь у тексті написаних таємничою юридичною версією вавилонської договорів стандартний абзац про pari passu приніс аргентинським юристам чимало проблем.

Якщо вірити цій публікації у Emory Law Journal, ніякого релевантного історичного чи фактичного значення поняття pari passu не має і аж ніяк не може сприйматися так, як його пробували пояснити фінансовані Elliott адвокати — але...
16 червня цього року суд вищої інстанції у США виніс остаточне рішення у суперечці про pari passu: тепер і назавжди у цьому випадку даний термін означає вимогу однаково ставитися до всіх кредиторів — і тих, хто погодився на реструктуризацію, і "грифів". Порушення pari passu саме по собі мало означає: Аргентина вже десяток років, з часів дефолту, не дуже ретельно виконує всі свої зобов’язання — але американському правосуддю в особі судді Griesa (Грі-іза, Джиммі ді Грі-іза) вдалося знайти дієвий інструмент примусу суверенної країни.
Відповідно до рішення суду Аргентина не може виплачувати заборгованість перед добросовісними кредиторами поки не виплачуватиме так само мільярдні борги грифам. Або всі однаково отримують гроші, або однаково страждають.

Що найбільш цікаво, відповідача — Аргентину — це рішення покарало... але гроші втрачають насправді лише треті сторони — власники реструктуризованого боргу, платежі на користь яких заморозили. Трохи незручно вийшло.

Fallout 

Найпаскудніше навіть не те, що, не маючи ніякої влади над Аргентиною безпосередньо, заштатний суд у США не просто повністю заблокував поточні платежі на 539 мільйони доларів.
Не те, що цих 539 мільйонів втратили взагалі-то якраз добросовісні інвестори.
Не "технічний" дефолт, який цілком може знову занурити Аргентину в фінансовий кам’яний вік — якщо переговори, початі минулого понеділка, не дадуть результату, це станеться вже 30 липня. Дефолт — ще не найбільше можливе нещастя, звісно... але це літо для Аргентини виглядає не особливо приємним.
Не те, що якісь заштатні лобісти змогли протиснути через (найчесніший у світі?) суд рішення проти самостійної країни, ігноруючи пасивну протидію з боку не лише кожного суверенного уряду, а й здорового глузду. Всі, крім найбільш ідеалістичних з нас, цілком розуміють, що суд, для якого закон важливіший за будь-які наслідки — вже набагато кращий, ніж все, на що більша частина світу може розраховувати.
Ні, справжня проблема — прецедент. У англо-саксонському праві рішення суду, яке б божевільне воно не було, є підставою для аналогічних рішень у схожих обставинах. Тобто кожного разу, коли група інвесторів вирішить погратися у "грифів" — вони можуть очікувати, що суд рано чи пізно винесе рішення на їх користь і так само урівняє їх права з рештою кредиторів.

Які у цього можуть бути наслідки? З одного боку, цей випадок може означати припинення історії державного боргу як ми його знаємо: у майбутньому кожен кредитор перед тим, як погодитися на обмін боргів на менш вигідні, згадає справу Elliott проти Аргентини і просто ніколи на  реструктуризацію не погодиться. Для кожного вигідніше почекати "гарної погоди" і нагадати про своє існування вже після реструктуризації — і насолоджуватися своїм виграшем коли решта кредиторів пожертвували частиною своїх доходів для відновлення платоспроможності.
Класична free-rider problem (симпатичний переклад — "ефект безбілетника"): якщо нікому не можна відмовити у чомусь приємному, наприклад, публічній освіті чи наявності яскравих ліхтарів, найбільше виграє той, хто за таке щастя платить найменше — а в результаті такі проекти або оплачуються примусово і всіма, або помирають без фінансування. "Кожен за себе" в цьому випадку зовсім не працює.
Навіть казки для юних фінансистів стверджують, що вибір на користь доброго і вічного в фінансах можливий тільки за наявності відповідної фінансової мотивації — а в цьому сценарії на реструктуризацію не буде вигідно погоджуватися нікому.
В свою чергу, працювати з нереструктуризованими кредитами — не варіант вже для держави: відтермінування зобов'язань на кілька років у випадку 30-40% річних робить їх оплату просто неможливою. Виходить, борги, які донині спокійно реструктуризувалися у вже звичному порядку, будуть просто списуватися якимось юридично обгрунтованим чином — і жоден з кредиторів у разі дефолту не отримає взагалі ні копійки. У такому світі держави будуть позичати набагато менше, ніж зараз, і під набагато вищі відсотки — вищі ризики вимагають вищої винагороди.
Єдиний надійний вихід — відразу і завжди використовувати в договорах інший абзац про collective action clause ("всі кредитори змушені приймати рішення більшості", якщо перекладати масивний текст з юридичної на українську). Тоді або реструктуризуються або всі борги, або жоден їх цент. Примус і тиранія — цілком надійні способи вирішення суспільних дилем.

Дефолтні експерименти

З іншого боку, все не так страшно. У Аргентині і інших суверенних позичальникам є ще кілька трюків.
Найбільш очевидний — перейти на старомодні купони чи надсилати іменні чеки прямо на адреси правильних кредиторів — недоступний: одне з численних рішень суду блокує можливість американського посередника передати інформацію про "добросовісних" кредиторів комусь поза юрисдикцією американського суду для оплати. Цим же ж обмежуються кілька інших винахідливих механізмів —  і ще мінімальними часовими рамками.
Аргентина, скоріше за все, не зможе вигадати до 30 липня якийсь достатньо обгрунтований юридично крок для уникнення дефолту і муситиме домовлятися з кредиторами про компроміс або оголосити технічний дефолт. Якогось третього варіанту я поки не бачу.
Для сучасних суверенних позичальників вигідніше, якщо Аргентина проявить твердість і піде на дефолт. Холодна війна в дії. Гарантія взаємного знищення як стратегія ведення переговорів. 
А зважаючи на розміри зобов'язань перед "грифами" і їх безпрецедентної легальної сили, цей варіант виглядає дуже привабливим і для Аргентини — і, на противагу, далеко не найкращим для Aurelius і Elliot.
А для того, щоб з впевненістю говорити про дії сторін, корисно було б бути юристом з доступом до матеріалів справи і текстів договорів. Життя бентежне.

Якщо ж Аргентина оголосить дефолт з її боргами можна зробити багато цікавого. З одного боку у разі технічного банкрутства вони знову, як у 2002, стають нічого не вартими. З іншого, цього разу Аргентину з точки зору наявних ресурсів влаштовують і розмір, і ставки її облігацій, вона цілком може розплатитися з добросовісними кредиторами. Їй заважає лише... дивне рішення... дивного суду.
Фелікс Сальмон, чия позиція щодо Аргентини цілком невипадково схожа на мою — зрештою, саме він минулого року звернув мою увагу на весь судовий процес проти Аргентини, в кінці своєї статті пропонує досить принадний спосіб організувати платежі. Зрештою, зворотний викуп акцій, коли компанія замість дивідендів цілком чесно купує для себе і анулює частину власних акцій в обігу, вважається нормальним і навіть зручним методом виплат для фірм: так зазвичай приходиться платити менше податків.
Звісно, викуп облігацій практично ніколи не використовується для проведення звичайних платежів ні комерційними фірмами, ні державами: контракти облігацій зазвичай дуже чітко визначають доступні механізми — але коли вже і так формально порушуєш контракт можна бути як завгодно винахідливим.
Можна так само порушити звичайні формальності проведення обміну і організувати поза межами американської юрисдикції невеличку спеціалізовану біржу, яка обмінюватиме "американські" борги на нові. Сальмон пропонує місцеві, прив'язані до долара, облігації.
Я від себе додам, що згідно з цією статтею у Financial Times облігації емітувалися у 6 валютах і на 8 юридичних територіях, а згадане рішення суду до емітованих під іншими юрисдикціями, схоже, застосовуватися не буде. Тому заблоковані судом облігації можна буде обмінювати на емітовані у цілій низці інших — що важливо, з більш адекватною судовою системою — країн борги. Єдиний, хто від цього насправді постраждає — американська фінансова система. Ха.
В крайньому випадку можна зробити щось зовсім божевільне з юридичної точки зору. Наприклад, передати всі активи і частину зобов'язань Аргентини на користь іншої крани, припустимо, Аргентини*, залишивши "грифам" лише назву.

Головне з точки зору тієї гігантської гри, яка неявно ведеться між всіма суверенними позичальниками і їх кредиторами за участі окремих міжнародних організацій — щоб Аргентина не здавалася і не погоджувалася на умови недобросовісних кредиторів.

P.S. У The Economist кажуть, МВФ звернув увагу на ситуацію і планує-таки повернутися до титанічних планів 2002-го — точніше, зробити нову спробу у тій же тональності. Замість реструктуризації — "репрофілювання", а МВФ, у свою чергу, просто не буде зв'язуватися з найбільш неприємними позичальниками незалежно від їх важливості для світової фінансової системи. Можливо, про це прийдеться написати коротеньку статтю.
P.P.S. Цікаве й корисне зауваження — "а що ж робити іншим позичальникам?" Все просто: викинути абзац про pari passu з тексту майбутніх угод, включити абзац про collective action clause і постаратися не емітувати облігації у США чи під їх юрисдикцією. І одне, і друге, і третє — просто очевидна обачність.

Масштаб: витрати, ризики і управління

Протягом піку кризи і вже пізніше багато було сказано (і жартовано) про мегабанки, адже одною з важливих новацій останньої кризи стало приділення значної уваги врятуванню окремих банків, які "too big to fail".

не ображайте дядька Чарлі

Наявність економії на масштабі є загальновідомою істиною (в тому числі підтверджується і для банків, див. цю статтю) — точнісінько як ефективність ринків, спадна гранична корисність чи несхильність до ризику. Втім, вона, як і будь-яка інша з цих ідей, працює далеко не завжди..

Для початку спробуємо зрозуміти, як саме функціонує економія на масштабі для класичного банку — і, як завжди, для початку треба згадати базову економічну теорію.

В найпростішій мікроекономіці типовою задачкою є визначення оптимального розміру за допомогою порівняння граничних доходів і граничних витрат. Принцип — найбільш успішна робота досягається в точці, де відбувається зміна знаку похідної прибутків: де випуск поточної одиниці товару збільшує прибуток, а наступної — вже зменшує. В цих же задачах зазвичай фігурують дві категорії витрат — незмінні постійні і лінійно залежні від обсягу випуску змінні. Цього поділу цілком досить для постулювання ефекту масштабу, але застосовувати цей підхід до більш-менш реальних ситуацій, імовірно — один зі смертних гріхів прикладної мікроекономіки. Тому я пропоную повністю висмоктану з пальця структуру задачі, яка дає можливість оцінити ситуацію.

Якщо говорити про універсальний банк, його продукти реалізуються за однаковою ціною незалежно від розміру банку: умови здебільшого диктуються ринком чи ринками, на яких він оперує. Тобто зі збільшенням розміру банку доходи збільшуються пропорційно чи близько до цього - поки ми говоримо про традиційний універсальний банк.

З іншого боку знаку віднімання — витрати. І вони не лише відмінні за своєю суттю, а й складніші за структурою.

Витрати і масштаби

Уявімо собі банк, який швидко збільшує свої активи і, в загальному випадку, доходи. Однозначно, виникають три категорії витрат: ті, які ростуть повільніше, ніж доходи — фіксовані; ті, які ростуть в (умовно) лінійній залежності від доходів — пропорційні; і, нарешті, ті, які ростуть швидше за розмір кредитного портфелю банку чи доходи від нього — назвемо їх прискореними.

Проаналізуємо витрати банку на предмет приналежності до окремих категорій. 

Класичні фіксовані витрати — витрати на нерухомість, заробітну плата персоналу — для достатньо великих змін масштабу банківської діяльності є пропорційними: затрати на "покриття"  прямо залежать від кількості потенційних клієнтів, якщо йдеться про корпорації, які тягнуться на пару континентів.

Витрати на фінансування можна з певним скрипом моделі вважати пропорційними розміру кредитного портфелю: доступ до більш ефективних способів залучення капіталу по мірі збільшення пасивів компенсується збільшенням їх ціни за рахунок збільшення левериджу і, можливо, вичерпання окремих, більш вигідних джерел. Тренди тут складні аж так, що судити на  елементарному рівні статті просто неможливо.

До фіксованих можна віднести витрати на формування бази даних і обробку інформації: система для ведення сотні тисяч клієнтів мало відрізняється від системи, здатної опрацьовувати мільйони. Аналогічно спадними є граничні затрати на інші види аналітичного забезпечення. Після певного роздуму до цієї категорії можна додати і витрати на юридичний супровід і чесне чи не дуже лобіювання: вони ростуть досить повільно по мірі нарощення клієнтської бази (наприклад, можливість маніпулювати Libor, якою активно користувалися чи не всі найбільші банки, є взагалі дискретною: будь-який банк, який не "вступив до клубу", несе додаткові витрати).

Також, технічно, затрати на захист від ризику теж скорочуються, коли банк стає більшим і географічно ширше представленим. Диверсифікація, крихітко. Втім, якщо моделі ризик-менеджменту неадекватні, як це було в 2008, збільшення портфелю тільки збільшує загрозу: відносний розмір забезпечення скорочується швидко, а ризики — повільно. Мало того, структура мотивації менеджменту робить більш імовірними помилки в моделях, які зменшують витрати, але збільшують загрозу — а не такі, які випадково роблять банк більш безпечним (Джеймс Квак про це, Ексель і підгорілий шашлик з китового мяса).

Більш цікаві (бо набагато небезпечніші) "прискорені", надлінійні витрати: саме вони перетворюють економію на масштабі в too big to operate (теж непогана стаття). Які саме? Дивіться назву: нелінійно ростуть ризики і затрати на управління.

Ризики

...anybody can lehman brothers

Про нелінійні ефекти від масштабу гарно пише Талеб в своїй Antifragile або, зокрема, в цій статті (поки йдеться про порівняння одного банку і десяти міні-банків, все гарно; коли якимось незрозумілим чином автори отримують різні дисперсії для суми десяти розподілів Бернуллі і одного аналогічного біноміального — я відчуваю підозри). Втім, для тих, хто не може чи не хоче читати творчість цієї особи, (на мою думку) однаковою мірою одіозного та геніального популяризатора, я адаптую його ідеї прямо тут.

Про ці події ми всі чули з новин: Джером Керв'єль, один з трейдерів Société Générale, довго грав в обхід всіх систем внутрішнього контролю і до січня 2008 створив приховану (в тому числі від безпосереднього керівництва і всіх-всіх-всіх співробітників!) позицію розміром 50 млрд євро — і  що найбільш парадоксально, не з метою викрасти ці гроші, а для того, щоб збільшити прибутки рідної компанії і отримати за  зароблене 0,5% бонусу. Згідно з версією Société Générale, в Європі трейдери — чесні, а менеджери — сліпі... я сам набагато більш схильний вірити звинуваченому: якщо правда те, що про його дії було відомо всім зацікавленим особам в компанії, логічною стає "необізнаність" керівництва та чесність самого Керв'єля (тоді якість виконання "викриття" викликає в мене німоту і параліч пальц...).

21 січня 2008 аферу розкрили, і банк терміново закрив цю гігантську позицію. Як каже Вікіпедія з посиланням на FT, обсяг торгів за три дні ліквідації сягав 544 млрд. Продаж на такому майданчику цінних паперів на 49,9 млрд викликав обвал європейських ринків на 6% і втрати  4,9 млрд євро з боку Société Générale.

Чи точкове збільшення пропозиції майже на 10% може викликати "просідання" ринку? Так. Так!

Тепер, за прикладом Талеба, ввімкнемо атрофовану уяву і поділимо Société Générale на десять маленьких однаковісіньких банків і в них, відповідно, матимемо десять міні-Керв'єлів, кожен з ретельно захованим портфелем в 5 млрд євро.

Панічне закриття довгої позиції в 50 мільярдів призвело до втрат 5 мільярдів. Панічне закриття довгої позиції в 5 мільярдів призведе до втрат якого розміру?.. Імовірно, майже ніяких: додаткова пропозиція цінного паперу в 1% від його ринкової капіталізації (як і додаткова ліквідність/попит)  не викличе обвалу. Десять маленьких ліквідацій лише в одному випадку можуть стати такою ж поганою новиною, як і одна велика: якщо відбуваються абсолютно синхронно.

Це все типовий нелінійний ефект, на яких спеціалізується Талеб.

Я наважуся дещо відійти від основної канви наративу авторів, аби додати ще одну цікаву штуку.

Припустимо, шанс раптом отримати збитки від махінацій з певною часткою активів стабільно становить p% незалежно від банку — що абсолютно відповідає попередній ситуації, коли на кожного Керв'єля  в одному великому банку маємо десять міні-Керв'єлів в десяти маленьких; і як ми можемо зрозуміти з попереднього прикладу, це вже дуже викривлена на користь великих банків ситуація.

Що я як фінансист можу сказати про таку модель? Виходить цілком класичне порівняння біноміальних розподілів  з основами 1 і 10. Навіть без Монте-Карло чи знання всіх формул, маючи лише поняття про спосіб розрахунку стандартного відхилення і додавання розподілів, з'ясовуємо, що за однакових середніх витрат їх стандартне відхилення більш як втричі вище (підказка: додавання 10 випробовувань збільшує дисперсію вдесятеро, множення в випадку успіху на десять збільшує дисперсію в 100 разів; далі просто рахуємо корені) в випадку одного "відповідального випробування" (для інсайдерів: з часів іспиту Камінського хотів звинуватити когось в некомпетентності на основі бездарної мінімізації стандартного відхилення балів).

Можна сказати просто, що великий банк — річ порівняно з купою маленьких ризикована.

Управління 

..."одна голова добре, а дві – мутація"

З мого досвіду банківської діяльності, одна людина здатна ефективно наглядати в межах своєї компетенції за певним, досить обмеженим числом справ. Більше активів – більше справ – більше працівників в бек- чи мідл-офісі. А для того, щоб забезпечувати зростання активів, має бути відповідне зростання і фронт-офісу.

Для ефективного нагляду за рядовими працівниками потрібні керівники найнижчого рівня, для нагляду за якими в свою чергу потрібні більш компетентні керівники – і аж поки на якомусь рівні не залишається один керівник, а система не насичується кадрами.

Можна сказати, класична ієрархічна система управління – зобразимо піраміду в вигляді двовимірного трикутника – описується двома параметрами: розміром основи і кутом нахилу, який відображає ефективність системи менеджменту. Це, звісно, спрощена модель, але вона чудово показує цікаву закономірність. Якщо ріст не супроводжується управлінськими інноваціями, між кількістю активів (і витратами на працівників найнижчого рівня) і витратами на всі рівні управління є квадратична залежність – повірте, це крутіше, ніж якась там лінійна.

І це лише очевидна складова, яку найлегше моделювати. Ускладнення структури управління додає нові виміри проблемі конфлікту інтересів, ускладнює рух інформації, погіршує координацію ресурсів... Очевидно, такі проблеми зазвичай приховані глибоко в надрах конфіденційних папочок — але інколи стається якийсь кит (ні, чесно, кит! LON! DON! WHA! LE!) і все безладдя стає просто сніданком для журналістів (я не обіцяв повернутися до цієї теми?).

Вам це все злегка нагадує опис недоліків планової економіки, правда ж? Кажуть, фірма — одна з рідкісних систем, де ефективні, ринкові механізми так і не з'явилися. Firm as a market-free zone, так-так (про це ми просто зобов'язані поговорити якось більш детально).

Висновки

...додаємо стіл і ворона

Найгірше, що ці всі речі страшенно складно зводити в одну картинку. Тому я цього робити і не буду. Вам вирішувати, буває чи ні насправді економія на масштабі.

Є дві речі, на яких я б хотів наголосити.

З одного боку, банки мають тенденцію ставати більшими з плином часу або за допомогою злиття, поглинання чи придбання (раціонально це чи ні? Дамодаран теж не дасть однозначної відповіді, лише постійний бонус до мудрості й інтелекту). Це гарний аргумент на користь того, що великі банки почуваються краще.

З іншого боку, можна побачити цікаву тенденцію: фіксовані і лінійні витрати постійні і видимі, а значна частина надлінійних витрат епізодична і пов'язана з ризиками. Талеб з посиланням на невідомого мені Фудзівару на самому початку наведеної вище статті пише, що ризик банкрутства не залежить від розміру компанії. А остання криза, здається, непропорційно сильно вдарила найбільших гравців на фінансових ринках. Можливо, розміри банку дійсно можна асоціювати з вразливістю?

Корисні посилання, які просто не знайшли місця в самій статті:

Цікава штука з Vox EU

Felix "Тунець Фелікс" Salmon про релевантний аспект банківських ризиків

Марк Тома обговорює TBTF

І знову

Знову в 2008?

Дякуємо інформаційному агентству CbondS за ту інформацію, яку вони постійно публікують, зокрема, цей графік KievPrime O/N — кредити «овернайт» (буквально — «на ніч», з вечора до ранку) на міжбанківському ринку.
Що ми бачимо? Так, якби не шалені 2008-2009, такий рівень міжбанківських ставок просто пробив би горішню межу екрану і почав літати по кімнаті, калічачи економістів і народ.
Що означає така висока ставка? З тих чи інших причин банківському сектору явно не вистачає ліквідності (простим словом — грошиків), а НБУ не хоче її надати.
Це типовий симптом валютного таргетування в Україні (вже згаданий в публікації мого колеги), коли приходить час реагувати на негативні шоки валютного ринку: НБУ обмежує кількість гривні в економіці, аби не допустити зростання курсу доллара. Одночасно він виходить на ринок з власним доларовим запасом... Керівникам Національного банку лишається лише надіятися, що черговий шок не дуже сильно вплине на їх золотовалютні резерви — в протилежному випадку лишається девальвувати гривню.
Знайома картина, яка вкупі з не надто гарним станом США (не розберуться з боргом до кінця року — смерть через фіскальну консолідацію, наприклад), Японії (рецесія?) і Європи (яка досі не радує проривами ні в сфері фіскальної консолідації, ні в сфері відновлення зайнятості), переконує: 2008 зовсім близько. Ще, наприклад, досить переконливі чутки про проблеми української металургії.
Падіння виробництва, безробіття, девальвація, банки падають і розбиваються об холодний асфальт...

Ні. Поки.

Як мінімум поки це стосується дефляції: хай якою чудовою видається версія «стримування гривні», є трохи більш гарне пояснення. Як переконує нас стаття bin.ua, нестача гривні почалася через крах RD Банку, в якому 29-го ввели тимчасову адміністрацію і поглибилася проблемами вже ринкової ліквідності: ринкова паніка зробила банки надлишково обережними. 

Плюс, як виявилося, український міжбанківський ринок сильно страждає від інституціональних проблем: окремий банк в основному кредитує аналогічні за розміром і ризиком установи, що добряче зменшує розмір ринку: замість одного великого маємо багато маленьких і хаотичних. 

Чому це не казка для заспокоєння публіки? 

Цього разу НБУ таки продавав банкам валюту (xls), хоч, може, й трохи недостатньо:

По-друге, знову ж посилаючись на bin.ua, можна констатувати відчутне зниження ставок за останні два дні (для тих, хто не з нами — 1 та 2 листопада 2012 року).
Тому якщо різкого просідання гривні і слід очікувати, точно не до початку наступного тижня. Щодо решти кризи — залежить, але можна довіряти правоті милого дядечка Дубровського, який попереджає про кризу, але не раніше за початок 2013.
ЕВДГ рекомендує: осінню депресію поки варто відкласти до кращих часів.

Бережливість і мультиплікатори. Case of

Припустимо, ви немаленька гіпотетична країна з серйозною, майже катастрофічною проблемою державного боргу. Міжнародна організація, такий собі (гіпотетичний) Валютний Фонд прогнозує поступове покращення: стабілізацію заборгованості і щедре щорічне зростання економіки на 1,75% протягом наступних шести років, але тверезе розуміння іронії слова «покращення» не надихає ні владу гіпотетичної країни, ні інвесторів на фінансових ринках. Умовний графік співвідношення державного боргу до ВВП виглядає так (пам’ятаємо, що дані від 2011 прогнозні):

Як бачимо, радіти таким прогнозам може лише державець-мазохіст з солідним досвідом.

Ми, автори цього блогу (маємо надію, і ви, наші шановні читачі) не маємо сентиментальних почуттів до мазохістичної державної політики.

Взявши на озброєння потрібні дані і знання про розмір мультиплікатора в сучасних умовах, уявимо цю країну ще більш гіпотетичною: вона вдалася до складного політичного рішення і ввела фіскальний стимул на 100 млрд. євро десь на початку 2012.

Як вже згадувалося, нарощення державних витрат (особливо коли йдеться про витрати на продукти з високою часткою "вітчизняних" компонентів) більш ефективне, ніж скорочення податків. Оскільки ми хочемо від стимулу максимальної дієвості, припустимо його повністю витратним — і з мультиплікатором на рівні 1,7 (максимуму Бланшарового проміжку). Припустимо також, що весь цей ефект проявиться протягом досліджуваного року (про те, як насправді виглядає мультиплікатор в часі — в наступних статтях).

Такий здоровенний стимул призведе до зростання на 15,5% номінального ВВП гіпотетичної країни протягом 2012 порівняно з прогнозованим спадом на піввідсотка. Додатковий ВВП генерує додаткові податки, песимістично — за середньою ставкою (дещо про середню і граничні ставки податків), і тому дефіцит до кінця року виростає лише на 40 мільярдів.

Звісно, цих 40 мільярдів дефіциту ми фінансуємо додатковою емісією державного боргу, але — чудо! — рівень боргу до ВВП від нашої маленької акції лише скоротився. 

В випадку відсутності стимулу (це — базовий сценарій, baseline) співвідношення боргу до ВВП становить 79%, в нашому сценарії — всього 71%. 

Імовірно, в цьому випадку слід чекати зменшення ставок (з нинішніх 5,5%). Слід зауважити, що додаткові витрати, пов’язані з обслуговуванням нашого боргу за цієї ставки — 2 млрд євро щорічно — компенсуються падінням середньої ставки по боргу гіпотетичної Іспанії (ой!) всього на 0,2 п.п. або ростом довгострокового тренду ВВП на 0,5 п.п.

Ця проста і досить груба, хоч і (як мінімум на думку автора!) не позбавлена певної елегантності модель показує позитивний ефект фіскального стимулювання на рівень державного боргу. Слід зауважити, що такий фінт можливий за високого рівня державного боргу (папірчик і ручка кажуть, що в моделі критичне значення буде близько 25%) і високого рівня мультиплікатора (для Іспанії з посиланням на те ж джерело — щонайменше 0,87). 

Цікаво, що за наведеного співвідношення боргу до ВВП можна взагалі проігнорувати оподатковування додаткового продукту — тоді фіскальна політика буде ефективною лише за мультиплікатора, вищого за 1,25.

Прямо відповідаючи на заявлені в попередній статті циклу питання, в сучасних умовах вже самого рівня мультиплікатора вистачає для обґрунтування фіскального стимулювання, низькі ставки — це додаткова вигода (і одна з причин такого мультиплікатора). Якщо вважати, що проблеми конкретної країни — в нестачі попиту (щодо Іспанії — факт), ставки в межах одноцифрових чисел не мають значення. 

До дискусій

Цікаво, що рівень боргу — одна з улюблених тем демагогії «боргових зомбі». Часом цей параметр звинувачують в усіх проблемах, включно з низьким ростом ВВП і поганою погодою, і рекомендують... фіскальну консолідацію. Парадокс.

Греція, почалося.

Саме сьогодні вони реструктуризували першу частину боргу.
Основна інтрига — чи допоможе?
Ставки по боргу на рівні 14-19% повинні таким чи іншим чином фінансуватися за рахунок доходів державного бюджету. Сьогоднішня порція облігацій (177 млрд. євро), відповідно, відповідає незначному обсягу в 25-30 млрд. євро щорічних платежів для підтримання боргу на номінальному рівні — при 90-мільярдній дохідній частині бюджету без значних перспектив майбутнього зростання... якби це не було так сумно, я б lol.

Борг і дефіцит. Що робити, що робити?

(Ця стаття — третя в циклі про борг і дефіцит. Для повного розуміння слід прочитати хоча б першу)
Уявімо собі (цілком реалістичну) ситуацію, коли держава нездатна сплатити власний борг. Почнемо з питання...
Чому так буває?
Як вже було згадано, доходи держави визначаються НВВП. Зазвичай ставка облігації нижча за темп зростання номінальних показників економіки і все класно — для США, наприклад, характерний довгостроковий темп зростання НВВП на рівні під 7% (не будемо говорити про 35% за грецькі облігації).
З іншого боку, бувають в економіці періоди, коли низька інфляція супроводжується низьким темпом економічного зростання — кризи попиту, як от зараз.
Борги не падають разом з економікою. Тим більше, держава не може скорочувати видатки разом з падінням доходів — програмно-цільовий метод і всілякі подібні обмеження; бюджет зводять раз на період.
Ще тут працює фактор очікувань: за таких умов і гарного прикладу, значна частина ринку може перелякатися можливого дефолту і вимагати підвищення ставки — цим збільшуючи імовірність неплатоспроможності. Як на мене, всі європейські аутсайдери, крім Греції — жертви більшою мірою таких панічних настроїв, а не власних проблем.
От і приходить уряд до ситуації, коли борги різко виросли, доходи різко впали, а очікування різко неспокійні. (відчай) Що робити, що робити?!

Регулювання ринку облігацій
Це — класика. Один з каналів монетарної політики центрального банку — операції на ринку державних облігацій. Банк або купує облігації, вливаючи в економіку нову грошову базу, або продає — вилучаючи її надлишок.
У випадку негараздів центральний банк може орієнтуватися і на ціну облігацій — і більше, ніж зазвичай вилучати надлишкову їх пропозицію, скорочуючи дохідність облігацій (цим знижуючи навантаження на уряд) і розширюючи інфляцію.

Фіскальні заходи.
Якщо держава передчуває проблеми зі платоспроможністю, цілком може збільшити податки і скоротити видатки.
В результаті такого фінта знижується дефіцит бюджету — і, звісно, скорочується темп зростання боргу. Мало того, інвестори бачать, що держава париться з проблемами власних зобов’язань і, можливо, навіть починають трохи більше вірити в безпечність облігації.
З іншого боку, "фіскальна бережливість" є засобом з певними побічними ефектами. Якщо нове кейнсіанство не помиляється, саме в час кризи попиту мультиплікатори є особливо високими — від подібного кроку ВВП хоче знижуватися, цим лише поглиблюючи боргову кризу.

Фінансування боргу емісією
З одного боку, це органічне продовження першого з заходів. З іншого...
Це страшно. В невдалі часи це може бути просто страшно.
Втім, це далеко не так страшно, як дефолт по основних позиціях державного боргу.
Плюс, в часи кризи попиту запас можливої емісії до стану "вбиваймо себе самі, в нас галопуюча інфляція-мутант!!!" трохи вищий: базовий рівень інфляції менший, а частину інфляційного тиску візьме на себе цілком приємне зростання ВВП.
От в часи "перегріву" (з високим темпом росту ВВП і високою інфляцією) чи просто довгостроково таке робити — заганяти себе в препоганеньку яму (згадаймо стагфляцію початку дев’яностих, брр!)

Гарантування боргу Центральним Банком
От це дійсно варіант.
По-перше, він безкоштовний. Чому? Поки країна не банкрутує, ЦБ і пальцем в палець не вдарить.
По-друге, він непереможний. Чому? Той, хто захоче грати проти центрального банку на його власному полі (ми не говоримо про іноземну валюту), швидко приречений з’ясувати невичерпність запасів грошей навіть в українському Національному Банку, не кажучи вже про ECB чи Fed.
Якщо виникнуть проблеми — завжди можна надрукувати ще більше грошей.
По-третє, він діє не лише в майбутньому, а й зараз. Банкрутства уряду ніяк-ніяк не відбудеться, ризики падають, попит росте, а вимога до дохідності знижується — і на цьому закінчується боргова криза.

З іншого боку, існують і випадки, коли гарантувати борг не варто — безголові греки, наприклад.