Показ дописів із міткою tldr. Показати всі дописи
Показ дописів із міткою tldr. Показати всі дописи

неділя, 30 квітня 2017 р.

Гра в диктатора і пастка насильства


Seth Michaels, 24 квітня 2017

Останні місяці чи навіть роки я надто часто чую про реформи, про те, як темні сили реакції підняли свою огидну голову, про диктаторські закони і відсутність політичної волі. Ох, якби вона була, політична воля! Як трагічно, що всі політики – зрадники, які ненавидять Україну і не готові проводити реформи. Чи не зовсім? Як водиться, все складно.

Колись дуже давно, ще перед останнім Майданом і вичерпанням першої хвилі реформаторів, я вже писав про найкращу за моїм досвідом модель реальної політики в природних державах. Все це досі актуально, але зараз є сенс розширити як мінімум для того, щоб обґрунтовано посилати у відповідь на кожні наївні соплі про реформи і реакцію (а посилати кому чи кого – це вже питання вихованості).



Мрія бути диктатором

Я не горел желанием возглавлять переворот и становиться диктатором отнюдь не потому, что я не люблю власть. Признаться, я всегда в мечтах видел себя кровожадным тираном и просто млел, представляя как по моему приказу расстреливают, как минимум моего бывшего соседа по пригороду, который годами изводил меня, играя во дворе своего дома на электроскрипке. Но есть древняя поговорка, которая гласит, что получить абсолютную власть над народом это все равно, что оседлать тигра. Сделать это можно, но слезть с него потом нельзя - разъяренный тигр сожрет наездника.
Максим Шапіро, "Школа". 

На цьому місці варто приділити трохи уваги беззмістовним мріям. Уявімо себе досить самостійним керівником немаленької держави...

Ми приходимо в щойно відмитий після революції – якби підступний диктатор втримав владу, це назвали б путчем, переворотом чи зрадою – кабінет зранку першого робочого дня на новій посаді, поправляємо незвичний після військової форми одяг і вмощуємося на вдвічі завелике для нас крісло (тирани традиційно товсті, а у нашої талії все ще попереду). Час, підпираючи вперше за десятиліття виголене від партизанської бороди обличчя, подумати, як зробити народ ... (тут може бути назва вашої країни! чи реклама!) багатим і щасливим.

Що робити? Ну, тут все ясно – всі це знають; я не здивуюся, якщо для таких випадків вже випускають методички: "Від Мілошевича до Лі Кван Ю за десять простих кроків", "Інституції та лібералізація в країнах-з-назвою-яку-неможливо-вимовити", "Із третього світу в перший", "Від Дарта Хірохіто до Пола Атрейдеса: вплив харизми на закордонні інвестиції". 

Всі вже чули про ефектні результати канонічних азійських тигрів на чолі з Сингапуром (а ще Кореї, Тайваню та Гонгконгу), а якщо нам пощастило з доступом до інтернету в джунглях, ми знаємо і про менш популяризовані, але теж успішні сценарії Чилі, Китаю чи Ататюрківської Туреччини. Всюди різні, але в чомусь дуже-дуже схожі політики.

Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології і безжалісно стріляти корупціонерів та всіх, хто заговорить про особливий національний шлях. Все просто.

Ми вже прекрасно уявляємо, як вписати своє ім’я в світову історію. Захисник вітчизни, мудрий правитель, батько нації. В кожній книжці з історії. ВЕЛИКИМИ ЗОЛОТИМИ ЛІТЕРАМИ.

А потім ми перестаємо мріяти і починаємо дерибанити, як всі це роблять. Чому? Хіба вони (і ми самі, що повторюємо сліпо цю ж помилку) ідіоти?

Підкажу: ні, диктатори не ідіоти.


Маленька бідна країна...

Перед тим, як говорити про те, як виглядає гра в диктатора очима диктатора, треба поговорити про маленькі й бідні країни з точки зору політики. Той, хто отримує задоволення від читання економічної літератури в оригіналі, почитайте оригінал статті Норта, Вайнгаста і ко тут і можете мене виправляти.

Більша частина нинішніх диктатур – бідні, малорозвинуті й невеликі в економічному сенсі (але інколи не за кількістю населення) країни. Винятки – Китай, Росія, Туреччина останніх років, Сингапур – рідкісні й досить малорепрезентабельні: якби у кожного були структура Китаю, ресурси Росії чи демократична історія Туреччини, всі заробляли б стільки ж, як у Сингапурі.

В чому ж різниця між диктатурами і розвинутими демократичними країнами?

По-перше, в бідних країнах набагато частіше насильницько міняється влада – в основному через недорозвинуті інститути. Звичайна бідна країна з часів 1840 проживає без перевороту 7 років. Нормальний режим в дійсно багатій країні – топ-10%, 20 верхніх позицій у списку найбагатших країн, від Німеччини і вище – закінчується успішним переворотом через цілих 60 років. Що цікаво, цей ефект дуже концентрований: просто багата країна (75%-90% країн з найвищим ВВП, або орієнтовно Словенія, Бахрейн, Іспанія чи Корея) з своїм нещасним 12-річним режимом набагато більше схожа на бідну країну, ніж на "зірку" нашого маленького хіт-параду.

Очевидно, зв’язок працює в обидві сторони: держави, в яких часто стаються насильницькі перевороти, зі зрозумілих причин швидко стають бідними, а з країнами багатими чомусь ніяк не хочуть ставатися криваві революції. Чому? Все те, що ми називаємо "інституції" – це куди більше, ніж просто демократія.

В розвинутій країні жодна людина чи навіть група не може зібрати досить сил, щоб стати загрозою для режиму чи узурпувати владу. Військовий переворот на зразок латиноамериканських? Є ціла вертикаль командування, інституціоналізація офіцерів і чудова служба безпеки. Використання ресурсів служби безпеки чи правоохоронців? Гудбай, Ніксон – проти такого прекрасно працює відкрита й прозора політична система. Озброєний бунт чи теракти? Якщо правоохоронні органи заслуговують на свою зарплату, така ідея закінчиться пшиком і ув'язненням непристойно швидко. Будь-яка вразливість системи прикривається двома окремими органами і комітетом, кількома законами та десятком неявних і часто непомітних для стороннього механізмів. А згори на будь-яку спробу махінацій дивиться своїм хижим оком громадянське суспільство.

Імовірно, єдиний сценарій, до якого вразлива класична розвинута демократія – авторитаризація політичного лідера. Гітлер, Путін чи Ердоган починали свою кар’єру диктаторів як популярні політики і, користуючись цим кредитом довіри, поступово розширювали повноваження та брали під контроль все нові незалежні системи, аж поки не дійшли до свого нинішнього статусу. Вірити, що більш розвинуті демократії зовсім імунні – наївно: в кожному жарті про диктатора Орбана є частина жарту, решта – правда. 

По-друге, в природних державах влада і ресурси тотожні – і водночас вони з досить великим скрипом конвертуються в країнах розвинутих. 

Корупція або використання влади для отримання ресурсів – візитна картка влади в бідних країнах, і куди більш обмежена в державах з розвинутими інституціями. Якщо примружитися, карту останнього Corruption Perception Index можна переплутати з ВВП на душу населення. На фоні мільярдних схем у бідних країнах зовсім блідне той прикрий факт, що звичайний конгресмен у США заробляє на своїх акціях на 6% більше за індекс-фонд, а сенатор – на цілих 10%.

Потенціал перетворення ресурсів у владу в розвинутих країнах теж нижчий: за гроші можна купити виборчу кампанію, але не перемогу у виборах (навіть в Україні носороги досить погано перетворюються на відсотки); представництво інтересів, але не однозначну прихильність; одного політика, але не всю систему. В той же час в країнах менш розвинутих за гроші можна купити гречки і щиросердно поділитися з виборцями, політики продаються легко і коштують недорого, а якщо заплатити більше і купити повну вантажівку автоматів, можна революціонізувати політичну систему невеликої країни за тиждень. 

По-третє, історія бідних країн – історія критичних шоків. Країни, що розвиваються, досить рідко мають достатньо великі ринки і диверсифіковану торгівлю, фінансові системи та інші інституції, щоб ефективно стабілізувати зовнішні та внутрішні коливання. 

Трапиться подорожчання нафти чи подешевшання, диверсифіковані США чи Європа почуватимуться непогано – а Венесуела мучиться... Коливання цін на золото для розвинутих країн є інтересом тільки для людей в шапочках із фольги – а для Танзанії це четвертина експорту. 

Крім того, розмір теж має значення – колись я про це писав цілу статтю. Повністю перекритий кордон між Україною і Молдовою – горе Молдови і для України; перекритий кордон між Україною і Росією – велика проблема для нас і куди менша для Росії; а якщо Росія і Європа повністю перестануть торгувати, це так само буде трагедією для маленької Росії і лише дрібною незручністю для ЄС. Як альтернативний приклад, кейс Rift Valley Railways (і 500 мільйонів додаткових інвестицій) – критичне питання для Уганди з її ВВП у 12 мільярдів доларів, але для сусідньої Кенії з вп’ятеро більшою економікою чи тим більше для будь-якої європейської країни це проблема вже зовсім не того масштабу.

Отже, що ми маємо – три причини і один наслідок. В природних державах (1) менш розвинуті правові й демократичні інституції; (2) влада і ресурси легко взаємно перетворюються, зазвичай в протиправний або насильницький спосіб; (3) часто трапляються масштабні шоки. Тому природні держави частіше переживають насильницьку зміну режиму.


Маленька політична гра

Отже, усвідомлюючи ці нюанси, ми повертаємося в наш диктаторський кабінет і думаємо про нашу гру в диктатора.

Примітка: термін "гра" зовсім не є закидом про несерйозність, просто науку, яка займається таким аналізом, історично називають теорією ігор, а її об'єкти – іграми. Ігри у стосунки? Це несерйозно. Ігри у ядерну війну? Якраз за них Шеллінгу дали Нобелівську премію. Дитячі ігри? Іронічно, але якраз дитячими іграми спеціалісти з ігор не займаються. 

Правила і умови

У грі в диктатора ми можемо робити мало не все, що завгодно. Нам вирішувати кого нагородити, кого покарати, кого розстріляти. Нам визначати, скільки ми будемо платити міністрам і як винагороджуватимемо старих друзів. Нам вирішувати, які закони будуть прийматися лояльним парламентом, а які назавжди загубляться на кривих доріжках політичних кулуарів.

Тільки дві маленьких сфери недоступні могутній руці Батька Нації: економічні результати і вибір живих людей. Ми можемо їх мотивувати, скеровувати, просити чи навіть примушувати – але прямому контролю вони не піддаються.

Економіка підкоряється своїм нудним законам. З бамбуку і трави не побудуєш трактор, що б ми собі не вирішували. Жінку не примусиш народити повноцінного робітника за три місяці. Ні ринкова мотивація, ні командно-адміністративний примус, ні кровожерні розстріли не зроблять наш ВВП на душу вищим за сингапурський, поки всі для цього не буде всіх умов.

Люди теж не слухаються так просто. Кожен має безмежний простір для вибору, який для нашої гри зводиться до двох зовсім простих варіантів – підкорятися або ні. І якщо на перший погляд здається, що при правильній мотивації (премії, розстріли) "не підкорятися" просто не варіант, варто згадати власну дорогу, яка почалася з "ну його" і закінчилася в кабінеті диктатора.

І якщо ми досить добре усвідомлюємо всі обмеження, які на нас накладають ці два маленьких винятки, незалежно від намірів і різниці в ідеології наша гра буде дуже схожа на ту, в яку до останнього свого дня займався попередній диктатор – інакше Game Over настане дуже швидко.

О, нарешті ми дійшли до найважливішого. Будь-який диктатор, який планує просидіти на своєму місці довше пари днів – а в ідеалі до пенсії – повинен якось враховувати і за можливості нівелювати всі три фактори. А якщо ми налажаємо, а закони економіки і вибір людей спрацьовують так, що до нас приходить група людей з автоматами і викидує з кабінету, ми програли. До цього моменту – який очікувано настане років за 7 – ми вільні грати як у тетріс.


Умова непрограшу


– Знаєте, хто найгірший ворог керівника будь-якого агентства?

– Інша політична фракція в цьому ж агентстві.
– Точно. А тепер... хто найбільше загрожує голові офісу ФБР в Топека, штат Канзас?
– Директор ФБР в Канзасі, само собою.
– Хто ще?– Місцевий шериф, шеф поліції, агентство з контролю наркотиків.
– Правильно. А місцева мафія, Чорні Пантери чи комуністи?..


Фрагмент розмови Комодора Лері, агента Центрального Розуму з прогресорським завданням на планеті Земля, з головним детективом Клутом (справжнє ім’я, агентство та звання невідоме) в офісі Комітету Сенату з питань підривної діяльності. Записано Т. Лірі у в’язниці Сан-Дієго, 1976.


Запитайте – геймер вам зразу скаже, що в абсолютно будь-якому наборі правил самозароджується стратегія. Теорема Неша каже, що в грі зі скінченною кількістю стратегій і гравців завжди є Нешева рівновага, в чистих чи змішаних стратегіях. В свою чергу, спроба від неї відхилитися будь-яким з учасників гри за визначенням рівноваги Неша погіршує стан цього гравця.

Посадова інструкція диктатора не визначає ні тих сторін, які можуть підтримувати, обмежувати чи загрожувати його владі, ні метастратегію, що склалася в рамках їх гри, ні ідей щодо можливих шляхів гри. Але вони існують.

Груп всього дві – класичні параноїдальні "вони" і ми самі. Так само, як у розмові згори, нам мало загрожують комуністи, терористи, зарубіжні сили і будь-які інші маргінали. "Вони" – наші власні підлеглі, дорогі друзі та союзники. Люди, вірність яких потрібно треба забезпечувати.

Стратегія для них, наших посіпак-міньйонів виглядає найпростіше. Якщо наш маленький міньйон виграє більше, підкоряючись нашим наказам, ніж займаючись підривною діяльністю і проводячи переворот, він буде слухатися наказів. Як тільки посіпака розуміє, що в разі перевороту він може розраховувати на більше, його вірність випаровується на очах. Якщо стається успішний переворот, ми програли. Все просто.

З точки зору теорії ігор диктатура непогано описується як елементарна гра. Диктатор лишається таким, поки набір стратегій "мир-мир-мир..." є як мінімум Нешевою рівновагою (тобто для кожного окремого гравця невигідно змінювати свою стратегію на "війна"), а краще коли стратегія "мир" є строго домінантною для будь-якого гравця: незалежно від поведінки інших, в нього буде стимул обирати мир. Умова Нешевої рівноваги для такої гри виглядає так.

 ∀  P(j) >= W(j) - C(j), де:
P(j) – поточні доходи, на які претендує сторона j;
W(j) - потенційні доходи від конфлікту;
C(j) - витрати на війну.

Для кожного нашого слуги доходи від миру мають бути бути не меншими за очікуваний виграш від конфлікту мінус витрати на нього. Іншими словами, вигоди від миру мають бути більшими за вигоду від війни.

Якщо додати трохи зовнішніх умов і нових букв, формула ще трохи ускладниться.

∀  r(j)R >= w(j)W - C(j), де:
r(j) - частка рент, на які претендує сторона j;
R - всі ренти, що диктатор збирає з країни;
w(j) - шанс перемоги цієї сторони;
W - об'єм рент, на яку зможе претендувати переможець;
C(j) - витрати на війну.

В такому вигляді формулу називають умовою пропорційності: кожен може розраховувати на частку доходів, пропорційну його загрозі поточному режиму. Якщо щось лишиться, решту рент може забирати собі диктатор.

Диктатор контролює країну і витискає з неї в цілому доходи R, які він в свою чергу ділить між своїми друзями й підлеглими (або, що поширеніше, просто дозволяє окремому другові вичавлювати ренти з конкретної індустрії чи сектору). Кожен з них подумки приміряє на себе крісло диктатора, але шанси в нього сісти невеликі, а спроба обійдеться дорого. Всі задоволені. Якби наш світ був вморожений в шматок жовтого бурштину, це б тривало вічно.

Що цікаво, великі й розвинуті країни так і живуть. Єдина суттєва різниця порівняно з бідними країнами – витрати на захоплення влади там такі карколомні, а шанс успішного перевороту настільки мізерний, що нерівність виконується зі здоровенним запасом незважаючи на високий потенціал у разі виграшу і мінімальні ренти. Людям є що втрачати, тому конфлікт просто обвалює праву сторону в глибокий мінус – і єдиною небезпекою для демократичного розвинутого режиму є накопичення маси відчайдушних маргіналів, які нічого не мають і не ризикують втратити щось під час революції.

Але ми ж пам'ятаємо про пронумеровані проблеми маленької країни? Шоки трапляються постійно (№3), і реальні сектори й події, які ховаються за літерами у формулі вище, трусить разом з нашою економікою й політикою. Ціна на сталь піднялася через будівельний бум в сусідній країні? Наш товариш Святослав "Слава" Мао, який збирає вершки з чорної металургії, раптом стає багатим і респектабельним. З одного боку, він дуже задоволений нами і тим фактом, що ми виділили йому саме металургію; з іншого, крісло самодержця стало набагато ближче – досить виділити якусь дрібницю на підкупи і автомати (№2), і воно стоятиме у його кабінеті. Замінили застарілу військову техніку, щоб захищатися від підлих капіталістів? Інший наш знайомий, Саша Македонець, у якого в столиці стоять чотири свої полки, раптом відчув запах крові: його шанси і амбіції виросли, а стабільні невисокі доходи від оренди солдат на будівельні роботи цього не відображають. Виробництво наркотиків вже третій рік підряд приносить лише збитки? Пашка Ескобар, розуміючи, що він ось-ось випаде в другий десяток хіт-параду олігархів, задумується, змиритися з цим чи кинути своїх невразливих до куль тонімонтанів з їх маленькими друзями на відчайдушну спробу змінити форму влади в країні. Будь-яке коливання може закінчитися написом GAME OVER і групою неввічливих молодиків з автоматами під нашим кабінетом (№1).

Мало того, ця ж гра повторюється на будь-якому рівні нашої держави – від найвищого, де ми самі граємо з олігархами, до найменших заштатних містечок, де політична суперечка зводиться до того, хто з двох промисловців і сільського голови обмане, підсидить чи зарейдерить іншого.

Тетріс виявився досить складним – і постає одне велике питання.


Як же в це грати?

Бомба – погана зброя ближнього бою.
Джей-Сі Дентон

Якщо прогорнути сторінку догори до формули, можна побачити кілька різних стратегій, до яких можемо і маємо вдаватися ми як диктатор. Буквально кожну літеру в формулі можна довести до досконалості і заполірувати до дзеркального блиску.

Маленьке r або розподіл рент. Це наш основний інструмент – і та дрібниця в економіці, яку ми контролюємо найбільше. Ми маємо видавати кожному слузі ту частину рент, яка йому належить "по справедливості" (тобто пропорційно загрозі, звісно) і чітко контролювати, щоб ніхто не отримував замало. Роздаємо і перемішуємо посади, влаштовуємо на роботу їх родичів, видаємо чи забираємо бізнеси й концесії, підтримуємо комуністів проти соціалістів, а соціалістам допомагаємо мститися комуністам і не забуваємо віджимати ресурси в тих, хто став менш небезпечним – вони пригодяться для того, щоб задобрити якогось "молодого й голодного".

Велике R або "весь торт". Ми можемо витискати з економіки ще більше, я сказав! 
Якщо хоч одну копійку ми пропускаємо повз систему генеральних відкатів, її не отримає хтось з наших друзів-загроз – і можливо, саме її не вистачить для того, щоб залишити їх задоволеним (та й нам самим треба регулярно харчуватися ікрою, диктаторство – не неприбуткова організація). Будь-який дозвіл, який видається без корупційного елементу; будь-яка діяльність, на якій не розкрадається чітко вивірений процент; будь-яка фірма без "смотрящого" – наші неотримані прибутки або ризик для нашої безпеки.
Мало того, якщо ми самі добровільно чи випадково десь не докрутили гайки, це з задоволенням зробить якийсь з наших друзів – і цим отримає незалежні від нас, неконтрольовані і часто не враховані доходи. Його влада і загроза на цих халявних ресурсах виросте... а крісло диктатора почне трохи хитатися. Одним словом, ми просто життєво зацікавлені отримувати і контролювати всі можливі ренти.

Маленьке w або шанс успішного перевороту – найбільш очевидна категорія. Більше автоматів, більше охорони, більше рент дістається нам самим для підтримки власної політичної сили, більше шпигунів, більше параноїдальності. Ми повинні бути найбільшим, найнебезпечнішим і найпідлішим засранцем в нашій маленькій пісочниці. BAMF. В той же час ми маємо робити всіх інших гравців маленькими і порівняно беззахисними – обмежувати їх політичну чи військову владу, обмежувати гравців окремими спеціалізаціями, ускладнювати отримання непередбачених ресурсів чи повноважень, підтримувати існування цілої коаліції, яка вийде проти будь-якого порушника статусу кво...

Велике W або виграш від успішного перевороту – "після нас хоч потоп". В ідеалі слід так сформулювати економіку і свою в ній роль, щоб після перевороту стався повний колапс всього включно з сонцем і цілою галактикою. Для країни це означає неефективну й вручну керовану державу, яка дуже залежить від окремих персоналій.

І, звісно, C, витрати на конфлікт. Кожен з існуючих олігархів в випадку конфлікту автоматично втрачає можливість далі спокійно отримувати ренти від окремих секторів, але цього мало. Далі тут можна проявити найбільше творчості: обмінятися заручниками, домовитися інвестувати у взаємозалежні індустріях так, щоб при будь-якій агресії втрачати половину доходів, укладати політичні союзи і джентельменські угоди, ставати родичами... Діє все, що може покарати агресора.

Крім всіх літерок, є ще кілька можливих кроків, які в формулі не видно.

По-перше, треба обмежувати вплив шоків. Якби це не зменшувало фатально потенційні ренти країни, варто було б повністю перекрити кордони – тоді ніякі хвилі ззовні не потоплять наш корабель. Фіксувати обмінний курс, встановлювати високі урівнюючі податки, блокувати вплив іноземних фондів, організацій чи служб, "гасити хвилі" всередині країни.

По-друге, потрібно ставити непрохідний бар'єр для входу у гру нових гравців: навіть маленькі нові політичні сили – потенційно більша небезпека, ніж великі, лояльні й передбачувані, з якими вже укладена система обмежувальних домовленостей. Будь-яка організація може стати ворогом, що досить очевидно; але навіть нейтрали небезпечні: сама їх наявність збільшує доступний для дерибану "торт" і робить конфлікти трохи менш кривавими – і цим ставить під загрозу режим. Перше, що робить будь-який нормальний тоталітарний диктатор – приймає Декрет імені Пожежі в Рейхстагу і забороняє будь-які інші партії чи організації. В ідеалі – як в Індонезії Сухарто, Єгипті Мубарака чи Іраку Хусейна – всі партії, сили й організації мають давні й тісні зв'язки з диктатором.

По-третє, не можна допускати неконтрольованої і безособової самоорганізації. Всі відомі гравці контролюються і грають за правилами. Якщо все таки виникає новий гравець, з ним завжди можна домовитися – пригрозити розправою, передати під його контроль пару міст чи концесію на видобуток міді,  видати за нього заміж племінницю, і домовитися про лояльність. Але майже всі інструменти згори – персональні і не запобігають масовим нецентралізованим протестам. Безособова революція виявляється набагато небезпечнішою: багато в чому успіхи Арабської Весна, Маршів неТунєядцев, чи нашого власного Майдану зобов'язані відсутності в центрі чіткої структури  чи особи, з якими диктатори вміють чудово співпрацювати.

Знову ж таки, всі ці механізми використовуються не лише нами, а й кожним з наших підлеглих незалежно від масштабу. Країна в кінці кінців виявляється від самої верхівки до найменших шматочків території зв'язаною докупи такими мережами взаємних гарантій, обмежень, рент і відкатів.

Хух, все ніби ясно. Але до чого тут реформи?



Реформи, або Пастка Насильства

"Якщо сонце сходить, комусь це вигідно"


Нагадаю, що ми говорили на самому початку про те, як рядовому диктатору ввійти в історію реформ.
Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології і безжалісно стріляти корупціонерів та всіх, хто заговорить про особливий національний шлях. Все просто.

Ой. Будь-який з цих кроків буквально копає глибоку яму під нашим улюбленим кріслом.

Все назване вище погіршує пропорційність розподілу ресурсів: або їх прямо витрачає на якісь беззмістовні речі (освіта, наука, бла-бла-бла), або зменшує кількість доступних генераторів рент (лібералізація ринків, забезпечення економічних прав, боротьба з корупцією і монополіями).

Звісно, такі дії можуть розглядатися як умовна "рента" на користь звичайного населення – задоволене населення буде менш зацікавлене бунтувати. Ця логіка має велику проблему: насильницький чи політичний потенціал звичайного населення катастрофічно низький, тому така рента найімовірніше буде надлишковою – краще розподілити її комусь дійсно небезпечному. Звісно, революції за участі всього народу стаються і ми самі тому прекрасний приклад – але вони трапляються надто рідко, щоб це враховувати. Можливо, соціальні мережі і тотальний доступ до комунікацій змінять цю ситуацію, але тут все не так просто.

Будь-яка лібералізація зменшує загальний обсяг рент (R) – ми вже не можемо перерозподіляти стільки ж рент, скільки робили раніше: доступних рент просто стає менше. Водночас успішна лібералізація підвищує загальне багатство і, відповідно, виграш в разі перевороту (W): росте спокуса спробувати самому перенаправити всі ці нові фінансові потоки країни, яка щойно стала трохи багатшою. Мало того, лібералізація зменшує і потенційні втрати (C): олігарх, у якого реформи забрали можливість заробляти надприбутки, ще має досить ресурсів для агресії, але вже не має, що втрачати.

Мало того, більш абстрактні, правові кроки так само є проблемними. Лібералізація в політичній сфері не лише дестабілізує ситуацію, а й дає можливість раніше репресованим особам організовуватися і легально накопичувати владний потенціал, що може закінчитися абсолютно ірраціональною помстою чи сепаратизмом. Лібералізація правової сфери і справедлива юридична система обмежує ренти як ніщо інше. Свобода слова – теж синонім нової політичної небезпеки.

Виходить, країна потрапляє в пастку насильства – будь-яка спроба реформуватися зменшує політичну стабільність країни і провокує насильство. Будь-яка лібералізація стає можливою лише в якихось астрономічно малоймовірних умовах.   



Трагічно.


Не зовсім все втрачено

Кілька збройних конфліктів, пару зрадників на екрані.
Долар виріс, російським рублем не торгували.
Мертвий Півень, Without You

Попередження: будь-яка схожість з українськими реаліями абсолютно невипадкова.

Але ж країна може якось вийти з пастки насильства (хоч більш виправданою мені здається назва "пастки уникнення насильства"). В сучасних країн першого світу все вийшло, у Сингапуру чи Кореї – теж, причому зовсім недавно. Це дійсно можливо, є кілька варіантів.

По-перше, може спрацювати якісна системи безпеки та інституції за зразком країн першого світу – або, на перший час, ефективний апарат примусу включно зі здатністю розстрілювати корупціонерів або інших невдоволених. Що ефективніше працює система покарань, то більш заборонною є ціна конфлікту для потенційних бунтівників. Політичний консенсус тоді може існувати з меншим рівнем рент – що вивільняє ресурси для реформ без страху за існування політичної системи.

По-друге, досить сильна диктатура виходить з пастки насильства. Якщо диктатор повністю сконцентрував політичну владу всієї країни, він може забезпечувати реформи, пожертвувавши на них частину ресурсів, на які міг би претендувати особисто. Це зменшує його персональні доходи і тим же зменшує політичну силу, але реформи можуть тривати поки існує ця його тотальна перевага над іншими політичними гравцями.

Таким чином працював, наприклад, Лі Кван Ю – ефективно узурпував владу, за цей рахунок забезпечив проведення потрібних реформ, і водночас будував авторитарну державу і вперто ламав опозицію, щоб не опинитися в ситуації, коли новий політичний гравець зможе мати хоч шанс на переворот. Успішна стратегія, але не дуже мудро чекати від диктатора автоматичної чесності, справедливості й ненависті до корупції – зрештою, в тій самій манері працював Гітлер.

В будь-якому випадку – слабка влада, існування якої залежить від олігархічного консенсусу і умови пропорційності, не здатна виділити необхідні для реформи ресурси: всі вони витрачаються на забезпечення стабільності.

По-третє, тут парадоксально допомагають вороги. Якщо на диктатуру ззовні тисне загроза тотального знищення, будь-які внутрішні конфлікти стають менш продуктивними: успішний переворот не принесе жодного виграшу, якщо відразу після нього твою країну поглине агресивний сусід. Схоже, що зовнішні загрози на противагу внутрішнім мають позитивний ефект на економічний розвиток. Імовірно, якби не постійний привид Малайзії за спиною, Сингапур ніколи б не мав потрібного для проведення прогресивних реформ рівня політичного консенсусу.

Зовнішня загроза сприяє проведенню реформ: вивільняє з механізму пропорційності потрібні ресурси і мотивує проводити реформи. Втім, справжній зовнішній ворог зазвичай знаходить підтримку всередині країни і, навпаки, експлуатує механізм пастки насильства.

По-четверте, ту ж роль може в деяких випадках мати і сильне й незалежне громадянське суспільство, яке неявно стає ще одним учасником гри у диктатора. З одного боку, воно може прямо, хоч і безперсонально, вимагати реформ і погрожувати заворушеннями – дуже схоже на інших гравців, які вимагають рент і погрожують тим же. З іншого – воно відтягує на себе частку ресурсів, нестача яких може поставити під загрозу правило пропорційності і привести до влади незалежну від нього групу. Для того, щоб дійсно сприяти реформам, громадянське суспільство має поводитися як сприятлива зовнішня загроза: однаково загрожувати диктатурі знищенням незалежно від того, хто на чолі, і однаково не любити будь-яких олігархів.

Сильне громадське суспільство теж сприяє реформам: воно може ефективно вимагати їх як і будь-який інший рядовий політичний гравець (хоч це й несе ризики краху системи), але може і заохочувати їх аналогічно до зовнішньої загрози.

Отже, ефективний інструмент примусу, сильна диктатура, зовнішня загроза і громадське суспільство.

Можливо, цього навіть вистачить.

понеділок, 6 липня 2015 р.

Дефолт: Аргентина, Греція...

Дефолт — це дуже-дуже-дуже погана штука, і ми всі про це знаємо.
З іншого боку — і економісти це теж чудово розуміють — між значенням слів "дефолт" і "армагеддон" є суттєва різниця. А ще є страшні слова "економія", "реструктуризація", "бейлаут". 
І найдивніше, я — людина, яка непогано шарить в макроекономіці, ретельно проглядала аргентинську історії і вже кілька років (а не лише в часи чергової паніки, коли про неї згадували українські ЗМІ) слідкує за грецькою — не маю однозначної думки, що з цього гірше.

Згадуємо — Аргентина!

З гордістю кажу, що про неї я вже писав.

Для тих, кому ліньки — коротко.
Були чудові короткі часи, коли Аргентина була не такою вже й поганою країною — після буремних військових режимів, фіксації валютого курсу, приватизації і приємних об’ємів зовнішніх інвестицій. Так, у них вже тоді були проблеми з доларизацією, корупцією і позиками — але до пори це не було катастрофою. 
Об’єми зовнішнього боргу росли поступово протягом всіх 90х, як в будь-якій країні — без вибухових запозичень і якихось хитрих механізмів. Облігації Аргентини, як і інших "developing countries", країн, що розвиваються, з часом ставали все цікавішими і цікавішими для інвесторів. Про це гарно писав Талеб у своїй найкращій книзі, "Обмануті випадковістю":
Что такое облигации развивающихся стран? Развивающаяся страна — это политкорректный эвфемизм для определения государства, которое не очень развито (будучи скептиком, я не вкладываю в слово «развивающийся» чисто лингвистическую определенность). Речь идет о финансовых инструментах, выпущенных правительствами таких стран, как Россия, Мексика, Бразилия, Аргентина и Турция. Когда дела у них шли не очень, их облигации продавались всего за несколько центов. Внезапно в начале девяностых инвесторы бросились на рынок и начали толкать его все выше и выше, приобретая все более экзотические бумаги. Во всех таких странах строились отели, в которых можно было смотреть кабельные новостные телеканалы из США, а также оборудовались тренажерные залы с беговыми дорожками и телевизорами с большими экранами, что позволяло присоединиться к глобальной деревне. У всех этих стран был доступ к одним и тем же гуру и финансовым шоуменам. Банки инвестировали в их облигации, а страны использовали вырученные от продажи ценных бумаг средства на строительство новых прекрасных отелей, в которые могло бы приехать еще больше инвесторов. В определенный момент эти облигации вошли в моду и стали стоить не центы, а доллары; те, кто знал о них хоть что-то, заработали целые состояния.
А потім стався 1998. Криза, як водиться, почалася з фінансового сектору — обвалився борговий ринок в Азії, потім вибухнула піраміда російського боргу, а інвестори зрозуміли, що країни, які розвиваються — надута ними ж бульбашка. Хтось з них встиг ліквідувати свій портфель з невеликими втратами, хтось — втратив за один обвал в рази більше, ніж заробив на цих облігаціях. Карлос більше не працює на фінансових ринках. "Хто такий Карлос?" Ваша причина почитати Талеба.
Навіть тим країнам, у яких не було особливих причин колапсувати, грошей давали все менше — і вже цим викликали обвали. 
Аргентина вже і так не була синонімом надійності, а коли в регіоні вдарила криза, її останньою надією став МВФ. 

Зліва має бути видно чудовий графік загального зовнішнього боргу й ВВП Аргентини.
1999 рік. Як казав МВФ, "в результаті зовнішніх шоків та погіршення економічної політики, особливо в другій половині року" зовнішній борг досяг 51% ВВП, дефіцит бюджету — 2,5%, падіння економіки — 3%. МВФ запропонував "a sustained effort of fiscal consolidation and structural improvement in the public sector finances" — якщо це повторити простими словами, категоричне урізання бюджету: зниження витрат бюджету, реформу пенсійної системи і системи охорони здоров’я, додаткові акцизи, податок з доходу і багатства громадян, збільшення бази оподаткування ПДВ і податку на прибуток. Згідно з розрахунками, ці заходи мали б знизити дефіцит бюджету до 1,6% ВВП у 2000 і вже до 2003 зробити федеральний бюджет Аргентини збалансованим. Результати, в принципі, видно на графіку.
2000 рік. ВВП замість прогнозованого зростання падає вже на 6% (сюрприз?), інфляція поки практично на нулі. Ставки облігацій сягають 16%, але інституційні позичальники — Світовий банк, уряд США та МВФ — дають гроші під далеко менші ставки. МВФ, до речі, поки досить задоволений зусиллями Аргентини.
Цитуючи самого себе:
2001 рік. Майже 20% безробітних — колапс економіки. Близько 20% виборців здають пусті чи попсовані бюлетені — колапс політики. Коло 40% ставки державного боргу і обмежений доступ до банківських рахунків — але уряд ще тримався.
МВФ залишає Аргентину сам-на-сам з кризою, а ставка піднімається до 48%.
Ой. Громадські заворушення, протести і відверті бунти.
Ой! Уряд і президент складають повноваження (останньому приходиться втікати з будівлі адміністрації вертольотом, гостросюжетно і якось по-українськи).
Ну і все, кінець історії. Перше, що зробив новий президент в грудні 2001-січні 2002 — оголосив дефолт і девальвував валюту. Все.
В 2003 статистика вже зафіксувала зростання ВВП. В 2005-2006 Аргентина щедро розплатилася з МВФ і провела першу хвилю реструктуризації. В 2010 вона закінчила реструктуризацію і змогла зітхнути з полегшенням.
Фонди-стерв’ятники і теперішній дивний кредитний статус Аргентини в цій історії — як вишенька на торті.

Греція і Grexit

Прямо зараз, поки я пишу цю статтю, твориться нова історія Греції. Що ж, надіємося, я встигну до того, як вона з’явиться на полицях книгарень.

Gr-enters

Все почалося досить просто. 
З початку 1980х Греція входить в Європейське співтовариство, а потім і у Європейський Союз. В загальному, грекам сподобалось бути частиною об’єднаної Європи і, як тільки вони з’явилися, Греція захотіла приєднатися до Європейського економічного і монетарного союзу і єврозони.

Відповідно до умов Маастрихтського договору, для вступу до єврозони країна повинна дотриматися 5 критеріїв:
  1. Низька інфляція. Поріг — середнє значення серед трьох "порівняльних" — найменш інфляційних країн єврозони, вони будуть використовуватися і у критерії №5 — плюс 1,5%. Україна, наприклад, в нормальні часи — не 2013! — до цього не підходила і близько. Китай, втім, теж.
  2. Дефіцит бюджету < 3% і цим все сказано. Насправді, станом на  2014 "середня" країна єврозони ледве дотримується цього стандарту з дефіцитом близько 2,5% — а Ірландія, Іспанія, Португалія, Словенія та Франція не задовольняють його зовсім. Печально.
  3. Державний борг до ВВП не перевищує 60%. Насправді, за сучасної ситуації це теж дуже-дуже небагато — більшість країн єврозони зараз явно порушують цей стандарт.
  4. Стабільна валюта, без девальвацій чи якихось напружень протягом двох років.
  5. Ставка державного боргу — не вище, ніж для тих самих 3 країн плюс 2%. На даний момент єдиним "викидом" серед європейських ставок є та ж сама Греція, але зовсім недавно були часи, коли ставки були надто високими серед більшості південноєвропейських країн.
Тепер, озброєні знаннями про "велике падіння" 2008-го, Грецію і боргову паніку у Європі, ми чудово розуміємо всю наївність цих стандартів. На той момент, втім, здавалося, що їх достатньо.

У Греції вийшло задовольнити всі критерії вже у 2000, хоч і з невеликим скандалом: коли трохи пізніше перерахували дані за новою методологією ESA95 і з’ясували, що насправді дефіцит-1999 був майже на піввідсотка вищим за граничну межу. Облік — складна штука. Таке буває і зовсім несхоже на демонстративну підтасовку.
Демонстративна підтасовка почалася трохи пізніше.

Gr-develops

Крім маастрихтських критеріїв для країн, що вступають до EMU, є ще й набір пізніших критеріїв, введених у Пакті про стабільність і зростання 1997 року.
З досить очевидних причин — інфляційний критерій і валютна стабільність для країни, яка вже відмовилася від власної валюти? — з 5 критеріїв маастрихту лишаються тільки два. Куди дівається ставка державного боргу?
  1. Дефіцит до ВВП < 3%.
  2. Борг до ВВП < 60%, а якщо більше — скорочується.
Останнім часом і ці критерії порушують практично всі (дані за 2012), але в 2001 до них ставилися трохи серйозніше. Не можна забувати і про можливі фінансові санкції за їх недотримання.

У свою чергу, з 2001 у Грецію почали вкладати тонни і тонни грошей: капітал шукає, де вища дохідність за того ж самого рівня ризиків. А офіційний прийом Греції у єврозону став таким собі запевненням "середньоєвропейські ризики" (Standard & Poors, до речі, дало Греції рейтинг A+ в 2003)... які супроводжувалися високою дохідністю, надлишком можливостей для інвестування, готовністю греків продавати все, що погано лежить, і позичати все більше і більше грошей. 
З 2005 по 2009, ще до початку офіційної грецької боргової кризи, Греція утримувала дефіцит поточного балансу майже в 12%. При відсутньому власному центральному банку і його резервах це означає, що практично всі ці гроші у Грецію заходили як позички та інвестиції. Для порівняння — в Україні в той же період середній дефіцит поточного балансу становив всього-то 2,2%, а в "пекельному" з точки зору запозичень 2013, від наслідків якого ми досі не оговталися — "цілих" 9%, частина яких компенсувалася майже повним вичерпанням резервів НБУ. 
Звісно, у Греції у часи надлишку грошей все було досить весело: зростання економіки, популізм, корупція, уникнення оподаткування, бульбашки в банківській сфері й нерухомості.
І, звісно, бульбашки в державному секторі. Як грецькі — популістичні — уряди могли стриматися і не позичати, скільки вийде?

Якщо вірити Вікіпедії, NYTimes і старій-старій статті від Risk, вже на самому початку, в 2001-2002, для того, щоб не порушувати маастрихтські критерії, греки почали легальними способами занижувати офіційні цифри державної заборгованості.
Так, відповідно до ESA95 в суму боргу не входять деривативи. Що це означало для Греції? Якщо гарненько приплатити Goldman Sachs, можна оформити валютний своп на борги вартістю порядка 10 мільярдів баксів в японській єні і американському долларі — і не відображати цей цінний папір у загальних зобов’язаннях.
Безпосередні цілі і точні обсяги невідомі, як і конкретні деталі угоди — тут цілком працює банківська таємниця. Стаття підказує, що це робилося не для заниження розміру дефіциту, який тоді з запасом задовольняв всі критерії — а для заниження розміру боргу. 

Кажуть, угода 2001-го обійшлася Греції в 200-300 мільйонів доларів — але, попри цю ціну чи моральну сторону проблеми, вона була цілком припустимою з юридичної точки зору.

Gr-crashes

Вже у 2009 про ту угоду — і подібні їй, які укладали інші європейські країни — заговорили всі. Виявилося, всі, кому хотілося, обходили критерії Пакту про стабільність і зростання — ті ж греки занижували рівень дефіцитів мало не вдвічі.
Але, в принципі, було вже трохи пізно.


Глобальна криза боляче вдарила не лише по Греції — досить рівномірно постраждав весь світ. Фактично, якщо глянути на мапу зростання європейських країн у 2009, її зачепило цілком середньостатистично — менше за Італію, Ірландую чи навіть Німеччину.
В Греції обвалилася добряче розігріта бульбашка нерухомості, сильно постраждали банки і населення. Звісно, це призвело до падіння ВВП і скорочення доходної частини бюджету — а видатки, навпаки, необхідно було збільшувати. Тільки це стосувалося всіх європейських країн — і не покалічило їх так, як Грецію.
Але! Ще до пам’ятного 2008-го в Греції вже була купа боргу. Який — сюрприз! — навіть в кризових умовах приходиться обслуговувати.
Це має бути чудово видно на графіку державного боргу (дані Світового банку, після 2012 — Євростату; в 2012 вони приблизно порівнянні) й ВВП Греції зліва. 
Примітка для графіку. якщо хтось хоче погортати вгору і порівняти з Аргентиною, попереджаю: по-перше, тут йдеться лише про державний борг на противагу загальному; по-друге, тут йдеться і про зовнішній, і про внутрішній борг. Якщо врахувати обидва фактори, хоч якось порівняти Грецію і Аргентину на основі чудових і надійних даних Світового банку не вийде — їх просто нема. Коли ж врахувати специфіку, я б сказав, що Греція вляпалася трохи більше, але це компенсувалося в рази нижчими ставками.

В результаті кризи виріс дефіцит бюджету — до 7% ВВП в 2008 і 12% в 2009 (потім його ще кілька разів переглянули, поки не вийшло 15,7%). Ця нестача повною мірою додалася до вже і так немаленької заборгованості.
Співвідношення боргу до ВВП виросло з уже й так паскудного рівня в 2006-2008 до просто катастрофічних 130-140% в 2009. Мало того, всім раптом стало зрозуміло, що сама Греція з цього болота не вилізе.
І, звісно, її всіма силами почали витягати. 

Gr-bailouts

...на зорі існування ЕВДГ, в 2012, коли грецька криза вже почалася, але до нинішнього етапу їй було ще дуже-дуже далеко, я трохи (насправді, мало й наївно) писав про боргові кризи і давав як мінімум частину основної термінології.
Доходи держави в будь-якому випадку пропорційні ВВП і взагалі досить погано керуються державою — оподаткування не вміє діяти на замовлення. Заперечено Міндоходів України.
Витрати, в свою чергу, досить просто збільшувати чи зменшувати — але вони в будь-якому випадку танцюють навколо доходів. Вся сума, на яку витрати перевищують доходи, йде в дефіцит і фінансується за рахунок випуску нового боргу.
Частину витрат бюджету завжди складає "обслуговування боргу" — ті гроші, які держава видає позичальникам кожного року, щоб вони продовжували ним володіти. Очевидно, ця сума прямо залежить від середньозваженої ставки загальної заборгованості і її розміру.
По-друге, як працює рефінансування, і як в держави виходить постійно платити відсотки за боргом, ніколи-ніколи його не повертаючи.
По-третє, що може зробити держава з борговою кризою, щоб хоча б на якийсь час її ця проблема не хвилювала. 

Повертаючись до проблем Греції...
Що зі списку можливих заходів вона могла б застосувати?
  1. Операції Центрального Банку. У Греції поки що нема свого центрального банку, на який може тиснути грецький уряд, а Європейський центральний банк досить обмежений в своїх діях демократією і поточною політичною ситуацією.
  2. Фінансування за рахунок емісії. Мало чим відрізняється від попереднього варіанту, але технічно практично неможливе: Європа в цілому і Німеччина окремо не готова ризикнути отримати величезну інфляцію просто для того, щоб Греція не дефолтнула.
  3. Гарантування боргу ЦБ. Насправді, хоч офіційно такого не сталося, цей варіант досить сильно стосується ситуації, яка склалася протягом 2009-2012 — всі вважали, що як тільки все зовсім зіпсується, ЄЦБ відразу допоможе.
  4. "Урізання бюджету". Отут у Греції були усі можливості й шанси. І їх, власне, використали. Навіть занадто.
Отже, початок 2010го
Офіційна Греція відчуває, що у неї на горизонті — катастрофічні проблеми: такими темпами вже за кілька років обслуговування її боргу навіть за порівняно низької ставки фінансування у 4-5% вимагатиме більше грошей, ніж є в видатковій частині бюджету. А тоді — однозначно дефолт.
Рейтингові агентства як завжди були раді повідомити публіку про очевидні речі і різко опустили суверенні рейтинги — до рівня, коли жоден нормальний інституційний інвестор не зможе тримати грецькі облігації в портфелі. Так, ще в жовтні 2009 рейтинг Греції не передбачав можливості дефолту (Fitch розумнички, встигли його опустити на два місяці раніше за конкурентів), а вже в березні-квітні 2010-го він застряг на межі інвестиційного.

Вже в травні Європейський центральний банк, Європейська комісія і МВФ — пізніше їх називати "Troika" — були готові допомогти Греції з її неплатоспроможністю.

Для чого це їм? Все досить просто.
Європейська комісія — в принципі дружній до Греції орган, особливо на той момент. Але про  загальноєвропейську стабільність він турбується набагато більше. 
Європейський центральний банк лише трішки симпатизує Греції, але дуже переживає за банківську систему Європи і її монетарну стабільність. 
МВФ в принципі плювати на Грецію (чи на Україну... сюрприз?), але його публічна місія полягає в підтримці міжнародної фінансової стабільності. В тому числі це передбачає існування грецької банківської системи.

Дефолт Греції в першу чергу вдарив би по її кредиторах — і лише в другу по самій Греції: Аргентина, хай і мала більше інструментів через наявність власної валюти, справилася з кризою вже за 2-3 роки при сумніших стартових умовах. 
Кредитори Греції через географічну близькість, фінансову інтеграцію і одну валюту — в основному у самій Європі, в банківських установах Німеччини та Франції. Зрозуміло, чому Трійка не могла не допомогти?

А от як вони це зробили — зовсім інше питання.
За безпрецедентних 110 мільярдів євро позики Трійка захотіла від Греції теж немало: 2 травня 2010 року МВФ (він обіцяє 30 мільярдів євро) пише про:
  • Урізання дефіциту до 3% (нагадую, це з 15% за підсумком 2009го).
  • Скорочення видатків на 5% ВВП за рахунок замороження зарплат і пенсій та відмову від святкових премій.
  • Збільшення дохідної частини бюджету на 4% ВВП (підвищення ПДВ, податків на розкіш, алкоголь та тютюн).
  • Покращення системи адміністрування податків і контролю над державними видатками.
  • Створення незалежного від держави Фонду стабільності для підтримки банків.
  • Пенсійну реформу і скорочення державної підтримки населення.
  • Скорочення військових витрат.
  • Структурні реформи. 
Отакий-от страшненький списочок реформ. Дуже схожий на той, який вже не подіяв в Аргентині.

Населення відреагувало негарно: 3 людини загинули в безпрецедентних демонстраціях 5 травня. Грецький парламент, втім, погодився на цю пропозицію.

В липні 2010, рівно 5 років тому, десятирічні облігації Греції торгувалися під 10% річних — що означає при тодішніх рівнях державного боргу, спрощено, порядка 40 мільярдів доларів витрат на обслуговування боргу щороку. 
Зважаючи на те, що таких сум в Грецїі ніколи не було, кожного разу вони стояли перед вибором — приймати пропозицію Трійки або оголошувати дефолт.
Кожен чесний грецький уряд протягом 2010-2014 максимально відтягував і саботував виконання вимог Трійки, але незмінно погоджувався на її вимоги.
Єдиний раз, коли ця політика дала хоч частину очікуваних результатів — на самому початку, у 2010-2011. Тоді економіка Греції падала трохи повільніше, ніж борги держави. Далі можливості безболісно зекономити вичерпалися, а платежі по боргу почали різко зростати.

На початку 2012 ставки сягнули 37%.
Коли навіть далеким від Греції людям стало ясно, що чуда не сталося і бюджетна економія разом зі структурними реформами не змогли стабілізувати економіку, а боргові платежі скоро вичерпають останні ресурси греків, Трійка погодилася надати другу позику — додаткових 130 мільярдів євро (потім МВФ додав ще близько 8) в обмін на нові заходи економії і реструктуризацію боргу. В кінці 2012 почався перший її раунд

Як і очікувалося, з часом ситуація похмуро стабілізувалася — але всіх проблеми це не вирішило. 
Дефіцит до 2014 знизився: кажуть, греки в 2013-2014 навіть мали профіцит бюджету, якщо не враховувати платежі Греції по боргу (т.з. primary surplus). Варуфакіс, втім, каже, що надлишок в 2013 — махінація. Дані кінця 2014 підказують, що і у 2014 все не було так просто: перед виборами в кінці року різко обвалилися податкові надходження і "профіцит" вийшов ледве-ледве. 
Реальний ВВП у 2014 теж ніби виріс — на 0,8% порівняно з 2013, але навіть якщо це дійсно надійні дані і їх не погіршать пізніше, це поки не схоже на стабільний ріст.
Безробіття стабілізувалося на 25-27%.
Зважаючи на порівняно невеликий дефіцит бюджету і зростання ВВП борг до ВВП майже стабілізувався — виріс за рік всього на 2 процентних пункти з 175% ВВП в 2013 до 177% в 2014.
Ставка тої ж "звичайної" 10-річної облігації на початку 2015 становила всього 9%. 

До рівня 2009го всім цим показникам далеко — але ситуація після 5 років кризи, здається, дійсно перестала погіршуватися.

Теорія: чому ліки виявилися отрутою?

Дещо про причини невдачі пропозицій Трійки я вже, в принципі, писав

Домінантні в 2009-2010 дослідження показували, що кейнсіанські мультиплікатори не перевищують навіть 0,5.
В цих умовах підвищення державних витрат на певну суму супроводжується лише половинним підвищенням ВВП. Звісно, підвищення ВВП викликає збільшення доходів бюджету — але в такому випадку воно зовсім невелике і аж ніяк не компенсує збільшення видатків. В сумі — збільшення дефіциту, суми державного боргу і співвідношення боргу до ВВП.

Тепер безсовісно поспекулюємо на тему мультиплікаторів.
Візьмемо приблизну реконструкцію грецької економіки 2009-го року як основу. Це наші 100% ВВП, від яких ми далі будемо відштовхуватися. Державні видатки в економіці тягнуть на 51%, дефіцит — 15%. Доходи бюджету — 36% ВВП: проста арифметика. Дані Світового банку кажуть, що державний борг до ВВП вже тоді становив 133% — теж приймемо це число.

Тепер уявимо собі гіпотетичну Грецію, яка на рік раніше почала урізання дефіциту бюджету на помірні 10% від ВВП — і вже в кінці 2009 могла заміряти наслідки.
Ми віримо, що незалежно від ВВП державні доходи завжди дорівнюють 36% від нього.

2009
2009C
2009M
2009К
2009K+
Мультиплікатор
?
0
0,5
0,9
1,7
Зміна видатків
-
-10
-10
-10
-10
ВВП
100
100
95
91
83
Доходи бюджету
36
36
34,2
32,76
29,88
Видатки
51
41
41
41
41
Дефіцит
15
5
6,8
8,24
11,12
Борг
133
123
124,8
126,24
129,12
Борг/ВВП
133%
123%
131%
139%
156%

Нас цікавить єдиний показник в кінці — співвідношення боргу до ВВП.
Якщо мультиплікатор чітко дорівнює нулеві, будь-яка фіскальна консолідація в кінці-кінців призводить до покращення боргової ситуації. Чудово!
Якщо припустити, що мультиплікатор дорівнює 0,5 — це могли бути найбільш песимістичні оцінки Трійки в 2009-10, ситуація покращується з голосним скрипом: ВВП падає, але борг знижується швидше. Болюча, але корисна політика.

Якщо ж повірити кейнсіанцям і припустити вплив державних витрат на ВВП на рівні 0,9-1,7... але хто ж вірить кейнсіанцям, особливо після 2008 (сарказм)? Тоді виходить сумно: борг падає, але ВВП обвалюється ще швидше — і співвідношення боргу до ВВП погіршується катастрофічно.

До речі, вам цікаво, звідки я взяв не дуже круглі числа 0,9-1,7? Все просто, це офіційні оцінки МВФвосени 2012 він визнав, що попередні оцінки впливу фіскальної політики були явно неправильні і видав такі попередні значення мультиплікаторів.
Отут я розраховую трохи менш іграшкову ситуацію навколо "гіпотетичної" Іспанії.

В підсумку — урізання державних видатків, якого так домагалася Трійка, виявилося шкідливим для "основного показника", співвідношення боргу до ВВП. Помилкова політика раз за разом, рік за роком, і навіть зараз, у 2014.

Пол Кругман, до речі, показує зовсім нові подібні розрахунки — і додає ще фактор інфляції, через який все стає тільки однозначніше.

Отака от фігня, малята.

Gr-vote

Зараз у Греції — черговий вирішальний момент.

Греція знову на межі дефолту.
Кредитори пропонують ще одну позику зі звичайними умовами — вищі податки, нові скорочення бюджету, структурні реформи, урізання пенсійної сфери.
Європа чесно вважає себе дуже щедрою, а греків — невдячними гадами. Наскільки це виправдано? В принципі, я погоджуюся з Саймоном Рен-Люісом: які б ліниві чи корумповані не були греки — якби їх дефолт стався ще у 2009, для Греції все пройшло б набагато краще.

Стігліц наголошує на поганому прикладі для інших європейських країн.
Сакс нагадує, що не варто заганяти цілі країни в глухий кут.
Рогофф підказує, що греки навіть зараз беруть в Європи куди більше, ніж віддають (насправді дивно: при таких платежах і сучасних ставках більшість боргу повинна бути внутрішньою).

У нинішньої ситуації є дві великих відмінності порівняно з 2010 чи 2012.
По-перше, зараз у Греції нова влада в особі опозиційної до того партії Syriza, готова використати всю переговорну силу власної відчайдушності.
Прем’єр Алексіс Ципрас і Міністр фінансів Яніс Варуфакіс (до речі, дуже розумний дядько, хоч тепер і політик — я його більше пам’ятаю за неринкові фірми і роботу на Valve) абсолютно не в захваті від пропозицій Трійки: вони не хочуть виходити з єврозони і готові погодитися на реформи, але вимагають реструктуризації.
На відміну від керівників 2010 чи 2012го, уряд Ципраса — популісти! — готовий запитати населення і оголосив референдум, хоч при цьому і тисне на виборців. Самі Ципрас і Варуфакіс рекомендують голосувати "ні" запропонованим Трійкою умовам — і якщо населення на референдумі проголосує "за" безумовну співпрацю, їх кар’єрі приходить кінець.

В результаті населення влаштувало штурм банків і банкоматів, а Європейський центральний не надав потрібну ліквідність. Уряд ввів капітальні обмеження і призупинив діяльність банківської системи. Здається, Варуфакісу і самому дивно це робити посередині єврозони.

Насправді, грецький уряд досить обгрунтовано вважає, що Греції просто необхідна реструктуризація: без неї греки не зможуть стабілізувати рівень боргу і рано чи трохи пізніше приречені на дефолт. Ціна вибору "трохи пізніше" замість "рано" вже в принципі була продемонстрована протягом 2010-2014: довга криза, безробіття, падіння ВВП.

По-друге, зараз Європа трохи захищеніша від ризику: зараз існує офіційний "кредитор найвищої інстанції". З 2012 працює система OMT, потенційно необмежених інтервенцій Європейського центрального банку — яка може обмежити катастрофічні наслідки незалежно від остаточних результатів голосування. Фактично ця програма означає, що ЄЦБ буде купувати цінні папери постраждалих країн аж до стабілізації ситуації за виконання цілого набору умов з їх боку — зокрема, крім формальних критеріїв необхідне рішення самого ЄЦБ про "distressed", "проблемні" ставки.
Поки що ОМТ не застосовувався жодного разу — але сама його наявність, імовірно, зупинила кризу 2012го. Якою мірою ОМТ подіє, якщо в ньому дійсно виникне потреба? Ніхто не може сказати точно.

В сумі обидві сторони відчувають свою силу і грають м’язами: європейці обгрунтовано впевнені, що їм без греків буде легше, ніж грекам без Європи; Греція виправдано ж сприймає пропозицію Трійки як довгу загибель у страшних муках замість просто смерті.
Що далі?

Grexit?

Деякі європейські політики багато лякали греків, що "ні" як результат референдуму стане їх квитком на вихід з єврозони. 


Колонка на VoxUkraine за авторством Юрія Городніченка та поки гірше мені відомого Олега Коренька з дуже якісним аналізом ситуації — почитайте! — пропонувала 4 варіанти:
  1. Дефолт + Grexit.
  2. Дефолт без виходу з єврозони.
  3. Прийняття пропозиції Трійки (голосування "за").
  4. Трійка погоджується на реструктуризацію.
В варіанти №1 та №4 автори не вірять: це надто радикально. Греки так просто не погодяться на вихід з єврозони, а керівництво Європи не готове йти назустріч Греції через побоювання подібного розвитку подій в інших, більших європейських країнах.

Тепер став неможливим також варіант 3: після настільки переконливих результатів референдуму Ципрас і його уряд просто не можуть погодитися на умови Трійки — народ не зрозуміє.

Я погоджуюся з авторами, що дефолт Греції без її виходу з зони євро — одночасно найпомірніший і найгірший для греків сценарій. Висока мобільність фінансів в ЄС означає різкий відтік капіталу, відсутність власного центрального банку — неможливість досягти рівноваги платіжного балансу з допомогою девальвації, сумнівний первинний профіцит в умовах поглиблення кризи стане дефіцитом і примусить уряд шукати альтернативних шляхів дофінансування.
Одним словом, навіть якщо греки повністю забудуть про свій гігантський борг, легкого життя їм це не принесе — як мінімум перших кілька років.
І це навіть якщо не зважати, що вже сьогодні можуть закінчитися гроші в банкоматах, банки втратять останню ліквідність вже за години після відкриття, а уряду прийдеться перевіряти, чи є у них омріяний первинний профіцит за умови банківської кризи вже до кінця тижня. Криза конкретно зараз, якщо тільки Європа дуже швидко не передумає.


Варуфакіс радіє через демократичне, проєвропейське "ні".
Тайлер Ковен зауважує, що голосування означає безпрецедентну бюджетну економію прямо зараз — і не припускає при цьому жодного кроку назустріч з європейської сторони.
Кругман зауважує, що від результатів референдуму виграла об’єднана Європа: куди гірше було б, якби європейським політикам вдалося залякати і затероризувати греків аж до "так".

Ципрас чекає нових конструктивних переговорів і говорить про реструктуризацію.
Ми всі знаємо, що не буває простих рішень. Зате бувають чесні рішення. Бувають життєдатні рішення. 
Чесно кажучи, я з усіх сил вболіваю за Ципраса, єврозону і надіюся на помірну реструктуризацію.