Живучи на піку 3: Review

За традицією, кожні кілька років я переглядаю, що ж вийшло з попередніми дописами. Цього разу, після демографічної стратегії - подумалося про демографію. 

Народжуваність

Як і колись - на цій карті можна побачити країни, які не вимирають. Щось змінилося? По суті нічого: або країна готується вимирати, або вона бідна і не дуже приємна для життя. І навіть останніх стало менше: нижче 2.1, рівня відтворення, впали ще й Індія, Іран, Аргентина і Еквадор, першим з африканських країн почав вимирати Туніс.

В сумі у світі зараз 132 країни, групи країн чи території за визначенням статистики Світового Банку (з 266), які не дотягують до рівня відтворення. Якщо дуже грубо узагальнювати, багата й цивілізована частина світу вимирає вже давно - а в останні роки починає вимирати вже і не дуже багата.

Чи призводить це абстрактне вимирання до миттєвої і неминучої катастрофи? Ні! Катастрофа вже неминуча, але ну зовсім не миттєва: населення може роками продовжувати рости, але це вже інерція, а не сталий розвиток.  

Природний рух населення

Як ми бачили раніше, падіння народжуваності не відразу призводить до вимирання: коли здорова країна починає народжувати менше - якийсь час за рахунок різниці в розмірі поколінь населення продовжує рости. Так, сучасні дорослі можуть вирішити народжувати куди менше дітей, ніж раніше — але сучасних дорослих куди більше, ніж було їх батьків і дідів. З часом ця інерція вичерпується, покоління немовлят і старих врівноважуються, і тільки після цього населення починає обвалюватися.

Від'ємний природний рух населення - це просто: в країні вже вмирає більше людей, ніж народжується. Всередині країни населення починає зникати. Знову ж таки, це не вирок: люди можуть потрапляти в країну через імміграцію. Але це вже критичний дзвіночок — щоб просто стояти на місці, країні вже потрібне постійне підживлення ззовні, на своїх власних ресурсах вона вже не витягує.

В середньому за даними WB проходить 23 роки між першим падінням народжуваності на жінку і першим падінням природного приросту населення нижче нуля — така інерція між зміною народжуваності і появою перших явних наслідків. Серед 132 країн (чи груп країн, чи територій) з вимиральною фертильністю до цього вже докотилися 52.

 

Коли графік вище нарешті дійде до 0 і продовжить падати ще нижче - все, населення в світі перестане рости в цілому, і далі для забезпечення хоча б стабільності суспільства одним (очевидно - багатшим або сильнішим) країнам прийдеться прирікати інші (очевидно - бідніші) на вимирання. Класична гра з нульовою сумою, трохи несумісна з сучасною "зеленою" повісткою. 

Населення

Поки що росте, хоч і звично найповільніше за всю історію вимірювань. Але в 40 з 265 країн, територій і груп в таблицях Світового Банку - вже знижується (в 2019, коли я починав цю серію - в 35-и). Поки що падіння пов'язане більше з міграцією, ніж з культурними чи інституційними особливостями - розвинуті країни здебільшого тримаються "в плюсі" за рахунок імігрантів, а страждають в основному помірно бідніші, в яких одночасно провалена демографія, але недостатньо високий рівень життя не призводить до масової міграції.

Тому багато де - вже падає. Конкретно - в 40 країнах і територіях. 

В Україні, Молдові, Білорусі, Вірменії, Росії і східноєвропейсько-центральноазійському регіоні в цілому (нагадую, останні дані - за 2023). В кількох інших європейських країнах, здебільшого - жертвах масової еміграції туди, де краще платять: Польщі, Словаччини, Угорщини, Сербії, Албанії. В Італії, яка чомусь не отримує достатньо переселенців на фоні більш привабливих європейських країн.

Звісно, в Японії, яка дуже неохоче приймає іммігрантів і дуже рано почала страждати від сучасної народжуваності.

І, на диво, вперше за всю його історію - в Китаї. От тобі й майбутній світовий гегемон.

Що цікаво: населення працездатного віку скорочується частіше, ніж населення в цілому, і частіше навіть, ніж населення з природних причин - в цілих 55 країнах. Молоді, працездатні люди 15-64 років - більш мобільні, і частіше переїжджають туди, де краще. Особливо, коли навколо - війна чи загроза війни, нестабільність і розруха. 

Оффтоп: WW3

При цьому дуже весело виглядає ріст працездатного населення в розрізі можливої Третьої Світової. Працездатне населення в тому ж Китаї падає стабільно з 2016: такий-сякий природний приріст вже давно не компенсує еміграцію. В Росії - безперервно з 2010. Навіть в Північній Кореї (хоч і набагато менше, ніж в Південній), з 2021 - що дивно, бо в країні поки що народжується трішечки більше, ніж помирає, а про масштабну хвилю північнокорейської еміграції я не чув.

З іншого боку майбутніх барикад - невпевнене зростання. В США, Франції і Великобританії - працездатних досить стабільно, хоч і дуже повільно, більшає, причому як за рахунок супермінімального внутрішнього приросту, так і за рахунок імміграції. В Німеччині - почало рости тільки після початку нашої війни.

І далі дивує Ізраїль: 2.1% річного підвищення населення (і працездатного теж), з них 1,36% - за рахунок внутрішнього росту. Ось хто насправді знайшов демографічний Грааль, а не розпіарені північноєвропейські країни (жодна з країн не піднімається вище 1.6 в фертильності - хоч поки що ніхто, крім Фінляндії, не показує зниження населення).

ВВП, довгостроковий і не дуже

Якщо припустити тривалість покоління в 30 років, як в США (що не дуже коректно для "молодших" демографічно країн, але цілком працює з найрозвинутішими), з фертильності, яка розраховується на покоління, можна навіть без хитрих демографічних симуляцій грубо розрахувати річну зміну кількості населення і оцінити його вплив на ВВП: просто розділити ріст/падіння за покоління на 30 років. 

Далі - пам'ятаємо, що кожен відсоток зростання чи зниження населення за дуже спрощеними припущеннями факторної віддачі веде до зростання чи зниження ВВП на 0.7%. Таку таблицю я вже навіть робив, і вона досі не втратила актуальності.

Що цікаво зробити — подивитися, хто втратить найбільше в новому, вимиральному світі. По суті, ми припускаємо, що іміграція/еміграція припинилася, а вся інерція фертильності вичерпалася — і далі щороку кількість населення рівномірно падає так, як можна очікувати через низьку народжуваність. На практиці все буде гірше: поки 

Звісно, найбільше страждає Корея. З 2.5% економічного росту, зафіксованому нею в останньому десятилітті, демографія вб'є 1.6. Сингапур, Нова Зеландія, Колумбія, Канада, Чілі, Іспанія, Арабські Емірати, Австралія, Ірландія, Швейцарія, Австрія, Норвегія, Бразилія, Перу, Мексика — всі вони можуть втратити порівняно з нинішнім статусом кво більше 1% (технічно — відсоткового пункту) економічного росту. Для декого це буде невеликою прикрістю: запасу міцності вистачає і на більше...

А от Аргентина, Кувейт, Ангола, Австрія і (сюрприз, ще один член BRICS!) Бразилія з цілком успішних (ну як мінімум стагнуючих, якщо говорити про Аргентину) країн перетворюються на явно депресивні — різниця між звичним для цих країн приростом населення і тою демографією, на яку вони можуть розраховувати довгостроково, буквально "зжирає" весь економічний ріст.

Ріст в зоні євро знижується з 1.5% до 0.7% — стагнують і тягнуть євро назад Італія, Німеччина, Іспанія, Фінляндія, Греція. А ще — остаточно переходять до стагнації Японія і Канада.

В середньому з часом весь світ втрачатиме 0.38% росту економіки — погана демографія знищує сьому частину звичного нам економічного зростання. І це на нинішньому рівні поганої демографії — до того як народжуваність впаде нижче рівня відтворення у всьому світі.

Нас чекають цікаві роки.

Живучи на Піку 2.Х: Куди далі і що робити (1)

Отже, ми подивилися на три паралельних механізми в вимиранні: просте зменшення населення, перерозподіл на користь бідніших більш активних демографічно груп населення, міжнародний перерозподіл на користь бідніших і демографічно активних країн. 

Чого ж можна очікувати і що з цим всім робити?

Економічний ріст

Першою і найбільш болючою жертвою демографії будуть темпи економічного росту. Досить імовірно, весь ріст і ще трішечки.

З 1950 — більше статистики просто нема — фактично відпрацьовані години у США росли на 157%, або 1.3% в рік. Це менше, ніж ріст капіталу у 2.7% в рік за той самий період, але має більший вплив на ріст реального ВВП: незмінні ще з часів розрахунків Солоу коефіцієнти в 0.3 і 0.7 роблять працю більшою цінністю. В складі загального росту реальної економіки в середньому на 3.1% в рік за 70 років з 1950-го, ріст праці відповідає за 1% економічного росту (технічно — процентний пункт), капітал — за 0.8%, а всі інші можливі фактори, починаючи з кращої технології (нове обладнання) і організації праці (інтернет замість телефона і кур'єрів) — за решту 1.3%.

"Технологія - праця - капітал", а не "технологія - капітал - праця". Коли я ще роки тому вперше добрався до цих розрахунків — дуже здивувався: вибуховий ріст другої половини ХХ століття завжди здавався наслідком росту капіталу (гляньте навколо, скільки ми побудували нової... фігні, і наскільки ширше тепер використовуємо обладнання порівняно з переважно ручною роботою початку століття), а виявився плодом росту кількості робітників. І, як стається при швидкому рості кількості робітників — збільшення випуску не підвищує зарплату.

Але це все відбувається в часи демографічного розквіту.

Якщо ж кількість працездатного населення перестане збільшуватися, на третині економічного росту можна поставити хрест. Без неї кризи стануть довшими, відновлення — повільнішим, нові амбіційні проекти — рідкіснішими.

І це оптимістичний сценарій: фертильність менше 2.1 передбачає не відсутність росту, а поступове падіння кількості населення. В моєму дуже спрощеному калькуляторі фертильності стабільна демографічна ситуація на рівні США чи сучасного Китаю (1.7) призводить до падіння кількості працездатного населення на 0.5% в рік — і віднімає від прогнозу росту ще 0.4% щороку. 

При демографічній катастрофі на рівні Південної Кореї, зменшення кількості працездатного населення "з'їдає" вже буквально все економічне зростання. Коли демографічна ситуація в Кореї зміниться з росту на 0.5% в рік, як у 2010-х, на щорічне падіння у 2.5% — вже це відніме від їхнього потенціалу росту більше 2 п.п. Самої лише фертильності в 0.87 вже досить для втрати економічного розвитку. Тому в кінці цієї статті я так їдко ставлюся до спроб їх уряду покращити народжуваність без жертв зі сторони зайнятості: можливо, замість того, щоб турбуватися за і так приречену економіку, має більше сенсу зосередитися на фертильності.

Зважаючи на те, що зниження народжуваності відбувається всюди — так само всюди можна чекати і уповільнення росту економіки. 

Фертильність	Орієнтовні країни	Ріст фонду праці	Вплив на ВВП
4.5	Замбія, Гвінея, Камерун, Конго	2.7%	+1.9
3	Ізраїль, Єгипет, Алжир, Казахстан	1.3%	+0.9
2.2	Індія, Аргентина	0.3%	+0.2
1.7	США, Китай	-0.5%	-0.4
1.5	Європа, Росія, Канада	-0.9%	-0.6
1.2	Україна, Іспанія, Сингапур	-1.6%	-1.1
0.87	Корея	-2.5%	-1.7

Отже, можна чекати зменшення темпів економічного росту і, в найбільш паскудних випадках, повної його втрати на розвинутому Заході/Сході. Разом з ростом економіки ми втрачаємо платоспроможного попиту і ріст фінансових ринків.

Страждають всі — бізнеси приносять менше грошей, платять менші зарплати і менші дивіденди. 

Що з цим робити? Зміщувати свої фінансові інтереси й інвестиції туди, де демографія ще не така погана. 

Дохідність праці і капіталу

Коли ми переходимо від ери росту робочої сили до ери її падіння — ціна праці, все більш дефіцитного ресурсу, очевидно ростиме. Більше грошей, які діставатимуться працівникам + менший загальний ріст і доступний для перерозподілу ВВП — все менше діставатиметься капіталу. 

Ріст зарплат, падіння відсоткових ставок і перспектив росту ціни компаній — буде все вигідніше працювати і все менш вигідно заощаджувати. Радіють робітники, страждають багатії і пенсіонери.

Імовірно, FIRE, ранній вихід на пенсію, як спосіб життя стане ще більшою рідкістю: хоч зарплати і виростуть, необхідна "на старість" сума стане набагато більшою через нижчі складні відсотки. Вибач, Mr. MoneyMustache, я завжди мріяв йти по твоїх слідах.

Водночас, це означає, що всі технології, які дозволять відмовитися від дефіцитних живих людей — автоматично стануть вигіднішими. Ера роботів, очевидно, настане раніше.

Що з цим робити? Шукати нішу, яка дозволить працювати ціле життя, більше вкладувати в свою освіту і професійний ріст на противагу інвестиціям, забути про ранні пенсії, заощаджувати ЩЕ більше. Більше вкладувати в технології, що потенційно заміняють людей.

Ріст затрат: охорона здоров'я, але не освіта

Старість передбачає певну зміну фінансових інтересів: з віком пенсіонери все більше грошей витрачають на своє здоров'я. 

А пенсіонерів більшатиме. Наша дуже проста демографічна модель каже — в рази. Вірити їй на слово не варто, там зафіксована американська структура смертності, але тенденція виглядає однозначною.

Фертильність	Країна	Частка населення 65+, 2019-2020	Стабілізація
4.5	Замбія, Гвінея, Камерун, Конго	2-4%	5.9%
3	Ізраїль, Єгипет, Алжир, Казахстан	5-12%	11%
2.2	Індія, Аргентина	7-11%	17%
1.7	США, Китай	12-17%	23%
1.5	Європа, Росія, Канада	16-21%	26%
1.2	Україна, Іспанія, Сингапур	13-20%	32%
0.87	Корея	16%	42%

Різке збільшення кількості людей пенсійного віку потребує росту частки ВВП, яка витрачатиметься, щоб хоча б підтримувати їх життя. Більше лікарів, більше ліків, більше хоспісів і більше уваги — можна розраховувати на ріст ринку охорони здоров'я і перерозподіл ресурсів на його користь. І, звісно, вищі ціни на це все.

Простий графік підказує, що з ростом частки населення за 65 в країні ростуть затрати на охорону здоров'я як частина ВВП — залежність не однозначна, але цілком помітна. Коли ваша країна почне зміщуватися вліво на графіку — її галузь охорони здоров'я скаже демографії велике "дякую" і почне поглинати все більше грошей.

Що буде донором для охорони здоров'я? Все, чим старі люди цікавляться менше за молодь. Освіта. Одяг та інші статусні товари. Tinder разом з OnlyFans.

Радіють лікарі. Страждають всі інші.

Що робити? Інвестувати в охорону здоров'я і більше слідкувати за власним — хворіти стає дорого. 

Пенсійна криза

Отже, маємо три фактори.

Нижчий і, можливо, від'ємний ріст ВВП.

Менша дохідність капіталу.

Більші витрати на охорону здоров'я.

Всі вони тиснуть на пенсійну систему — незалежно, накопичувальну, яка тільки стартує в Україні і є основою для США, чи добре знайому Україні і Франції солідарну систему. Грошей потрібно набагато більше, ніж зараз — натомість доступно їх буде куди менше.

Пенсіонери 2050-го матимуть всі причини заздрити своїм товаришам в 2020. А найсумніше — що пенсіонером в 2050-х буду я сам.

Що робити? Раніше і більше заощаджувати. Не покладатися на солідарну пенсійну систему, вкладувати самостійно. Готуватися працювати до самої смерті. Померти молодим.

Бюджетна криза

Так вийшло, що політичні партії і держави в цілому втілюють волю виборців. 

42% виборців в цілому і 45% виборців демократів мають проблеми з студентським боргом? Списання боргів стає важливим питанням в порядку денному, що тільки підігрівається проблемами 2020. 35% виборців і 60% республіканців в 2016 не схвалювали Транс-Тихоокеанське Партнерство? Торпедувати його, плювати на економічні наслідки! 76% виборців схвалюють другу хвилю стимулювання економіки? Вперед!

Складно очікувати, що в майбутньому все працюватиме зовсім по іншому. А от демографія виборців зміниться: люди за 65 будуть третиною загальної кількості виборців (а з демографією Кореї — половиною). Плюс, виборці старшого віку — стабільно найактивніші (рідше працюють, рідше мають інші заняття), що ще більш перекошує виборчу картину на їх користь.

Ці виборці, особливо якщо пенсійна криза проходитиме "жорстко", будуть об'єднані одним інтересом: вижити. Більше субсидування охорони здоров'я, більше програм для захисту старих і немічних, більше перерозподілу через бюджет, більше податків — особливо якщо зважати, що самі вони страждають від податків відчутно менше, ніж виборці в середньому. 

Більше "соціалізму".

Якщо згадати про уповільнення росту ВВП і, відповідно, розраховувати на таке ж саме уповільнення росту доходів бюджету — стягувати податків їм прийдеться ще більше. 

Що робити? Очікувати росту податкових ставок і заходів з податкового адміністрування — треба вибирати місце проживання, бізнесу і... гм, структурувати свої активи належним чином. Говорити про це детальніше може бути просто протизаконно.

Глобальне "що робити?"

Впахувати більше, заощаджувати більше, вкладувати в себе більше: працювати буде вигідніше, інвестувати — не дуже. Більше готуватися до депресій, рецесій і нестабільності в цілому. Орієнтуватися на технології, здатні заміщувати людську працю, і галузь охорони здоров'я. Шукати країни, яких демографічний обвал торкнеться менше. 

Менше надіятися на державу і розраховувати на глобальний ріст податків та "соціалізму".    

P.S. І це тільки половина тенденцій — більш економічні і прямі. Про гуманітарно-інституційну сторону ми говоритимемо далі.

Is it a bird? Is it a plane? ...Чи, може, це Супермен?

або коротка статистична ремарка про те, як саме відрізняється багатство націй

Вчора (викреслено) Недавно мені трапилися на очі майже одночасно кілька цікавих статей про зовсім різні речі, які дали дуже коротку, але – здається – чудову тему для статті, поки я з досить невеликим ентузіазмом б'юся з питанням легалізації. Що ж, поки у мене є натхнення, поговоримо про масштаби речей – літаків, динозаврів, птахів і, найголовніше, доходів країн.

Фото звідси.

Тарифні квоти, Україна-Молдова

Так, недавно про застосовані Молдовою з 27 квітня тарифні квоти щодо українського імпорту і те, що ми як держава можемо на це відповісти, написала дуже цікаву і правильну статтю спеціаліст, з якою я мав честь деякий час працювати поряд (організаційно – в одному департаменті, але здебільшого на кілька поверхів нижче), Олена Омельченко.

Залишається єдиний оперативний крок – вжиття адекватних заходів щодо молдовського імпорту.

Де-факто Україна також може відійти від своїх міжнародних зобов'язань і запровадити адекватні заходи у відповідь на підставі закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Практика застосування таких заходів в Україні вже існує, наприклад, запровадження обмежень проти Білорусі та Узбекистану в 2015 році.

Адекватні заходи можуть бути прийняті дуже оперативно, але швидше за все виникнуть проблеми з визначенням товару, який потрапить під їхню дію, адже, за даними Держстату України за 2015 рік, загальний товарообіг України з Республікою Молдова становить $565,5 млн, з них експорт – $524,3 млн, імпорт – $41,2 млн.

Дійсно, як виявляється, Молдова – одна з тих небагатьох країн, з якими у нас настільки виграшний торговельний баланс, майже 13 до одного на користь експорту. Навіть якщо ми вирішимо так само, як Молдова, проігнорувати свої зобов'язання в рамках Договору про зону вільної торгівлі СНД, на кожен долар обмеженого молдовського експорту припадатиме 13 баксів доступного для обмеження українського. 

Для точної оцінки потенційних митних зборів, якщо обидві країни "підуть на конфлікт" і підвищать свої мита до рівня MFN, потрібна серйозна модель або як мінімум митні кодекси і "десятизначна" деталізація експортних операцій – але на перший погляд митні режими наших країн досить схожі: середньозважена ставка мит для імпорту з країн СОТ в Україні – 2,7%, в Молдові – 3,4%. Виходить, ціна митної війни для кожної з країн залежить лише від розміру експорту і, виходить, для України ціна війни значно вища... як мінімум теоретично.

І саме на цьому висновку у нас з вами має спрацювати (на диво, правильний і виправданий в даному випадку) стереотип: Молдова – дуже-дуже маленька країна. Загальнодоступні дані підказують, що ВВП Молдови – лише 6,4 мільярди доларів США (або 17,8 мільярди дол. США за паритетом купівельної спроможності), а 42 мільйони доларів загрози – 0,6% їх ВВП. Іронічно, для України з нашим ВВП в 90 мільярдів 524 мільйони... тих самих 0,6%, а з врахуванням більшої кількості знаків після коми навіть ще трохи менше.

Підсумую: навіть дуже несприятливий для Молдови торговельний баланс – ми розуміємо, що саме через цей перекос і велику політику вони хочуть застосовувати обмеження – все одно не дає насправді їй переваги в торговельній війні просто через нашу різницю в розмірі.

Я навіть знайду мить, щоб поспівчувати Молдові – сумно, коли країна потрапляє в ту ж саму прикру ситуацію, що ми з Росією. Але повернемося до основної ідеї – думаю, ви вже здогадалися: масштаб має значення і дуже нерівномірний.

Америка не Африка, або 309% ВВП США

В двох американських економістів – Бреда Делонга з Берклі і чикагського Джона Кохрейна відбулася прикольна сварка.

Кохрейн написав божевільну в багатьох аспектах статтю (на жаль, вимагає реєстрації) про лібералізацію і зростання, де, серед іншого, додав лінійний тренд в логарифмах, який "розгортається" в оце:

А до графіка додавався ще й крутий натхненний текст (цитую цитати):

The U.S. scores well [on "Business Climate"], but there is plenty of room for improvement.... A score of 100—labeled Frontier—is certainly possible... [and] generates $163,000 of income per capita, 209% better than the U.S., or 6% additional annual growth for 20 years.... If you think these numbers are absurd, consider China. Between 2000 and 2014, China averaged 15% growth and a 700% improvement in income per capita... just [by] turn[ing] an awful business climate into a moderately bad one. It is amazing that governments can do so much damage. Yet the evidence of the graph is strong...

За те, що Кохрейн підірвав мозок йому (і мені, і всім, хто його хоч якось серйозно сприймав), Делонг написав дуже критичну і розгромну відповідь. Слово за слово, вийшла голосна і комедійна сварка... в якій для нас важливе тільки одне питання на самому початку.

Чому коли ми чуємо, що ВВП України може вирости втричі – це звучить правдоподібно: поряд Польща і, меншою мірою, Росія з приблизно таким рівнем добробуту. Коли нам кажуть, що з 2000 до 2014 ріс на 15% в рік Китай, це теж звучить не так вже й фантастично: ми це бачили на власні очі.

Але коли я чи Делонг чуємо те ж саме про ВВП США, виникають цілком логічні питання "а це можливо?", "а як саме?", "а з яких інвестицій?" чи "на що ціла країна може витрачати 160 тисяч доларів на людину?" – які пов'язані з гігантським розміром і порівняним багатством американської економіки. Єдина людина, в якої не виникає таких питань – сам Кохрейн, і його можна зрозуміти: як автору статті йому за це платять. It is difficult to get a man to understand something, when his salary depends on his not understanding it. Для всіх інших дрібні і несуттєві питання про доступність, інфраструктуру, механізми спалахують гігантськими червоними літерами. Розмір має значення і тут.

Звичайнестан і Екстремістан

...й інші дурні назви для несправжніх країн

Для ілюстрації фундаментальної різниці між фундаментально різними явищами Талеб в своєму "Чорному лебеді" (книгу можна знайти тут, але я, звісно, не рекламую піратську версію) придумав чудову метафору про Mediocrestan/Звичайнестан, нудну землю звичайного, і Екстремістан/Extremistan, в якому живуть чорні лебеді і постійно стаються рідкісні події.

У нудному світі Звичайнестану люди проживають ціле життя без великих чи звичайних потрясінь і без помітної нерівності. Як завжди, хтось може бути вищий чи нижчий, важити більше чи менше, бути трохи багатшим чи трохи біднішим – але основа завжди формується середнім представником. Якщо в звичайний типовий райончик Звичайнестану (а за визначенням вони всі типові) спуститься дослідник-інопланетянин, він, просто глянувши навколо, зможе дізнатися абсолютно все про цю цивілізацію – як ми можемо зрозуміти все (чи як мінімум дуже багато) про птахів, просто спостерігаючи їх життя в одному лісі: зі збільшенням кількості спостережень результати дослідження дуже швидко стабілізуються. Почесним гербом Звичайнестану можна вважати криву нормального (або Гауссового розподілу): всі великі відхилення від середнього дуже рідкісні і по мірі збільшення різко стають ще рідкіснішими.

Ілюстрацію я позичив звідси. На ній класно видно. як швидко стає астрономічно малоімовірним будь-яке сильне відхилення від "центру".

В реальному світі є багато речей зі Звичайнестану: ріст і вага людей, кількість опадів, IQ, автокатастрофи й інші страхові випадки. Природа і явища, які зазнають впливу багатьох незалежних факторів, взагалі зазвичай тяжіють до нормального розподілу – настільки, що цей розподіл свого часу таки назвали "нормальним".

Цивілізація Екстремістану наповнена божевільними випадковостями і чорними лебедями. Хтось може бути багатим, як Крез, а його сусід матиме лише борги – аж поки не знайде скриню з діамантами. "Кар’єрна драбина" тут схожа на роботу артиста чи рок-музиканта: хтось ціле життя обмежений ролями в рекламі і музикою в переході, хтось – отримує мільйонні гонорари і збирає цілі стадіони слухачів. Успіх є наслідком шансу й випадковості, а не довгих і методичних зусиль, що створює величезну нерівність – для аналогії уявляємо світ, який складається майже виключно з "унилих буржуа" та геніїв-мільярдерів. Насправді, генії лише трохи розумніші й успішніші за їх більш звичайних сусідів – але в Екстремістані працює правило "winner takes all": переможці отримують непропорційно великий шматок пирога, а зовсім незначної переваги часом досить для гігантського стрибка вперед і вгору.

Найцікавіший наслідок життя в Екстремістані – з вибірки, як завгодно великої, не можна зробити хоч наскільки надійний висновок про всю цю країну. Досліджуєш ти життя десятка людей чи сотні, результати залежать тільки від того, наскільки багато "екстремальних" представників до неї потрапить.

Якщо робити висновок про динозаврів "Парку юрського періоду" з десятка чи тисячі випадково вибраних представників, можна зробити висновок, що типовий динозавр – маленькі Компсогнатуси (оті крихітні паскудні стадні хижачки розміром як половина курки) чи інші маленькі заврики, які й складають 99% динозаврів парку. І навіть якщо розширити вибірку ще в сотню разів і перевірити кожного динозавра на четвертині острова, висновки про їх розмір чи вагу все одно залежатимуть тільки від того, чи забреде на досліджену територію стадо гігантських 50-тонних брахіозаврів. Чи хоча б один брахіозавр, навіть якщо його "заховати" у натовпі в тисячу 4-кілограмових м’ясоїдних хижачків, все одно зіпсує всі закономірності: якщо до тисячі карликів додати такого гіганта, вага середнього динозавра миттєво виросте більше, ніж вдесятеро – і не повернеться до норми навіть якщо додати туди ще одну тисячу маленьких тварючок.

Так само можна вимірювати дохід жителів Хацапетівки, але всі розрахунки полетять шкереберть, якщо в містечку з’явиться чи зникне один олігарх – а, нагадую, і в Україні, і в Екстремістані олігархи трапляються надто часто, щоб про них можна було забувати.

В реальному житті насправді досить багато явищ, які мають всі характеристики Екстремістану – багатство чи популярність, кількість населення різних міст, потужність землетрусів, кількість жертв терактів, війн чи катастроф, числа переглядів відео на Youtube,

Is it a bird? Is it a plane? ...чи, може, це Супермен?

Отже, перейдемо до того цікавого технічного питання, з якого ця стаття почалася для мене.

Як розподілені країни? Скільки з них маленьких пташок? Скільки – великих літаків? Скільки суперменів на зразок Ан-225?

Типова, медіанна країна – навіть скоріше "країнка" – має ВВП всього коло 70 мільярдів доларів за паритетом купівельної спроможності, як Камерун, Уругвай чи Болівія. Половина країн – майже 100 – ще дрібніші; в сумі всі вони разом становлять менше 2% світового ВВП. Наступних 48 країн, мовою статистики – "другий квартиль" в сумі тягне ше на 7%; якраз на самій вершині цієї категорії ми, Норвегія і Перу, нам зовсім трохи не вистачило розміру й багатства. Перша п’ятірка нашого хіт-параду – Німеччина, Японія, Індія, США і Китай – разом виробляють майже половину світового ВВП.

На графіку в спільну першу "коробку" лягає близько 150 країн з ВВП меншим за півтрильярда доларів на рік – це в півтора рази більше за Україну з нашими 340 мільярдами умовних міжнародних доларів виробництва в рік. В США і Китаю – іменні коробочки, а індійців (на графіку Індія прямо під першою літерою "т" зі слова "тут") я трохи дискримінував.

Красивою фіолетовою лінією намальовано, як мав би виглядати наш графік країн, якби їх розмір був розподілений нормально – правда, несхоже? Якби розмір господарства країн був розподілений нормально, менш ніж одна країна на тисячу була б розміром як Індія – а їх на графіку цілих три з майже 200. Червоним намальовано один з поширених "екстремістанівських" розподілів – степеневий (хоч навіть він надто консервативний), і його графік набагато більше схожий на співвідношення висоти коробочок на гістограмі.

Одним словом, масштаб країн розподілений дуже нерівномірно – що цілком характерно для явищ з Екстремістану.

..."ок, як це готувати і чим їсти?"

або висновки і підсумки

Що це означає конкретно для українців?

По-перше, екстремально розподілені явища Екстремістану передбачають значний рівень епістемологічної невизначеності – або, якщо просто, ніхто нічого не розуміє. Незалежно від того, чи знаходите ви якісь закономірності самі, чи читаєте секцію "економіка розвитку" у цьому блозі, чи знаходите милі культурологічні графіки в красивих статтях – тримайте дулю в кишені і пам’ятайте, що всі ці висновки і рецепти дуже й дуже сумнівні (взагалі не мають сенсу). Якщо хтось скаже, що він точно знає, чому одні країни багаті, а інші бідні – і тим більше, як стати багатою країною – киньте в нього камінь чи дайте мені, я сам кину. Навіть якщо цілитися прийдеться в себе самого.

Екстремістан – зона, де трапляються чудеса; аналітичний апарат людини ж природно пристосований до поміркованого Звичайнестану. Замість того, щоб сказати: "не маю поняття, чому так сталось", ми вигадуємо будь-які, навіть найабсурдніші теорії на зразок фатуму, культурного детермінізму чи чучхе. Більша частина цих версій правдоподібні, але неправильні – на кожну тенденцію можна придумати безліч різних теорій, які неможливо перевірити.

По-друге, в Екстремістані дійсно часто трапляються дивні, чудові речі – і це прекрасно. Якби економічний розвиток країн був розподілений нормально з усіма можливими наслідками "життя в Звичайнестані", для нас – і близько не найбільш успішної країни – це б означало для нас дуже сумне майбутнє.

Скільки повинен працювати звичайний хлопець Петро з України на своїй звичайній роботі, щоб догнати в 50 разів багатшого Пітера зі США – 200 годин на тиждень? 2000? Вічність? Для того, щоб скоротити такий розрив черепашими темпами Звичайнестану, необхідно дуже багато зусиль і часу – і навіть тоді це може виявитися неможливим. У розподіленому не нормально світі Екстремістану є багато інших можливостей: спадщина, стартап, азартні ігри чи скарб.

Тим більше, ризик працює на користь бідних і винахідливих: нестабільність чи потрясіння вимагають неабияких зусиль від найуспішніших гравців для підтримки статусу-кво; для аутсайдера ж опуститися ще на десять позицій в рейтингу некритично (ми на девальвації часом втрачали більше), а піднятися – цінно.

По-третє – згадуємо "епістеміологічну невизначеність" і "переможець отримує все" – ніхто не знає, яка саме невеличка реформа чи прогресивна галузь стане тим камінчиком, з якого може початися наше чудо. В Екстремістані для нереального успіху достатньо бути кращим за сусідів зовсім трохи і всього-лише в одній-двох критичних характеристиках: все інше зробить ефект популярності. Так сталося з нашими західними сусідами, з Сингапуром, Кореєю чи Китаєм – маленькі нюанси склалися в підсумку у двоцифрові показники річного зростання.

Одним словом, попереду багато можливостей, але багато й конкуренції – і саме сьогодні найкращий час, щоб почати щось нове. Гарного ранку, панове.


P.S. Насправді мені дуже подобається стаття П. Шеремети попри мою деяку критичність і до суті, і до персоналії автора. Особливо, як майже очевидця, радують байки про "тютюновий пріоритет" і "галерею портретів". Читайте, корисно.

P. P. S. Вирішив ще додати графік розподілу ВВП на душу населення з накладеними розподілами. Числа виходять інші, основна суть та ж сама: ми і у цьому випадку в зоні чуда.

Шокова терапія, економічний садомазохізм і корисність реформ

Недавно – а якщо серйозно, то вже цілих два тижні тому – у Правді я зауважив дуже цікаву колонку "Шокова терапія: міфи та реальність" і задумався. 

Зі статтею я готовий погодитися. Був. Досить недовго.

Про шокову терапію

В Україні за часів президента Кравчука економічні реформи навмисне відкладали, аргументуючи це тим, що "шокова терапія" буде болісною. Як виявилося, поступовий шлях реформ, на якому наполягали тогочасні політики, був хибним, оскільки пізніше жодна реформа не була запроваджена, а час був втрачений.

Так і є. Велика українська проблема — здається, ми так і не спромоглися довести до логічного завершення хоч один комплекс реформ. Пенсійну? Ха. Конституційну? Ха!! Навіть адміністративну так і не закінчили.
Одним словом, нестача реформ в організмі нашої країни — катастрофічна проблема. І з нею взагалі-то треба щось робити.
З аргументом трохи далі я якраз погоджуюся набагато менше:

Звісно, високі показники Росії пов'язуються з нафтою і газом. Проте відрив Польщі, яка утричі перевершила Україну, може бути пов'язаний лише із значно швидшим рухом до ринкової економіки, включно з отриманням членства в ЄС.

Оце, по-моєму — здоровенне перебільшення. Реформи, звісно, важливі — але точно не є єдиною причиною цього "відриву".

По-перше,  стартові умови у Польщі в 1989му все ж були трохи кращими: вже на той момент в Польщі на 10% більшийВВП на душу населення і відчутно вищий рейтинг реформ (більш детально ми про нього ще поговоримо, нижче). Там, де Україна лише починала свій на суцільних "1", мінімальних оцінках проведених перетворень, Польща все ж мала певний початковий рівень: у них вже були елементи приватної власності і ринкових цін.

По-друге, не на користь України спрацювала географія.  Зрештою, навіть у найгірші для Польщі часи вона лишалася сусідом більш відкритої Німеччини — і у 90х саме українці їздили до Польщі за товарами, не навпаки.
Тим не менше, ні стартові умови, ні близькість до цивілізації не можуть повністю пояснити нинішню перевагу Польщі. Чи Естонії. Чи навіть Білорусі.

І дійсно, навіть якщо просто подивитися на оцей графік прямо з середини тієї колонки, відразу видно, що у нас щось не так з реформами і розвитком.

(дякуємо Правді за зображення)

При тому, що я як економіст та громадянин, погоджуюся з ідеєю статті, скажу чесно: вже на момент першого мого знайомства з цим графіком, я дивився на неї ДУЖЕ критично.
Чому? Бо стиль і емоції викликали у мене здоровенне відчуття deja vu.

Про економічний садомазохізм

Перший дзвіночок пролунав доволі рано:

Натомість прибічники швидких реформ переконували, що хоча деякі соціальні втрати були невідворотними, але швидший рух до ринкової економіки допоміг їх мінімізувати, скоротивши час переходу до ринку і знизивши опір номенклатури.

"Невідворотні втрати", "складні рішення", "непопулярні, але необхідні заходи"... така знайома історія.
інколи в українській політиці й публіцистиці з роками запізнення проявляються ідеї, які вже давно — довгі роки тому, у 2010, коли світ ще був молодим — святий кейнсіанець Кругман вже писав про любов серйозних, поміркованих державних діячів (і всіх, хто хоче такими здаватися) до жорстокої й болючої економічної політики.

Уявімо собі дискусію про необхідні реформи у сфері ДРБ — державного регулювання безробіття? досвіду республіканських білогвардійців? диких рожевих бегемотиків? — абсолютно довільної галузі, про яку ні економісти, ні звичайний виборець нічого не знає.
Що цікаво, в основному виборці живуть саме так: більша частина політичних програм і планів економічних реформ для них лишаються китайськими ієрогліфами. Кажуть, в українських виборах змагаються особистості, а не їх програми. Мало того, якщо глянути на цю досить давню колонку VoxUA, то і для партій їх передвиборчі документи мало що означають: кореляція між ключовими пріоритетами (таблиця 2, ближче до кінця статті) ніколи не опускається нижче за 0,3 і часто перевищує 0,5. Такого рівня вже не соромляться навіть в серйозних економічних моделях.

Повертаючись до нашої гіпотетичної ситуації, виборець не дуже добре розуміє ДРБ.
Візьмемо двох так само гіпотетичних політичних діячів, які говорять про економічну політику у цій сфері.
Політик А — такий собі "чувак" зі скуйовдженим волоссям — стверджує, що його варіант реформ зробить всіх щасливими, створить купу мільйонів робочих місць, скоротить соціальну нерівність і збільшить ВВП, зупинить війну на Донбасі і припинить появу озонових дірок.
ХА! — скаже виборець. Це радикал і популіст! До розмов про звільнення України від «паразитів» лишився буквально один крок!
Політик Б — поміркований дядько з сивим волоссям і неяскравим костюмом ціною в кілька ВВП на душу населення — пояснює: це перша проблема, яку ми маємо вирішувати, потрібно створити дієві механізми контролю, досягти максимальної дерегуляції й поліпшення інвестиційних умов для бізнесу і, зрештою, прискорити процес і зробити ці болючі і жорсткі реформи, щоб прокласти шлях до майбутнього країни, яку я бачу успішною, сильною європейською державою.
Виборець покиває спокійно головою, проставить галочки: "контроль" — добре, "дерегуляція" — добре, "інвестиції" — добре, "прискорити" — чудово, "болючі і жорсткі" — ну нехай: треба ж чимось платити за чудове майбутнє, успішною — добре...
В середньому — гарно, переконливо, помірковано. На популізм несхоже — причому якраз через словосполучення "болючі й жорсткі". Виборець (можливо, не в кожній кожній країні — згадаймо про радіоактивний попіл і Fox News) розумний і знає, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці і не дуже вірить в гітлерівську велику брехню.
Мало того, треба пам’ятати, що політики  — просто просунуті виборці без особливого натяку на економічну експертизу, які теж оцінюють економіку з точки зору здорового глузду. Тобто простий, правдоподібний і навіть в чомусь справедливий наратив (як, наприклад, Грінспенівський лібералізм, австрійське невтручання чи — у свої старі часи — старе кейнсіанство) для них зрозуміліший і привабливіший за якусь з монструозних DSGE-моделей, ще більш складні моделі нового кейнсіанства чи навіть пояснювану "на пальцях" кругманівську пастку ліквідності і IS-LM.

Так, легендарні для декого економічні реформи Тетчер і Рейгана (як і кого не опитуй, все одно ці прізвища лишаються згори) якраз і були такими "жорсткими і болючими". Звісно, до дієвості цих реформ існує купа питань (Тетчер, Тетчер і Рейган), але сама легенда їх програм видима: "популізм закінчується, слід займатися серйозною, складною і необхідною роботою". Дуже серйозною [структурною] роботою. Для дуже серйозних людей.

Тепер кожного разу, коли я бачу такі історії — як і безсовісний популізм — в мене виникає ірраціональне бажання швиденько перевірити всі дані, моделі, посилання і припущення. І знаєте? Часто з цього виходить щось цікаве.

Про корисність реформ

Нарешті ми перейдемо до найцікавішої з точки зору реальної аналітики частини.

Гіпотеза: реформи корисні для розвитку.
Необхідні (як мінімум) дані: оцінка реформ, оцінка розвитку, оцінка впливу інших факторів.

1. Оцінка реформ у нас є: ЄБРР публікує оцінку процесу перетворень в 28 країнах (в тому числі й усіх, що нас цікавлять: Україні, Польщі, Росії) у різних галузях (приватизація, управління й реструктуризація підприємств, лібералізація цін, торгівля й обмін валют, конкурентна політика — я звів їх всі в один індекс шляхом середнього арифметичного) з 1989 року. Єдина можлива проблема — оцінки експерні, досить суб’єктивні і тому цілком можуть мати від’ємну цінність.
2. Оцінка ВВП у нас теж є: Світовий банк публікує ДУЖЕ довгі числові ряди навіть для пострадянських країн. Я свідомо вибрав реальний ВВП на душу населення у доларах, щоб хоча б частково "відкинути" вплив демографії та інфляції. Плюс, тут були найдовші ряди даних — очевидно, в країнах, які щойно пережили розвал СРСР, не дуже ретельно ставилися до статистики. 
3. Оцінка впливу інших факторів... що сюди включати? Якогось абсолютно мейнстрімного підходу в економіці розвитку практично не існує, шукати свій спеціально для цієї ситуації — недоцільно (просто кажучи — відверто ліньки).

Всі потрібні дані (а ще один нікому не потрібний ряд індексу РВВП) я вже звів у маленьку й гарненьку таблицю Ексель. 

Попередня література: існує, наприклад, Falcetti, Lysenko, Sanfey (2005). Їх модель мене серйозно бентежить через використання часу в регресії (причому, двічі) і мінімального використання інших змінних — але, на відміну від моєї, вона цілком неіграшкова, доросла і правильно науково оформлена. 

Методика моделювання: найпростіша панельна регресія на основі всіх цих даних.
Автентичний файлик EViews можна знайти тут, беріть і користуйтеся. Про результати прошу повідомляти.

Серед "цікавих" параметрів, які можуть впливати на зміну рівня ВВП на душу населення — ВВП в найпершому році спостережень — так ми додаємо заодно тест моделі Солоу, рівень індексу перетворень на початку року, проведені протягом року реформи (в особі зміни рівня індексу перетворень) і, звісно, константа — бо кожна регресія заслуговує на свій перетин! 

Результати: вийшло цікаво, але досить нерепрезентативно.

Детермінація моделі — всього-то 11%, тому жоден з висновків нижче не варто вважати хоч якоюсь мірою однозначним.

Основна змінна — diff_log_gdp, різниця логарифму ВВП — оцінює відсотковий ріст господарства (на одиницю населення) протягом року. 

По-перше, коефіцієнт при gdp0 — значимий і негативний, що підтверджує ідею про "конвергенцію розвитку" пострадянських країн: більш розвинуті на початку 90-х країни далі економічно зростають повільніше. Скажу чесно, на точковому графіку цього так просто й не побачиш:

Коефіцієнт перед рівнем перетворень (змінна "reforms(-1)") — значимий і позитивний: для розвитку країни краще, якщо в неї будуть проведені всі необхідні реформи. В принципі тривіальний висновок: реформовані країни крутіші за нереформовані... якщо не зважати, що ми говоримо про зростання ВВП: виходить, що реформовані країни не лише мають вищий ВВП на душу населення, а й при цьому ростуть швидше. Нечесно.

Коефіцієнт при змінній diff_reforms — не дуже значимий і негативний: країни, які проводять реформи, ростуть погано. Що цікаво, залежність негативна і для її лагів: країни, які проводили реформи минулого року чи два роки тому, теж зростають гірше тепер (хоч значимість — важливість впливу — набагато менша за цьогорічне реформування).

Що виходить в сумі? Найкраще країні провести всі необхідні реформи в далекому минулому і аж після цього займатися економічним розвитком.

Особисто я чекав вищої значимості, але в принципі готовий прийняти те, що реформи заледве пояснюють 11% зростання ВВП (до речі, жоден перебір методів не давав більше 18% детермінації). 

Можливо, є проблема з оцінкою реформ — по-моєму, експертна оцінка в стилі "від 1- до 5+" не може давати адекватних результатів. Що цікаво, проведений заодно тест Грейнджера з двома лагами показує односторонній причинно-наслідковий зв’язок: причина — зміна ВВП, а наслідок — експертна оцінка реформ. Сумно? Так. Дивно? ...не впевнений.

Політика, економіка і божевілля... і економіка

Як живе українська економіка і як на неї впливає Майдан? Що буде з гривнею і взагалі?

За останні кілька діб мене кілька (навіть не буду згадувати скільки) разів запитували про політичну і економічну сторону поточних подій, що ідеї варто централізовано викласти сюди.
По-перше, я не політик, не політолог і не спеціаліст з міжнародних відносин чи революцій. Розмови про це залишимо професіоналам і профанам: думка перших має цінність, других – не заткнеш.

Корені

...або де ми зараз і як туди потрапили.

Замість вступу трохи самореклами: про політичну економіку держави, яка не може приєднатися до першого світу, я вже написав цілу довгу статтю – коли питання лише-лише починало набирати ваги.

Якщо скорочувати і без того дещо спрощену позицію, цікаві нам речі виглядають так:

• для рівноваги у країні повинна виконуватися умова Нешевої рівноваги: кожен великий політичний гравець повинен отримувати не менше вигод, ніж він може розраховувати отримати в результаті озброєного чи мирного перевороту;
• вигоди в умовах країни третього світу мають характер ринкових неефективностей, які дають можливість отримувати персональні ренти (надлишкові прибутки);
• раціонально в умовах країни третього світу така рівновага досягається за допомогою принципу пропорційності: кожен великий гравець, олігарх чи політик, за свою співпрацю отримує певну, чітко пропорційну реальній силі частку рент – а якщо перестає грати за правилами, їх мало не миттєво втрачає;
• виходить, розподіл ресурсів в країні третього світу не визначається ринком, а розподілом політичних та військових сил в країні.

Поки все просто і зрозуміло? Буду надіятися.

Які висновки можна зробити про розвиток такого суспільства?

• добровільне обмеження своїх політичних сил гравцями з метою демократизації практично недосяжне: будь-який незадіяний в цьому процесі учасник автоматично набирає ваги і, відповідно, нарощує кількість доступних благ;
• лібералізація за рішенням влади теж малоімовірна: вона за визначенням зменшує обсяг доступних рент, а отже збільшує загрозу перевороту;
• такий розподіл нестабільний і вимагає постійного втручання: будь-які зовнішні шоки викликають перерозподіл політичних сил, що у випадку недостатньої реакції влади призводить до перевороту;
• будь-які фактори, які зменшують ризик такого розколу – в першу чергу нарощуючи втрати в разі конфлікту, зменшують також тиск на соціум і полегшують економічний розвиток; серед таких факторів – сильний зовнішній ворог, накопичення надлишкового військового потенціалу, посилення диктатури чи активізація громадського суспільства.

Другий пункт прямо пояснює, чому євроінтеграція з самого початку здавалася фантастичним сценарієм: лібералізація, яка є безпосереднім наслідком асоціації з ЄС, не лише зменшує багатство основної кількості політекономічних гравців, а й формує явну персональну загрозу для найголовніших з них.

В свою чергу підписання асоціації з ЄС мало суттєву народну підтримку – але, як зауважував Вайнгаст, звичайні люди мають мінімальний політичний і військовий потенціал – практично нульове заохочення з боку самого ЄС (ще б, ми самі повинні були хотіти приєднатися!) і масштабний опір з боку Російської Федерації.

Двоє проти, один за. Рішення прийнято?
Можливо, втім, я неправильно сприймаю як недоступну мені в усій своїй повноті нинішню ситуацію, так і ідеї самого Вайнгаста (він більше концентрується на прямому насильстві, а не демократичній політиці). Час покаже.

Дивимося навколо

Що ми маємо в економічній сфері?
По-перше, базовий ІСЦ, як його рахує Держкомстат, ледве шкутильгає над нулем: за травень-жовтень його індекс порівняно з відповідним місяцем 2012 сягає цілих 100,1%. В кращому випадку можна чекати легкої інфляції, імовірніше – економіка балансує на межі дефляції.
Для довідки: базовий ІСЦ – прогресивний індикатор цін з нижчою волатильністю і сезонністю, розширене застосування якого заохочує академічна тусовка (зокрема, ось тут Кругман і знову Кругман).
По-друге, реальний ВВП рік-до-року падає вже четвертий квартал поспіль (останні дані за ІІ квартал 2013, але очікувати розвороту тенденції не варто: оперативна оцінка НБУ свідчить про незмінну динаміку). Як дещо кривий, але більш близький до сучасності – щомісячний – індикатор можна використати індекс промислового виробництва, який за січень-жовтень впав на 6%.
По-третє, не радує і монетарно-валютний сектор: за неповний рік, з січня по жовтень 2013 Нацбанк продав валюти майже на 1,5 млрд. доларів (себто продав близько 2,5, а купив за підсумком року всього 1,1 млрд.). З одного боку, економічний стан як мінімум частково пояснюється націленими на курсову стабільність інтервенціями НБУ, з іншого – нас цікавлять тільки наслідки. Звісно, Нацбанк одночасно рапортує про збільшення обсягу грошової бази і маси на 13% з початку року... але ці показники цього року формуються за рахунок стимулювання і непоганого становища фінансової системи, а не загальної економіки.
По-четверте, державний бюджет виконується з серйозним дефіцитом – 40,8 млрд. грн. згідно з офіційними даними Мінфіну. Для порівняння, дефіцит трохи більший за 10% витрат бюджету за цей же період. Немало.
Таке. Ставки падають, уряд залучає валюту і гривню в порівнянних кількостях (близько 4 млрд. доларів номінованого в валюті боргу і коло 40 млрд. грн. номінованого в гривні – але тільки показаного в монетарному огляді НБУ), платіжний баланс злегка негативний (незначний поточний дефіцит і досить сильний капітальний профіцит дають можливість погашати кредити перед МВФ з мінімальним використанням резервних фондів НБУ), нічого особливо цікавого не відбувається.

Baseline

Постояли-постояли та й розійшлися.

За основу візьмемо сценарій з найменшою кількістю змін порівняно з днем нинішнім: демонстрації і страйки триватимуть якийсь час, а потім спокійно закінчаться. Випадки насильства – відсутні або мінімальні. Політичні наслідки – відсутні або мінімальні.

Економічні наслідки... їх складно назвати відсутніми, але якщо порівнювати з іншими варіантами подій вони явно мінімальні. Вже і так не надто оптимістичні темпи зростання цього року просядуть ще на кілька процентних пунктів (перший Майдан супроводжувався падінням ВВП на 4-5% порівняно з трендом 2004-го року — але це аж ніяк не свідчить про наявний причинно-наслідковий звязок), наступного року... та хто насправді знає, коли воно закінчиться.
Ціни, найімовірніше, трохи вирівняються і можливо навіть виростуть  за цей місяць: слід очікувати підвищення цін на продукти харчування: будь-яка нестабільність супроводжується вимітанням з полиць магазинів їжі.
Бюджету-13 від продовження страйку і просідання ВВП очевидно стане тільки гірше (навіть порівняно з цим). Те ж саме стосується виконання ще не прийнятого Бюджету-14 на початку наступного року.

В будь-якому випадку, щоб сталося чудо і за підсумком року можна було зафіксувати зростання повинне... статися чудо.

+обвал долара?

Взагалі-то обвалювати будуть гривню, але я вже втретє так помиляюся і втомився себе виправляти.

Насправді, попри викладену тут думку Прем'єр-Міністра, акція на Майдані має не не зовсім однозначний вплив на курс. З одного боку, будь-яка нестабільність дійсно сильно тисне на валютний ринок, заохочуючи скуповування валюти і скорочення іноземних інвестицій, а страйк, демонстрації і викликане ними скорочення виробництва погіршують експорт і зменшують вхідний потік валюти. З іншого – витрати мітингувальників, які очевидно фінансуються з (переважно  валютних!) заощаджень, як мінімум частково покривають дефіцит валюти на ринку.
Втім, якщо і буде кращий час, щоб відпустити гривню в пошуках нової рівноваги, його треба добре пошукати. По-перше, тривала дестабілізація з часом  все більше тиснутиме на Національний банк, примушуючи витрачати і без того не масштабні резерви.
По-друге, слід врахувати наближення різдвяного періоду і шиллерівську нераціональність українського валютного ринку. Курс гривні в Україні в процесі девальвації часто визначається в першу чергу короткостроковим становищем і настроями ринку – а передсвяткові доларові витрати, імовірно, стабілізують динаміку вільного долара і додадуть впевненості ринку.
Одним словом, девальвація не лише можлива, а й досить імовірна — хоч і на 100% залежить від політичної волі і влади.
Які ж економічні наслідки помірної девальвації? Ростимуть ціни: внутрішній ринок, якщо я не наплутав і не збожеволів, на третину складається з імпортованого товару — тому верхня планка сплеску інфляції десь коло третини рівня девальвації. На якийсь час населення реально стане біднішим, більшості стануть недосяжно дорогими багато імпортованих товарів.
З іншого краю медалі, інвестиції дуже-дуже люблять валюту з потенціалом укріплення, імпорт стане менш конкурентноздатним, а внутрішні виробники і експортери навпаки почуватимуться значно дуже гарно. Довгострокові наслідки девальвації позитивні. Все в межах вже давно написаної і неодноразово обговорюваної статті.
Говорити про валютні борги досить складно без додаткового аналізу — але саме ця складова робить девальваційний сценарій далеко не таким чудовим та іскристим, як хотілося б. Гарна тема наступного циклу?

На цій ноті ми зупинимо цю статтю, яка вже почала розростатися: в наступних статтях про інші можливості, Китай, асоціацію з ЄС і вступ в Митний союз

Про натуральне і потенційне (Natural-Potential)

...та інші прикольні речі.

До останнього допису про динаміку і асиметрію основних макроекономічних показників (і Кареніну!) слід додати ще короткий пост про потенційний ВВП і природній рівень безробіття.

Останнього разу ми плавно і досить непомітно навіть для мене самого перейшли з потенціалу до динаміки, а з безробіття в рівнях до безробіття в перших різницях. Втім, запитання щодо потенційного ВВП і природного рівня безробіття (рекомендую, до речі, коментувати статті в самому блозі – тоді відповіді на поставлені питання не завжди вимагатимуть написання окремого продовження) непогано нагадало про первинну тематику статті. Що ж, вона не менш варта висвітлення.

Отже, поговоримо про потенціал і натуральний рівень безробіття. З одного боку, натуральний рівень безробіття гарно сполучається з наведеною моделлю. З іншого – виникають питання.

Як вже було сказано в попередній статті, численні економічні моделі, в тому числі і новокейснсіанські, передбачають флуктуації ВВП навколо якогось  оптимального рівня чи тренду – потенційного рівня або потенціалу.

Стандартні методи визначення потенційного ВВП, які використовуються, зокрема, Європейською комісією та американським CBO, полягають, фактично, в творчому застосуванні функції Кобба-Дугласа: в мінімально модифіковану і статистично "підігнану" модель вносять оцінки обсягу доступної робочої сили, капіталу та загальної факторної продуктивності (або впливу технологічного рівня). Детальніше (і з адекватною порівняльною характеристикою альтернативних методів) – в цих матеріалах CBO.

Визначення ВВП на основі функцій виробництва (на відміну від більш емпіричних методів) створює цікаву відповідність між потенційним ВВП і статистичною оцінкою рівня безробіття, який відповідає повній зайнятості. Таким чином, потенційний ВВП і показники на його основі (наприклад, рівень структурного дефіциту – який вже цього року став таким здоровенним обмеженням фіскального стимулювання для країн, які цього потребують. докладніше – в цій чудовій історії Not-Quite-Noahopinion) стають залежними в першу чергу від оцінки натурального рівня безробіття: NAIRU для американської CBO чи NAWRU для європейських моделей.

Таким чином, вся довга, чудова і повністю наведена в попередньому дописі репліка Кругмана, хоч і змішує досить безсовісно поняття натурального безробіття і потенційного ВВП, в суті своїй не є такою вже помилковою. 

В свою чергу, що ми знаємо про співвідношення фактичного безробіття і його натурального рівня? Все, що нам на думку спаде: ці показники обчислюють, уточнюють і, головне, публікують. Лишається до цього переліку додати тільки "аналізують" і обрати достатньо зручний інструментарій.

Отже, ось гістограма різниці між фактичним і натуральним рівнем безробіття (як завжди, США, квартальне, з 1949 року до першого кварталу 2013, отримано звідси):

В середньому фактичний рівень безробіття перевищує натуральний на 0,26% (стандартне відхилення середнього в 0,09% передбачає досить високу значимість такого спостереження), мало того, розподіл ще й має довге праве плече (скіс в 0,58). Відповідно, крім того, що в середньому безробіття відхиляється вправо (в сторону більшого) відносно натурального рівня, великі позитивні відхилення ще й є частішими за негативні (нормальною мовою, за натурального рівня в 5,6% фактичне безробіття в середньому буде становити 5,85%, може сягати навіть 10%, але аналогічне відхилення в протилежну сторону – до 2%, вже є категорично малоймовірним).

Цікаво, що таке співвідношення досить погано характеризує монетарне та фіскальне стимулювання. За визначенням, натуральний рівень безробіття позбавлений впливу коливань сукупного попиту – відповідно, систематичне позитивне відхилення безробіття від цього рівня свідчить про систематичну недостатність попиту – яка легко вирішується за допомогою монетарного чи бюджетного стимулу.

P.S. Ще варто зовсім недовго і цілком факультативно подивитися на безробіття в рівнях. Тут є лише одна цікава річ – серйозний позитивний скіс даних: безробіттю подобається відхилятися вправо набагато більше, ніж вліво.

P.P.S. А також, на тему більш антикварного, ще Фрідманівського, визначення натурального рівня безробіття як якогось стаціонарного рівня, до якого прямує безробіття за рівності очікуваної та фактичної інфляції (а отже, в світі монетаристів, неефективного монетарного стимулювання): мало того, що ця величина виглядає нестаціонарною (що є цікавим феноменом, але не становить великої проблеми), вона ще й безпосередньо залежить від державної політики і змінюється непередбачувано. Так вважає Фармер.

Кривизна Кареніної (Karenina's Skewness)

Часто буває, побачивши цікаву статтю, починаєш писати на ту ж саму тему свою — яка зрештою виявляється зовсім про інше. Саме так з'явилася на світ більша частина статей ЕВДГ.

Подібним чином Кругман зовсім недавно написав коротке продовження "Кареніної" – Anna Karenina and the Business Cycle (хай живе Джо Райт!) – після і на основі масштабної статті Фатаса та Міхова, яка, в версії VoxEU, скорше про трьохфазні бізнес-цикли: депресія, відновлення до потенціалу, звичайне зростання. 

На чому ж акцентує Кругман?

Стандартні форми циклів, характерні для RBC, "моделі" австрійської шкоди і навіть більшої частині новокейнсіанських моделей – симетричні: 

 In those models “potential output” is what the economy would produce if prices were perfectly flexible. (Leave on one side the question of whether flexible prices get you to full employment in a liquidity trap, especially with problems of debt overhang). In the short run, however, prices are sticky, so we’re often not at potential; but the economy can run above as well as below potential, and in fact there would be no necessary reason why underemployment should be more common than overemployment.

Потенійний ВВП, згідно з цими моделями – той рівень, якого можна було б досягти, якби ціни були абсолютно еластичними. В свою чергу залежно від ситуації рівень економіки може перебувати як "під" рівнем потенціалу і характеризуватися неповним залученням людських та інших ресурсів, так і "над" потенціалом, що супроводжується перевиробництвом (і, відповідно, дефіцитом робочої сили). І насправді нема жодної причини, чому надмірне безробіття має бути феноменом частішим за недостатнє.

Це дійсно сміливе твердження. А правильне? Сумнівно (як зазвичай трапляється, позиція авторів в головному така ж, як в улюбленого нобелівського лауреата).

Локальні мінімуми і максимуми безробіття за Кругманом.

Якщо хоч одним оком глянути на цей графік, видно, що піки безробіття більш волатильні за його мінімуми. Виходить, емпіричне, характерне для конкретної економіки США безробіття з 1968 при русі вниз досить швидко впирається в підлогу коло 3%, але одночасно може досить вільно рухатися вгору – і це за наявності ефективної, наскільки це можливо, монетарної і фіскальної політики. Дивно?

Жорсткість вгору і вниз

В кращих традиціях нашого першого викладача з макроекономіки, Ю. Бажала, великого поціновувача простих наративів і Тугана-Барановського, уявімо собі цілком життєву ситуацію. 

В вас є маленький і досить успішний бізнес в цілком чудових умовах, але в гості до країни прийшла криза: падає попит, товар ніхто не купує, дохід різко скорочується. Графік продажів пробиває нижню частину екрану і, рикошетячи від стін, калічить людей в кімнаті. Що робити? Знижувати ціни чи скорочувати виробництво? Звісно, ціни зменшаться – але в реальних умовах компанії і так використовують всі можливості продавати дешевше за конкурентів, а ціна робочої сили чи інших ресурсів зазвичай стабілізується контрактами, тому першим наслідком кризи буде якраз скорочення обсягів виробництва і, звісно, зайвих працівників.

Той самий бізнес, але ЦБ раптом надрукував зайвих 100500 мільйонів доларів і всі вони випадково опинилися в ваших безпосередніх споживачів. Попит зростає скаженими темпами, компанія і так працює на повну, що робити? Звісно, ви за можливості закупите трохи нового обладнання, наймете робітників – але це матиме лише довгостроковий результат: пошук кваліфікованих працівників займає досить багато часу, ефективне введення в експлуатацію нового обладнання – теж. В першу чергу виробництва за підвищення попиту збільшать ціни продажу. Особливо це стає актуальним за умови майже повного залучення ресурсів на потенціалі.

Отже, маємо наратив: шок попиту, однаковий по суті, але різнонаправлений, дає різні результати. Це можна назвати асиметричною еластичністю, можна – різною жорсткістю вгору чи вниз. Суть, на диво, одна й та сама.
Шок пропозиції – наприклад, вже канонічне збільшення ціни нафти – матиме інший ефект, але ключовий феномен зберігається: швидке зниження цін обмежене собівартістю і трудовими контрактами, миттєве збільшення виробництва – довгим строком реалізації інвестицій. В свою чергу, можливо швидко переклеїти ціни чи закрити завод.

Тепер – емпірика: без формальної моделі, а краще – статистики, а ще краще – теорії і відповідної їй стохастичної моделі, кілька абзаців згори мало чого варті. Для будь-якої гіпотези можна придумати наратив, а модель в свою чергу, імовірно, хоч щось там таки, здається, підтверджує. Можливо.

Гіпотеза №0

В першу чергу слід зауважити, що феномен асиметричної гнучкості відповідно до описаного наративу має стосуватися рівня цін (жорсткість вниз – ціни мають з вельми великим опором знижуватися і одночасно з підкресленою готовністю зростати, що відповідає рідкісним випадкам дефляції і досить частим – аномально високої інфляції), зайнятості (обернений їй показник безробіття має різко зростати і повільно скорочуватися) і випуску (виробництво має поводитися як зайнятість: з готовністю різко падати і при цьому досить повільно зростати).
Отже, що ми очікуємо побачити?
Видимі часті випадки помірної інфляції (звичайний рівень), але аномально висока інфляції повинна бути набагато частішою за аномально низьку і, тим більше, за зовсім рідкісну дефляцію. Як основу для дослідження інфляції обираємо ІСЦ.
Динаміка безробіття в основному зосереджена навколо нуля, але випадки різкого його збільшення повинні бути значно частішими за різке скорочення. Досліджуємо, слід наголосити, не сам рівень безробіття, а його в перших різницях – зміну безробіття порівняно з попереднім періодом.
Реальний ВВП в середньому помірно зростає, але більш схильний до різких падінь, ніж до аномального підвищення.
Номінальний ВВП росте і робить це в середньому досить швидко за рахунок зростання як реального випуску, так і рівня цін. Від інфляції індекс НВВП має взяти схильність до різких підвищень, від РВВП – до різких падінь. Відповідно, можна очікувати його певну симетрію показника і порівняно високу дисперсію за рахунок частоти "аномалій".
Що ж, озброїмося гістограмами і словом "скіс" та почнемо нарешті нашу перевірку.
Щоквартальні дані нам ласкаво надав Фредді з Сент-Люіса (насправді, Фред – Федерального резерву економічні дані). Можна пошукати і українські числа, але такі тести, як на мене, слід виконувати на "довгих" рядах: навіть з достатньо довгими даними щодо економіки США відхилення скосу за всіх стандартних припущень сягає 0,14. Якщо спробувати уявити жахливо, невиправдано довгий ряд українських квартальних даних з 80 елементів (або з далекого 1993, часів ще до "натрудженої гривні"), його стандартне відхилення вже дотягує до 0,27 – що, як ми вже зовсім скоро побачимо, робить знамениту зону "±3 сигм" просто гігантською.

Окулотравматичні тести

Як для початку – глянемо безробіття, наш милий на синій графічок. Середня величина безробіття – ледь більша за нуль: початок ряду в цілком спокійному кейнсіанському 1953-му, а кінець – зараз, коли безробіття ще не знизилося до нормального рівня після кризи 2008-го. Мода, натомість, лежить на проміжку трохи лівіше — [-0,2;0,0), що вже свідчить на користь  асиметрії.
Крім цього досить аналітичного факту, бачимо досить витягнуте праве плече графіку і його серйозний перекошеність.

Окулотравматичний тест гіпотези полягає в побудові тестових даних на графіку: якщо вони боляче кидаються в очі, то щось точно означають. 

Інфляція, в свою чергу, ніжного червоненького кольору — але теж скошена, хоч і менше. Втім, видно це навіть неозброєним оком. Масивне і довге праве плече фігури урівноважується тим, що середній рівень інфляції — майже 1%, а ліва від середнього сторона включає практично весь найвищий інтервал графіка. 

Найцікавіша ситуація з ВВП. Базова гіпотеза – РВВП зростає, але схильний до різких падінь. Як можна побачити на графіку, насправді цей показник симетричний: різкі зростання є практично такими ж частими, як і різкі падіння. Гіпотези щодо причин такого феномену будемо формулювати вже в пізніших статтях.

З номінальним ВВП теж проблеми. Саме від нього ми чекали найбільшої симетрії – але, натомість, він скошений значно більше за РВВП. В світлі попереднього спостереження це не має бути дивним: якщо майже симетричний показник (тут – РВВП) ми множимо на різко скошений (ІСЦ), отримуємо, в загальному випадку, скошений, хоч і не так сильно, результат (НВВП). Одним словом, на асиметрію НВВП впливає переважно інфляція.

Що характерно, якщо намалювати дані за останніх 20 років, з 1993-го, номінальний ВВП досить сильно скошений в інший бік: в найновіших даних грає першу скрипку найновіша криза і т. з. Great Moderation, спокійні 90-і.

Кареніна скосу і кривизни

Що гарно, очі – які вже досить відчутно болять від постійних ударів – не єдиний спосіб помітити скошеність даних. Для цього в крутій, серйозній і дуже дорослій статистиці рівня початку 2-го курсу вже є окремий інструмент. 

Показник	Середнє	Скіс
Безробіття	+0,01%	+1,168
ІСЦ	+0,90%	+0,55
рВВП	+0,8%	-0,06
нВВП	+1,61%	+0,25

Як видно, попередні висновки окулотравматичного тесту підтверджуються: безробіття та інфляція мають суттєвий позитивний скіс (я не казав, що стандартне відхилення скосу в загальних умовах залежить не від форми даних, а від їх кількості, і для такого обсягу спостережень становить близько 0,14?). В свою чергу, реальний ВВП заледве скошений, але йому явно не вистачає статистичної значимості. Як, втім, не вистачає і номінальному ВВП, хоча на графіку його скіс здавався далеко переконливішим.

Отже, всі щасливі періоди – часи відновлення зайнятості та часи низької інфляції – дійсно схожі між собою: безробіття скорочується стабільними темпами – без чудес, низька інфляція теж за визначенням стабільна. З іншого боку, кризи характеризуються дуже неоднорідним підвищенням безробіття, а випадки високої інфляції – широким розкидом її темпів.

Практично відсутній скіс реального ВВП на фоні шикарної асиметрії безробіття – цікавий феномен, який наштовхує на кілька не менш цікавих гіпотез про характеристики використання робочої сили.