Вірус 4: Два з половиною сезонні грипи

Коротеньке зауваження про смертність від коронавірусу: американський CDC тепер вважає найобґрунтованішою оцінкою смертності 0.26% від кількості хворих — на противагу попереднім своїм оцінкам у 2%. Звісно, на практиці смертність все одно сягає більше 10% від всіх зареєстрованих випадків — просто це означає, що ми пропускаємо не 4 хворих на кожного зареєстрованого, а всі 38.

Що це означає з практичної точки зору? Замість смертельно небезпечної хвороби ми всі перехворіємо еквівалентом двох з половиною сезонних грипів.

І головне — що ті драконівські обмеження, які ми вводили на самому початку, з огляду на новіші числа видаються менш виправданими.

Ціна хвороби

Максимальний порядок смертності і економічних збитків від коронавірусу знизився в сім з половиною разів: для світу до 12% річного ВВП, для США до 17%, для України — до 4.5%.

Економічний сенс карантинних обмежень зникає.

Пік і очікування

Якщо припустити той же перебіг епідемії, про який говорив в попередньому дописі — 12 мільйонів хворих з піком в жовтні-листопаді — отримуємо лише 31 тисячу загиблих. При більш негативному сценарії, коли в ході природної імунізації перехворіють 55% населення, помре 57 тисяч. 

Фактично, сучасний рівень в 750 загиблих при цих оцінках смертності означає, що в Україні вже — і самі цього не знаючи — вже перехворіли на коронавірус майже чверть мільйона людей.

Що далі?

З огляду на масові протести у США, епідемічний вибух в Росії і згортання обмежень на практиці в Україні — скоро будемо мати багато нових даних. І, на жаль, багато нових загиблих.

Але не можна ні на мить забувати, наскільки наші прогнози залежать від параметрів моделі. Ось, CDC змінив одне число — і все миттєво змінилося.   

Вірус 3: Асиметрія і карантини

Ми вже розібралися, скільки може коштувати нам коронавірус і наскільки все у ньому непевно. Тепер лишилося глянути свіжим оком на економіку карантинів, пошукати оптимальні обмеження і дізнатися, чому вводити з самого початку надмірні обмеження і потім їх поступово скорочувати — це найтупіше можливе рішення.

ТТХ українського карантину

Про короткострокові економічні ефекти карантину пишуть набагато компетентніші економісти, ніж я, тому на цьому я особливо зупинятися не буду. Зате оскільки я взагалі не знаюся в епідеміології, поговоримо більше про поширення вірусу і те, як воно залежить від карантинних заходів.

Середній інкубаційний період коронавірусу — 5.1 днів, що можна округлити до 5.0 для зручності. Щоденна статистика, так чи інакше, у нас ведеться.

Ми знаємо, що дані про смертність набагато "якісніші" за дані про кількість хворих, але доходять до нас з серйозним запізненням — між позитивним результатом тесту і "+1" в статистиці смертності може вміститися тиждень, а то й ціле метафоричне життя.

Тому якщо подивитися на поширення вірусу, заміряючи нові випадки смертей кожних 5 днів, можна з деякою точністю і запізненням судити про темпи поширення вірусу: нові смерті ростуть пропорційно новим інфікованим з деяким запізненням, і менше залежать від того, чи привезли в конкретну лікарню вантаж експрес-тестів.

Якщо взяти українську статистику, вже через два "цикли" після 25 березня, коли було введено карантин, репродуктивне число вірусу знизилося в середньому десь до 1.2. Це набагато краще, ніж заявлений WHO 2.2, але не забезпечує зупинки епідемії — вірус і далі поширюється все ширше, хоч і куди повільніше ніж без будь-яких обмежень.

Дата	Жертви	"Нові" жертви	Ріст/5 дн.
25.03.2020	5	2	-
30.03.2020	13	8	4.00
04.04.2020	32	19	2.38
09.04.2020	57	25	1.32
14.04.2020	98	41	1.64
19.04.2020	141	43	1.05
24.04.2020	193	52	1.21
29.04.2020	250	57	1.10
04.05.2020	303	53	0.93
09.05.2020	376	73	1.38
14.05.2020	456	80	1.10

Така картина дає репродуктивне число (R0) на рівні 1.2 і зниженням кількості соціальних контактів на 45% — тобто серйозне уповільнення епідемії в обмін на серйозний удар по економіці країни.

Виграш від карантину 

Репродуктивне число (R0) в 2.2 чи 1.2 — яка нам різниця? 

Різна кількість хворих і загиблих — що вищий R0, то більше жертв. Різний перебіг епідемії — що вищий R0, то раніше настане "пік" і почнеться її спад. Різний, як ми вже рахували, економічний ефект від епідемії. Якщо R0 знизити нижче 1.0, епідемія взагалі йде на спад з самого початку — і будуть траплятися тільки поодинокі спалахи.

Виходить, кількість жертв від вірусу можна контролювати, зменшуючи чи збільшуючи інтенсивність соціальних контактів. Якщо оголосити абсолютний карантин на 100 день епідемії у цьому чудовому симуляторі і стабільно його дотримуватися, подальшу смертність можна довести до нуля — зате якщо не вводити ніяких обмежень, країна втратить порядка 1.6% популяції. 

Але найважливіше — кількість жертв не лінійна! Різниця в кількості загиблих між 99% і 100% карантином (чи 0% і 1%) набагато менша, ніж між 50% і 51% карантином. І це вже цікаво: в цій ситуації можлива оптимізація.

Спрощена економіка соціальних обмежень

Скільки ж коштує ввести обмеження 45% соціальних контактів? Як взагалі це рахувати?

Можна взяти втрати економіки, додати затрати на вимірювання й адміністрування, помножити на легітимність заходів і менталітет, додати...

Насправді, я не знаю точних затрат — їх неможливо порахувати. І ніхто не знає: розкид результатів аналізу такий, що можна обґрунтовано називати будь-які числа.

Зате ми досить точно знаємо дві логічні точки на цій кривій. (0;0) — якщо не вводити обмеження, це нічого не коштує. І (1;1) — якщо припинити всі соціальні контакти, втратимо всю економіку.

Можна замість тижневих дискусій припустити, що між цими точками — пряма, і дуже грубо і дуже неточно прогнозувати, скільки коштуватиме таке чи інше обмеження. Знизити інтенсивність контактів на 45%? Втратиш 45% ВВП.  

Disclaimer. Насправді, в ідеї, що економічний розвиток прямо пропорційний інтенсивності соціальних контактів, є якась глибоко приваблива для моєї економічної інтуїції ідея. Але я готовий від неї відмовитися, якщо будь-хто дасть кращу модель. 

"Прибуток" від карантину

Тепер, маючи і втрати від введення карантину, і втрати від епідемії за різних його сценаріїв, ми можемо рахувати ефекти...

...лишилося тільки визначитися з ціною людини. Якщо вважати, що 1% населення коштує 88% річного ВВП, як ми порахували в середньому для світу, отримуємо такий цікавий графік і оптимум десь на третині соціальних контактів (або обмеженні 65% контактів). 

Більш строгі обмеження надто дорого обходяться економіці, більш слабкі вбивають невиправдано багато людей.

Але ціна людського життя в різних країнах відрізняється. Якщо взяти найрозвинутіші країни, де люди живуть довго і цінуються високо — червона частина графіка виросте і оптимум зміститься далі вліво, до ще більших обмежень (для США це 70%+ обмеження контактів).

В той же час в Україні чи будь-якій іншій країні, що розвивається — куди нижча, ніж середньосвітова, і це треба враховувати. 1% населення України "обходиться" всього в третину ВВП, і виникає цікава колізія: 

  

Якщо не приглядуватися, можна звично знайти оптимальний рівень контактів посередині графіка (маленьке плато на 55%) і вирішити, що доцільно вводити дещо слабші обмеження (конкретно — в 45% існуючих соціальних контактів на противагу 65% для світу). З допусками — власне так, як воно й виходить в реальному українському карантині. Чесно, я не махлював з числами.

Але насправді тут вже виникає новий оптимум: якщо людина заробляє за життя настільки небагато, вигідніше взагалі не вводити ніяких обмежень і дозволити економіці працювати на повну. Поки життя 1% людей виправдовує втрату менше, ніж 45% річного ВВП (нагадую, в Україні — всього третину), жодні обмеження не є виправданими.

Упс. Мабуть, це дуже погана політична програма.

Гріх нестабільності

Але незалежно від нашої думки, чи доцільно вводити обмеження взагалі (фактично, це питання залежить тільки від наших припущень про те, скільки коштує українець), є ще один, і набагато важливіший карантинний гріх.

Навколо оптимуму кількість загиблих росте надлінійно, тому потрібно тримати стабільний рівень обмежень. Сценарій, який втілюють багато країн, що розвиваються — надмірні обмеження спочатку, які просто не може витримати економіка і населення + їх поступова відміна протягом перебігу епідемії — дає більші сумарні втрати, ніж стабільний і менш строгий карантин. 

З такими хитрими сценаріями чудовий симулятор вже не справляється, тому їх приходиться рахувати вручну.

Подивимося на два сценарії з однаковими економічними наслідками. 

В першому всі майже 38 мільйонів населення (іронічно, рівно як в України) стабільно дотримуються соціальних обмежень, стабільно ж утримуючи рівень розповсюдження вірусу в 1.4 — що є еквівалентом збереження близько 65% контактів (і, в нашій спрощеній моделі, таку ж частку ВВП країни). 

В другому, реалістичному, сценарії умовна країна бореться з епідемією в два етапи: спочатку 60 днів (майже як від 25 березня до 22 травня) активно обмежує контакти, виходячи на R0 в 1.2 (якраз як у нас за період карантину), фіксує близько 12 тисяч хворих на 55-й день (десь стільки ж, скільки у нас) а потім скорочує обмеження і ще 60 днів живе за послаблених обмежень і R0 в 1.6 — що в сумі дає такий самий удар по її умовній економіці.

До кінця експерименту (після 24 5-денних циклів) епідемія якраз починає стабілізуватися за "стабільного" сценарію — і активно продовжує поширюватися при "реалістичному" ритмі з його послабленням обмежень.

Перша половина епідемії взагалі виглядає чудово: на 55 день карантину (тобто сьогодні), "стабільний" карантин дає більше 60 тисяч хворих і репутацію другої Італії. Зате в другу половину "реалістичний" сценарій починає дуже швидко псуватися.

Підсумок "нестабільного" сценарію — майже на 15% більше хворих в кінці нашого 24-тижневого експерименту і суттєво вище навантаження на систему охорони здоров'я надалі. Це велика проблема — але вона стане помітною тільки через два місяці.

Правда, надлишкове обмеження протягом перших місяців тимчасово знижує загальну кількість хворих: при рішучих обмеженнях (і подальшому послабленні) за чотири місяці експерименту встигне захворіти більше 4 мільйонів людей, а при більш помірному і рівномірному сценарії — майже 6. Єдина проблема — ця перемога тимчасова і триватиме всього десять днів: через два цикли стабільний сценарій назавжди випередить реалістичний.

Що це означає для нас?

В цілому, епідемія нікуди не зникла і не зникатиме.

Якби можна було розраховувати на стабільну картину з R0 в 1.2, який спостерігається протягом карантину, можна було б очікувати близько 10 мільйонів хворих (офіційно в рази менше — більшість інфікованих, звісно, ніколи в очі не бачили експрес-тесту), сотню тисяч загиблих і пік цього листопада.

Але ми надто сильно закрутили гайки і тепер мусимо робити вигляд, що епідемія переможена. Відміна обмежень дає шанс економіці — але веде при цьому до росту R0, швидшого і гострішого піку епідемії та більшої кількості хворих та померлих. 

Але наскільки?

Подивимося, коли буде статистика.

Вірус 2: Товсті хвости і статистичне варварство

або чому ми нічого не знаємо (Джон Сноу)

Коли я чую спроби робити якісь значимі висновки про поведінку, політику чи всесвіт на основі різних кількостей хворих у різних країнах, приходиться стримуватися, щоб не ляснути собі по лицю від непозбувної бентеги. Надіюся, скоро ми з вами будемо страждати від цих порівнянь однаково.

Про товсті хвости

Колись я уже писав про тонкі і товсті хвости, переказуючи по суті довгі роздуми Талеба про Звичайнестан і Екстремістан:

Найцікавіший наслідок життя в Екстремістані – з вибірки, як завгодно великої, не можна зробити хоч наскільки надійний висновок про всю цю країну. Досліджуєш ти життя десятка людей чи сотні, результати залежать тільки від того, наскільки багато "екстремальних" представників до неї потрапить.

Якщо робити висновок про динозаврів "Парку юрського періоду" з десятка чи тисячі випадково вибраних представників, можна зробити висновок, що типовий динозавр – маленькі Компсогнатуси (оті крихітні паскудні стадні хижачки розміром як половина курки) чи інші маленькі заврики, які й складають 99% динозаврів парку. І навіть якщо розширити вибірку ще в сотню разів і перевірити кожного динозавра на четвертині острова, висновки про їх розмір чи вагу все одно залежатимуть тільки від того, чи забреде на досліджену територію стадо гігантських 50-тонних брахіозаврів. Чи хоча б один брахіозавр, навіть якщо його "заховати" у натовпі в тисячу 4-кілограмових м’ясоїдних хижачків, все одно зіпсує всі закономірності: якщо до тисячі карликів додати такого гіганта, вага середнього динозавра миттєво виросте більше, ніж вдесятеро – і не повернеться до норми навіть якщо додати туди ще одну тисячу маленьких тварючок.

Так само можна вимірювати дохід жителів Хацапетівки, але всі розрахунки полетять шкереберть, якщо в містечку з’явиться чи зникне один олігарх – а, нагадую, і в Україні, і в Екстремістані олігархи трапляються надто часто, щоб про них можна було забувати.

В реальному житті насправді досить багато явищ, які мають всі характеристики Екстремістану – багатство чи популярність, кількість населення різних міст, потужність землетрусів, кількість жертв терактів, війн чи катастроф, числа переглядів відео на Youtube.

Що можна сказати про коронавірус? Він належить до домену нормального розподілу — і тоді можна вільно робити будь-які висновки вже на основі пари спостережень — чи до божевільного Екстремістану, домену степеневих розподілів, в якому навіть дуже знайоме явище може дивувати?

Мені здається, очевидно, в якому світі живуть експоненти.

Час 

Давайте глянемо, що каже про коронавірус історія:

Рік	2015	2016	2017	2018	2019	2020	2021
Випадки КВ	0	0	0	0	27	2,414,595+	?
Смерті від КВ	0	0	0	0	0	165,174+	?

В 2020 від неіснуючого раніше вірусу вже померло більше 100 тисяч людей. За триста років від 1719 до 2019 — стабільно не помирав ніхто. Нуль. Як вже віками перевірені рецепти і закономірності діють в ситуації 2020?   

Та сама проблема виникає на дрібніших проміжках. 2 березня у США всього 100 хворих і все виглядає цілком спокійно — а ситуація набагато краща, ніж в Італії з її 1000 хворих і 50 загиблими. 2 квітня у США 250 тисяч хворих — в два з половиною рази більше, ніж всього в Італії, де епідемія як ніби вже вщухає (так здається, але не будемо робити передчасних висновків).

Чи може минуле щось говорити про майбутнє?

Простір

Якщо дивитися на географію з Worldometers, отримуємо ту ж саму картину. В 93 країнах (це 44% всіх представлених) — до 250 офіційних хворих, або приблизно ніскільки. В середній країні 11 тисяч хворих, але це нічого не значить: в 90% країн хворих менше за середній рівень.

Все навіть цікавіше, цифри гірші навіть за знаменитий принцип Парето або 80/20 (який статистично характеризує степеневі розподіли, типовий Екстремістан — а у нашого, виходить, ще товщі хвости): в цих 90%/190 країнах разом всього 12% хворих, а в решті 10%/22 країнах – 88% всіх заражених на Землі. Ось графік-гістограма (по горизонталі — кількість хворих в країні, по вертикалі — кількість таких країн), на ній крихітною червоною точкою зліва-внизу виділено арифметичне середнє:

  

Для фанатів статистики: при середній кількості хворих в 11 тисяч на країну, стандартне відхилення — цілих 58 тисяч. Якби я вірив в нормальні розподіли, у мене не було б навіть статистично значимих доказів епідемії. 

Яке має значення досвід конкретної країни (напевне, з лівої сторони графіка), якщо існує така нерівність? Якщо не пощастить з якимось масовим скупченням людей — кількість хворих вибухне, а країна миттєво перетвориться з успішного борця з епідемією в дикого аутсайдера.

Поширення

або перші тижні експоненти

Зразу мушу сказати — я не буду проводити лікбез, є люди, які пояснюють картину поширення вірусу набагато краще за мене (це найкраща мені відома симуляція з використанням багатьох реалістичних елементів на зразок громадських місць чи порівняної ізольованості міст). 

Але до цього треба додати, наприклад, наскільки важлива форма експоненти на самому початку — а вона залежить фактично лише від поведінки т.з. "нульового пацієнта" і його найближчого кола спілкування.

Ось простенький, але цілком функціональний коронавірусний калькулятор, яким ми будемо користуватися і далі. При оригінальному сценарії (якщо не чіпати жодний параметр) на 80-й день ми маємо 6300 активних хворих (і 15 тисяч інфікованих), 2000 госпіталізованих і 80 смертей.

Неприємно, але нічого страшного — але далі ми попрацюємо з несприятливими сценаріями.

Уявимо, що наш нульовий пацієнт привіз вірус не сам, а вдвох (з другом чи подругою, головне, щоб вони під одним дахом не жили) — це зразу вдвічі збільшить кількість жертв. Інфікованих і хворих стало вдвічі більше — і помирає вже 160 людей.

Уявимо, що нульовий хворий після приїзду влаштував вечірку (тільки для своїх — самоізоляція!) чи пішов до церкви — і заразив цим 10 людей. На 80 день епідемії матимемо вже 23 тисячі хворих і 300 загиблих. 

Уявимо, що в країні трохи більш екстравертна культура, або нульовий пацієнт жив в мегаполісі типу Нью-Йорку чи Києва, або був частим користувачем громадського транспорту... В результаті вірус потрапить в більш сприятливе середовище і поширюватиметься швидше — в моделі ми зробимо вигляд, що кожен хворий заражав в середньому не 2.2 людини, а передавав вірус трішки частіше, 2.5 людям (такі песимістичні оцінки передачі вірусу в Ухані — це абсолютно реалістичні числа). І ось маємо вже 44 тисячі хворих, 112 тисяч безсимптомних інфікованих, а 419 вже встигли померти в госпіталях.

Або уявимо, що нульовий пацієнт дисципліновано самоізолювався і не встиг нікого заразити. На день 80 у нас в країні нуль хворих. Нуль, а у най-найгіршому випадку — один померлий.

І це все — в перші тижні і місяці, задовго до будь-якого карантину і паніки, задовго до впровадження урядових програм і широкого обговорення в ЗМІ. Просто поведінка звичайної людини, якій не пощастило виявитися нульовим пацієнтом. Результат відрізняється в десятки разів.

Інфікований просто постояв під міланським стадіоном, вболіваючи за Аталанту 19 лютого — і Італія отримала локальний спалах в Бергамо. Кілька інфікованих просто прогулялися на марші 8 березня в Іспанії — і вже за місяць країна виходить в коронавірусні лідери. Досить вірусу було добратися до Нью-Йорка з його скупченням людей і масовим громадським транспортом — і почало підгорати у США. 

Чи ще щось — ці версії такі ж надумані, як і будь-які інші спроби пояснити статистику. 

Замість епілогу

Я не хочу сказати, що карантинні заходи не мають значення; якраз навпаки: їх ефективність визначає "пік" експоненти і подальшу долю вірусу. Просто зараз ми, як не сумно про це говорити, на досить ранньому етапі поширення хвороби — і приписувати нашим діям всі заслуги там, де інтенсивність соціального життя інфікованих в перші дні поширення вірусу може сьогодні мати наслідком десятки тисяч хворих — статистичне варварство.

І тому кожного разу, коли потягне робити висновки на основі статистики — "країна Х ввела карантин, а країна Y ні, і де тепер країна Y?!" чи "ось подивіться, як справляється страхова медицина: бачите, в країні Z стільки загиблих!" — згадайте про можливість вечірки в нульового пацієнта. І краще just don't. 

P.S. Перша стаття циклу тут. Асиметрія і карантинні заходи будуть далі.

Вірус 1: Ціна питання — чому панікуємо?

Я бачив багато різних матеріалів про коронавірус і карантини, і економісти як тусовка в цілому дуже критичні щодо тих ритуальних танців, які влаштовують різні уряди включно з українським і підтримує населення. Як водиться, держава і широка публіка панікують, метушаться, мають хитрі мотиви і виглядають емоційно й непереконливо. В той же час аргументи економістів — помірковані, раціональні і як завжди трохи цинічні. На перший погляд переможець в суперечці очевидний, але по-моєму, не все так просто: коли помилка може коштувати більше, ніж річний дохід країни, бути дуже обережним — рідкісний випадок "мудрості натовпів".

Ціна людини

Взагалі, не-економісти не люблять про це думати, але грошова вартість людського життя — досить загальновідома річ.

Будь-яка країна інколи потрапляє в випадки, коли приходиться рятувати, жертвувати чи відшкодовувати втрачене життя. У США вартість життя розраховує їх екологічне агентство (жертвувати), департамент транспорту (відшкодовувати) і відверто страшне агентство з харчових продуктів і ліків (рятувати) — і, як мають робити державні органи, чітко публікують свої висновки. Це все можна знайти навіть у статті на Вікіпедії.

Стандартний підхід, який використовують для таких розрахунків — оцінити, скільки людина готова за своє життя заплатити. Більш широкий і професійний мета-аналіз від OECD можна знайти тут.

Оцінки для розвинутих країн суттєво відрізняються, але в цілому зводяться до сум порядку 1-10 мільйонів доларів. Для Туреччини, де доходи куди нижчі, сума зменшується до півмільйона.

Очевидно, в Україні, де ВВП на душу населення втричі нижчий за Туреччину, оцінка вартості життя буде ще нижчою — як і в інших порівнянних за бідністю країнах. Моя особиста напівжартівлива оцінка за дещо нестандартною методологією дає 73 тисячі доларів 2015 року. Є більш дисципліновані і професійні оцінки, і дійсно древні, і відносно нові — і якщо вірити Карташовій, Щетініній і Каневій, в 2017 році вартість життя українця дорівнювала 74-115 тисяч доларів США (для оцінки беремо красиву цифру в 100 тисяч).

Особисто я буду відштовхуватися від красивої суми в 1 мільйон доларів/життя людини — імовірно, навіть заниженої: одні тільки 20% населення, які проживають в країнах OECD, дотягують середню вартість життя на планеті до цього рівня, якщо навіть повністю нехтувати рештою світу.

Ще, звісно, треба мати на увазі, що життя в принципі не однакові за вартістю: що молодша людина, то більше втрачає вона сама і суспільство від смерті, і до 55 років вартість її життя вже вдвічі нижча, ніж в умовного немовляти — а коронавірус зачіпає в першу чергу "дешевших" людей, якщо дозволити собі цей цинізм. Тому занижені за рахунок краси цифр оцінки вартості життя можуть виявитися цілком справедливими.

Смерть

Проблема з прогнозуванням максимальної кількості жертв від коронавірусу в тому, що ми не маємо... і просто не хочемо мати дані про максимальну кількість жертв в ситуації вибухового розповсюдження вірусу і колапсу системи охорони здоров'я, інфраструктури і публічного порядку. 

Порахуємо. З врахуванням R0 коронавірусу в 2.2, епідемія стабілізуватиметься на 55% населення — якщо, звісно, популяція встигне виробити імунітет. Якщо вірити CDC, щонайменше 20% випадків коронавірусу вимагають госпіталізації — або 11% від загальної популяції. Най-най-найоптимістичніші оцінки кількості потужності системи охорони здоров'я говорять про можливість одночасно прийняти близько 1% населення — шанси обійтися без колапсу в цьому випадку близькі до нуля. Жертв в такому випадку буде навіть більше, ніж 10% від одного коронавірусу — будь-яка хвороба або нагальна травма без своєчасного лікування вбиває, паніка вбиває, параліч державного апарату вбиває. 

Це песимістична оцінка — тому краще зосередитися на даних з більш оптимістичних сценаріїв, без колапсу системи охорони здоров'я. Уявимо, що смертність залишиться постійною — і закономірне виснаження медичної системи компенсуватиметься розробкою більш ефективних ліків і протоколів. 

Оцінки смертності дуже залежать від кількості тестів — що менше випадків інфекції ловить статистика, то вища виходить смертність. Ісландія чи вже більше-менше стабільна Корея — країни, які масово тестують населення, дають меншу і правильнішу картину смертності, ніж ті, які пропустили чи пропускають легкі випадки. 

Поки епідемія не закінчилася повністю в жодній країні — наші числа будуть закономірно страждати від неточності. Найвища оцінка смертності в цьому випадку сягає співвідношення померлих і "закритих випадків", хто вже або помер, або вилікувався (це дещо завищені цифри, бо люди помирають раніше, ніж виліковуються); мінімальна — припускає, що інфіковані зараз не помруть (так, це ще менш реалістично, але дає дуже чіткий "поріг"), і смертність дорівнюватиме співвідношенню померлих до всіх випадків інфікування (очевидно, при швидкому прогресі епідемії цей поріг перестає мати будь-який сенс).

Дані по країнах ми запросто можемо взяти на суперпопулярному ресурсі-агрегаторі (так тримати, хлопці). Так, для Ісландії, яка за рахунок тестів 7.5% популяції заробила звання чемпіона, смертність сягає всього 0.9% (з порогом в 0.2%) — хоча це досягнення цілком може бути наслідком крихітного населення. Наступні більш-менш помітні країни — Люксембург, який зробив вдвічі менше тестів на душу населення, (1.3-6.7%), Бахрейн (0.6-0.9%), Ліхтенштейн (від 1.3%), Арабські Емірати (0.6-6.5%), Норвегія (від 1.3%), Бруней (0.7-1.2%), Швейцарія (3.4-9%), Гонг-Конг (0.4-1.9%),  і трохи позаду Німеччина (1.6-5.2% при тестуванні всього 1%) і Південна Корея (1.8-2.7%, але ця країна вже майже стабілізувала інфекцію). Італію, яка різко виходить в лідери з тестування, ми поки пропускаємо.

Тобто можна очікувати середню смертність від коронавірусу трохи вище 2% при ефективній роботі медичної системи — і розраховувати, що не стримана ніяким соціальним дистанціюванням епідемія зачепить близько половини населення. 

В кінці кінців це дає ще одне красиве число — втрату 1% населення в результаті стабілізації епідемії коронавірусу природними методами, але без розгляду сценарію колапсу медичної системи. І, повторюсь, це дуже оптимістичні цифри.

Втрати і суми

Лишилося тільки помножити цифри.

Населення земної кулі — 7.53 мільярда. 1% від цього — 75 мільйонів мертвих від коронавірусу в усьому світі. В перерахунку на долари за нашим дуже зручним курсом — 75 трильйонів доларів. Нагадаю, що 86 трильйонів доларів — світовий ВВП (технічно, світовий ВП, gross world product) в 2018. 

Тобто ми говоримо, за досить оптимістичними щодо перебігу епідемії оцінками, про потенційні втрати в майже рік існування світової економіки. Причому для розвинутих країн вони навіть вищі — при вищому доході на душу вони значно вище оцінюють життя своїх громадян: при 3.3 мільйонах смертей у США за оцінки ціни життя в 9 мільйонів доларів, сумарні збитки на третину перевищують ВВП.   

Населення України, за сумнозвісною оцінкою Дубілета — 37.3 мільйони (а Держстат дає цифру в 41.9 мільйонів). При тій же смертності йдеться про 370-420 тисяч смертей або 37-42 мільйони доларів — третину українського річного ВВП або одномоментні збитки в 2-3 газових контракти Тимошенко протягом одного спалаху.

Чи можна очікувати спокійної гри з холодною головою за таких високих ставок?

Чекайте далі: про карантини, асиметрію наслідків і товсті хвости.

Дисклеймер: я поки що ніяк не характеризую конкретні кроки урядів.

Волатильність — твій друг

або про користь фінансових криз

З початку березня фінансові активи — акції, деривативи, біткойни і інші речі з дивними назвами — падали карколомними темпами. Інвестори індекс-фондів вже змогли насолоджуватися тим, як їх заощадження на пенсію обвалилися в ціні до жовтневого рівня, тепер — тим, як їх інвестиції пробили показники 2017 року... і, можливо, це досі не кінець. Паніка, паніка всюди... і не лише через вірус. 

Але будемо людьми чесними: криза — це не лише час, коли активи можна невигідно продати, а й чудовий момент, щоб їх вигідно прикупити. І, як я тут недавно порахував, другий фактор виявляється визначальним.

Математика роздрібного інвестора

Дрібний інвестор на зразок нас з вами зазвичай живе зовсім не з інвестиційних доходів – у (майже) кожного є робота з зарплатою, а інвестиції для нас виявляються скоріше способом забезпечити свою старість, заощадити на чорний день чи звільнитися від необхідності працювати.

Що це означає для наших інвестицій?

По-перше, ми інвестуємо гроші невеликими порціями протягом довгого періоду. Чи це автоматично поповнюваний пенсійний фонд з 401(к) або добровільні вклади в інвестиційний фонд, чи це депозит в банку, чи скарб в гарно схованій банці — в ідеальній ситуації фонд інвестицій поповнюється кожного місяця на порівняно невеликі суми. Далі включається магія складних відсотків і через кілька десятиліть крихітні краплини виявляються в сумі серйозною купою грошей... ну-у, в ідеалі.

По-друге, ми не будемо ліквідувати інвестиції достроково, поки не прийде старість чи чорна необхідність — на відміну від будь-яких інших інвесторів. Активний трейдер з "довгою" позицією буде продавати активи, як тільки ринок обвалиться; хедж-фонд обмежений чіткими правилами і змушений розпродавати свої активи залежно від їх рейтингу; професійні інвестори повинні продавати малими частками свої інвестиції — для них це єдине джерело готівки.

Ми ж, роздрібні інвестори, фактично існуємо в двох режимах: (1) спочатку цілими десятиліттями лише накопичуємо інвестиції за рахунок інших доходів і (2) потім їх досить різко витрачаємо. 

Волатильність — твій друг

Якщо уявити собі нового гіпотетичного роздрібного інвестора, який вкладує щомісяця скромними сумами по 1 долару (просто зручне число — його можна домножити на будь-яку доступну для вас суму) в індекс S&P без комісій і проблем протягом 40 років (досить непогана кар'єра), в кінці він назбирає коло 2700 доларів (при 12х40=480 доларах прямих вкладів).

Його фантастична альтернатива інвестуватиме всі ці 40 років за середньою ставкою, на яку міг би розраховувати його більш реальний опонент. Його не хвилює криза, його не надихають бульбашки – інвестує він кожного місяця на абсолютно однакових умовах.

На графіку можна побачити різницю в доходах між цими сценаріями для будь-якого місяця з 1967 до 2019 р.б. від Р.Х. В середньому перемагає реальний інвестор з особливо сильною перевагою у 2000-х, але останнім часом зі швидким і стабільним ростом ринків у нього з'являються проблеми.

Дисклеймер: я прекрасно розумію, що стабільний дохід/витрати щомісяця — дуже дике припущення, але я навіть не уявляю, звідки брати більш чіткий сценарій.

Чому так?

Візьмемо одного реального інвестора, який вийшов на пенсію на початку 2020 — пунктиром позначена дохідність його "безволатильного" конкурента за той же період. Перший програє майже весь час на фондовому підйомі 90-х (ні 98-й, ні дотком не допомагають), заробляє на Великій Депресії і знову починає втрачати в останні кілька років.

Роздрібний інвестор найбільше заробляє в кризу, користуючись низькими цінами і отримуючи високу дохідність, і найменше — на підйомі. 

Через зменшення "вибірки", в кінці строку інвестування виникає жахлива волатильність, але по суті все досить просто: виграш від кризи для більшості періодів просто виявляється більший, ніж програш від стабільного росту.

Криза як можливість

При типовому сценарії для роздрібного інвестора обвал цін — найкраще, що може статися: більшу частину часу ми купуємо активи, а не продаємо їх, і тому нам вигідні знижені ціни. В кризу купувати вигідно, а 1 долар перетворюється з часом в великі гроші; в бульбашку купувати тупо — 1 долар, інвестований в індекс S&P в 2018, сьогодні вартий менше долара... і навіть якщо далі буде вибуховий ріст, його вигідніше було притримати до 2020, а не тринькати на порівняно дорогому ринку 2018-го.   

Ринок рухається асиметрично: частіше за все він повільно йде вгору з порівняно невеликою волатильністю, але періодично скажено падає вниз:

Всі "провали" ми можемо назвати поіменно: коронавірус, 2009, дотком, 98, 87, нафтокриза, війна, депресія. В такі моменти наш гіпотетичний інвестор заробляє набагато більше, ніж його безволатильний конкурент — і перевагу надовго, поки ринок не відіграє падіння, отримує реальний інвестор.

Більшість же часу ринок росте трохи швидше за середнє і, відповідно, реальний інвестор програє безволатильному.

В 40% випадків ринок падає з середньою швидкістю майже 4% місяць до місяця, в 60% – росте, але трохи повільніше, всього на 3.5% щомісяця. Кожна криза супроводжується великим, до 30% падінням (порівнянне за масштабом зростання спостерігається тільки на самому початку наших даних, в 30-х... здається, ринки з того часу почали працювати по-іншому), а ріст в основному відбувається маленькими повільними крочками по +0-5%.

Формула успіху роздрібного інвестора — короткі інтенсивні кризи, довгі й повільні підйоми. Єдина вимога — не зменшувати, а в ідеалі навіть активізувати інвестиції в фазу падіння.

І не панікувати, бо страх вбиває розум. 

Логіка торгівлі

або короткий роздум на тему торгівлі в іграх з постійною сумою

Взаємна вигідність торгівлі вважається очевидною в сучасній економіці — і зазвичай це дійсно так. Але чи торгівля між двома країнами, які по суті грають між собою у гру з нульовою сумою — може бути вигідна їм обом? По-моєму, ні.

Дисклеймер: Якщо від словосполучення «економіка обміну заручниками» у вас аневризм через небачений цинізм наукового підходу до сакрального, далі можна не читати. 

Контекст: 7 вересня у мене була широко обговорювана тема і час подумати в швидкісному потягові. Тема будь-яких обмінів з Росією з тих часів стає тільки актуальнішою з усе новими поступками і наближенням грудня — тому... тримайте.

Деякі речі економісти згадують так часто, що інколи повністю забувають задумуватися, про що йдеться: ринок, торгівля, обмін... Все давно відкрито до нас, нічого цікавого вже не знайти, всі революції вже відбулися, наукову новизну вичерпано. І тим цікавіше зустріти якийсь новий здогад у вже давно звичних і не особливо цікавих речах.

Торгівля здорової людини

Торгівля —вільний добровільний обмін. Товари на товари, на гроші, на послуги чи обіцянки — що у когось є, те він і обмінює.

Один з основних, за довгі роки визубрений напам'ять, висновків — що торгівля завжди покращує становище кожного з учасників. Ну звісно: якщо тобі не вигідно торгувати, ти не торгуєш, а якщо торгуєш — то це вигідно. Те ж саме можна сказати про твого партнера — якщо йому чомусь невигідна торгівля, він за неї нізащо не візьметься. Вигідно тобі, вигідно йому — вигідно нам. Ура! Виграють всі.

У тебе ростуть тільки яблуні, у сусіда —вишні. Тебе вже нудить від яблучного повидла, у сусіда зводить щелепу від вишняку, вишневого компоту, вишневого соку і вишеньок на торті. Зате віддаси сусіду кілька відер яблук в обмін на його вишні за якимось більш чи менш справедливим курсом — і життя заграє новими барвами для вас обох.

Вартий своєї зарплатні економіст може пояснити, чому у вас склалася та чи інша ціна, і що зміниться, якщо додати в цю картинку реалістичності в вигляді податків чи ринку в найближчому селі.

Мені ж зараз цікаве основне припущення цього обміну: ваші з сусідом інтереси стосуються тільки яблук і вишень, і ніяк не залежать один від одного. Тоді торгівля буде грою з позитивною сумою: що б не сталося, торгувати буде вигідніше кожному з нас (а отже, і нам разом), ніж не торгувати.

Але що відбудеться з торгівлею, якщо все не так?

Торгівля з нульовою сумою

А тепер уявіть, що прямо під парканом ви з тим же сусідом знайшли скриню з монетами.

Монети у скрині ви можете поділити як завгодно — але від того більше їх не стане. Більше того, кожна монета, яку забираєте собі, не дістанеться сусіду, кожна його монета не дістанеться вам. Ваш виграш — його програш, і навпаки. Скоріше за все, ви обоє не нумізмати — і тому насправді має значення тільки вартість монет, які ви обоє невдовзі продасте.

Такі ситуації в теорії ігор називають іграми з нульовою сумою (взагалі, трохи більш загальними «іграми з постійною сумою», але ніхто, крім спеціалістів, про них взагалі не чув), і вони досить часто трапляються в реальному світі.

Ту саму природу мають будь-які змагальні ігри починаючи з футболу і закінчуючи шахами, зустріч з грабіжником в темному провулку чи стара-добра політика: ділити можна перемоги і поразку у грі, гроші з вашого гаманця чи владу — як їх не перекладуй, їх не стане ні більше, ні менше. А ще можна ділити на дві частини торт, і це мій улюблений приклад.

Виграш одної сторони в цих умовах — завжди такий самий по розміру програш іншої. В сумі однаковісінькі виграш і програш завжди дають нуль, звідси і назва. У нашому випадку таким «нулем» буде сума грошей, яку можна виторгувати за всі монети — і якщо частка одного з вас збільшиться, на ту саму суму впаде частка іншого.

Так-от, шляхом недовгих переговорів з використанням всіх доступних інструментів переконання починаючи з ввічливих слів і закінчуючи кастетом і погрозою звернутися в суд ви двоє ретельно зіпсували свої добросусідські стосунки, але домовилися, як ділитимете монети. Можливо, на дві однаковісінькі купки, чи хтось просто ліг на свою частину монет і відмовився вставати, чи якось зовсім по-іншому — це не важливо. Головне, у вас склалося якесь рішення…

…і ось в цей чудесний момент ваш вже ну зовсім не улюблений сусід піднімає голову і, щиро посміхаючись, пропонує поміняти кілька отих сріблястих монеток на золоті. Можливо, одну, можливо, дві — а, можливо, і всі 35 монеток за революційною формулою 35-на-35.

– Слухай, я ж бачу — тобі подобаються оці жовтенькі. Віддай мені ті сірі, вони симпатичніші. Ну?!

Він правий, вам золотисті монети здаються куди гарнішими і навіть ціннішими: золото дорожче за срібло. Погодитеся ви чи ні?

Подумайте мить... І ще.

Не знаю, до чого додумалися ви — але для мене відповідь однозначна: обережне "ні".

Коли мотиви людей співвідносяться так, це не має сенсу. Все зовсім просто: якщо якась торгівля вигідна нашому партнеру, вона за визначенням шкідлива нам; якщо обмін вигідний нам, він зашкодить партнеру. Якщо обміну хочемо ми, на нього ніколи не погодиться партнер; якщо він готовий обмінюватися —ми однозначно маємо бути проти. Єдина можливість торгівлі — однаковими за вартістю монетами, але її ніхто і пропонувати не буде.

За досконалої інформації обмін очевидно беззмістовний. Наприклад, якщо на кожну монетку почепити бірку з її ціною, зразу стає видно, хто і скільки грошей втратить на цій оборудці — і той, хто отримує менше, ніколи не погодиться на обмін. Можливо, наш партнер щиро помиляється, можливо, щиро помиляємося ми — але взаємовигідний обмін неможливий, поки обидві сторони бачать ці бірки.

А от в реальності трапляється різне: хтось завжди знає більше, а хтось може банально помилятися. Можливо, сусід хоче поміняти срібні монети на гарно поліровану мідь. Можливо, він трохи краще за нас розбирається в антикваріаті і обмінює давні монети на дешеві сучасніші. Можливо, йому дійсно щиро подобаються сіренькі монети і сусід щиро не збирається на вас заробити. Трапляється навіть, що він переплутав мідь з золотом і на цьому обміні серйозно втратить через свою помилку.

Нічого не знаючи ні про обізнаність сусіда, ні про його справжні мотиви, будете торгувати?

Економіка обміну полоненими

Звісно, зараз вже очевидно, про що насправді я хочу поговорити.

Ви з сусідом можете торгувати яблуками, вишнями чи монетами. Держави ж торгують більш абстрактними речами: митами, дипломатичною підтримкою, зовнішніми інвестиціями чи військовим втручанням. Інколи трапляється так, що торгувати приходиться людьми — і це ще не найгірше, що може трапитися.

У нас було 35 яблук, які потрібні сусіду, у сусіда — 35 вишень, які дуже хочемо отримати вже ми. На перший погляд все просто, торгівля — гра з позитивною сумою, всі отримують бажане і стають щасливими. Навіть надто красива ціна не викликає питань: оскільки кожен полонений унікальний, говорити про ціну взагалі беззмістовно — але якщо обидві сторони отримують бажане, чому б не прийняти це співвідношення за основу?

Ми не знаємо всіх аргументів і деталей, після подій цього літа ми не можемо навіть очікувати, що хоч хтось в Україні знає: переговори можуть тривати і за нашими спинами. Ми не можемо знати нічого про справжню цінність відправлених в Росію людей. Ми знаємо тільки одне:
Росія хоче цього обміну.

Ми теж його хочемо. А торгівля, як ми знаємо з курсу економіки, завжди взаємовигідна. Правда? Ну правда ж?

Торгівля… чи як?

Можливо, це просто торгівля, просто взаємовигідний обмін, чистий бізнес, і вигода Росії не є для нас проблемою. Це залежить від того, в яку саме гру грає Україна з Росією, які наші цілі й мотиви — а насправді тільки від того, які цілі й мотиви Росії.

З нами, Україною, все просто. В Україні просто хочуть повернути полонених — вони нам цікаві набагато більше, ніж утримувані за гратами терористи. Ви хочете, я хочу, сім'ї полонених хочуть, Президент хоче і як українець, і як популярний політик (до речі, незалежно, про якого з президентів ми говоримо) — всі ми хочемо повернути полонених.

Стратегічно ж ми хочемо жити добре, мирно і в ідеалі незалежно. Росія як така нам в принципі не цікава: добре, якщо з нею буде мир і торгівля, але й нейтралітет і невтручання теж підійде. Навіть найрадикальніші націоналісти не будуть вимагати перетворити її на радіоактивний попіл, коли досить просто глибокого рову з крокодилами і кулеметами.

А от з Росією все складно. Хтось вірить в їх щирий інтерес до звільнення заручників? Не я, не ви — ніхто. Можливо, прагматичне «жити добре»? Ні, для цього їм досить відмовитися від імперських амбіцій і знизити на градус-два хаос, який створюється Росією на міжнародній арені. Можливо, Росія хоче миру? Для цього досить відкликати своїх військових. Можливо, Росія хоче добробуту своїх громадян (чи окремих громадян України)? Ні, для цього досить перестати витрачати гроші на внутрішні проекти, а не на війну там і сям.

Як на мене, Росії в цілому неважливі люди, хоч один, хоч тридцять п'ять, хоч 144 з половиною мільйони, її цікавить тільки геополітична ситуація.

У взаємодії з Україною це означає, що мотивом Росії є бідна, слабка і залежна Україна. Ми хочемо бути багатими, вони хочуть нас бідними. Ми хочемо бути мирними, вони хочуть нам громадянської війни. Ми хочемо бути незалежними, вони хочуть нас залежними. 

Якщо хтось вважає, що мотиви Росії в Україні якось відрізняються, підніме руку і напише коментар — мені буде цікаво подивитися вашими очима.

Нам погано — їм добре, нам добре — їм погано. Нічого не нагадує? 

Гру з нульовою сумою, наприклад?

Україно-російська нульова сума

А у грі з нульовою сумою не буває торгівлі. Єдина можливість  — що хтось когось обманює. 

Можливо, з 6 вересня дійсно мали починатися санкції за моряків, і Росія просто продала неліквідний товар за першої-ліпшої нагоди. Можливо, нам в числі цих 35 героїв повернули ще одну Савченко. Можливо, Цемах насправді настільки дорогий, що заради його обміну Росія це все й робила. Можливо, цей обмін був використаний для подальшого роз'єднання і так аморфної антиросійської коаліції. Можливо, це був лише перший вклад України в політичній схемі Понці, яка вже ескалювала до взаємного відведення військ і закінчиться грандіозним обманом з боку Росії після 9 грудня.

Хто не знає, перший вклад в схемі Понці завжди повертають чесно — більше того, з щедрими відсотками згори. І трохи більший другий, і ще більший третій... А ось коли ставки зростуть до гігантських розмірів, засновник афери неочікувано збирає грошики і їде на новому Ламборджині в сторону найближчого тропічного пляжу.

В день обміну полоненими я почув десять тисяч версій того, що цей обмін нам нічого не коштував — чи, навпаки, того, як вже в наступний день під вечір через нього звалиться небо. Але насправді йде вже третій місяць після нього — і ми досі точно знаємо тільки дві речі.

По-перше, це лише ми досягаємо гуманітарних цілей — росіяни ж збільшують свої політичні ресурси. 

По-друге, росіяни нас дуже сильно не люблять — тому ці ресурси будуть використані проти нас.

Чи вірите ви, що Росія в її сучасному вигляді погодиться на щось, що принесе Україні більше користі, ніж шкоди? Я щодо цього досить скептичний. Кожного разу, досягаючи якихось своїх мирних цілей через переговори, ми даємо в руки визнаному ворогу нову карту — і він вірить, що ця карта може перебити всі наші мирні досягнення.

З іншого боку, Росія теж часто помиляється: ми можемо згадати безліч їх тріумфів, які зрештою виявилися пшиком. Цілком можливо, російська сторона просто обдурила сама себе. Треба тільки пам'ятати, що абсолютно ті самі люди дурили ще Кучму, а то й Кравчука... Крім того, в Росії є й інші мотиви, крім України — і, можливо, за рахунок поступок на нашому фронті збираються якось активніше діяти на інших. Але... ви в це можете повірити?

Висновки, або камо грядеши

Україна — не Росія.

Ми не можемо не обмінювати полонених і жертвувати людьми просто так. Ми не можемо дозволяти гуманітарну катастрофу на своїй території. Ми не можемо допускати насильства щодо мирних жителів. Навіть якщо це рішення емоційне і ірраціональне по суті.

Ми не можемо просто відмовитися від переговорів з Росією і просто не приїхати на зустріч, навіть знаючи, що гарантовано щось програємо в процесі. 

Ми можемо тільки робити все від нас залежне, щоб ми від будь-якого обміну отримували більше, ніж нам збиралися дати. І, звісно, надіятися, що обманули все ж таки не нас.

А от про реальні підсумки наступного раунду обміну ми не дізнаємося навіть через два з половиною місяці, як не можемо зараз сказати щось однозначне про обмін полоненими. Але власне від нього залежить, які підручники з історії через років двадцять читатимуть наші діти.

Гра в диктатора і пастка насильства

Seth Michaels, 24 квітня 2017

Останні місяці чи навіть роки я надто часто чую про реформи, про те, як темні сили реакції підняли свою огидну голову, про диктаторські закони і відсутність політичної волі. Ох, якби вона була, політична воля! Як трагічно, що всі політики – зрадники, які ненавидять Україну і не готові проводити реформи. Чи не зовсім? Як водиться, все складно.

Колись дуже давно, ще перед останнім Майданом і вичерпанням першої хвилі реформаторів, я вже писав про найкращу за моїм досвідом модель реальної політики в природних державах. Все це досі актуально, але зараз є сенс розширити як мінімум для того, щоб обґрунтовано посилати у відповідь на кожні наївні соплі про реформи і реакцію (а посилати кому чи кого – це вже питання вихованості).

Мрія бути диктатором

Я не горел желанием возглавлять переворот и становиться диктатором отнюдь не потому, что я не люблю власть. Признаться, я всегда в мечтах видел себя кровожадным тираном и просто млел, представляя как по моему приказу расстреливают, как минимум моего бывшего соседа по пригороду, который годами изводил меня, играя во дворе своего дома на электроскрипке. Но есть древняя поговорка, которая гласит, что получить абсолютную власть над народом это все равно, что оседлать тигра. Сделать это можно, но слезть с него потом нельзя - разъяренный тигр сожрет наездника.

Максим Шапіро, "Школа". 

На цьому місці варто приділити трохи уваги беззмістовним мріям. Уявімо себе досить самостійним керівником немаленької держави...

Ми приходимо в щойно відмитий після революції – якби підступний диктатор втримав владу, це назвали б путчем, переворотом чи зрадою – кабінет зранку першого робочого дня на новій посаді, поправляємо незвичний після військової форми одяг і вмощуємося на вдвічі завелике для нас крісло (тирани традиційно товсті, а у нашої талії все ще попереду). Час, підпираючи вперше за десятиліття виголене від партизанської бороди обличчя, подумати, як зробити народ ... (тут може бути назва вашої країни! чи реклама!) багатим і щасливим.

Що робити? Ну, тут все ясно – всі це знають; я не здивуюся, якщо для таких випадків вже випускають методички: "Від Мілошевича до Лі Кван Ю за десять простих кроків", "Інституції та лібералізація в країнах-з-назвою-яку-неможливо-вимовити", "Із третього світу в перший", "Від Дарта Хірохіто до Пола Атрейдеса: вплив харизми на закордонні інвестиції". 

Всі вже чули про ефектні результати канонічних азійських тигрів на чолі з Сингапуром (а ще Кореї, Тайваню та Гонгконгу), а якщо нам пощастило з доступом до інтернету в джунглях, ми знаємо і про менш популяризовані, але теж успішні сценарії Чилі, Китаю чи Ататюрківської Туреччини. Всюди різні, але в чомусь дуже-дуже схожі політики.

Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології і безжалісно стріляти корупціонерів та всіх, хто заговорить про особливий національний шлях. Все просто.

Ми вже прекрасно уявляємо, як вписати своє ім’я в світову історію. Захисник вітчизни, мудрий правитель, батько нації. В кожній книжці з історії. ВЕЛИКИМИ ЗОЛОТИМИ ЛІТЕРАМИ.

А потім ми перестаємо мріяти і починаємо дерибанити, як всі це роблять. Чому? Хіба вони (і ми самі, що повторюємо сліпо цю ж помилку) ідіоти?

Підкажу: ні, диктатори не ідіоти.

Маленька бідна країна...

Перед тим, як говорити про те, як виглядає гра в диктатора очима диктатора, треба поговорити про маленькі й бідні країни з точки зору політики. Той, хто отримує задоволення від читання економічної літератури в оригіналі, почитайте оригінал статті Норта, Вайнгаста і ко тут і можете мене виправляти.

Більша частина нинішніх диктатур – бідні, малорозвинуті й невеликі в економічному сенсі (але інколи не за кількістю населення) країни. Винятки – Китай, Росія, Туреччина останніх років, Сингапур – рідкісні й досить малорепрезентабельні: якби у кожного були структура Китаю, ресурси Росії чи демократична історія Туреччини, всі заробляли б стільки ж, як у Сингапурі.

В чому ж різниця між диктатурами і розвинутими демократичними країнами?

По-перше, в бідних країнах набагато частіше насильницько міняється влада – в основному через недорозвинуті інститути. Звичайна бідна країна з часів 1840 проживає без перевороту 7 років. Нормальний режим в дійсно багатій країні – топ-10%, 20 верхніх позицій у списку найбагатших країн, від Німеччини і вище – закінчується успішним переворотом через цілих 60 років. Що цікаво, цей ефект дуже концентрований: просто багата країна (75%-90% країн з найвищим ВВП, або орієнтовно Словенія, Бахрейн, Іспанія чи Корея) з своїм нещасним 12-річним режимом набагато більше схожа на бідну країну, ніж на "зірку" нашого маленького хіт-параду.

Очевидно, зв’язок працює в обидві сторони: держави, в яких часто стаються насильницькі перевороти, зі зрозумілих причин швидко стають бідними, а з країнами багатими чомусь ніяк не хочуть ставатися криваві революції. Чому? Все те, що ми називаємо "інституції" – це куди більше, ніж просто демократія.

В розвинутій країні жодна людина чи навіть група не може зібрати досить сил, щоб стати загрозою для режиму чи узурпувати владу. Військовий переворот на зразок латиноамериканських? Є ціла вертикаль командування, інституціоналізація офіцерів і чудова служба безпеки. Використання ресурсів служби безпеки чи правоохоронців? Гудбай, Ніксон – проти такого прекрасно працює відкрита й прозора політична система. Озброєний бунт чи теракти? Якщо правоохоронні органи заслуговують на свою зарплату, така ідея закінчиться пшиком і ув'язненням непристойно швидко. Будь-яка вразливість системи прикривається двома окремими органами і комітетом, кількома законами та десятком неявних і часто непомітних для стороннього механізмів. А згори на будь-яку спробу махінацій дивиться своїм хижим оком громадянське суспільство.

Імовірно, єдиний сценарій, до якого вразлива класична розвинута демократія – авторитаризація політичного лідера. Гітлер, Путін чи Ердоган починали свою кар’єру диктаторів як популярні політики і, користуючись цим кредитом довіри, поступово розширювали повноваження та брали під контроль все нові незалежні системи, аж поки не дійшли до свого нинішнього статусу. Вірити, що більш розвинуті демократії зовсім імунні – наївно: в кожному жарті про диктатора Орбана є частина жарту, решта – правда. 

По-друге, в природних державах влада і ресурси тотожні – і водночас вони з досить великим скрипом конвертуються в країнах розвинутих. 

Корупція або використання влади для отримання ресурсів – візитна картка влади в бідних країнах, і куди більш обмежена в державах з розвинутими інституціями. Якщо примружитися, карту останнього Corruption Perception Index можна переплутати з ВВП на душу населення. На фоні мільярдних схем у бідних країнах зовсім блідне той прикрий факт, що звичайний конгресмен у США заробляє на своїх акціях на 6% більше за індекс-фонд, а сенатор – на цілих 10%.

Потенціал перетворення ресурсів у владу в розвинутих країнах теж нижчий: за гроші можна купити виборчу кампанію, але не перемогу у виборах (навіть в Україні носороги досить погано перетворюються на відсотки); представництво інтересів, але не однозначну прихильність; одного політика, але не всю систему. В той же час в країнах менш розвинутих за гроші можна купити гречки і щиросердно поділитися з виборцями, політики продаються легко і коштують недорого, а якщо заплатити більше і купити повну вантажівку автоматів, можна революціонізувати політичну систему невеликої країни за тиждень. 

По-третє, історія бідних країн – історія критичних шоків. Країни, що розвиваються, досить рідко мають достатньо великі ринки і диверсифіковану торгівлю, фінансові системи та інші інституції, щоб ефективно стабілізувати зовнішні та внутрішні коливання. 

Трапиться подорожчання нафти чи подешевшання, диверсифіковані США чи Європа почуватимуться непогано – а Венесуела мучиться... Коливання цін на золото для розвинутих країн є інтересом тільки для людей в шапочках із фольги – а для Танзанії це четвертина експорту. 

Крім того, розмір теж має значення – колись я про це писав цілу статтю. Повністю перекритий кордон між Україною і Молдовою – горе Молдови і для України; перекритий кордон між Україною і Росією – велика проблема для нас і куди менша для Росії; а якщо Росія і Європа повністю перестануть торгувати, це так само буде трагедією для маленької Росії і лише дрібною незручністю для ЄС. Як альтернативний приклад, кейс Rift Valley Railways (і 500 мільйонів додаткових інвестицій) – критичне питання для Уганди з її ВВП у 12 мільярдів доларів, але для сусідньої Кенії з вп’ятеро більшою економікою чи тим більше для будь-якої європейської країни це проблема вже зовсім не того масштабу.

Отже, що ми маємо – три причини і один наслідок. В природних державах (1) менш розвинуті правові й демократичні інституції; (2) влада і ресурси легко взаємно перетворюються, зазвичай в протиправний або насильницький спосіб; (3) часто трапляються масштабні шоки. Тому природні держави частіше переживають насильницьку зміну режиму.

Маленька політична гра

Отже, усвідомлюючи ці нюанси, ми повертаємося в наш диктаторський кабінет і думаємо про нашу гру в диктатора.

Примітка: термін "гра" зовсім не є закидом про несерйозність, просто науку, яка займається таким аналізом, історично називають теорією ігор, а її об'єкти – іграми. Ігри у стосунки? Це несерйозно. Ігри у ядерну війну? Якраз за них Шеллінгу дали Нобелівську премію. Дитячі ігри? Іронічно, але якраз дитячими іграми спеціалісти з ігор не займаються. 

Правила і умови

У грі в диктатора ми можемо робити мало не все, що завгодно. Нам вирішувати кого нагородити, кого покарати, кого розстріляти. Нам визначати, скільки ми будемо платити міністрам і як винагороджуватимемо старих друзів. Нам вирішувати, які закони будуть прийматися лояльним парламентом, а які назавжди загубляться на кривих доріжках політичних кулуарів.

Тільки дві маленьких сфери недоступні могутній руці Батька Нації: економічні результати і вибір живих людей. Ми можемо їх мотивувати, скеровувати, просити чи навіть примушувати – але прямому контролю вони не піддаються.

Економіка підкоряється своїм нудним законам. З бамбуку і трави не побудуєш трактор, що б ми собі не вирішували. Жінку не примусиш народити повноцінного робітника за три місяці. Ні ринкова мотивація, ні командно-адміністративний примус, ні кровожерні розстріли не зроблять наш ВВП на душу вищим за сингапурський, поки всі для цього не буде всіх умов.

Люди теж не слухаються так просто. Кожен має безмежний простір для вибору, який для нашої гри зводиться до двох зовсім простих варіантів – підкорятися або ні. І якщо на перший погляд здається, що при правильній мотивації (премії, розстріли) "не підкорятися" просто не варіант, варто згадати власну дорогу, яка почалася з "ну його" і закінчилася в кабінеті диктатора.

І якщо ми досить добре усвідомлюємо всі обмеження, які на нас накладають ці два маленьких винятки, незалежно від намірів і різниці в ідеології наша гра буде дуже схожа на ту, в яку до останнього свого дня займався попередній диктатор – інакше Game Over настане дуже швидко.

О, нарешті ми дійшли до найважливішого. Будь-який диктатор, який планує просидіти на своєму місці довше пари днів – а в ідеалі до пенсії – повинен якось враховувати і за можливості нівелювати всі три фактори. А якщо ми налажаємо, а закони економіки і вибір людей спрацьовують так, що до нас приходить група людей з автоматами і викидує з кабінету, ми програли. До цього моменту – який очікувано настане років за 7 – ми вільні грати як у тетріс.

Умова непрограшу

– Знаєте, хто найгірший ворог керівника будь-якого агентства?

– Інша політична фракція в цьому ж агентстві.

– Точно. А тепер... хто найбільше загрожує голові офісу ФБР в Топека, штат Канзас?

– Директор ФБР в Канзасі, само собою.

– Хто ще?– Місцевий шериф, шеф поліції, агентство з контролю наркотиків.

– Правильно. А місцева мафія, Чорні Пантери чи комуністи?..

Фрагмент розмови Комодора Лері, агента Центрального Розуму з прогресорським завданням на планеті Земля, з головним детективом Клутом (справжнє ім’я, агентство та звання невідоме) в офісі Комітету Сенату з питань підривної діяльності. Записано Т. Лірі у в’язниці Сан-Дієго, 1976.

Запитайте – геймер вам зразу скаже, що в абсолютно будь-якому наборі правил самозароджується стратегія. Теорема Неша каже, що в грі зі скінченною кількістю стратегій і гравців завжди є Нешева рівновага, в чистих чи змішаних стратегіях. В свою чергу, спроба від неї відхилитися будь-яким з учасників гри за визначенням рівноваги Неша погіршує стан цього гравця.

Посадова інструкція диктатора не визначає ні тих сторін, які можуть підтримувати, обмежувати чи загрожувати його владі, ні метастратегію, що склалася в рамках їх гри, ні ідей щодо можливих шляхів гри. Але вони існують.

Груп всього дві – класичні параноїдальні "вони" і ми самі. Так само, як у розмові згори, нам мало загрожують комуністи, терористи, зарубіжні сили і будь-які інші маргінали. "Вони" – наші власні підлеглі, дорогі друзі та союзники. Люди, вірність яких потрібно треба забезпечувати.

Стратегія для них, наших посіпак-міньйонів виглядає найпростіше. Якщо наш маленький міньйон виграє більше, підкоряючись нашим наказам, ніж займаючись підривною діяльністю і проводячи переворот, він буде слухатися наказів. Як тільки посіпака розуміє, що в разі перевороту він може розраховувати на більше, його вірність випаровується на очах. Якщо стається успішний переворот, ми програли. Все просто.

З точки зору теорії ігор диктатура непогано описується як елементарна гра. Диктатор лишається таким, поки набір стратегій "мир-мир-мир..." є як мінімум Нешевою рівновагою (тобто для кожного окремого гравця невигідно змінювати свою стратегію на "війна"), а краще коли стратегія "мир" є строго домінантною для будь-якого гравця: незалежно від поведінки інших, в нього буде стимул обирати мир. Умова Нешевої рівноваги для такої гри виглядає так.

 ∀  P(j) >= W(j) - C(j), де:

P(j) – поточні доходи, на які претендує сторона j;

W(j) - потенційні доходи від конфлікту;

C(j) - витрати на війну.

Для кожного нашого слуги доходи від миру мають бути бути не меншими за очікуваний виграш від конфлікту мінус витрати на нього. Іншими словами, вигоди від миру мають бути більшими за вигоду від війни.

Якщо додати трохи зовнішніх умов і нових букв, формула ще трохи ускладниться.

∀  r(j)R >= w(j)W - C(j), де:

r(j) - частка рент, на які претендує сторона j;

R - всі ренти, що диктатор збирає з країни;

w(j) - шанс перемоги цієї сторони;

W - об'єм рент, на яку зможе претендувати переможець;

C(j) - витрати на війну.

В такому вигляді формулу називають умовою пропорційності: кожен може розраховувати на частку доходів, пропорційну його загрозі поточному режиму. Якщо щось лишиться, решту рент може забирати собі диктатор.

Диктатор контролює країну і витискає з неї в цілому доходи R, які він в свою чергу ділить між своїми друзями й підлеглими (або, що поширеніше, просто дозволяє окремому другові вичавлювати ренти з конкретної індустрії чи сектору). Кожен з них подумки приміряє на себе крісло диктатора, але шанси в нього сісти невеликі, а спроба обійдеться дорого. Всі задоволені. Якби наш світ був вморожений в шматок жовтого бурштину, це б тривало вічно.

Що цікаво, великі й розвинуті країни так і живуть. Єдина суттєва різниця порівняно з бідними країнами – витрати на захоплення влади там такі карколомні, а шанс успішного перевороту настільки мізерний, що нерівність виконується зі здоровенним запасом незважаючи на високий потенціал у разі виграшу і мінімальні ренти. Людям є що втрачати, тому конфлікт просто обвалює праву сторону в глибокий мінус – і єдиною небезпекою для демократичного розвинутого режиму є накопичення маси відчайдушних маргіналів, які нічого не мають і не ризикують втратити щось під час революції.

Але ми ж пам'ятаємо про пронумеровані проблеми маленької країни? Шоки трапляються постійно (№3), і реальні сектори й події, які ховаються за літерами у формулі вище, трусить разом з нашою економікою й політикою. Ціна на сталь піднялася через будівельний бум в сусідній країні? Наш товариш Святослав "Слава" Мао, який збирає вершки з чорної металургії, раптом стає багатим і респектабельним. З одного боку, він дуже задоволений нами і тим фактом, що ми виділили йому саме металургію; з іншого, крісло самодержця стало набагато ближче – досить виділити якусь дрібницю на підкупи і автомати (№2), і воно стоятиме у його кабінеті. Замінили застарілу військову техніку, щоб захищатися від підлих капіталістів? Інший наш знайомий, Саша Македонець, у якого в столиці стоять чотири свої полки, раптом відчув запах крові: його шанси і амбіції виросли, а стабільні невисокі доходи від оренди солдат на будівельні роботи цього не відображають. Виробництво наркотиків вже третій рік підряд приносить лише збитки? Пашка Ескобар, розуміючи, що він ось-ось випаде в другий десяток хіт-параду олігархів, задумується, змиритися з цим чи кинути своїх невразливих до куль тонімонтанів з їх маленькими друзями на відчайдушну спробу змінити форму влади в країні. Будь-яке коливання може закінчитися написом GAME OVER і групою неввічливих молодиків з автоматами під нашим кабінетом (№1).

Мало того, ця ж гра повторюється на будь-якому рівні нашої держави – від найвищого, де ми самі граємо з олігархами, до найменших заштатних містечок, де політична суперечка зводиться до того, хто з двох промисловців і сільського голови обмане, підсидить чи зарейдерить іншого.

Тетріс виявився досить складним – і постає одне велике питання.

Як же в це грати?

Бомба – погана зброя ближнього бою.
Джей-Сі Дентон

Якщо прогорнути сторінку догори до формули, можна побачити кілька різних стратегій, до яких можемо і маємо вдаватися ми як диктатор. Буквально кожну літеру в формулі можна довести до досконалості і заполірувати до дзеркального блиску.

Маленьке r або розподіл рент. Це наш основний інструмент – і та дрібниця в економіці, яку ми контролюємо найбільше. Ми маємо видавати кожному слузі ту частину рент, яка йому належить "по справедливості" (тобто пропорційно загрозі, звісно) і чітко контролювати, щоб ніхто не отримував замало. Роздаємо і перемішуємо посади, влаштовуємо на роботу їх родичів, видаємо чи забираємо бізнеси й концесії, підтримуємо комуністів проти соціалістів, а соціалістам допомагаємо мститися комуністам і не забуваємо віджимати ресурси в тих, хто став менш небезпечним – вони пригодяться для того, щоб задобрити якогось "молодого й голодного".

Велике R або "весь торт". Ми можемо витискати з економіки ще більше, я сказав! 
Якщо хоч одну копійку ми пропускаємо повз систему генеральних відкатів, її не отримає хтось з наших друзів-загроз – і можливо, саме її не вистачить для того, щоб залишити їх задоволеним (та й нам самим треба регулярно харчуватися ікрою, диктаторство – не неприбуткова організація). Будь-який дозвіл, який видається без корупційного елементу; будь-яка діяльність, на якій не розкрадається чітко вивірений процент; будь-яка фірма без "смотрящого" – наші неотримані прибутки або ризик для нашої безпеки.
Мало того, якщо ми самі добровільно чи випадково десь не докрутили гайки, це з задоволенням зробить якийсь з наших друзів – і цим отримає незалежні від нас, неконтрольовані і часто не враховані доходи. Його влада і загроза на цих халявних ресурсах виросте... а крісло диктатора почне трохи хитатися. Одним словом, ми просто життєво зацікавлені отримувати і контролювати всі можливі ренти.

Маленьке w або шанс успішного перевороту – найбільш очевидна категорія. Більше автоматів, більше охорони, більше рент дістається нам самим для підтримки власної політичної сили, більше шпигунів, більше параноїдальності. Ми повинні бути найбільшим, найнебезпечнішим і найпідлішим засранцем в нашій маленькій пісочниці. BAMF. В той же час ми маємо робити всіх інших гравців маленькими і порівняно беззахисними – обмежувати їх політичну чи військову владу, обмежувати гравців окремими спеціалізаціями, ускладнювати отримання непередбачених ресурсів чи повноважень, підтримувати існування цілої коаліції, яка вийде проти будь-якого порушника статусу кво...

Велике W або виграш від успішного перевороту – "після нас хоч потоп". В ідеалі слід так сформулювати економіку і свою в ній роль, щоб після перевороту стався повний колапс всього включно з сонцем і цілою галактикою. Для країни це означає неефективну й вручну керовану державу, яка дуже залежить від окремих персоналій.

І, звісно, C, витрати на конфлікт. Кожен з існуючих олігархів в випадку конфлікту автоматично втрачає можливість далі спокійно отримувати ренти від окремих секторів, але цього мало. Далі тут можна проявити найбільше творчості: обмінятися заручниками, домовитися інвестувати у взаємозалежні індустріях так, щоб при будь-якій агресії втрачати половину доходів, укладати політичні союзи і джентельменські угоди, ставати родичами... Діє все, що може покарати агресора.

Крім всіх літерок, є ще кілька можливих кроків, які в формулі не видно.

По-перше, треба обмежувати вплив шоків. Якби це не зменшувало фатально потенційні ренти країни, варто було б повністю перекрити кордони – тоді ніякі хвилі ззовні не потоплять наш корабель. Фіксувати обмінний курс, встановлювати високі урівнюючі податки, блокувати вплив іноземних фондів, організацій чи служб, "гасити хвилі" всередині країни.

По-друге, потрібно ставити непрохідний бар'єр для входу у гру нових гравців: навіть маленькі нові політичні сили – потенційно більша небезпека, ніж великі, лояльні й передбачувані, з якими вже укладена система обмежувальних домовленостей. Будь-яка організація може стати ворогом, що досить очевидно; але навіть нейтрали небезпечні: сама їх наявність збільшує доступний для дерибану "торт" і робить конфлікти трохи менш кривавими – і цим ставить під загрозу режим. Перше, що робить будь-який нормальний тоталітарний диктатор – приймає Декрет імені Пожежі в Рейхстагу і забороняє будь-які інші партії чи організації. В ідеалі – як в Індонезії Сухарто, Єгипті Мубарака чи Іраку Хусейна – всі партії, сили й організації мають давні й тісні зв'язки з диктатором.

По-третє, не можна допускати неконтрольованої і безособової самоорганізації. Всі відомі гравці контролюються і грають за правилами. Якщо все таки виникає новий гравець, з ним завжди можна домовитися – пригрозити розправою, передати під його контроль пару міст чи концесію на видобуток міді,  видати за нього заміж племінницю, і домовитися про лояльність. Але майже всі інструменти згори – персональні і не запобігають масовим нецентралізованим протестам. Безособова революція виявляється набагато небезпечнішою: багато в чому успіхи Арабської Весна, Маршів неТунєядцев, чи нашого власного Майдану зобов'язані відсутності в центрі чіткої структури  чи особи, з якими диктатори вміють чудово співпрацювати.

Знову ж таки, всі ці механізми використовуються не лише нами, а й кожним з наших підлеглих незалежно від масштабу. Країна в кінці кінців виявляється від самої верхівки до найменших шматочків території зв'язаною докупи такими мережами взаємних гарантій, обмежень, рент і відкатів.

Хух, все ніби ясно. Але до чого тут реформи?

Реформи, або Пастка Насильства

"Якщо сонце сходить, комусь це вигідно"

Нагадаю, що ми говорили на самому початку про те, як рядовому диктатору ввійти в історію реформ.

Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології і безжалісно стріляти корупціонерів та всіх, хто заговорить про особливий національний шлях. Все просто.

Ой. Будь-який з цих кроків буквально копає глибоку яму під нашим улюбленим кріслом.

Все назване вище погіршує пропорційність розподілу ресурсів: або їх прямо витрачає на якісь беззмістовні речі (освіта, наука, бла-бла-бла), або зменшує кількість доступних генераторів рент (лібералізація ринків, забезпечення економічних прав, боротьба з корупцією і монополіями).

Звісно, такі дії можуть розглядатися як умовна "рента" на користь звичайного населення – задоволене населення буде менш зацікавлене бунтувати. Ця логіка має велику проблему: насильницький чи політичний потенціал звичайного населення катастрофічно низький, тому така рента найімовірніше буде надлишковою – краще розподілити її комусь дійсно небезпечному. Звісно, революції за участі всього народу стаються і ми самі тому прекрасний приклад – але вони трапляються надто рідко, щоб це враховувати. Можливо, соціальні мережі і тотальний доступ до комунікацій змінять цю ситуацію, але тут все не так просто.

Будь-яка лібералізація зменшує загальний обсяг рент (R) – ми вже не можемо перерозподіляти стільки ж рент, скільки робили раніше: доступних рент просто стає менше. Водночас успішна лібералізація підвищує загальне багатство і, відповідно, виграш в разі перевороту (W): росте спокуса спробувати самому перенаправити всі ці нові фінансові потоки країни, яка щойно стала трохи багатшою. Мало того, лібералізація зменшує і потенційні втрати (C): олігарх, у якого реформи забрали можливість заробляти надприбутки, ще має досить ресурсів для агресії, але вже не має, що втрачати.

Мало того, більш абстрактні, правові кроки так само є проблемними. Лібералізація в політичній сфері не лише дестабілізує ситуацію, а й дає можливість раніше репресованим особам організовуватися і легально накопичувати владний потенціал, що може закінчитися абсолютно ірраціональною помстою чи сепаратизмом. Лібералізація правової сфери і справедлива юридична система обмежує ренти як ніщо інше. Свобода слова – теж синонім нової політичної небезпеки.

Виходить, країна потрапляє в пастку насильства – будь-яка спроба реформуватися зменшує політичну стабільність країни і провокує насильство. Будь-яка лібералізація стає можливою лише в якихось астрономічно малоймовірних умовах.   

Трагічно.

Не зовсім все втрачено

Кілька збройних конфліктів, пару зрадників на екрані.

Долар виріс, російським рублем не торгували.

Мертвий Півень, Without You

Попередження: будь-яка схожість з українськими реаліями абсолютно невипадкова.

Але ж країна може якось вийти з пастки насильства (хоч більш виправданою мені здається назва "пастки уникнення насильства"). В сучасних країн першого світу все вийшло, у Сингапуру чи Кореї – теж, причому зовсім недавно. Це дійсно можливо, є кілька варіантів.

По-перше, може спрацювати якісна системи безпеки та інституції за зразком країн першого світу – або, на перший час, ефективний апарат примусу включно зі здатністю розстрілювати корупціонерів або інших невдоволених. Що ефективніше працює система покарань, то більш заборонною є ціна конфлікту для потенційних бунтівників. Політичний консенсус тоді може існувати з меншим рівнем рент – що вивільняє ресурси для реформ без страху за існування політичної системи.

По-друге, досить сильна диктатура виходить з пастки насильства. Якщо диктатор повністю сконцентрував політичну владу всієї країни, він може забезпечувати реформи, пожертвувавши на них частину ресурсів, на які міг би претендувати особисто. Це зменшує його персональні доходи і тим же зменшує політичну силу, але реформи можуть тривати поки існує ця його тотальна перевага над іншими політичними гравцями.

Таким чином працював, наприклад, Лі Кван Ю – ефективно узурпував владу, за цей рахунок забезпечив проведення потрібних реформ, і водночас будував авторитарну державу і вперто ламав опозицію, щоб не опинитися в ситуації, коли новий політичний гравець зможе мати хоч шанс на переворот. Успішна стратегія, але не дуже мудро чекати від диктатора автоматичної чесності, справедливості й ненависті до корупції – зрештою, в тій самій манері працював Гітлер.

В будь-якому випадку – слабка влада, існування якої залежить від олігархічного консенсусу і умови пропорційності, не здатна виділити необхідні для реформи ресурси: всі вони витрачаються на забезпечення стабільності.

По-третє, тут парадоксально допомагають вороги. Якщо на диктатуру ззовні тисне загроза тотального знищення, будь-які внутрішні конфлікти стають менш продуктивними: успішний переворот не принесе жодного виграшу, якщо відразу після нього твою країну поглине агресивний сусід. Схоже, що зовнішні загрози на противагу внутрішнім мають позитивний ефект на економічний розвиток. Імовірно, якби не постійний привид Малайзії за спиною, Сингапур ніколи б не мав потрібного для проведення прогресивних реформ рівня політичного консенсусу.

Зовнішня загроза сприяє проведенню реформ: вивільняє з механізму пропорційності потрібні ресурси і мотивує проводити реформи. Втім, справжній зовнішній ворог зазвичай знаходить підтримку всередині країни і, навпаки, експлуатує механізм пастки насильства.

По-четверте, ту ж роль може в деяких випадках мати і сильне й незалежне громадянське суспільство, яке неявно стає ще одним учасником гри у диктатора. З одного боку, воно може прямо, хоч і безперсонально, вимагати реформ і погрожувати заворушеннями – дуже схоже на інших гравців, які вимагають рент і погрожують тим же. З іншого – воно відтягує на себе частку ресурсів, нестача яких може поставити під загрозу правило пропорційності і привести до влади незалежну від нього групу. Для того, щоб дійсно сприяти реформам, громадянське суспільство має поводитися як сприятлива зовнішня загроза: однаково загрожувати диктатурі знищенням незалежно від того, хто на чолі, і однаково не любити будь-яких олігархів.

Сильне громадське суспільство теж сприяє реформам: воно може ефективно вимагати їх як і будь-який інший рядовий політичний гравець (хоч це й несе ризики краху системи), але може і заохочувати їх аналогічно до зовнішньої загрози.

Отже, ефективний інструмент примусу, сильна диктатура, зовнішня загроза і громадське суспільство.

Можливо, цього навіть вистачить.