Ерзац, солодкий ерзац

Вітаю в реальному світі, Нео.

Економічні моделі чи простий здоровий глузд зазвичай об'єднуються одною чудовою спільною рисою: вони пропонують прості методи досягнення мети. Хочеться сну – поспи. Хочеться їсти – поїж. Хочеться вберегти прибутки внутрішнього виробника – піднімай мито. Хочеться збільшити внутрішній попит – стимулюй економіку, зовнішній – девальвуй.

Хочеш великого і чистого кохання?..

"Основи операцій в реальності"

...тижневе навантаження 168 год. Тривалість курсу...

Втім, реальність відрізняється.

Буває, поспати заважає робота. Поїсти – дієта. Політики – проти збільшення дефіциту, населення – проти інфляції. І влада, і опозиція проти слабкої валюти. Безсовісно обкласти митом весь імпорт заважають міжнародні договори. В великого і чистого кохання завжди є хлопець, дівчина або ревнивий кіт.

Це все зветься інституційними обмеженнями і – як видно з назви – дуже, дуже обмежує. Але ж хочеться! 

Для цих випадків особливо корисно знати кілька замінників. Можливо, не таких простих, приємних чи ефективних – але хай хоча б якось діють. Що більше цих фокусів тихенько вкриваються пилом в вашому рукаві, то рідше обставини ставатимуть непереборними. Кажуть, це добре.

Можна пити каву. Готувати дієтичні тістечка. Гарантувати кредити. Провести фінт під назвою "фіскальна девальвація". Уважно прочитати статтю IV ГАТТ. Ще раз, цього разу якісніше провести фіскальну девальвацію. Цікаво? 

Тоді про все, крім кави і тістечок, по черзі... Почнемо.

Гарантуємо розвиток економіки

Добре бути великою економікою, але всіх проблем не вирішує. Зокрема, в великої економіки є здоровенний внутрішній ринок – здатний, наприклад, цілком випадково обвалитися в результаті якої-завгодно бульбашки чи просто так, спричинивши глобальну депресію.

Якщо говорити про можливості стандартними засобами "підігріти" внутрішній попит, з критичної фази кризи світ вийшов практично без боєзапасу. No ammo. Великі червоні літери.

Традиційна монетарна політика вперлася в межу нульових ставок. Нетрадиційна – в відчайдушний опір особливо чутливих до інфляції політиків, стурбованих подальшим збільшенням вже і так безпрецедентно розширених балансів Феду та ЄЦБ. Мало того, ефективність монетарної політики в будь-якій формі (крім, можливо, "грошей з гелікоптера") в кращому випадку невисока, в гіршому – сумнівна.

Традиційне фіскальне стимулювання теж обмежують: криза лишила в спадок серйозний рівень державного боргу, що дало привід кричати про потребу скорочувати дефіцити в режимі жорсткої економії (в авторів, нових кейнсіанців в середньому по 4,7 днів на тиждень, волосся стає дибки).

Що робити, що робити? Дуже, дуже давно – ще на початку 2012 року – я писав статтю саме з такою назвою про те, як поводитися уряду і ЦБ в ситуації боргової паніки.

Інструментом, який здатний допомогти в такому випадку, можуть бути явні чи неявні державні гарантії. Гарантувати може Центральний банк, сам уряд чи навіть муніципальні органи. Центральний банк гарантує облігації уряду і банків, уряд – борги стратегічних підприємств, муніципалітети – компаній-лоббістів (звісно, проблема інтересів існуватиме і на вищих рівнях). Що отримує економіка? Правильно гарантований борг сприймається набагато безпечнішим, що має прямий вплив на вартість фінансування, прибутки і ризики ведення бізнесу (90% гарантованого боргу в пасивах під помірні 2% річних приємніші для компанії, ніж консервативний баланс з 30% боргового фінансування, але за ставки в 10%). Можливо, це не так ефектно, як закидати все грошима з вертольотів чи оплачувати з бюджету беззмістовне копання ям – але діє. І, головне...

Що не заважає застосуванню гарантій? До певного моменту жодні політичні чи інституційні обмеження просто не подіють. Плюс державних гарантій в тому, що вони не псують баланс ЦБ чи дефіцит бюджету. Так, обліковується не лише прямий борг, а й гарантований – але останнього далеко менше стосуються інституційні обмеження. А поки їх розширять, поглиблять і перенацілять ворожі політичні сили, можна вигадати хоч один новий механізм.

Кейнсова девальвація

Добре бути великою економікою, але не в кожного виходить. В малі експортозалежні країни криза зазвичай приходить ззовні: через канали інвестицій і торгового балансу. Як виправити різке падіння експорту? Девальвувати. Як виправити відсутність різкого скорочення імпорту? Девальвувати! Як виправити різке скорочення інвестицій? ДЕВАЛЬВУВАТИ!

Інколи просто чудово бути Україною: ми маємо фіксований в рамках валютного таргетування, а тому досить сильно контрольований Нацбанком і, що не менш важливо, завжди готовий обвалитися, обмінний курс. Звісно, можливості завжди менші за бажання, але відпустити курс національної валюти в вільне падіння НБУ може завжди: ревальвації завжди маленькі, а девальвації – великі.

Що робити гіпотетичній країні з офіційним інфляційним таргетуванням, неконтрольованим прямими методами курсом британського фунту стерлінгів і вічно незадоволеними фінансовими журналістами? Що робити гіпотетичній країні взагалі без ЦБ, валютою якої є цілком конкретне євро? Що робити гіпотетичній країні з серйозною короткою валютною позицією, в якій навіть думка про девальвацію має присмак боргового колапсу? Абсолютно ясно, що звичайна девальвація в такій ситуації неможлива. Що замість?

Кажуть, ще в знаменитому 1931-му не менш знаменитий Дж. Майнард Кейнс (кривавий ідеолог закопування під асфальтом... Великої Депресії. заживо!) писав про можливу заміну звичайної девальвації одночасним нарощенням ставок мит і субсидій. Дуже схоже на звичайну девальвацію, але...

Не вимагає ні специфічної монетарної політики, ні навіть наявності власної валюти. Не потребує ніяких нових установ чи інституційних змін. Не має прямого впливу на капітальний баланс, не перерозподіляє багатство в рамках міжнародного кредитування жодним чином (зміна розподілу доходів в таких умовах – ціла окрема тема з купою милих графіків).

Інколи, втім, трапляється так, що спроба обійти одні обмеження призводить до болючого удару лобом об інші: на даний момент практично нереальне суттєве підвищення ставок мит, а встановлення субсидій хоч і технічно можливе, може  закінчитися неприємно. Три страшних літери. СОТ. No ammo.

Як по-іншому можна оподаткувати імпорт і субсидувати експорт? Раджу задуматися секунд на 38,5. А поки – про страшні слова на "с".

Спокуса. СОТ. "С"

It’s not an S. On my world it means hope.

Well, here it’s an S. How about — ‘Sup– 

Практично всі серйозні гравці на міжнародній арені оперують в правовому полі СОТ. Зокрема, Україна офіційно "грає за правилами" з 2008 року. Останнім серйозним придбанням організації була Росія, яка закінчила довгий процес вступу до СОТ в 2013 році. 

Одною з основних рис митної політики в СОТ – аж на рівні основного принципу – є "зв'язані" ставки мита з чітко зафіксованим максимальним рівнем; підвищувати ввізні мита навіть в межах дозволеного рівня стає непросто, за його межами – практично неможливо. Так само проблематичним є застосування будь-яких інших зборів чи обмежень під час чи після митного оформлення імпорту: однакове ставлення до вироблених всередині країни і за кордоном товарів теж належить до першочергових принципів СОТ. Так, цілком може не вийти навіть організувати невинне стягнення з імпорту утилізаційного збору. Найближчі сусіди, наприклад, якраз на шляху до такого "не вийшло". То як в межах правил СОТ можна обмежити імпорт?

Наприклад, в матеріалах спеціалізованого курсу СОТ згадують заміщення антидемпінговими заходами стандартних мит перед прийняттям Угоди про застосування статті VI ГАТТ, яка діє й досі:

As tariff rates were lowered over time following the original GATT Agreement, anti-dumping duties were increasingly imposed, and the inadequacy of Article VI to govern their imposition became ever more apparent.

Про заміщення мит антидемпінговими заходами пишуть і в цій, вже досить старій, статті.
Це стосується не лише антидемпінгових заходів: застосування спеціальних чи компенсаційних заходів також може замінити стягнення мит. Слід зауважити, що приводом для останнього варіанту є якраз неправомірні субсидії з боку країни-цілі, що додає певної пікантності кожному рішенню про субсидування експортоорієнтованого виробництва.
Всі подібні заходи не лише краще відповідають правовому полю СОТ, а й мають репутацію набагато більш виправданих, ніж більш довільні торгові бар'єри: для чого ще існує строге регулювання, як не для покладання на нього відповідальності? Крім того, незалежно від реальної причини, приводом застосування антидемпінгових і компенсаційних заходів є недобросовісна конкурентна практика, що дає можливість покладати вину на експортера (спеціальні заходи можна вважати більш чесними: їх застосовують з явно декларованою ціллю покращити стан внутрішнього виробника).
CEPR з приємною частотою і періодичністю готує матеріали щодо протекціонізму: ось, зокрема, останній звіт Global Trade Alert. Так, за річний період з другого кварталу 2012 по перший квартал 2013 заходів торговельного захисту вперше було виявлено більше, ніж звичайних, стандартних підвищень ставок мита: 110 проти 64.

Цей висновок – про застосування інструментів торговельного захисту як заходу протекціонізму – підкріплюється не лише необробленими даними.
Застосування остаточних антидемпінгових заходів Європейською Комісією можливе тільки за умови переважної підтримки рішення з боку окремих країн-представниць в ході голосування – що створює широке поле для дослідження впливу різниці національних характеристик на рішення про застосування антидемпінгових заходів. Найбільш статистично значимими факторами в здійсненому на основі таких даних дослідження Нордстрома є загроза зазнання шкоди від заходів в відповідь на антидемпінгові, наявність внутрішніх лоббістів на користь застосування заходів і... підтримка протекціонізму населенням! Цікаво, що підтримка протекціонізму правлячою партією є і близько не такою значимою. Популізм же.
Дослідження цих даних згадує і Саймон Евенетт в популярному викладі своїх ідей в статті про зіткнення між Китаєм і ЄС (і США) щодо імпорту в Європу сонячних батарей. Що характерно, згідно з його дослідженням 2005 року найбільш схвально до антидемпінгових заходів ставилися представники країн, які зовсім невдовзі після цього стануть GIPSI (крім Ірландії, але додається Франція). Гарно, що згаданий в статті конфлікт зовсім недавно закінчився: ЄС та Китай домовилися обмежити ціни імпорту (єдине зауваження до новини, відповідно до угод СОТ демпінгом вважається продаж товару на експорт за ціною, меншою не за собівартість, а за звичайну ціну на внутрішньому ринку. журналісти!): уряди задоволені домовленістю, внутрішні виробники вимагають більш обмежувальних заходів – ситуація цілком звичайна.

Фіскальна девальвація в правильному виконанні

Кейнсове виконання фіскальної девальвації, нагадую, проблематичне якраз в зв'язку з угодами СОТ: застосування мит, аналогічних їм заходів чи технічних бар'єрів може закінчитися в органі врегулювання спорів СОТ, а субсидії – всього-то звичайними компенсаційними заходами.
Звісно, вхідні обмеження можна замінити на заходи торговельного захисту – але... По-перше, застосування остаточних заходів миттєво не відбувається: залежно від вибору інструменту, весь цикл розслідування може зайняти і більше року. По-друге, інструменти торговельного захисту – річ індивідуальна: для кожного нового застосування потрібно проводити додаткове розслідування, витрачати час і гроші. По-третє, згадана краща репутація не відміняє можливості зазнати припинення в загальному рівноцінних поступок за умови порушення визначених критеріїв – а багатообіцяючі випадки імпорту, які можна згідно з усіма чи майже усіма правилами обкласти антидемпінговим, спеціальним чи компенсаційним митом, рано чи пізно закінчуються. Одним словом, інструменти торговельного захисту можуть заміняти точковий протекціонізм, але не однорідне підвищення мит на всі товари.
Що замість?
Фархі з Гарварду та Іцхокі з Принстона пропонують цікаву політику, базовану на неоднаковому впливі податків з продажу (наприклад, класичний український ПДВ) і внутрішніх податків (податку на прибуток чи з доходів) на окремі види діяльності – імпорт, внутрішнє виробництво для внутрішньої реалізації і експорт. Як в табличці:

	Імпорт	Внутрішній продаж	Експорт
Податок з продажу	+	+	-
Внутрішній податок	-	+	+

Виходить, податки з продажу не впливають на експорт (продаж відбувається в іншій країні), а внутрішні податки – на імпорт товарів (виробництво відбувається в іншій країні). Відповідно, якщо уряд скоротить внутрішнє оподаткування, він за інших рівних покращить становище внутрішніх виробників, які продають товар всередині країни і за кордоном – але витратить на це власні, державні кошти. Якщо ж уряд збільшить ПДВ чи інші податки з продажів, це завдасть шкоди закордонним і національним виробникам, орієнтованим на внутрішній ринок, не зачепить експортерів і дасть можливість збільшити доходи від податків. Технічно цілком можливо досягти нульового впливу на доходи уряду чи обсяг податків, стягуваних з внутрішнього виробника. 

Що цікаво, таким чином можна уникнути трилемми монетарної політики, згідно з якою уряд не може одночасно мати активну монетарну політику, вільний рух грошових потоків та незмінний грошовий курс. Практично таким чином досягається псевдомонетарний стимулювальний ефект за нульового впливу на обмінний курс та капітальний баланс.

Цей засіб, як і всі наведені тут замінники, далеко не ідеальний: непридатний для суттєвих чи численних девальвацій, залежний від обмеженої ефективності митних органів та фіскальних ефектів на зразок кривої Лафера. Але він діє і цілком виконує покладені на нього обов'язки.

Як, слід зауважити, і всі інші наведені ерзаци.

Неправда в науці. ч.1 (психологія)

Хто з економістів, які хоча б одним оком слідкують за настроями провідної макроекономічної тусовки, не чув про трагедію Рейнхарт-і-Рогоффа... Як? Не чув?! 

Reinhart-Rogoff

R-R! Rrr-Rr! I am evil. Yes, I am!

Спочатку, в далекому 2010, Кармен Рейнхарт і Кеннет Рогофф написали разом цю чудову статтю з досить простим по суті аналізом взаємозв'язку рівня боргу і темпів економічного зростання і дуже неявним закликом ставитися до боргу обережніше. Це було далеко не перше дослідження R-R на тему боргу, з цілком очікуваними припущеннями і висновками, логічною структурою і... результатами, які ніяк не вдавалося повторити іншим дослідникам — ніхто не знаходив такої критичної різниці в зростанні країн, в яких державний борг досяг 90%, і їх більш щасливих/ощадливих сусідів.

Хоч на це і звертали увагу критики фіскальної консолідації, але в помірній економічній тусовці і критикують помірно. А зважаючи на те, що серед аргументів на користь значного урізання бюджетів під час повільного економічного зростання і ставок в пастці ліквідності були набагато більш вразливі (аж до зовсім божевільних), статтю прийняли навіть критики: зрештою, країни з гарними темпами економічного зростання дійсно рідко досягають 90% рівня боргу. Темою дискусій був напрямок причинно-наслідкового зв'язку, а не сама його наявність.

Божевілля почалося з маленької, ледве помітної статті отут і далеко більш яскравої отут і тривало добрих кілька тижнів, протягом яких в дискусії встигли взяли участь всі.

В чому суть проблеми? Кілька молодих дослідників провели ґрунтовний аналіз оригінального дослідження і змогли знайти підстави для таких специфічних результатів.

По-перше, R-R серйозно помилилися в Екселі (я б сказав, налажали — але краще вже вдруге запропоную глянути на доброго дядька Джеймса Квака і Ексель) і просто не врахували кілька важливих спостережень. Як сказав Кругман, "Holy coding error, Batman!".

 По-друге, вони дуже дивно агрегували дані: спочатку зважували періоди високого боргу незалежно від їх тривалості, а потім з так само однаковою вагою усереднювали дані по країні (як сприятливо! єдиний "зручний" для висновків дослідження рік з високим боргом одної маленької країни, скажімо Нової Зеландії, буде таким самим важливим, як і 19 років високого боргу і швидкого зростання Великобританії).

По-третє, деякі післявоєнні періоди R-R просто викинули без пояснень (виходить, Нова Зеландія, Австралія і Канада особливо постраждали в результаті війни і тому високе зростання — очевидний наслідок сторонніх факторів, наприклад, відновлення знищеного в війні капіталу).

Взагалі, в центрі дискусії була невдала робота з Екселем: вона найбільше дискредитує результати дослідження — але є й кілька інших питань. Помилка в таблиці — явна випадковість. Парадоксальні методи агрегування — можлива недбалість, дивний випадок толерантності або звичайна інтелектуальна лінь. Але "правлення" даних — здається, цілком свідоме — завжди питання мотивації. Навіщо?

Diederik Stapel

...мегатонни висмоктаних з пальця даних! Звертайтесь до нас у будь-який час! 

Більш явний і резонансний випадок, який насправді ілюструє зовсім-зовсім іншу проблему, можна спостерігати в довгенькій статті про "зухвале академічне шахрайство". Її я раджу проглянути повністю: це цікаво.

Якщо казати слово там, де варто було б обійтися абзацом, можемо підсумувати, що Дідріка Стапеля, професора психології з Нідерландів, було викрито: він роками "малював" дані для своїх наукових робіт, для спільних з колегами досліджень і — дивні наївні студенти — для дисертацій і магістерських робіт. Незручно вийшло.

Що характерно, йдеться не про звичайне "шліфування" моделей, коли серед адекватно специфікованих обирають найбільш приємну для дослідника, а не найбільш точну, і навіть не про творче опрацювання даних в стилі R-R: Дідрік протягом своєї кар'єри дійшов до посади декана і (що цікаво, набагато раніше) повноцінного створення даних з нуля. Знову ж, головне питання – навіщо?

Не через фінансові, репутаційні чи політичні інтереси, як не дивно: причиною його дій є естетика. В психології є безліч елегантних ідей – і надто мало гарних підтверджень. Експерименти завжди все псують, вигадані дані – ніколи.

Політика, маленька...

— Ты бесконечно прав, но что толку, если твоя женщина плачет? 

— #@%%#!!!

Ціллю будь-якої науки, фактично, є пошук істини. Ціллю будь-якої політики, фактично, є пропаганда власної точки зору.

Успішні політики мають довге й щасливе життя, стають поважними членами суспільства і плодять багато офіційних і неофіційних нащадків. Успішні науковці мають... істину.

Еволюція виростила в нас безліч маленьких пристосувань для полегшення перемоги в суперечках. Наприклад, ми, далеко не ідеальні звичайні люди, несвідомо звертаємо непропорційну увагу на аргументи, які підтверджують нашу позицію — англомовні психологи називають це "confirmation bias" (подібних, виправданих з точки зору виживання, а не адекватності, рис ще багато: Вікіпедія має цілий список, але спочатку прочитайте оце!).

Такі маленькі, "кишенькові" політичні інтереси десятків і сотень поколінь предків дають нам інстинктивну потребу захищати правоту своєї позиції, а не змінювати її під дією чужих аргументів — незалежно від умов.

Повертаючись до основного питання — тріумфу і трагедії R-R — слід зауважити, що ці дрібні психологічні мотиви мали місце в цій історії.

Останнє дослідження, яке закінчилося нещастям, було лише кроком в довгій історії аргументів, висловлених на захист одної і тої ж позиції. Рейнхарт і Рогофф вже давно досліджують питання дефіцитів і не менш давно мають сильну, стійку позицію в цьому питанні. Усвідомлені причини цього чи несвідомі, шанс того, що позиція авторів неочікувано зміниться під дією фактів не надто великі: хто чув про економіста, який посередині життя радикально змінив погляди чи школу? В будь-якому випадку, факти кажуть, що критика на ідеї R-R не подіяла: їх зауваження у відповідь на підняту бучу.

Не лише соціальні інстинкти можуть бути причиною академічних махінацій — але решта мотивів краще виглядатиме в новій частині статті. Плюс, такі абстрактні речі швидко втрачають цікавість.

Інфляція спільна та особиста

Last week we mourned the death of inflation in an obituary, and some of you wrote in to say you saw inflation in your town. There are even rumors that inflation was seen riding shotgun in a white Cadillac driven by Elvis.

Основна причина написання статті

Напевне, ви ніколи не думали про інфляцію в такому контексті. Навіть більш імовірно, на вас ніколи не наїжджав білий Кадиллак з Елвісом за кермом. Життя бентежне.

Думаю, досить багато з вас, читачів блогу, впевнені, що нинішні низькі числа інфляції, публіковані Держкомстатом (за 2012 рік або ці, більш нові, дані за перший шматок 2013 року) — ілюзія: "Буває брехня, жахлива брехня і статистика".

Втім, як завжди в економіці, в монети є як мінімум дві сторони.

Різні кошики

Панянки бувають різні. Чорні, білі, червоні...

Першою цікавою проблемою є те, що люди різні і споживання в них теж різне – хай навіть агрегується в межах кошика. Наприклад, в США значно зросли ціни на послуги охорони здоровя – і, відповідно, життя значної кількості хворих та пенсіонерів стало набагато дорожчим.

Залежно від переліку того, що людина щодня купує в магазині, вона може широко "керувати" своєю ставкою інфляції.

Якщо повернутися до тієї чудової таблички за 2012 рік, то умовний громадянин, який споживає лише "інші їстівні тваринні жири" (сало!), алкогольні напої, користується послугами водопостачання і каналізацією, може зауважити інфляцію на рівні 5-7% (залежно від співвідношення сала та алкоголю в споживанні).

На противагу алкоголіку, описаному вище, теж не дуже різносторонній громадянин, який витрачає гроші лише на яйця й овочі (дієта в людини, не чіпайте), може кричати про суттєве падіння своїх витрат (на 20-22% за 2012 рік). Непогано.

Залежно від структури "раціону" умовного громадянина його індивідуальну інфляцію можна зробити будь-якою від -22% до +7%. А зважаючи на те, наскільки сильно відрізняються бажання, смаки та інтереси людей, на протилежних кінцях цього спектру завжди будуть якісь люди. Звісно, навіть в такому випадку не можна досягти індивідуального рівня інфляції в 25%, який був середнім для населення в 2008 році (фінансистська частина моєї душі додає "якщо не шортити" і соромиться).

Невраховане...

Беззмістовно, як рахувати зорі на нічному небі

Другою проблемою є те, що ІСЦ, як не крути, не може враховувати всіх цін.

Теоретично, всі (реальна ситуація, як завжди, теоретично прямує до теоретичної) операції і їх ціни враховуються тільки при визначенні дефлятора. Нагадаю, зараз він обчислюється на квартальній основі і з немаленьким запізненням.

ІСЦ і його злий брат-близнюк ІЦВ надаються частіше і більш своєчасно, але "платять" за це шириною покриття.

Список товарів і послуг, ціни яких враховуються в ІСЦ, цілком відкритий і доступний за цією адресою. В цьому списку не знайдеш ні новеньких круїзних яхт, ні устриць, ні навіть банальної гірчиці – і люди, які велику частку своїх доходів витрачають на подібні, не враховані в ІСЦ товари можуть мати абсолютно будь-який особистий рівень інфляції (думаю, знизу він досить строго обмежується -100%, а згори – нескінченністю; але хто я, аби ставити такі перепони для польоту вільної душі експериментатора?).

...і інші нерепрезентативні товари

Просто сказати "рис". Рис! Соціальний рис!

Перший чіткий пункт наведеного трохи вище списку – рис. 

Здавалося б, досить просто оцінити динаміку цін на рис, правда? Кому цікаво, хай підстрахує Держкомстат і побудує індекс ціни рису. 

Все, що треба – кожного місяця записувати ціни на рис. Ой! Який саме рис? Круглий, довгий, полірований? Виробництва якої фірми? Якої якості? В якому магазині? Що робити, якщо його раптом не буде на прилавку, вибраний магазин чи виробник рису вийде з бізнесу?

Відповідно, до товару, який один буде використовуватися для представлення всіх подібних товарів, існує цілий перелік дивних статистичних вимог.

Розумні люди кажуть, цілком можливі маніпуляції даними щодо ІСЦ з боку Держкомстату: нинішнє рекордно повільне зростання цін не може бути викликане офіційно прийнятими причинами: довіра і впевненість населення не з'являється нізвідки і не зникає в нікуди, а фактори пропозиції не можуть пояснити все. Також не може аж так сильно діяти дійсно жорстка політика НБУ (а з цим я б посперечався!) чи світова макроекономічна ситуація (так, світ зараз явно не "перегрівається", але рекордно низька українська інфляції лишається рекордною і на фоні країн-контрагентів). Виходить, низька інфляція пояснюється використанням в статистиці активно регульованих, соціальних цін! (скепсис)

Хоча я не надто довіряю цьому наративу, раціональне зерно в ньому є. Соціальні ціни – зручний політичний і економічний інструмент, і в Україні вони використовуються. Найбільше регулюються ціни найбільш масових продуктів великих виробників, зазвичай з значною участю держави в підприємстві. 

Відповідно, соціальні ціни, по-перше, репрезентативні – відображають значну частку проданого товару в кожній з категорій і мають значний зв'язок з середньою ціною. По-друге, всі потрібні дані зручно збирати: виробників мало, вони здалеку видимі й схильні до співпраці з державними органами. По-третє, ІСЦ все ж повинен відбивати в першу чергу ціну життя мас, а чисельно найбільша частина населення значною мірою (я б сказав "непропорційно") залежить саме від регульованих соціальних продуктів.

Одним словом, соціальні ціни використовують в статистиці. І це факт. Чи ідеальний це варіант?

Ні, в нього є кілька недоліків: соціальні ціни сильно залежать від політичної ситуації в країні і як адміністративний засіб цілком можуть використовуватися для маніпуляції її соціальним становищем. Крім того, як читачі цього блогу могли зауважити з останньої статті ЕВДГ про банки (а саме з прикладу про активи банків, Керв'єлів і міні-Керв'єлів), рідкісні різкі коливання, характерні для регульованих цін, викликають надлишкову волатильність базового показника порівняно з частими маленькими коливаннями за тих самих абсолютних значень змін. Відповідно, оцінка ІСЦ з широким використанням соціальних цін буде характеризуватися вищою волатильністю, ніж оцінка для тої ж країни і періоду, яка формувалася з інших цін.

Є сенс замість соціальних цін використовувати щось інше? Ні, не думаю, що знайдуться якісь інші репрезентативні ціни, які матимуть близький рівень зручності – відповідно, такого сенсу нема. 

Чи призводить використання соціальних цін в статистиці до довгострокового викривлення відображення цін в офіційних джерелах? Ні, знову ж таки: постійно стримувати динаміку цін неможливо, середня інфляція за кілька років вже має бути нечутливою до таких маніпуляцій. 

Чи псує це короткострокові ціни? Так, причому створює дисбаланси як в реальному світі, так і в статистиці – і що довше ведуться маніпуляції, то більші. 

Відповідно, кілька відсотків інфляції протягом останніх місяців чи навіть року могло зникнути з офіційної статистики в результаті їх орієнтації на соціальні ціни (не безслідно: треба лише дочекатися наступного їх "зсуву").

Висновки

Як бачимо, визначення інфляції – складна кухня з купою можливих приправ і прийомів. Втім, якщо чиясь особиста інфляція дуже сильно відхиляється від офіційної, цій особі не слід відразу починати звинувачувати шефа в застосуванні всіх можливих брудних прийомів з його кухарської книги – для початку слід задуматися, що ж саме вона замовляє. Хай особиста інфляція лишається особистим питанням.

Масштаб: витрати, ризики і управління

Протягом піку кризи і вже пізніше багато було сказано (і жартовано) про мегабанки, адже одною з важливих новацій останньої кризи стало приділення значної уваги врятуванню окремих банків, які "too big to fail".

не ображайте дядька Чарлі

Наявність економії на масштабі є загальновідомою істиною (в тому числі підтверджується і для банків, див. цю статтю) — точнісінько як ефективність ринків, спадна гранична корисність чи несхильність до ризику. Втім, вона, як і будь-яка інша з цих ідей, працює далеко не завжди..

Для початку спробуємо зрозуміти, як саме функціонує економія на масштабі для класичного банку — і, як завжди, для початку треба згадати базову економічну теорію.

В найпростішій мікроекономіці типовою задачкою є визначення оптимального розміру за допомогою порівняння граничних доходів і граничних витрат. Принцип — найбільш успішна робота досягається в точці, де відбувається зміна знаку похідної прибутків: де випуск поточної одиниці товару збільшує прибуток, а наступної — вже зменшує. В цих же задачах зазвичай фігурують дві категорії витрат — незмінні постійні і лінійно залежні від обсягу випуску змінні. Цього поділу цілком досить для постулювання ефекту масштабу, але застосовувати цей підхід до більш-менш реальних ситуацій, імовірно — один зі смертних гріхів прикладної мікроекономіки. Тому я пропоную повністю висмоктану з пальця структуру задачі, яка дає можливість оцінити ситуацію.

Якщо говорити про універсальний банк, його продукти реалізуються за однаковою ціною незалежно від розміру банку: умови здебільшого диктуються ринком чи ринками, на яких він оперує. Тобто зі збільшенням розміру банку доходи збільшуються пропорційно чи близько до цього - поки ми говоримо про традиційний універсальний банк.

З іншого боку знаку віднімання — витрати. І вони не лише відмінні за своєю суттю, а й складніші за структурою.

Витрати і масштаби

Уявімо собі банк, який швидко збільшує свої активи і, в загальному випадку, доходи. Однозначно, виникають три категорії витрат: ті, які ростуть повільніше, ніж доходи — фіксовані; ті, які ростуть в (умовно) лінійній залежності від доходів — пропорційні; і, нарешті, ті, які ростуть швидше за розмір кредитного портфелю банку чи доходи від нього — назвемо їх прискореними.

Проаналізуємо витрати банку на предмет приналежності до окремих категорій. 

Класичні фіксовані витрати — витрати на нерухомість, заробітну плата персоналу — для достатньо великих змін масштабу банківської діяльності є пропорційними: затрати на "покриття"  прямо залежать від кількості потенційних клієнтів, якщо йдеться про корпорації, які тягнуться на пару континентів.

Витрати на фінансування можна з певним скрипом моделі вважати пропорційними розміру кредитного портфелю: доступ до більш ефективних способів залучення капіталу по мірі збільшення пасивів компенсується збільшенням їх ціни за рахунок збільшення левериджу і, можливо, вичерпання окремих, більш вигідних джерел. Тренди тут складні аж так, що судити на  елементарному рівні статті просто неможливо.

До фіксованих можна віднести витрати на формування бази даних і обробку інформації: система для ведення сотні тисяч клієнтів мало відрізняється від системи, здатної опрацьовувати мільйони. Аналогічно спадними є граничні затрати на інші види аналітичного забезпечення. Після певного роздуму до цієї категорії можна додати і витрати на юридичний супровід і чесне чи не дуже лобіювання: вони ростуть досить повільно по мірі нарощення клієнтської бази (наприклад, можливість маніпулювати Libor, якою активно користувалися чи не всі найбільші банки, є взагалі дискретною: будь-який банк, який не "вступив до клубу", несе додаткові витрати).

Також, технічно, затрати на захист від ризику теж скорочуються, коли банк стає більшим і географічно ширше представленим. Диверсифікація, крихітко. Втім, якщо моделі ризик-менеджменту неадекватні, як це було в 2008, збільшення портфелю тільки збільшує загрозу: відносний розмір забезпечення скорочується швидко, а ризики — повільно. Мало того, структура мотивації менеджменту робить більш імовірними помилки в моделях, які зменшують витрати, але збільшують загрозу — а не такі, які випадково роблять банк більш безпечним (Джеймс Квак про це, Ексель і підгорілий шашлик з китового мяса).

Більш цікаві (бо набагато небезпечніші) "прискорені", надлінійні витрати: саме вони перетворюють економію на масштабі в too big to operate (теж непогана стаття). Які саме? Дивіться назву: нелінійно ростуть ризики і затрати на управління.

Ризики

...anybody can lehman brothers

Про нелінійні ефекти від масштабу гарно пише Талеб в своїй Antifragile або, зокрема, в цій статті (поки йдеться про порівняння одного банку і десяти міні-банків, все гарно; коли якимось незрозумілим чином автори отримують різні дисперсії для суми десяти розподілів Бернуллі і одного аналогічного біноміального — я відчуваю підозри). Втім, для тих, хто не може чи не хоче читати творчість цієї особи, (на мою думку) однаковою мірою одіозного та геніального популяризатора, я адаптую його ідеї прямо тут.

Про ці події ми всі чули з новин: Джером Керв'єль, один з трейдерів Société Générale, довго грав в обхід всіх систем внутрішнього контролю і до січня 2008 створив приховану (в тому числі від безпосереднього керівництва і всіх-всіх-всіх співробітників!) позицію розміром 50 млрд євро — і  що найбільш парадоксально, не з метою викрасти ці гроші, а для того, щоб збільшити прибутки рідної компанії і отримати за  зароблене 0,5% бонусу. Згідно з версією Société Générale, в Європі трейдери — чесні, а менеджери — сліпі... я сам набагато більш схильний вірити звинуваченому: якщо правда те, що про його дії було відомо всім зацікавленим особам в компанії, логічною стає "необізнаність" керівництва та чесність самого Керв'єля (тоді якість виконання "викриття" викликає в мене німоту і параліч пальц...).

21 січня 2008 аферу розкрили, і банк терміново закрив цю гігантську позицію. Як каже Вікіпедія з посиланням на FT, обсяг торгів за три дні ліквідації сягав 544 млрд. Продаж на такому майданчику цінних паперів на 49,9 млрд викликав обвал європейських ринків на 6% і втрати  4,9 млрд євро з боку Société Générale.

Чи точкове збільшення пропозиції майже на 10% може викликати "просідання" ринку? Так. Так!

Тепер, за прикладом Талеба, ввімкнемо атрофовану уяву і поділимо Société Générale на десять маленьких однаковісіньких банків і в них, відповідно, матимемо десять міні-Керв'єлів, кожен з ретельно захованим портфелем в 5 млрд євро.

Панічне закриття довгої позиції в 50 мільярдів призвело до втрат 5 мільярдів. Панічне закриття довгої позиції в 5 мільярдів призведе до втрат якого розміру?.. Імовірно, майже ніяких: додаткова пропозиція цінного паперу в 1% від його ринкової капіталізації (як і додаткова ліквідність/попит)  не викличе обвалу. Десять маленьких ліквідацій лише в одному випадку можуть стати такою ж поганою новиною, як і одна велика: якщо відбуваються абсолютно синхронно.

Це все типовий нелінійний ефект, на яких спеціалізується Талеб.

Я наважуся дещо відійти від основної канви наративу авторів, аби додати ще одну цікаву штуку.

Припустимо, шанс раптом отримати збитки від махінацій з певною часткою активів стабільно становить p% незалежно від банку — що абсолютно відповідає попередній ситуації, коли на кожного Керв'єля  в одному великому банку маємо десять міні-Керв'єлів в десяти маленьких; і як ми можемо зрозуміти з попереднього прикладу, це вже дуже викривлена на користь великих банків ситуація.

Що я як фінансист можу сказати про таку модель? Виходить цілком класичне порівняння біноміальних розподілів  з основами 1 і 10. Навіть без Монте-Карло чи знання всіх формул, маючи лише поняття про спосіб розрахунку стандартного відхилення і додавання розподілів, з'ясовуємо, що за однакових середніх витрат їх стандартне відхилення більш як втричі вище (підказка: додавання 10 випробовувань збільшує дисперсію вдесятеро, множення в випадку успіху на десять збільшує дисперсію в 100 разів; далі просто рахуємо корені) в випадку одного "відповідального випробування" (для інсайдерів: з часів іспиту Камінського хотів звинуватити когось в некомпетентності на основі бездарної мінімізації стандартного відхилення балів).

Можна сказати просто, що великий банк — річ порівняно з купою маленьких ризикована.

Управління 

..."одна голова добре, а дві – мутація"

З мого досвіду банківської діяльності, одна людина здатна ефективно наглядати в межах своєї компетенції за певним, досить обмеженим числом справ. Більше активів – більше справ – більше працівників в бек- чи мідл-офісі. А для того, щоб забезпечувати зростання активів, має бути відповідне зростання і фронт-офісу.

Для ефективного нагляду за рядовими працівниками потрібні керівники найнижчого рівня, для нагляду за якими в свою чергу потрібні більш компетентні керівники – і аж поки на якомусь рівні не залишається один керівник, а система не насичується кадрами.

Можна сказати, класична ієрархічна система управління – зобразимо піраміду в вигляді двовимірного трикутника – описується двома параметрами: розміром основи і кутом нахилу, який відображає ефективність системи менеджменту. Це, звісно, спрощена модель, але вона чудово показує цікаву закономірність. Якщо ріст не супроводжується управлінськими інноваціями, між кількістю активів (і витратами на працівників найнижчого рівня) і витратами на всі рівні управління є квадратична залежність – повірте, це крутіше, ніж якась там лінійна.

І це лише очевидна складова, яку найлегше моделювати. Ускладнення структури управління додає нові виміри проблемі конфлікту інтересів, ускладнює рух інформації, погіршує координацію ресурсів... Очевидно, такі проблеми зазвичай приховані глибоко в надрах конфіденційних папочок — але інколи стається якийсь кит (ні, чесно, кит! LON! DON! WHA! LE!) і все безладдя стає просто сніданком для журналістів (я не обіцяв повернутися до цієї теми?).

Вам це все злегка нагадує опис недоліків планової економіки, правда ж? Кажуть, фірма — одна з рідкісних систем, де ефективні, ринкові механізми так і не з'явилися. Firm as a market-free zone, так-так (про це ми просто зобов'язані поговорити якось більш детально).

Висновки

...додаємо стіл і ворона

Найгірше, що ці всі речі страшенно складно зводити в одну картинку. Тому я цього робити і не буду. Вам вирішувати, буває чи ні насправді економія на масштабі.

Є дві речі, на яких я б хотів наголосити.

З одного боку, банки мають тенденцію ставати більшими з плином часу або за допомогою злиття, поглинання чи придбання (раціонально це чи ні? Дамодаран теж не дасть однозначної відповіді, лише постійний бонус до мудрості й інтелекту). Це гарний аргумент на користь того, що великі банки почуваються краще.

З іншого боку, можна побачити цікаву тенденцію: фіксовані і лінійні витрати постійні і видимі, а значна частина надлінійних витрат епізодична і пов'язана з ризиками. Талеб з посиланням на невідомого мені Фудзівару на самому початку наведеної вище статті пише, що ризик банкрутства не залежить від розміру компанії. А остання криза, здається, непропорційно сильно вдарила найбільших гравців на фінансових ринках. Можливо, розміри банку дійсно можна асоціювати з вразливістю?

Корисні посилання, які просто не знайшли місця в самій статті:

Цікава штука з Vox EU

Felix "Тунець Фелікс" Salmon про релевантний аспект банківських ризиків

Марк Тома обговорює TBTF

І знову

Сміт про "купи грошей"

старий пост до старої дискусії 

Його звати Сміт...Ной Сміт!
Крім "титанів" економічної думки, до дискусії про парадокс Сея приєднується також талановата "молодь" (економіка – професія, де "кращі часи" настають досить пізно) на яку я посилаюся не вперше і, гадаю, далеко не востаннє: Ной Сміт вигідно виглядає на фоні більшої частини економічної тусовки. І, головне, саме йому ми вдячні за чудові посилання про 5 трильйонів готівки в першій статті циклу.
Його стаття не аналізує наслідки здоровенного запасу готівки, яку накопичили корпорації: це питання до професійних макроекономістів (і Ковена, спеціалізація якого в сфері мікроекономіки). Цікаво також, чому в корпорацій з'являються такі здоровенні купи грошей.
Класична модель розвитку компанії виглядає просто. На початку існування фірма залучає кошти
в значних обсягах, протягом фази розвитку, коли можливостей росту ще багато, реінвестує всі можливі прибутки і лише досягши зрілості, починає повертати кошти акціонерам. Якщо раптом в неї з'являються прибутки, які не виходить прибутково інвестувати, їх можна передати акціонерам за допомогою дивідендів, викупу акцій чи якогось складного методу "по-Ейнхорнівськи".
Вся суть в короткому питанні — "хіба купа баксів не може лежати в кишені акціонера замість сейфу компанії?". Вигода акціонера очевидна. Чому це не спрацьовує?
Ной дає кілька гарних ідей:

1. Фірми хочуть інвестувати, але в нинішніх невизначених умовах не можуть вирішити, куди.
2. Менеджери зовсім перестали діяти в інтересах акціонерів, але ніхто поки й не зауважив.
3. Корпорації хотіли б виплатити дивіденди, але чекають на зниження ставки оподаткування.
4. Гігантські купи грошей мають служити подушкою безпеки на випадок серйозних проблем.

Вже відомий з посилання на початку попередньої статті Тім Тейлор додає ще один суттєвий (мені він спав на думку першим) аргумент: оподаткування закордонних прибутків. Для виплати дивідендів в США корпорації повинні "репатріювати" прибутки і, відповідно, сплатити значну суму в вигляді податків. Я навіть чув якось, що періодично Сенат США оголошує про короткий пільговий строк, протягом якого компанії і повертають свої прибутки, сплачуючи далеко нижчі податки — але суттєвих падінь на зазначених графіках не видно. Якщо виявиться, що ніяких "поблажок" щодо репатріації коштів не бувало й не планується, цей аргумент перестає працювати: частка готівки в компаній мала б стабілізуватися на певному рівні.

Чому все відбувається насправді? Імовірно, якоюсь мірою актуальні всі фактори — але точне питання і точну відповідь хай кожен формулює для себе.

Парадокс Сея. Таргетування

...критика Самнера

Коротко кажучи, згідно зі Скоттом Самнером і знову Самнером, в попередній дискусії помиляються обоє.  Ковен та інші прихильники заощаджень помиляються, бо підвищення заощаджень точно призведе до накопичення готівки – що може не виконуватися лише за умови, якщо інвестиції виникають рівно з тією ж швидкістю, як і попит на них. Навіть сам маргіналіст Ковен, хай як він вірить в свою позицію, не стверджує, що поглинання надлишкових заощаджень відбувається миттєво.
Кругман не правий, бо за таргетування інфляції чи нВВП класичне визначення закону Сея працює, і пропозиція визначає попит. Ця критика теж має сенс і про нього ми поговоримо трохи більше.
Аргумент Сея, як і зауваження до нього засновані на моделях з фіксованою кількістю грошей, хоч і можуть бути сяк-так пристосовані до припущення щодо екзогенної пропозиції грошей якоїсь іншої форми. Натомість кількість грошей в економіці за таргетування інфляції, пари з інфляції та безробіття чи єдиного показника нВВП цілком залежить від стану економіки.
І якщо щодо дієвості таргетування інфляції в мене є деякі сумніви, то інші форми таргетування цілком нівелюють негативний шок, з яким в оригінальній версії парадоксу заощадження не може справитися сам ринок.

Закон Сея і інфляційне таргетування

Що міняється за умови активного ЦБ? Чому закон Сея діє в цьому контексті? Чому я не впевнений в дієвості інфляційного таргетування? 
Уявімо аналогічну попередньому прикладу ситуацію. Окрема умовна особа вирішила заощадити значну для умовної економіки суму грошей. Її умовний Центральний банк має чітку ціль в Х% інфляції щорічно.
Що відбуватиметься? Для більш-менш пристойного розуміння позиції авторів треба згадати про модель AD-AS з базового курсу макроекономіки (або почути вперше, якщо хтось раніше про неї не знав) — і для початку глянути разок на наступний "чудовий" графік. Як завжди в моделі AD-AS ціна позначається на вертикальній осі, реальний випуск — на горизонтальній.

Сукупний попит — річ проста: щодо його форми і поведінки є певний консенсус. На графіку AD позначає рухома чорна крива. Моє пояснення його форми — всі доходи суб'єктів витрачаються на купівлю товарів незалежно від ціни. Коли хтось відмовляється витрачати якусь суму, графік попиту посувається досередини-вліво.
Крива пропозиції може мати кілька варіантів залежно від уявлення про виробників. Проектуючи позицію австрійської школи на невластиву їм модель AD-AS, припускаємо актуальність довгострокової кривої пропозиції LRAS: коливання попиту повністю поглинаються коливанням ціни.  Новацією ортодоксального кейнсіанства виявилася ідея, що зміна попиту короткостроково викликає лише зміну обсягу випуску, і аж ніяк не цін — і, відповідно, короткострокова крива. Компромісом, наприклад, є — позначена червоним AS — позичена в мікроекономіки лінійна пропозиція.

Якщо працюють радикальні неокласичні ідеї, в реакцію на шок попиту економіка  спробує обвалити ціни для забезпечення рівноваги. В цьому випадку втрутиться ЦБ і буде емітувати гроші аж поки інфляція не сягне цільового рівня — а позиція кривої AD повернеться "на місце". В результаті маємо ідеальну ситуацію — дії ЦБ дали можливість повністю нівелювати скорочення попиту. Ідеально.
Якщо все не так гарно і насправді працює мало не будь-яка комбінована крива сукупної пропозиції інфляційне таргетування так само спрацює і поверне економіку до рівноваги. Зниження рівня цін викличе інтервенцію з боку ЦБ і попит повернеться на стару позицію.
Натомість, згідно з позицією старого кейнсіанства, актуальною є короткострокова, горизонтальна лінія пропозиції SRAS, і ситуація матиме інший вигляд: ціни не знизяться, втручання ЦБ, звязаного правилами інфляційного таргетування, не відбудеться. В цьому окремому випадку інфляційне таргетування допомагає не більше, ніж шаманські танці з бубном.

Одним словом, не все так однозначно з законом/парадоксом Сея, як нас переконують.

Взагалі, всі чи майже всі позиції Самнера цікаві, але лише в випадку, якщо ви раптом виявитеся монетарним спеціалістом широкого профілю або готові витратити щонайменше деньок свого часу для ознайомлення з доробком представників нових монетарних течій. І, головне, якщо ви можете сприймати позицію Самнера без скепсису.
Втім, поганий тон вимагати від соціуму такого, на що я й сам не здатен — тому ближчим часом можна очікувати допису ЕВДГ з роз'ясненням доктрини ринкових монетаристів на прикладі цього їх представника. Так... і про те, чому я переконаний в дії закону Сея при таргетуванні НВВП.

Сей, Сей і Сей. Екскурс в академічні дискусії

Спочатку був... Кругман. І написав спочатку Пол Кругман про гори прибутків і повільне відродження економіки. Ідея проста: важливою причиною низьких темпів розвитку є те, що останнім часом в США корпорації заробляють аномально багато, але не нарощують пропорційно інвестування чи дивіденди.
Знову Кругман. Цього разу він додав трохи даних, підтверджуючи зразу кілька своїх попередніх позицій: по-перше, причиною поганого стану економіки є не слабке інвестування —  інвестування відносно ВВП якраз зросло до передкризового рівня; по-друге, співвідношення корпоративних прибутків і інвестування дійсно скоротилося за рахунок зростання перших.

Надмір нерозподілених прибутків, звісно, недостатньо переконливо свідчить про накопичення заощаджень: варто пошукати більш "сильні" дані. О! Виходить, в 2009 сумарна графа "готівка" в корпорацій була варта 5 трильйонів доларів. Трохи гіршої якості графік, але разом з посилання на цікаву статтю, висить тут.

Теніс

Далі — маленький сеанс тенісу: Ковен-Кругман-Ковен (через неявку суперника на другий сет перемагає маргінал і революціонер Ковен з сумним рахунком 2:1;...).
Ковен заявляє, що оскільки корпорації не сидять на  тоннах і тоннах готівки (порахуйте самі: знаменита купа абсолютно ліквідних активів Apple варта 137 млрд.$, вага стодолларової банкоти, згідно з вікіпедією, близько 1 грама), а зберігають свої кошти на банківських рахунках чи в короткострокових облігаціях типу T-Bill'ів, проблема не в корпорацій, а в тих секторах, куди гроші потрапляють з них. Далі Ковен з переможним виглядом додає посилання на Метта Іглесіаса (як на мене, різниця інвестицій і прибутків — змінна, яка не має ніякого "реального" значення, а така гидка її динаміка чудово пояснюється Кругманом) і графічок незрозумілої релевантності, який мав би щось пояснити, але мені особисто вказує лише, що бізнес в США почувається вже не так і погано:

Втім, інше його посилання (і графік!) виглядає далеко переконливіше: виходить, чисті інвестиції (або різниця інвестицій та амортизації) суттєво впали з 2008 і досі не відновилися.

Подача Кругмана проходить в його звичайному публіцистичному стилі: звинувачення Ковена в приналежності до прихильників примітивного "фальшивого закону Сея" супроводжується суттєвим зауваженням, що купівля товарів чи послуг і заощадження "просто" є різними для економіки речами, особливо якщо йдеться про економіку в ZLB.

Останній м'яч забиває Ковен: виходить, Кругман погано читає дописи своїх колег, зокрема самого Ковена, який насправді (?) мав на увазі зовсім інше. Перша подача аж ніяк не мала на увазі тотальну відсутність проблем, а лише вказувала на інше їх джерело, а саме слабкі інвестиційні можливості.

Теоретичний лікбез. Закон Сея

Що таке закон Сея, який так сильно атакує Кругман, і чому ця теоретична позиція така важлива?

Окреслений вперше знаменитим Жаном-Батистом Сеєм, він мало нас цікавить аж в оригінальному вигляді. Сей багато говорив про джерело купівельної спроможності, але не сформулював свої ідеї достатньо радикально і чітко.

Той закон Сея, який кейнсіанці знають з парадоксу бережливості, звучить чітко й просто: "попит визначається пропозицією". 

Уявімо модельну ситуацію спрощеного парадоксу бережливості. Є економіка, яка користується грошима, виробляє і відразу споживає однакову кількість товару: пропозиція дорівнює попиту. Уявімо, що хтось масштабний, порівнянного з економікою розміру, вирішить вперше заощадити половину своїх доходів — не здійснюючи відповідного розміру інвестицій. Що станеться з економікою?

Якщо справедливий закон Сея (і, відповідно, класично-неокласично-австрійська позиція), попит не скоротиться. Товарні надлишки призведуть до зниження цін, аж поки споживання знову не сягне рівня виробництва. В результаті нічого не зміниться незалежно від рівня заощаджень.

Якщо справедливі зауваження Кейнса, скорочення грошових витрат призведе до скорочення сукупного попиту, випуску — і, відповідно, рецесії.

Якщо йдеться про ситуацію, в якій ціна грошей явним чином обмежена, як, наприклад, вже хрестоматійний улюблений приклад Кругмана — кооператив Capitol Hill Babysitting Co-Op, парадокс бережливості явно працює: спроба заощаджувати більше різко і явно вводить "економіку" в рецесію. 

В реальному світі різке підвищення схильності до заощаджень теж, здається, цілком успішно призводить до падіння економіки (див. 2008, 1929). "Дефляційна" позиція австрійської школи чудово відмітається аргументом, що минула криза призвела більшою мірою до скорочення реального сектору, ніж до зменшення цін.

Який зв'язок нарощення нерозподілених прибутків і парадоксу заощаджень? Не інвестовані прибутки, в якій формі вони б не зберігалися — готівки, цінних паперів, депозитів — лишаються заощадженнями. Якщо готівка є "безнадійним" заощадженням, яке не може породити реальну, товарну інвестицію, то цінні папери (чи депозити) можуть стати реалізованою інвестицією — але лише в випадку, якщо їх емітент в свою чергу не буде зберігати готівку, а витратить її на товари довгострокового споживання.

P.S. Далі в освітніх планах - почути, що говорить про це Самнер.