Is it a bird? Is it a plane? ...Чи, може, це Супермен?

або коротка статистична ремарка про те, як саме відрізняється багатство націй

Вчора (викреслено) Недавно мені трапилися на очі майже одночасно кілька цікавих статей про зовсім різні речі, які дали дуже коротку, але – здається – чудову тему для статті, поки я з досить невеликим ентузіазмом б'юся з питанням легалізації. Що ж, поки у мене є натхнення, поговоримо про масштаби речей – літаків, динозаврів, птахів і, найголовніше, доходів країн.

Фото звідси.

Тарифні квоти, Україна-Молдова

Так, недавно про застосовані Молдовою з 27 квітня тарифні квоти щодо українського імпорту і те, що ми як держава можемо на це відповісти, написала дуже цікаву і правильну статтю спеціаліст, з якою я мав честь деякий час працювати поряд (організаційно – в одному департаменті, але здебільшого на кілька поверхів нижче), Олена Омельченко.

Залишається єдиний оперативний крок – вжиття адекватних заходів щодо молдовського імпорту.

Де-факто Україна також може відійти від своїх міжнародних зобов'язань і запровадити адекватні заходи у відповідь на підставі закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність". Практика застосування таких заходів в Україні вже існує, наприклад, запровадження обмежень проти Білорусі та Узбекистану в 2015 році.

Адекватні заходи можуть бути прийняті дуже оперативно, але швидше за все виникнуть проблеми з визначенням товару, який потрапить під їхню дію, адже, за даними Держстату України за 2015 рік, загальний товарообіг України з Республікою Молдова становить $565,5 млн, з них експорт – $524,3 млн, імпорт – $41,2 млн.

Дійсно, як виявляється, Молдова – одна з тих небагатьох країн, з якими у нас настільки виграшний торговельний баланс, майже 13 до одного на користь експорту. Навіть якщо ми вирішимо так само, як Молдова, проігнорувати свої зобов'язання в рамках Договору про зону вільної торгівлі СНД, на кожен долар обмеженого молдовського експорту припадатиме 13 баксів доступного для обмеження українського. 

Для точної оцінки потенційних митних зборів, якщо обидві країни "підуть на конфлікт" і підвищать свої мита до рівня MFN, потрібна серйозна модель або як мінімум митні кодекси і "десятизначна" деталізація експортних операцій – але на перший погляд митні режими наших країн досить схожі: середньозважена ставка мит для імпорту з країн СОТ в Україні – 2,7%, в Молдові – 3,4%. Виходить, ціна митної війни для кожної з країн залежить лише від розміру експорту і, виходить, для України ціна війни значно вища... як мінімум теоретично.

І саме на цьому висновку у нас з вами має спрацювати (на диво, правильний і виправданий в даному випадку) стереотип: Молдова – дуже-дуже маленька країна. Загальнодоступні дані підказують, що ВВП Молдови – лише 6,4 мільярди доларів США (або 17,8 мільярди дол. США за паритетом купівельної спроможності), а 42 мільйони доларів загрози – 0,6% їх ВВП. Іронічно, для України з нашим ВВП в 90 мільярдів 524 мільйони... тих самих 0,6%, а з врахуванням більшої кількості знаків після коми навіть ще трохи менше.

Підсумую: навіть дуже несприятливий для Молдови торговельний баланс – ми розуміємо, що саме через цей перекос і велику політику вони хочуть застосовувати обмеження – все одно не дає насправді їй переваги в торговельній війні просто через нашу різницю в розмірі.

Я навіть знайду мить, щоб поспівчувати Молдові – сумно, коли країна потрапляє в ту ж саму прикру ситуацію, що ми з Росією. Але повернемося до основної ідеї – думаю, ви вже здогадалися: масштаб має значення і дуже нерівномірний.

Америка не Африка, або 309% ВВП США

В двох американських економістів – Бреда Делонга з Берклі і чикагського Джона Кохрейна відбулася прикольна сварка.

Кохрейн написав божевільну в багатьох аспектах статтю (на жаль, вимагає реєстрації) про лібералізацію і зростання, де, серед іншого, додав лінійний тренд в логарифмах, який "розгортається" в оце:

А до графіка додавався ще й крутий натхненний текст (цитую цитати):

The U.S. scores well [on "Business Climate"], but there is plenty of room for improvement.... A score of 100—labeled Frontier—is certainly possible... [and] generates $163,000 of income per capita, 209% better than the U.S., or 6% additional annual growth for 20 years.... If you think these numbers are absurd, consider China. Between 2000 and 2014, China averaged 15% growth and a 700% improvement in income per capita... just [by] turn[ing] an awful business climate into a moderately bad one. It is amazing that governments can do so much damage. Yet the evidence of the graph is strong...

За те, що Кохрейн підірвав мозок йому (і мені, і всім, хто його хоч якось серйозно сприймав), Делонг написав дуже критичну і розгромну відповідь. Слово за слово, вийшла голосна і комедійна сварка... в якій для нас важливе тільки одне питання на самому початку.

Чому коли ми чуємо, що ВВП України може вирости втричі – це звучить правдоподібно: поряд Польща і, меншою мірою, Росія з приблизно таким рівнем добробуту. Коли нам кажуть, що з 2000 до 2014 ріс на 15% в рік Китай, це теж звучить не так вже й фантастично: ми це бачили на власні очі.

Але коли я чи Делонг чуємо те ж саме про ВВП США, виникають цілком логічні питання "а це можливо?", "а як саме?", "а з яких інвестицій?" чи "на що ціла країна може витрачати 160 тисяч доларів на людину?" – які пов'язані з гігантським розміром і порівняним багатством американської економіки. Єдина людина, в якої не виникає таких питань – сам Кохрейн, і його можна зрозуміти: як автору статті йому за це платять. It is difficult to get a man to understand something, when his salary depends on his not understanding it. Для всіх інших дрібні і несуттєві питання про доступність, інфраструктуру, механізми спалахують гігантськими червоними літерами. Розмір має значення і тут.

Звичайнестан і Екстремістан

...й інші дурні назви для несправжніх країн

Для ілюстрації фундаментальної різниці між фундаментально різними явищами Талеб в своєму "Чорному лебеді" (книгу можна знайти тут, але я, звісно, не рекламую піратську версію) придумав чудову метафору про Mediocrestan/Звичайнестан, нудну землю звичайного, і Екстремістан/Extremistan, в якому живуть чорні лебеді і постійно стаються рідкісні події.

У нудному світі Звичайнестану люди проживають ціле життя без великих чи звичайних потрясінь і без помітної нерівності. Як завжди, хтось може бути вищий чи нижчий, важити більше чи менше, бути трохи багатшим чи трохи біднішим – але основа завжди формується середнім представником. Якщо в звичайний типовий райончик Звичайнестану (а за визначенням вони всі типові) спуститься дослідник-інопланетянин, він, просто глянувши навколо, зможе дізнатися абсолютно все про цю цивілізацію – як ми можемо зрозуміти все (чи як мінімум дуже багато) про птахів, просто спостерігаючи їх життя в одному лісі: зі збільшенням кількості спостережень результати дослідження дуже швидко стабілізуються. Почесним гербом Звичайнестану можна вважати криву нормального (або Гауссового розподілу): всі великі відхилення від середнього дуже рідкісні і по мірі збільшення різко стають ще рідкіснішими.

Ілюстрацію я позичив звідси. На ній класно видно. як швидко стає астрономічно малоімовірним будь-яке сильне відхилення від "центру".

В реальному світі є багато речей зі Звичайнестану: ріст і вага людей, кількість опадів, IQ, автокатастрофи й інші страхові випадки. Природа і явища, які зазнають впливу багатьох незалежних факторів, взагалі зазвичай тяжіють до нормального розподілу – настільки, що цей розподіл свого часу таки назвали "нормальним".

Цивілізація Екстремістану наповнена божевільними випадковостями і чорними лебедями. Хтось може бути багатим, як Крез, а його сусід матиме лише борги – аж поки не знайде скриню з діамантами. "Кар’єрна драбина" тут схожа на роботу артиста чи рок-музиканта: хтось ціле життя обмежений ролями в рекламі і музикою в переході, хтось – отримує мільйонні гонорари і збирає цілі стадіони слухачів. Успіх є наслідком шансу й випадковості, а не довгих і методичних зусиль, що створює величезну нерівність – для аналогії уявляємо світ, який складається майже виключно з "унилих буржуа" та геніїв-мільярдерів. Насправді, генії лише трохи розумніші й успішніші за їх більш звичайних сусідів – але в Екстремістані працює правило "winner takes all": переможці отримують непропорційно великий шматок пирога, а зовсім незначної переваги часом досить для гігантського стрибка вперед і вгору.

Найцікавіший наслідок життя в Екстремістані – з вибірки, як завгодно великої, не можна зробити хоч наскільки надійний висновок про всю цю країну. Досліджуєш ти життя десятка людей чи сотні, результати залежать тільки від того, наскільки багато "екстремальних" представників до неї потрапить.

Якщо робити висновок про динозаврів "Парку юрського періоду" з десятка чи тисячі випадково вибраних представників, можна зробити висновок, що типовий динозавр – маленькі Компсогнатуси (оті крихітні паскудні стадні хижачки розміром як половина курки) чи інші маленькі заврики, які й складають 99% динозаврів парку. І навіть якщо розширити вибірку ще в сотню разів і перевірити кожного динозавра на четвертині острова, висновки про їх розмір чи вагу все одно залежатимуть тільки від того, чи забреде на досліджену територію стадо гігантських 50-тонних брахіозаврів. Чи хоча б один брахіозавр, навіть якщо його "заховати" у натовпі в тисячу 4-кілограмових м’ясоїдних хижачків, все одно зіпсує всі закономірності: якщо до тисячі карликів додати такого гіганта, вага середнього динозавра миттєво виросте більше, ніж вдесятеро – і не повернеться до норми навіть якщо додати туди ще одну тисячу маленьких тварючок.

Так само можна вимірювати дохід жителів Хацапетівки, але всі розрахунки полетять шкереберть, якщо в містечку з’явиться чи зникне один олігарх – а, нагадую, і в Україні, і в Екстремістані олігархи трапляються надто часто, щоб про них можна було забувати.

В реальному житті насправді досить багато явищ, які мають всі характеристики Екстремістану – багатство чи популярність, кількість населення різних міст, потужність землетрусів, кількість жертв терактів, війн чи катастроф, числа переглядів відео на Youtube,

Is it a bird? Is it a plane? ...чи, може, це Супермен?

Отже, перейдемо до того цікавого технічного питання, з якого ця стаття почалася для мене.

Як розподілені країни? Скільки з них маленьких пташок? Скільки – великих літаків? Скільки суперменів на зразок Ан-225?

Типова, медіанна країна – навіть скоріше "країнка" – має ВВП всього коло 70 мільярдів доларів за паритетом купівельної спроможності, як Камерун, Уругвай чи Болівія. Половина країн – майже 100 – ще дрібніші; в сумі всі вони разом становлять менше 2% світового ВВП. Наступних 48 країн, мовою статистики – "другий квартиль" в сумі тягне ше на 7%; якраз на самій вершині цієї категорії ми, Норвегія і Перу, нам зовсім трохи не вистачило розміру й багатства. Перша п’ятірка нашого хіт-параду – Німеччина, Японія, Індія, США і Китай – разом виробляють майже половину світового ВВП.

На графіку в спільну першу "коробку" лягає близько 150 країн з ВВП меншим за півтрильярда доларів на рік – це в півтора рази більше за Україну з нашими 340 мільярдами умовних міжнародних доларів виробництва в рік. В США і Китаю – іменні коробочки, а індійців (на графіку Індія прямо під першою літерою "т" зі слова "тут") я трохи дискримінував.

Красивою фіолетовою лінією намальовано, як мав би виглядати наш графік країн, якби їх розмір був розподілений нормально – правда, несхоже? Якби розмір господарства країн був розподілений нормально, менш ніж одна країна на тисячу була б розміром як Індія – а їх на графіку цілих три з майже 200. Червоним намальовано один з поширених "екстремістанівських" розподілів – степеневий (хоч навіть він надто консервативний), і його графік набагато більше схожий на співвідношення висоти коробочок на гістограмі.

Одним словом, масштаб країн розподілений дуже нерівномірно – що цілком характерно для явищ з Екстремістану.

..."ок, як це готувати і чим їсти?"

або висновки і підсумки

Що це означає конкретно для українців?

По-перше, екстремально розподілені явища Екстремістану передбачають значний рівень епістемологічної невизначеності – або, якщо просто, ніхто нічого не розуміє. Незалежно від того, чи знаходите ви якісь закономірності самі, чи читаєте секцію "економіка розвитку" у цьому блозі, чи знаходите милі культурологічні графіки в красивих статтях – тримайте дулю в кишені і пам’ятайте, що всі ці висновки і рецепти дуже й дуже сумнівні (взагалі не мають сенсу). Якщо хтось скаже, що він точно знає, чому одні країни багаті, а інші бідні – і тим більше, як стати багатою країною – киньте в нього камінь чи дайте мені, я сам кину. Навіть якщо цілитися прийдеться в себе самого.

Екстремістан – зона, де трапляються чудеса; аналітичний апарат людини ж природно пристосований до поміркованого Звичайнестану. Замість того, щоб сказати: "не маю поняття, чому так сталось", ми вигадуємо будь-які, навіть найабсурдніші теорії на зразок фатуму, культурного детермінізму чи чучхе. Більша частина цих версій правдоподібні, але неправильні – на кожну тенденцію можна придумати безліч різних теорій, які неможливо перевірити.

По-друге, в Екстремістані дійсно часто трапляються дивні, чудові речі – і це прекрасно. Якби економічний розвиток країн був розподілений нормально з усіма можливими наслідками "життя в Звичайнестані", для нас – і близько не найбільш успішної країни – це б означало для нас дуже сумне майбутнє.

Скільки повинен працювати звичайний хлопець Петро з України на своїй звичайній роботі, щоб догнати в 50 разів багатшого Пітера зі США – 200 годин на тиждень? 2000? Вічність? Для того, щоб скоротити такий розрив черепашими темпами Звичайнестану, необхідно дуже багато зусиль і часу – і навіть тоді це може виявитися неможливим. У розподіленому не нормально світі Екстремістану є багато інших можливостей: спадщина, стартап, азартні ігри чи скарб.

Тим більше, ризик працює на користь бідних і винахідливих: нестабільність чи потрясіння вимагають неабияких зусиль від найуспішніших гравців для підтримки статусу-кво; для аутсайдера ж опуститися ще на десять позицій в рейтингу некритично (ми на девальвації часом втрачали більше), а піднятися – цінно.

По-третє – згадуємо "епістеміологічну невизначеність" і "переможець отримує все" – ніхто не знає, яка саме невеличка реформа чи прогресивна галузь стане тим камінчиком, з якого може початися наше чудо. В Екстремістані для нереального успіху достатньо бути кращим за сусідів зовсім трохи і всього-лише в одній-двох критичних характеристиках: все інше зробить ефект популярності. Так сталося з нашими західними сусідами, з Сингапуром, Кореєю чи Китаєм – маленькі нюанси склалися в підсумку у двоцифрові показники річного зростання.

Одним словом, попереду багато можливостей, але багато й конкуренції – і саме сьогодні найкращий час, щоб почати щось нове. Гарного ранку, панове.


P.S. Насправді мені дуже подобається стаття П. Шеремети попри мою деяку критичність і до суті, і до персоналії автора. Особливо, як майже очевидця, радують байки про "тютюновий пріоритет" і "галерею портретів". Читайте, корисно.

P. P. S. Вирішив ще додати графік розподілу ВВП на душу населення з накладеними розподілами. Числа виходять інші, основна суть та ж сама: ми і у цьому випадку в зоні чуда.

Скільки (в українцях) коштує корупція?

Для початку рекомендую прочитати першу статтю циклу — про те, скільки насправді коштує 1 українець.

Кажуть, загальний обсяг державних закупівель за тендерами, опублікованими у "Віснику державних закупівель" — 155 мільярдів гривень. 

Кажуть, Економія Міноборони на 68 перших електронних закупівлях тягне на 48,5 з 318,7 мільйонів гривень або 15%. Якщо і далі система Prozorro (так, це безсовісна реклама —  хоч і не оплачувана) буде тримати такі показники, виходить близько 24 гіпотетичних мільярди гривень, не зекономлених в 2014 році.

Кажуть, цього досить, щоб придбати 14 тисяч звичайних українців за нормальною ціною в 1,69 мільйони гривень за одного. Або 13 тисяч середньостатистичних чиновників — у них трохи вища середнья зарплата — за ціною 1,8 мільйони кожен.

До чого насправді я веду у цій частині?

Кожен з українських чиновників відповідає за певну частину економіки/суспільства України — або еквівалентну їй суму грошей щороку.
З державними закупівлями найпростіше — це гроші у найчистішому вигляді. Кілька чиновників Міноборони з прикладу вище відповідали за 319 мільйонів гривень, які в межах прийнятих "правил гри" можна було так чи інакше використати.
Так само просто оцінити у грошах сферу відповідальності у сфері державних доходів — податків чи мит.
Трохи складніше працюють всі інші види чиновницької діяльності — дозволи, довідки, переговори, призначення, управління, підготовка документів — але так чи інакше їх можна прирівняти до певної суми грошей. Можливо, йдеться про штраф, який виписав чи не виписав співробітник ДАІ, дозвіл, який надав чи вирішив не давати чиновник з якогось міністерства, документи, які були підготовані вчасно чи взагалі ніколи...

В міжнародному рейтингу Transparency International Україна — на 142 місці з 177 країн за рівнем  сприйняття корупції, десь між Росією, Угандою, Бангладешем і Кенією.
Ні, я цілком невипадково наголошую на наших африканських "сусідах"  — якщо вірити даним OECD у цій чудовій інформаційній/агітаційній листівочці (рекомендую, дуже гарно зроблена), корупція обходиться у 25% ВВП Африки. Або 10% витрат на ведення бізнесу в середньому в усьому світі. Або мінімум 5% інвестицій.

Корупція — це дуже, дуже дорого. І її дуже багато в Україні.

Якщо вірити цьому опитуванню TNS, 54% українців давали хабаря за останній рік (про це дрібний текст на відповідній схемці). Можна дати зовсім невеличку суму за особливо сумлінне виконання роботи, як в охороні здоров’я (як робили 45% опитуваних) чи сфері освіти (23%). Дати "відшкодування" за неотриманий штраф ДАІ (19%). Поділитися чесно чи не дуже заробленими грошима з податківцем (6%). Від щирого серця передати хабаря міліції (11%), суду (4%) чи прокуратурі (4%).
Імовірно, рівень корупції навіть трохи вищий — не всі будуть спокійно розказувати соціологу: "так, я за останній рік (неодноразово) порушував статтю 369 Кримінального кодексу України".

Відповідно, рано чи пізно будь-якому чиновнику — і що на вищому він рівні, то раніше — може трапитися громадянин з пропозицією покерувати своєю сферою відповідальності якимось неочікуваним, але однозначно прибутковим чином.

Ззнову повертаючись до прикладу Міноборони, переплатити у контрактах на суму 319 мільйонів всього 48 (нагадую, це близько 15%). За цю суму можна було б повністю купити 27 українських чиновників (цікаво, скільки людей всього мають стосунок до цих закупівель? 27 — це дуже багато) — але лише частиною з неї постачальник поділиться в вигляді "відкату", а решту залишить собі. Homo economicus (сленг: людина раціональна з економічної точки зору), звісно, зважить ризики, але...

Можна ще переплатити за реконструювання легендарного за своєю 5,3-мільярдною вартістю стадіону "Олімпійський" і отримати цілих 30% відкату від загальної вартості робіт. А це вже близько 900 повністю куплених чиновників.
Чи один чиновник, якого купували 893 рази підряд.
Чи один гіпотетичний — і, головне, цілком економічно раціональний (хоч і не дуже обережний) — чиновник, який дуже-дуже сильно боявся міліції, СБУ і прокуратури, оцінював свої шанси взяти хабаря і втратити все як 99,89%, і вимагав настільки здоровенного хабаря, щоб все одно лишитися в виграші. 

Ні, я зовсім не настільки наївний, щоб думати, що хоч хтось серйозно вірить, що в 2012-му ув’язнювали 99,89% чиновників, які отримують хабаря. Але наш гіпотетичний держслужбовець (чи його молода команда) міг вимагати надбавку за свої високі моральні стандарти, патріотизм і релігійність.

Кажуть, весь зведений бюджет України в 2014 розміром  523 мільярди гривень — його повного "розпилу" вистачить вже на 290 тис. "середньостатистичних українських чиновників".
Кажуть, тіньовий сектор в Україні тягне на 47% ВВП, 736 мільярдів гривень або вже 409 тис. українських чиновників щороку. Це трохи менше половини чиновників з майже мільйона зайнятих в галузі "Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування".

Кожному з цих чиновників рано чи пізно може трапитися сфера відповідальності, яка у десятки і сотні разів перевищує його "загальну вартість".
Імовірно, частина з них знатиме про практичний спосіб монетизувати (перевести в грошову форму) свої повноваження.

Патріотизм, мораль чи страх перед невідворотним покаранням — всі ці штуки підвищують необхідний розмір "відкату". Кожного разу, коли керівництво МВС починало більш строго ставитися до корупції у ДАІ, самі міліціонери, за чутками, лише починали вимагати більше грошей — через додатковий ризик, який меншим хабарем вже не покривався.

В числі перших антикорупційних заходів варто просто поставити ціну людини, яка приймає рішення — її зарплату — в залежність від масштабу відповідальності. Чи просто збільшити, як обіцяє Дмитро Шимків, попри весь опір Мінфіну пробує Володимир Омелян чи тихенько і потрошки роблять у моєму рідному Мінекономрозвитку.

Disclaimer. Так, у мене тут є прихований егоїстичний інтерес: тоді мені ніколи-ніколи більше не прийдеться бачити, як (найімовірніше, щирий патріот) людина зі сторони блідне, почувши на яку зарплатню може розраховувати як державний службовець.  

Довіра й Україна (і протести)

Якщо хтось не читав попередньої статті про Нешеву рівновагу й довіру, прочитайте.

Насправді, в Україні...

...багато-багато довіри: більше, ніж в Польщі, більше, ніж в Грузії чи Молдові, більше, ніж в Росії чи будь-якій іншій пострадянській країні.

Більше, ніж в Франції чи Іспанії.

Українці довіряють своїм співвітчизникам. Якщо вірити даним світового опитування про цінності, майже 30% респондентів в Україні вважають, що людям можна довіряти.

Ми — чудова (і дуже з цього горда) виділена темним смужечка трохи лівіше за середнє. А ще для розуміння перспективи корисно знати, що я обрізав здоровенний шматок списку від Сербії і аж до Руанди (неповних 5%).

Отже, згадуючи попередню статтю — дуже добре, що ми, українці, так сильно довіряємо один одному: інакше і так "не особливо гарний" економічний розвиток країни був би ще гіршим. Куди вже далі?

Кому ми віримо?

Згадуючи ту ж саму статтю пані Сологуб на VoxUkraine, можна показати ще один чудовий графік: 

Кожна точка — різниця між відсотком людей, які довіряють тій чи іншій групі, та відсотком тих, що їй не довіряють (все за результатом опитування).
30% на користь співгромадян означає насправді навіть вищий рівень довіри, ніж в міжнародному опитуванні трохи раніше.
-60% до правової системи чи Кабміну означає ДУЖЕ малу частку людей, які їм довіряють.

Не знаю, як вам, а мені видно кілька цікавих тенденцій:

1. Рівень довіри до інституцій сильно росте після виборів: Кучму перевибирали в кінці 1999, Помаранчева революція плідно закінчилася на початку 2005, в 2010 вибрали Януковича... перипетій 2014 тут не видно, але можна чекати ще одного піку громадської довіри до Президента і Уряду. До цього моменту всі такі піки були дуже короткими: влада ніколи не виправдовує кредит довіри. Сумно.
2. Довіра до співгромадян росте під час революцій: в 2004-2005 ми перейшли на відверто новий її рівень. Головне, інші українці не розчаровують відразу після виборів: довіра до громадян не обвалюється так різко, як довіра до влади. Так само стабільно українці вірять ЗМІ.
3. Найменше українці довіряють правовій системі чи місцевій владі — тим інститутам, з роботою яких насправді ми стикаємося найчастіше. 

Головний факт — українці довіряють один одному і не довіряють ніякій владі. Буквально один раз за десятиліття українці здебільшого довіряли президенту чи уряду. І жодного разу — неурядовим організаціям, місцевій владі чи правоохоронцям. І це дуже-дуже сумно.

Можна думати, що все змінилося за минулий рік, але ні: інститут соціології не вивішує дані у вільному доступі, зате має чудову бігаючу стрічку згори (на правах антиреклами). Українці досі так само мало довіряють міліції та судам, але вірять в сім’ю, церкву й армію. Пасторальненько.

Веселі і не дуже наслідки для України

Що це означає для розвитку української економіки?

Згадаємо одне маленьке речення з тої ж самої попередньої статті:

Ще одне дослідження показує, що основними каналами впливу довіри (імовірно) є рівень законності, освіти та інвестування. Причому саме в такому порядку. 

Довіра не може діяти магічно (бух! і у нас ВВП на рівні Норвегії) — вона діє через кілька більш безпосередніх чинників. Довіра між людьми дає можливість будувати більш якісну владну систему, довіра спонукає вкладати свій час (і гроші) в освіту, довіра заохочує інвестиції.

Освіта

Освіта в Україні відверто непогана: Бронвін Холл (так, як часом буває, журналісти у Правді налажали навіть з іменем — пруф!) не просто так казала, що "поки доходи населення будуть низькими, а освіта високою, імміграція еміграція буде тривати" (російська версія і помилки — "Економічної правди", правки і переклад — мої). 

З часом, до речі, мені все більш подобається Берклі: у них ще є (неперевершений апостол кейнсіанства і ліберальної політики) Бред Делонг і Юрій Городніченко. І не тільки. Дуже-дуже дивно, що в них виходить не вибухати від надмірної концентрації геніальності. 

Україна, на чіткому 30-му місці за рівнем освіти (хоч позиція трохи переоцінена через методологію), займає почесне місце №83 в рейтингу людського розвитку. Добре, що ми хоч про ВВП не говоримо, бо можна відразу ж починати плакати.

Індекс освіти вимірюється лише на основі довжини освіти, тому може здаватися не дуже репрезентативним. Нехай: інші оцінки — якийсь незрозумілий індекс знання англійської, наприклад — теж оцюють Україну набагато оптимістичніше, ніж рейтинг людського розвитку чи, тим більше, якісь економічні порівняння. Наприклад, наші сусіди зліва й справа у цьому списку Коста-Ріка (№68 в рейтингу HDI) і Йорданія (№77) мають втричі і майже вдвічі вищий ВВП на душу населення. 

Коротко: в Україні чудова освіта, але це нам поки не дуже допомагає.

Інвестиції

З інвестиціями  ситуація в принципі непроста. З одного боку, ортодоксальні теорії стверджують щось на зразок "інвестиції — це добре", "слід заохочувати найменш розвинуті країни більше інвестувати", і це не звучить по-дурному. З іншого, рівень (фізичних) інвестицій в Україні мало чим відрізняється від США чи Великобританії, а результати... Насправді, оптимальний рівень інвестицій залежить від того, в якому напрямку розвивається країна.

Верховенство права та інші інституції

Єдиний напрям, де наші рейтинги такі ж паскудні, як і економічний рівень — якість інституцій.

Верховенство закону (чи права) або Rule of Law — останній процитований канал впливу суспільної довіри на економічний розвиток. Втім, цієї корисної штуки у нас ніколи не було, як показують дані Світового банку і його ж інтерактивна мапа зліва: щоб побачити яскравіший за Україну червоний, прийшлось включити половину Африки.

Всі інші індекси в Україні такі ж сумні: і "свобода слова й публічність", і "ефективність уряду", і "якість законодавства". 

А ще є рейтинг "політична стабільність і відсутність насильства/тероризму" — з ним у нас цього року зовсім сумно.

Отже, цілком не дивно, що в Україні не довіряють владі: у нас вона традиційно погана. З іншого боку, вибудовувати ефективні нові інституції в умовах тотальної і принципової до них недовіри з боку громадян абсолютно неможливо. Негативний відбір в усіх його проявах: поганий імідж прямо рекомендує "гадам" намагатися пролізти у політику й державний апарат, а замість чесних і відкритих в таких умовах процвітають популісти й корупціонери. 

Коротке резюме: якщо нічого не зміниться, нам капець.

Альтруїзм, заворушення і наші перспективи

Тепер відволічемося на мить і подумаємо, як люди влаштовують масові протести.

Можна згадати якийсь з Майданів. Чи Лондон — у Кройдоні я якось бачив залишене з тих часів згарище. Можливо, цю статтю навіть читатиме хтось, кому ближча Молдова.  

Або Балтимор. Відразу раджу глянути на розлючену, але досить цікаву статтю про протести, економічну оптимальність і саморуйнівне альтруїстичне покарання. Мотив дуже знайомий кожному українцю.

Те, що люди у натовпі роблять різні агресивні дурниці, коли незадоволені — не нова ідея. Те, що таким чином люди карають "незгодних" і "зрадників" — теж. Футбольні фанати, наприклад, можуть з задоволенням карати абсолютно все, що їм під руку трапиться.
З точки зору економіки, протести — явна помилка. В їх результаті, тим більше якщо додати насильство й зброю, страждають всі: самі протестуючі, поліцейські (можливо, оплата понаднормової роботи робить їх страждання не такими страшними; а може й ні), треті особи, інфраструктура і господарство.

З точки зору теорії ігор? Якщо кожного разу, коли підлий Вася з минулої статті вас обманюватиме, ви розбиватимете обличчя йому і ще півдесятку інших сусідів — дуже скоро "умови гри" зміняться: наприклад, жителі району скинуться і компенсують Васі всі незручності, поки він буде поводитися "правильно". Або когось просто посадять до в’язниці. 
Якщо робити це достатньо активно кожного разу, коли хтось поводиться "неправильно", можна встановити правила гри так, щоб всі-всі-всі поводилися альтруїстично. Як показує практика, карати порушників (і все навколо) або влаштовувати істерики, якщо нас щось не влаштовує — виграшна еволюційна стратегія. 

А тепер повернемося до питання довіри. 

Уявімо ситуацію, коли дійсно "наболіло" — у людей є всі причини протестувати. Але чи здатні вони на це...
...якщо не можуть довіряти ні владі, ні співгромадянам — як у Радянському Союзі, наприклад, чи будь-якій іншій успішно тоталітарній державі. Чи готові вони вийти на вулиці? Ні: якщо в будь-якому натовпі кожен третій — "стукач", вже найближчої ночі всіх учасників стихійного мітингу доставить до нового місця тимчасового проживання дружній фургончик НКВД чи його аналог.

...довіряють владі, але не можуть довіряти своїм співвітчизникам. Ні, заворушень теж не буде: якщо їм щось не подобається, такі "законопослушні індивідуалісти" використають державні інституції: напишуть скаргу чи подадуть до суду. Можливо, це навіть закінчиться приїздом до неприємного сусіда мило розфарбованого фургончика.

...довіряють і владі, і співгромадянам. Ні: "цивілізовані люди" не будуть заважати дорожньому руху, жертвувати робочим часом чи кидати в поліцейських скляними пляшками. Вони напишуть петицію, зберуть підписи і очікуватимуть наслідків через розумний термін. 

Я думаю, вже очевидно, до чого я веду: якщо люди довіряють один одному і одночасно не довіряють владним структурам — варто чекати заворушень. Чи перевороту. Чи революції.

Взагалі, графік недовіри до інституцій і протести в Балтиморі у моїй свідомості поєдналися дуже навіть органічно: ясно, що жителі містечка довіряють один одному проти поліцейських.
Я вже тоді багато думав про довіру, а у статті, на яку я щойно посилався, згадано дилему в’язня? А можливо, ця думка з’явилася через цю дивну маленьку описку:

Altrustic punishment is not tactical, it is emotional, and it is sometimes but not always functional. (курсив — авторський, підкреслення — моє власне)

Пропущена "і" у слові altruistic. Trust. Довіра.
Для того, щоб десь почали роздавати "альтруїстичне покарання" (або стався великий Майдан чи навіть маленький "майданчик"), потрібний безпрецедентний рівень довіри до інших учасників — і така ж сильна недовіра до людей, які так чи інакше опинилися по протилежний бік барикад.
Все, як у нас. 

Коли людей об’єднує велика довіра і спільне нещастя: ображених через програш улюбленої команди футбольних фанатів, обурених діями поліції жителів одного міста (невеликого, до речі: навіть у рідному мені Львові людей більше, ніж у цьому їх Балтиморі) чи... просто загнаних в глухий кут українців — вони можуть об’єднатися, наробити безліч дурниць і, можливо, навіть змінити щось на краще.

Замість епілогу. "№3"

Тепер кожного разу, коли я чую словосполучення "третій майдан", мені стає злегка лячно: проблема не ззовні (не паскудні зарплати, дорогий долар чи повільна війна на сході), вона — всередині, в потребі відчуття єдності і патологічній відсутності довіри до інституцій.

А ще варто пам’ятати, що протести — це не лише мирні й успішні образи Майдану чи "Flower Power", а й досить невдалий Балтимор, більше схожа за демографічними наслідками на кілька програних війн Французька революція чи нацистський Пивний путч. 

Шанси — десь 50/50. Двічі нам вже щастило.

Пастка, зокрема, ненасильства (UnViolence trap)

Навіть Чарлі Чаплін дивиться на вас, як на томалійця.

Отже, поки публіка (і я!) втомлені від останніх технічних статей і напівсерйозного економічного моделювання (стаття про теорію пошуку, внутрішню ставку та оптимізацію), краще перепочити і поговорити про щось гуманітарне. Чи політичне. Чи політекономічне. Чи про диктатуру — але з досить довгою передмовою.

Отже, поговоримо трохи про теорію розвитку економіки. До речі, мій улюблений (бо єдиний, який я проглянув) курс Маргінального Університету присвячений якраз економіці розвитку.

Solow, the soul. 101

Душею, основою і першою моделлю, про яку говорять в рамках теорії економічного розвитку є, звісно, конструкція лауреата нобелівки-1999 Роберта Солоу (до речі, вітаймо цьогорічних лауреатів). Хто пам'ятає, що це за модель або, навпаки, мало цікавиться точною частиною економіки – прогортайте до наступної секції.

Все починається з банальної функції Кобба-Дугласа як основи. Припускаємо як даність рівень робочої сили – якщо не йдеться про істеричного масштабу змін або зовнішніх сил, кількість наявної робочої сили "рухається лінійно і рівномірно" і легко задається як параметр моделі. Канонічна модель Солоу, висновки якої для нас мають значення, формулюється для запасу капіталу і відносно випуску окремої одиниці робочої сили (фактично, для капіталоозброєності і ВВП на душу населення) за допомогою ділення функції Кобба-Дугласа на кількість праці.

Виходить проста функції вигляду y = k^a, яку можна навіть використовувати для створення академічних наративів. Отже, чому ВВП на душу населення в Люксембургу в 100 разів більший, ніж ВВП на одного громадянина Малаві (а про них я вже писав!), навіть якщо зробити поправку на різницю в цінах? Все просто: в Люксембургу набагато більше чудових будівель, станків і модних європейських автомобілів – набагато вища капіталоозброєність і, відповідно, виробництво.

Вельми схематичний графік ВВП на душу населення (вертикальна вісь) і капіталу (горизонтальна) двох не менш умовних країн – Люксембургу і Малаві.

Далі до моделі додаються два обмеження на динаміку. По-перше, лінійна амортизація, яка з'їдає скількись-то (чітко задану величину!) процентів капіталу за період. По-друге, лінійні інвестиції – кожного періоду людина інвестує певну, не менш чітко визначену, величину свого доходу в капітал, споживаючи іншу. Як можна здогадатися, за таких умов буде рівно дві точки рівноваги: по-перше, нуль – ніхто нічого не робить, не інвестує і тим більше не споживає; по-друге, цілком приємна точка, де інвестиції дорівнюють амортизації (а чисті інвестиції – 0) і рівень капіталу на людину стабілізується. Якщо спробувати якимось чином відхилитися від цієї точки, рівноважні сили все одно повертатимуть туди країну: менша за рівноважну кількість капіталу буде розростатися за рахунок надлишок інвестицій порівняно з амортизацією, більша – скорочуватися через недостатні інвестиції.

Той же графік, але додаємо також меганеправдоподібне інвестування 50% доступного ВВП щорічно і, щоб життя нашої планетки не було надто щасливим, повну амортизацію капіталу за рік. Як бачимо, життя не зникає і за таких умов.

Крім цієї бази, можна додати цілу купу інших деталей: оптимальний рівень заощаджень, технологію і її приріст, зростання населення. Але і бази вже досить для одного з центральних елементів теорії розвитку.

Збіжність!

Модель Солоу має один чудовий висновок: обсяг наявного капіталу на душу населення не впливає на рівноважний рівень випуску. 

Люксембург. Малаві. 91388 доларів на душу населення. 902 долари. Розвинута Європа. Найбідніша частина Африки. 

Якщо Люксембург і Малаві мають однакову функцію виробництва, однаково схильний псуватися капітал і однаковий рівень заощадження, рано чи пізно вони матимуть і однаковий випуск на робітника і, за однакової зайнятості, однаковий ВВП на душу населення. Тиранія однаковості.

І навіть якщо до точки рівноваги ще далеко, швидкість зростання ВВП в малорозвинутих і менш забезпечених капіталом країнах повинна бути куди вищою

Що цікаво, в більш складних за базову версіях моделі Солоу, де випуск не збігається до стану рівноваги, а вічно збільшується за рахунок збільшення технологічного рівня та приросту населення, бідні країни мають ще більше переваг. Зокрема, бідні країни характеризуються вищим приростом населення і відповідно зростанням робочої сили і потенційно мають вищий темп зростання науки та технології: перетікання технологій за допомогою купівлі чи крадіжок інтелектуальної власності, запозичення чужих практик чи навчання швидше за створення абсолютно нових технологій чи інновацій.

Отже, теоретично, менш розвинуті країни повинні розвиватися швидше за багаті.

Це дійсно так?

Ні, незбіжність?

Якщо взяти чудову табличку Світового Банку, викинути країни з відсутніми даними щодо ВВП за 1980 чи 2012 і зобразити на одній осі ВВП на душу населення в далекому 1980, а на іншій – середній темп його приросту за наступних 22 роки, отримуємо дивний з точки зору теорії набір даних.

Видно три основних групи точок: широка пляма з лівого краю – бідні країни, кругленька плямка багатих трохи правіше і кілька викидів на зразок Китаю згори (17% річного росту при стартовому ВВП в $250 на людину), Обєднаних Арабських Еміратів і Брунею справа-внизу. Середня країна 

Лінійна залежність (з детермінацією в 6%, що може свідчити про суттєвий зв'язок показників хіба разом зі значним чорним гумором ) насправді формується за рахунок двох точок даних справа-внизу, Брунею і ОАЕ – а не надто високе зростання цих країн має більше стосунку до нафти, ніж до моделі Солоу. Якщо позбутися цих двох спостережень як викидів, проста регресія має стійко горизонтальний графік. Ніякого зв'язку між розміром ВВП і економічним зростанням.

Хитрощі й пояснення

Якщо факти суперечать нашій теорії, це їх проблеми.

Модель Солоу елегантна, проста і судячи з усього правильна. Факти – правильні за визначенням, як би це часом не бувало незручно. А щиросердний економіст, якому хочеться одночасно вірити в модель Солоу і факти, повинен дуже-дуже гарно постаратися з адаптацією.

Є два основних методи такого пристосування: по-перше, внести такі зміни в саму модель, щоб вона давала можливість на одному графіку існувати двом і більше точкам рівноваги, по-друге, припустити, що країни чітко відрізняються за своїми базовими характеристиками (зокрема, схильністю до заощадження) і тому бідним і багатим країнам відповідають різні екземпляри моделі Солоу. Огляд значної – навіть неочікувано значної – кількості таких теорій можна знайти в цій статті.

Модифікована з допомогою адаптації першого порядку модель Солоу може виглядати отак.

Люксембург дуже близько до стаціонарного рівня капіталу і випуску, Малаві, як це не сумно, прямуватиме до іншої рівноваги в точці "нема капіталу, нічого не виробляємо", оскільки поки рівень капіталу менший за 5, інвестиції не можуть покрити амортизацію: старі інструменти розвалюються швидше, ніж проходить їх заміна.

Модель з графіку передбачає певний рівень насичення капіталом, досягнення якого супроводжується різким вибухом виробництва і досягненням позитивної динаміки капіталу. Як обґрунтувати таку функцію? Технологією! Наприклад, базове виробництво вимагає широкого набору товарів чи якогось досить суттєвого обсягу інфраструктури для своєї роботи – і, відповідно, певного розміру ринку хоча б для самозабезпечення.

Також до подібних результатів призводить цілий ряд інших припущень, які ускладнюють форму функції інвестицій: ендогенна схильність до заощадження, яка зростає по мірі збагачення населення; вплив очікувань, споживчих рішень і звичок; врахування людського капіталу та багато-багато іншого (стаття за посиланням вище містить механізми з будь-якої доступної уяві здорової людини сфери і навіть деякі, для такої уяви недосяжні). 

З точки зору математики, інший метод – коли в модель вносяться інші фактори, які індивідуалізують її для кожної країни – вимагає дещо меншої винахідливості, але, як на мене, правильно акцентує увагу дослідника: на шляху до сучасного стану всі країни пізніше чи раніше мали низький рівень капіталу – але з того часу одні країни його досить спокійно підвищували, а інші потрапили в якусь "пастку". 

Таким чином, перший підхід відповідає здебільшого на питання: "чому зберігається розрив між багатими і бідними країнами?". Другий переходить до більш цікавого: "як сталося так, що одні країни стали/стають багатими, а інші – ні?".

Стандартна відповідь на нього – введення поняття пасток розвитку. Зокрема, дилема Адама Сміта повязує капітал і ринок: для наявності надлишку виробництва потрібна спеціалізація, яка можлива лише за умови наявності надлишку виробництва. До більш емпіричних з таких належить згадана в рамках улюбленого курсу пастка середнього доходу: для країн, які досягли середнього достатку (в першу чергу для тих з них, що обрали екстенсивний шлях розвитку), статистично характерне уповільнення темпів розвитку. 

Методи прискореного розвитку

;!%?!! з пастки!

На цьому місці варто приділити трохи уваги беззмістовним мріям. Уявімо себе більшою чи меншою мірою самостійним керівником немаленької держави. 

Отже, ми приходимо в щойно відмитий після революції (якби підступний диктатор втримав владу, це назвали б путчем, переворотом чи зрадою) кабінет зранку першого робочого дня на новій посаді, поправляємо незвичний після військової форми одяг і вмощуємося на вдвічі завелике для нас крісло (тирани традиційно товсті, але в нашої талії ще все попереду). Час, підпираючи вперше за десятиліття виголене підборіддя, подумати, як зробити народ ... (тут може бути назва вашої країни! чи реклама!) багатим і щасливим.

Disclaimer. Однозначно чоловіча стать диктатора – статистична дискримінація. Автор не має нічого проти президентів, генераліссімусів, імператорів чи інших тиранів жіночої статі... а статистика, судячи з усього, має.

Я не здивуюся, якщо для таких випадків вже випускають методички. "Інституції та лібералізація в країнах-з-назвою-яку-неможливо-вимовити", "Із третього світу в перший", "Від Імператора Хірохіто до Пола Атрейдеса: вплив харизми на закордонні інвестиції". Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології. Все просто.

З іншого боку, диктатори досить рідко йдуть на таке не лише на папері, а й фактично – не зважаючи на ефектні результати канонічних азійських тигрів (Сингапуру, Кореї, Тайваню та Гонгконгу) чи далеко менш популяризовані, але теж успішні сценарії Індії, Чілі та Китаю.
Якщо диктатор – homo economicus, а тому абсолютно раціональний, в цього має бути якась не менш раціональна причина.

Свій наратив щодо такої причини описує Баррі Вайнгаст зі Стенфорду (та інші) в цій статті про політичну економіку диктатури, статистику насильства і відповідну пастку розвитку.

Умови гри

...така маленька звичайна країна.
Для початку варто розуміти, на яких характеристиках країн автори зосереджують найбільше уваги. На противагу канонічній літературі, яка вважає ліберальне середовище розвинутих країн нормою, від якої чомусь відходять бідні країни, Баррі і компанія визначають як натуральний типовий стан країни, що розвивається (і не дуже успішно): зрештою, на фоні довгої історії питання саме сучасний успіх деяких країн є відхиленням.

По-перше, бідні країни набагато більш схильні до зміни влади, в тому числі і з використанням насильства, чому на підтвердження надається досить переконлива статистика. Найімовірніше, зв'язок бідності і частоти переворотів діє в обидві сторони: революції явно негативно впливають на економічний розвиток, але й жителі багатих країн мають менше стимулів змінювати владний режим. Неодноразово наголошується на тому, що країни, які входять в проміжок 75-90% найбагатших, набагато більш схожі на медіанні і навіть бідні, ніж на "найщасливіших" 10% країн.

По-друге, в бідних країнах "потенціал насильства" – здатність чинити насильство – досить мало концентрований: будь-яка людина чи, краще, група людей може бути небезпечною для себе, людей та владного режиму. На противагу цьому, найбільш цивілізовані країни мають "монополію на насильство": обмежене володіння зброєю і військовою технікою, підконтрольні лише формальній владі органи примусу, безліч явних і неявних механізмів підкорення насильства закону. Це значною мірою пояснює і перший фактор: в таких країнах влада має значну перевагу над будь-яким революціонером.

По-третє, історія бідних країн – історія шоків. Країни, що розвиваються, досить рідко мають достатньо ефективні ринки і диверсифікований експорт та імпорт, фінансові системи та інші інституції, щоб ефективно стабілізувати зовнішні та внутрішні коливання. Треба пам'ятати, що будь-які шоки мають серйозний вплив на соціальне становище і легко можуть викликати спалахи невдоволення.
Таким чином, будь-який диктатор, який планує просидіти на своєму місці довше трьох тижнів – а в ідеалі до пенсії – повинен якось враховувати і за можливості нівелювати всі три фактори.

Стратегія і метастратегія

"у кожній порядній змагалтній грі є метагейм" (sic!)
Так. Теорема Неша каже, що в грі зі скінченною кількістю стратегій і гравців завжди є Нешева рівновага, в чистих чи змішаних стратегіях. В свою чергу, спроба від неї відхилитися будь-яким з учасників гри за визначенням рівноваги Неша погіршує стан цього гравця. Ну і слід памятати, що грою тут називається практично будь-яка ситуація, де є гравець чи гравці, можливість вибору і  оцінки виграшів: починаючи з рішення, чи підніматися з-за столу, і аж до тактичного планування нової світової війни.
Посадова інструкція диктатора не визначає ні тих сторін, які можуть підтримувати, обмежувати чи загрожувати його владі, ні метастратегію, що склалася в рамках їх гри, ні ідей щодо можливих шляхів гри. Але вони існують.
Отже, яка метастратегія визначає гру політичних груп при диктатурі?
З точки зору теорії ігор диктатура непогано описується як елементарна гра. Диктатор лишається таким, поки набір стратегій "мир-мир-мир..." є як мінімум Нешевою рівновагою (тобто для кожного окремого гравця невигідно змінювати свою стратегію на "війна"), а краще коли стратегія "мир" є строго домінантною для будь-якого гравця: незалежно від поведінки інших, в нього буде стимул обирати мир. Умову Нешевої рівноваги для такої гри автори називають "умовою пропорційності".

P(j) >= W(j) - C(j),

Доходи від миру не мають бути меншими за очікувані доходи від конфлікту мінус витрати на нього. Іншими словами, вигоди від миру мають бути пропорційними до вигод від війни.

Як досягти такої рівноваги?

По-перше, ефективно збільшують C(j) персональні домовленості, націлені на керівників окремих сторін: обмін заручниками чи "династичні" шлюби, спільна участь в окремих видах діяльності, "холодна війна". Заручники роблять війну менш вигідною для кожної сторони, адже миттєво стають втраченими ресурсами в разі її початку. Такий самий ефект має і спільна компанія в більш чутливій до воєнних дій сфері: з початком активного конфлікту обидві сторони втрачають значні доходи. Накопичення надлишкового воєнного потенціалу кожною зі сторін теж зменшує вигідність явного конфлікту: навіть в разі перемоги втрати будуть колосальними, а винагорода W(j) – маленькою. Як казав JC Denton з культового Deus Ex, "bomb is a bad choice for close-range combat". В свою чергу роззброєння працює в дуже обмеженому вигляді: особа, яка в односторонньому порушить таку домовленість, отримує неймовірну перевагу (її витрати на війну скорочуються).  Парадоксально, але факт: обіцянка насильства працює краще.
По-друге, має гарний ефект також обмеження конституційних прав, зокрема, заборона організації нових сил, сторін і організацій. Очевидно, будь-який новий гравець на дошці розхитує рівновагу, що сформувалася до його появи і може призвести до непоганої колотнечі. Також це обмеження має сенс в контексті наступного, головного, методу.
По-третє, формування і розподіл рент або, якщо казати просто і вульгарно, "відкати". А про це, по-моєму, варто трохи детальніше.

Генеральна теорія відкатів

Якщо постійно надавати людині порядного розміру бонус, вона не бунтуватиме. Ну, практично не бунтуватиме – крім випадків, коли за підсумком такого бунту зможе претендувати на більший розмір винагороди.
Як розподіляти такі бонуси, в принципі, ясно: так чи інакше пропорційно можливості бути загрозою поточній формі правління. Небезпечні для режиму сторони гри повинні отримувати більше бонусів за безпечні – адже здатні отримати більше в разі прямого конфлікту. Підтримувати паритет між заохоченням і небезпекою – непроста справа, і в загальному будь-який переворот є безпосереднім наслідком невдачі саме тут. Але виникає і друге питання, цікавіше не політику, а економісту: звідки взяти стільки заохочення, аби всі були задоволені?
Все просто: якщо сильно обмежити вхід в окремі види діяльності, додаткові прибутки там з'являться гарантовано: складність оподаткування і високий його рівень, бюрократія і корупція, рейдерство, обмежене фінансування – це все не в останню чергу приносить вигоди тим, кого не стосується. А така індульгенція існує лише для тих, хто має достатньо ваги і при цьому грає за правилами – що чудово працює в часи стабільності.
Таким чином, можна злегка деталізувати формулу згори.

r(j)R >= w(j)W - C(j), де:

r(j) - частка рент, на які претендує сторона j;

R - всі ренти, що диктатор збирає з країни;

w(j) - шанс перемоги цієї сторони;

W - кількість рент, на яку зможе претендувати переможець;

C(j) - витрати на війну.

При цьому за виконання цієї умови для кожної зі сторін виграш диктатора становить залишок від доступних рентних платежів.

D = SUMj(1-r(j))R

Коли згадуємо про шоки, ренти втрачають частину своєї привабливості – ренти і особисті договори мають персональний характер, а персони в такому випадку міняються надто часто. В свою чергу, перерозподіл рент і укладання нових договорів вимагає окремих витрат ресурсів і передбачає можливе порушення правила пропорційності.

Як тільки глянути на ці формули, відразу стає очевидно, що диктатор зацікавлений максимально підвищувати витрати на прямий конфлікт C(j) для кожного гравця. Якщо шанс перемоги пропорційний до співвідношення сил (насправді, це досить песимістична оцінка: ефект масштабу в воєнних чи політичних конфліктах явно повинен існувати), то такі витрати є єдиною причиною, чому трон диктатора хоч чогось вартий. Надлишкові ренти і позитивна вартість конфлікту за будь-якої умови діють як політичний амортизатор: поточний режим може за їх рахунок існувати навіть коли запізнюється реакція розподілу рент на шок, який змінює співвідношення політичних сил.
Що цікаво, незалежно від ситуації, окремі сторони будуть опиратися спробам з метою стабілізації чи будь-якою іншою збільшити для них ціну конфлікту: що більш обмежений для політичної сили воєнний метод досягнення мети, то менше, згідно з моделлю, її треба винагороджувати. Відповідно, незалежно від схильності вирішувати питання мирним шляхом, учасникам політичної гри вигідно нарощувати і грізно роздувати свій воєнний потенціал.
Що навіть більш важливо, диктатор повинен бути не менш здібним, жадібним і короткозорим за своїх політичних конкурентів: що менше він роздає ренти, то менша зацікавленість цих сторін в status quo – і менший, відповідно, шанс диктатора лишитися на своїй посаді (і живим). Отже, щоб утримуватися на посаді, слід утримувати високий рівень рент.

Всім пасткам пастка.

І ось що цікаво. Нагадаю.

Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології.

Все назване вище зменшує кількість доступних для "розподілу" ресурсів чи їх прямо витрачаючи на якісь беззмістовні речі (освіта, наука, бла-бла-бла), чи зменшуючи кількість доступних генераторів рент (лібералізація ринків, забезпечення економічних прав, боротьба з корупцією і монополіями).
Звісно, такі дії можуть розглядатися як умовна рента на користь звичайного населення. Але, на чому наголошують автори, така рента найімовірніше буде надлишковою: насильницький потенціал звичайного населення катастрофічно низький. Звісно, революції за участю всього народу стаються, але керують ними завжди політики.
Мало того, більш абстрактні, правові кроки так само є проблемними. Лібералізація в політичній сфері не лише дестабілізує ситуацію, а й дає можливість раніше репресованим особам організовуватися і легально накопичувати потенціал насильства. Що може закінчитися абсолютно ірраціональною помстою.
Автори також деякий час думають про перехід від індивідуальних домовленостей до таких, які працюють незалежно від особи на чолі політичної сили (і тому сприяють більшій стабільності): загального роззброєння та економічної взаємозалежності. Втім, такі речі працюють або для всіх, або ні для кого: один зрадник, який вирішує не роззброюватися чи не брати участі у спільних підприємствах чи спеціалізації, натомість отримує більше рент – його відносний потенціал насильства від такого рішення тільки зростає.
Таким чином, в натуральному стані якщо лібералізація і є можливою, то вона точно малоімовірна. 

Трагічно.

P.S. Вайнгаст сам говорить про пастку насильства на Econtalk

Непереможні спекулянти

Чому традиційні репресивні заходи ворожих до "спекулянтів" регуляторів не дають бажаного результату? Чому не можуть зупинити небажану участь в валютному ринку України, ринку кукурудзи Малаві, нелегальних чи напівлегальних ринках (тіньових фінансових послуг, наркотиків, зброї чи, в деяких місцях, азартних ігор)?

Раціон

...є в мене одна теорія. Солідно звучить, солідно.

Доходи, які можна заробити на одному ринку, чітко обмежені. Ціна зросла? Це можливе, лише якщо відбулася угода — і перетік капіталу від покупця до продавця. Впала? Аналогічно. Кошти можуть з’являтися "нізвідки", ззовні: нові інвестиції, дивіденди, купонні виплати і подібне... але жоден перерозподіл не збільшить загальні, агреговані результати ринку.
Подібна ситуація і на товарних ринках, але там основою є маржа (різниця) між собівартістю і кінцевою вартістю товару — уявімо, наприклад, роздрібну торгівлю.

Так-от, ці доходи і ділять між собою учасники .

Звісно, розмір самого діленого між торговцями "торта" відрізняється — в США, наприклад, ринки гігантські і з кремовими прикрасами (згадана в попередній статті акція HLF — один подібний бантик), українські ринки більш схожі на прості коржики. Принцип, втім, той самий.

Шматочки

Найцікавіше в метафорі — саме розмір шматочка, який дістається кожному спекулянту особисто.

Очевидно, одною з основ для такої частки є розмір капіталу: маленькому інвестору, найімовірніше, дістанеться крихітний шматочок; а величезний фонд спільного інвестування отримає набагато більше. 

Крім того, важливим компонентом є успіх — або просто дохідність. Найуспішніші — розумні чи просто щасливчики — купують дешево, продають дорого (або вчасно відкривають коротку позицію, купують чи продають форварди, опціони чи щось ще складніше, варіантів досить багато) і  отримують непропорційно велику частку "торта". Якщо комусь пощастило менше, його доходи дістануться щасливчикам.

Ідея

Тепер візьмемо з полички наш "пиріжок", український валютний ринок.

Неясно, звідки (і чи) тут з’являються доходи. Втім, це не так і важливо в контексті.

Обмежуючи валютні "спекуляції", ми обмежуємо саме капіталізацію: якщо оподатковувати, забороняти і законодавчо переслідувати таку діяльність, капіталу на ринку стане менше. 

Нагадаю: розмір торта залежить від зовнішніх надходжень, не від капіталізації ринку. Єдиний можливий вплив капіталізації на суму доходів — короткостроковий. В випадку нарощення капіталізації учасників в ринок вливаються їх кошти, які тимчасово роздувають торт: саме це стається, коли Wall Street раптом зауважує новий бізнес. Але після розподілу цих доходів, тортик зсохнеться до нормального розміру — крім випадків постійного, лінійного нарощення капіталізації без кінця й краю.

Якщо ці довгостроково незмінні доходи розділити рівномірно між власниками інвестиційного капіталу, отримаємо певний середній рівень дохідності. 

Якщо вигнати половину спекулянтів/капіталу, ділимо ту ж суму доходів на вдвічі меншу суму вкладів — і очевидно бачимо вдвічі більшу дохідність. Підкажу: це дійсно круто для учасників ринку... і дуже мотивує.
Виходить, боротьба з учасниками ринку призводить до збільшення доходів тих, хто на ньому залишається — і їх зацікавлення в цій участі. Овва!

P.S. Про моделі і здивування

...Як казали Асемоглу з Робінсоном в своєму блозі, захищаючи свою статтю про різні види капіталізму (як на мене, явно слабку: факти сумнівні, а висновки надто чітко повторюють припущення; Ной Сміт чи Марк Тома про це):

For this reason, simplified models that lead to “counterintuitive” (read unexpected) conclusions are particularly valuable; they sometimes make both the writer and the reader think about the problem in a total of different manner (of course the qualifier “sometimes” is important here; sometimes they just fall flat on their face). And because in this type of research the objective is not to construct a model that is faithful to reality but to develop ideas in the most transparent and simplest fashion; realism is not what we often strive for. Though this is the bread and butter of academic economics, it is often missed by non-economists.

Або, перекладаючи, "прості моделі, які призводять до неочікуваних результатів, особливо цінні".    Проста модель, як цей "торт", дає змогу зауважувати, коли віра (в цьому випадку, вперта позиція регуляторів) може не відповідати дійсності.
Звісно, модель і її висновки можуть бути неправильними... але модель можна перевірити, а віру — ні. Кажуть, перевіряти моделі — корисно.