Дефолт: Аргентина, Греція...

Дефолт — це дуже-дуже-дуже погана штука, і ми всі про це знаємо.

З іншого боку — і економісти це теж чудово розуміють — між значенням слів "дефолт" і "армагеддон" є суттєва різниця. А ще є страшні слова "економія", "реструктуризація", "бейлаут". 

І найдивніше, я — людина, яка непогано шарить в макроекономіці, ретельно проглядала аргентинську історії і вже кілька років (а не лише в часи чергової паніки, коли про неї згадували українські ЗМІ) слідкує за грецькою — не маю однозначної думки, що з цього гірше.

Згадуємо — Аргентина!

З гордістю кажу, що про неї я вже писав.

Для тих, кому ліньки — коротко.

Були чудові короткі часи, коли Аргентина була не такою вже й поганою країною — після буремних військових режимів, фіксації валютого курсу, приватизації і приємних об’ємів зовнішніх інвестицій. Так, у них вже тоді були проблеми з доларизацією, корупцією і позиками — але до пори це не було катастрофою. 

Об’єми зовнішнього боргу росли поступово протягом всіх 90х, як в будь-якій країні — без вибухових запозичень і якихось хитрих механізмів. Облігації Аргентини, як і інших "developing countries", країн, що розвиваються, з часом ставали все цікавішими і цікавішими для інвесторів. Про це гарно писав Талеб у своїй найкращій книзі, "Обмануті випадковістю":

Что такое облигации развивающихся стран? Развивающаяся страна — это политкорректный эвфемизм для определения государства, которое не очень развито (будучи скептиком, я не вкладываю в слово «развивающийся» чисто лингвистическую определенность). Речь идет о финансовых инструментах, выпущенных правительствами таких стран, как Россия, Мексика, Бразилия, Аргентина и Турция. Когда дела у них шли не очень, их облигации продавались всего за несколько центов. Внезапно в начале девяностых инвесторы бросились на рынок и начали толкать его все выше и выше, приобретая все более экзотические бумаги. Во всех таких странах строились отели, в которых можно было смотреть кабельные новостные телеканалы из США, а также оборудовались тренажерные залы с беговыми дорожками и телевизорами с большими экранами, что позволяло присоединиться к глобальной деревне. У всех этих стран был доступ к одним и тем же гуру и финансовым шоуменам. Банки инвестировали в их облигации, а страны использовали вырученные от продажи ценных бумаг средства на строительство новых прекрасных отелей, в которые могло бы приехать еще больше инвесторов. В определенный момент эти облигации вошли в моду и стали стоить не центы, а доллары; те, кто знал о них хоть что-то, заработали целые состояния.

А потім стався 1998. Криза, як водиться, почалася з фінансового сектору — обвалився борговий ринок в Азії, потім вибухнула піраміда російського боргу, а інвестори зрозуміли, що країни, які розвиваються — надута ними ж бульбашка. Хтось з них встиг ліквідувати свій портфель з невеликими втратами, хтось — втратив за один обвал в рази більше, ніж заробив на цих облігаціях. Карлос більше не працює на фінансових ринках. "Хто такий Карлос?" Ваша причина почитати Талеба.

Навіть тим країнам, у яких не було особливих причин колапсувати, грошей давали все менше — і вже цим викликали обвали. 

Аргентина вже і так не була синонімом надійності, а коли в регіоні вдарила криза, її останньою надією став МВФ. 

Зліва має бути видно чудовий графік загального зовнішнього боргу й ВВП Аргентини.

1999 рік. Як казав МВФ, "в результаті зовнішніх шоків та погіршення економічної політики, особливо в другій половині року" зовнішній борг досяг 51% ВВП, дефіцит бюджету — 2,5%, падіння економіки — 3%. МВФ запропонував "a sustained effort of fiscal consolidation and structural improvement in the public sector finances" — якщо це повторити простими словами, категоричне урізання бюджету: зниження витрат бюджету, реформу пенсійної системи і системи охорони здоров’я, додаткові акцизи, податок з доходу і багатства громадян, збільшення бази оподаткування ПДВ і податку на прибуток. Згідно з розрахунками, ці заходи мали б знизити дефіцит бюджету до 1,6% ВВП у 2000 і вже до 2003 зробити федеральний бюджет Аргентини збалансованим. Результати, в принципі, видно на графіку.

2000 рік. ВВП замість прогнозованого зростання падає вже на 6% (сюрприз?), інфляція поки практично на нулі. Ставки облігацій сягають 16%, але інституційні позичальники — Світовий банк, уряд США та МВФ — дають гроші під далеко менші ставки. МВФ, до речі, поки досить задоволений зусиллями Аргентини.

Цитуючи самого себе:

2001 рік. Майже 20% безробітних — колапс економіки. Близько 20% виборців здають пусті чи попсовані бюлетені — колапс політики. Коло 40% ставки державного боргу і обмежений доступ до банківських рахунків — але уряд ще тримався.
МВФ залишає Аргентину сам-на-сам з кризою, а ставка піднімається до 48%.
Ой. Громадські заворушення, протести і відверті бунти.
Ой! Уряд і президент складають повноваження (останньому приходиться втікати з будівлі адміністрації вертольотом, гостросюжетно і якось по-українськи).

Ну і все, кінець історії. Перше, що зробив новий президент в грудні 2001-січні 2002 — оголосив дефолт і девальвував валюту. Все.

В 2003 статистика вже зафіксувала зростання ВВП. В 2005-2006 Аргентина щедро розплатилася з МВФ і провела першу хвилю реструктуризації. В 2010 вона закінчила реструктуризацію і змогла зітхнути з полегшенням.

Фонди-стерв’ятники і теперішній дивний кредитний статус Аргентини в цій історії — як вишенька на торті.

Греція і Grexit

Прямо зараз, поки я пишу цю статтю, твориться нова історія Греції. Що ж, надіємося, я встигну до того, як вона з’явиться на полицях книгарень.

Gr-enters

Все почалося досить просто. 

З початку 1980х Греція входить в Європейське співтовариство, а потім і у Європейський Союз. В загальному, грекам сподобалось бути частиною об’єднаної Європи і, як тільки вони з’явилися, Греція захотіла приєднатися до Європейського економічного і монетарного союзу і єврозони.

Відповідно до умов Маастрихтського договору, для вступу до єврозони країна повинна дотриматися 5 критеріїв:

1. Низька інфляція. Поріг — середнє значення серед трьох "порівняльних" — найменш інфляційних країн єврозони, вони будуть використовуватися і у критерії №5 — плюс 1,5%. Україна, наприклад, в нормальні часи — не 2013! — до цього не підходила і близько. Китай, втім, теж.
2. Дефіцит бюджету < 3% і цим все сказано. Насправді, станом на  2014 "середня" країна єврозони ледве дотримується цього стандарту з дефіцитом близько 2,5% — а Ірландія, Іспанія, Португалія, Словенія та Франція не задовольняють його зовсім. Печально.
3. Державний борг до ВВП не перевищує 60%. Насправді, за сучасної ситуації це теж дуже-дуже небагато — більшість країн єврозони зараз явно порушують цей стандарт.
4. Стабільна валюта, без девальвацій чи якихось напружень протягом двох років.
5. Ставка державного боргу — не вище, ніж для тих самих 3 країн плюс 2%. На даний момент єдиним "викидом" серед європейських ставок є та ж сама Греція, але зовсім недавно були часи, коли ставки були надто високими серед більшості південноєвропейських країн.

Тепер, озброєні знаннями про "велике падіння" 2008-го, Грецію і боргову паніку у Європі, ми чудово розуміємо всю наївність цих стандартів. На той момент, втім, здавалося, що їх достатньо.

У Греції вийшло задовольнити всі критерії вже у 2000, хоч і з невеликим скандалом: коли трохи пізніше перерахували дані за новою методологією ESA95 і з’ясували, що насправді дефіцит-1999 був майже на піввідсотка вищим за граничну межу. Облік — складна штука. Таке буває і зовсім несхоже на демонстративну підтасовку.

Демонстративна підтасовка почалася трохи пізніше.

Gr-develops

Крім маастрихтських критеріїв для країн, що вступають до EMU, є ще й набір пізніших критеріїв, введених у Пакті про стабільність і зростання 1997 року.

З досить очевидних причин — інфляційний критерій і валютна стабільність для країни, яка вже відмовилася від власної валюти? — з 5 критеріїв маастрихту лишаються тільки два. Куди дівається ставка державного боргу?

1. Дефіцит до ВВП < 3%.
2. Борг до ВВП < 60%, а якщо більше — скорочується.

Останнім часом і ці критерії порушують практично всі (дані за 2012), але в 2001 до них ставилися трохи серйозніше. Не можна забувати і про можливі фінансові санкції за їх недотримання.

У свою чергу, з 2001 у Грецію почали вкладати тонни і тонни грошей: капітал шукає, де вища дохідність за того ж самого рівня ризиків. А офіційний прийом Греції у єврозону став таким собі запевненням "середньоєвропейські ризики" (Standard & Poors, до речі, дало Греції рейтинг A+ в 2003)... які супроводжувалися високою дохідністю, надлишком можливостей для інвестування, готовністю греків продавати все, що погано лежить, і позичати все більше і більше грошей. 

З 2005 по 2009, ще до початку офіційної грецької боргової кризи, Греція утримувала дефіцит поточного балансу майже в 12%. При відсутньому власному центральному банку і його резервах це означає, що практично всі ці гроші у Грецію заходили як позички та інвестиції. Для порівняння — в Україні в той же період середній дефіцит поточного балансу становив всього-то 2,2%, а в "пекельному" з точки зору запозичень 2013, від наслідків якого ми досі не оговталися — "цілих" 9%, частина яких компенсувалася майже повним вичерпанням резервів НБУ. 

Звісно, у Греції у часи надлишку грошей все було досить весело: зростання економіки, популізм, корупція, уникнення оподаткування, бульбашки в банківській сфері й нерухомості.

І, звісно, бульбашки в державному секторі. Як грецькі — популістичні — уряди могли стриматися і не позичати, скільки вийде?

Якщо вірити Вікіпедії, NYTimes і старій-старій статті від Risk, вже на самому початку, в 2001-2002, для того, щоб не порушувати маастрихтські критерії, греки почали легальними способами занижувати офіційні цифри державної заборгованості.

Так, відповідно до ESA95 в суму боргу не входять деривативи. Що це означало для Греції? Якщо гарненько приплатити Goldman Sachs, можна оформити валютний своп на борги вартістю порядка 10 мільярдів баксів в японській єні і американському долларі — і не відображати цей цінний папір у загальних зобов’язаннях.

Безпосередні цілі і точні обсяги невідомі, як і конкретні деталі угоди — тут цілком працює банківська таємниця. Стаття підказує, що це робилося не для заниження розміру дефіциту, який тоді з запасом задовольняв всі критерії — а для заниження розміру боргу. 

Кажуть, угода 2001-го обійшлася Греції в 200-300 мільйонів доларів — але, попри цю ціну чи моральну сторону проблеми, вона була цілком припустимою з юридичної точки зору.

Gr-crashes

Вже у 2009 про ту угоду — і подібні їй, які укладали інші європейські країни — заговорили всі. Виявилося, всі, кому хотілося, обходили критерії Пакту про стабільність і зростання — ті ж греки занижували рівень дефіцитів мало не вдвічі.
Але, в принципі, було вже трохи пізно.

Глобальна криза боляче вдарила не лише по Греції — досить рівномірно постраждав весь світ. Фактично, якщо глянути на мапу зростання європейських країн у 2009, її зачепило цілком середньостатистично — менше за Італію, Ірландую чи навіть Німеччину.

В Греції обвалилася добряче розігріта бульбашка нерухомості, сильно постраждали банки і населення. Звісно, це призвело до падіння ВВП і скорочення доходної частини бюджету — а видатки, навпаки, необхідно було збільшувати. Тільки це стосувалося всіх європейських країн — і не покалічило їх так, як Грецію.

Але! Ще до пам’ятного 2008-го в Греції вже була купа боргу. Який — сюрприз! — навіть в кризових умовах приходиться обслуговувати.

Це має бути чудово видно на графіку державного боргу (дані Світового банку, після 2012 — Євростату; в 2012 вони приблизно порівнянні) й ВВП Греції зліва. 

Примітка для графіку. якщо хтось хоче погортати вгору і порівняти з Аргентиною, попереджаю: по-перше, тут йдеться лише про державний борг на противагу загальному; по-друге, тут йдеться і про зовнішній, і про внутрішній борг. Якщо врахувати обидва фактори, хоч якось порівняти Грецію і Аргентину на основі чудових і надійних даних Світового банку не вийде — їх просто нема. Коли ж врахувати специфіку, я б сказав, що Греція вляпалася трохи більше, але це компенсувалося в рази нижчими ставками.

В результаті кризи виріс дефіцит бюджету — до 7% ВВП в 2008 і 12% в 2009 (потім його ще кілька разів переглянули, поки не вийшло 15,7%). Ця нестача повною мірою додалася до вже і так немаленької заборгованості.

Співвідношення боргу до ВВП виросло з уже й так паскудного рівня в 2006-2008 до просто катастрофічних 130-140% в 2009. Мало того, всім раптом стало зрозуміло, що сама Греція з цього болота не вилізе.

І, звісно, її всіма силами почали витягати. 

Gr-bailouts

...на зорі існування ЕВДГ, в 2012, коли грецька криза вже почалася, але до нинішнього етапу їй було ще дуже-дуже далеко, я трохи (насправді, мало й наївно) писав про боргові кризи і давав як мінімум частину основної термінології.

По-перше, чому борг до ВВП — єдиний суттєвий показник.

Доходи держави в будь-якому випадку пропорційні ВВП і взагалі досить погано керуються державою — оподаткування не вміє діяти на замовлення. Заперечено Міндоходів України.

Витрати, в свою чергу, досить просто збільшувати чи зменшувати — але вони в будь-якому випадку танцюють навколо доходів. Вся сума, на яку витрати перевищують доходи, йде в дефіцит і фінансується за рахунок випуску нового боргу.

Частину витрат бюджету завжди складає "обслуговування боргу" — ті гроші, які держава видає позичальникам кожного року, щоб вони продовжували ним володіти. Очевидно, ця сума прямо залежить від середньозваженої ставки загальної заборгованості і її розміру.

По-друге, як працює рефінансування, і як в держави виходить постійно платити відсотки за боргом, ніколи-ніколи його не повертаючи.

По-третє, що може зробити держава з борговою кризою, щоб хоча б на якийсь час її ця проблема не хвилювала. 

Повертаючись до проблем Греції...

Що зі списку можливих заходів вона могла б застосувати?

1. Операції Центрального Банку. У Греції поки що нема свого центрального банку, на який може тиснути грецький уряд, а Європейський центральний банк досить обмежений в своїх діях демократією і поточною політичною ситуацією.
2. Фінансування за рахунок емісії. Мало чим відрізняється від попереднього варіанту, але технічно практично неможливе: Європа в цілому і Німеччина окремо не готова ризикнути отримати величезну інфляцію просто для того, щоб Греція не дефолтнула.
3. Гарантування боргу ЦБ. Насправді, хоч офіційно такого не сталося, цей варіант досить сильно стосується ситуації, яка склалася протягом 2009-2012 — всі вважали, що як тільки все зовсім зіпсується, ЄЦБ відразу допоможе.
4. "Урізання бюджету". Отут у Греції були усі можливості й шанси. І їх, власне, використали. Навіть занадто.

Отже, початок 2010го. 

Офіційна Греція відчуває, що у неї на горизонті — катастрофічні проблеми: такими темпами вже за кілька років обслуговування її боргу навіть за порівняно низької ставки фінансування у 4-5% вимагатиме більше грошей, ніж є в видатковій частині бюджету. А тоді — однозначно дефолт.

Рейтингові агентства як завжди були раді повідомити публіку про очевидні речі і різко опустили суверенні рейтинги — до рівня, коли жоден нормальний інституційний інвестор не зможе тримати грецькі облігації в портфелі. Так, ще в жовтні 2009 рейтинг Греції не передбачав можливості дефолту (Fitch розумнички, встигли його опустити на два місяці раніше за конкурентів), а вже в березні-квітні 2010-го він застряг на межі інвестиційного.

Вже в травні Європейський центральний банк, Європейська комісія і МВФ — пізніше їх називати "Troika" — були готові допомогти Греції з її неплатоспроможністю.

Для чого це їм? Все досить просто.

Європейська комісія — в принципі дружній до Греції орган, особливо на той момент. Але про  загальноєвропейську стабільність він турбується набагато більше. 

Європейський центральний банк лише трішки симпатизує Греції, але дуже переживає за банківську систему Європи і її монетарну стабільність. 

МВФ в принципі плювати на Грецію (чи на Україну... сюрприз?), але його публічна місія полягає в підтримці міжнародної фінансової стабільності. В тому числі це передбачає існування грецької банківської системи.

Дефолт Греції в першу чергу вдарив би по її кредиторах — і лише в другу по самій Греції: Аргентина, хай і мала більше інструментів через наявність власної валюти, справилася з кризою вже за 2-3 роки при сумніших стартових умовах. 

Кредитори Греції через географічну близькість, фінансову інтеграцію і одну валюту — в основному у самій Європі, в банківських установах Німеччини та Франції. Зрозуміло, чому Трійка не могла не допомогти?

А от як вони це зробили — зовсім інше питання.

За безпрецедентних 110 мільярдів євро позики Трійка захотіла від Греції теж немало: 2 травня 2010 року МВФ (він обіцяє 30 мільярдів євро) пише про:

• Урізання дефіциту до 3% (нагадую, це з 15% за підсумком 2009го).
• Скорочення видатків на 5% ВВП за рахунок замороження зарплат і пенсій та відмову від святкових премій.
• Збільшення дохідної частини бюджету на 4% ВВП (підвищення ПДВ, податків на розкіш, алкоголь та тютюн).
• Покращення системи адміністрування податків і контролю над державними видатками.
• Створення незалежного від держави Фонду стабільності для підтримки банків.
• Пенсійну реформу і скорочення державної підтримки населення.
• Скорочення військових витрат.
• Структурні реформи. 

Отакий-от страшненький списочок реформ. Дуже схожий на той, який вже не подіяв в Аргентині.

Населення відреагувало негарно: 3 людини загинули в безпрецедентних демонстраціях 5 травня. Грецький парламент, втім, погодився на цю пропозицію.

В липні 2010, рівно 5 років тому, десятирічні облігації Греції торгувалися під 10% річних — що означає при тодішніх рівнях державного боргу, спрощено, порядка 40 мільярдів доларів витрат на обслуговування боргу щороку. 

Зважаючи на те, що таких сум в Грецїі ніколи не було, кожного разу вони стояли перед вибором — приймати пропозицію Трійки або оголошувати дефолт.

Кожен чесний грецький уряд протягом 2010-2014 максимально відтягував і саботував виконання вимог Трійки, але незмінно погоджувався на її вимоги.

Єдиний раз, коли ця політика дала хоч частину очікуваних результатів — на самому початку, у 2010-2011. Тоді економіка Греції падала трохи повільніше, ніж борги держави. Далі можливості безболісно зекономити вичерпалися, а платежі по боргу почали різко зростати.

На початку 2012 ставки сягнули 37%.
Коли навіть далеким від Греції людям стало ясно, що чуда не сталося і бюджетна економія разом зі структурними реформами не змогли стабілізувати економіку, а боргові платежі скоро вичерпають останні ресурси греків, Трійка погодилася надати другу позику — додаткових 130 мільярдів євро (потім МВФ додав ще близько 8) в обмін на нові заходи економії і реструктуризацію боргу. В кінці 2012 почався перший її раунд. 

Як і очікувалося, з часом ситуація похмуро стабілізувалася — але всіх проблеми це не вирішило. 

Дефіцит до 2014 знизився: кажуть, греки в 2013-2014 навіть мали профіцит бюджету, якщо не враховувати платежі Греції по боргу (т.з. primary surplus). Варуфакіс, втім, каже, що надлишок в 2013 — махінація. Дані кінця 2014 підказують, що і у 2014 все не було так просто: перед виборами в кінці року різко обвалилися податкові надходження і "профіцит" вийшов ледве-ледве. 

Реальний ВВП у 2014 теж ніби виріс — на 0,8% порівняно з 2013, але навіть якщо це дійсно надійні дані і їх не погіршать пізніше, це поки не схоже на стабільний ріст.
Безробіття стабілізувалося на 25-27%.

Зважаючи на порівняно невеликий дефіцит бюджету і зростання ВВП борг до ВВП майже стабілізувався — виріс за рік всього на 2 процентних пункти з 175% ВВП в 2013 до 177% в 2014.

Ставка тої ж "звичайної" 10-річної облігації на початку 2015 становила всього 9%. 

До рівня 2009го всім цим показникам далеко — але ситуація після 5 років кризи, здається, дійсно перестала погіршуватися.

Теорія: чому ліки виявилися отрутою?

Дещо про причини невдачі пропозицій Трійки я вже, в принципі, писав. 

Домінантні в 2009-2010 дослідження показували, що кейнсіанські мультиплікатори не перевищують навіть 0,5.
В цих умовах підвищення державних витрат на певну суму супроводжується лише половинним підвищенням ВВП. Звісно, підвищення ВВП викликає збільшення доходів бюджету — але в такому випадку воно зовсім невелике і аж ніяк не компенсує збільшення видатків. В сумі — збільшення дефіциту, суми державного боргу і співвідношення боргу до ВВП.

Тепер безсовісно поспекулюємо на тему мультиплікаторів.
Візьмемо приблизну реконструкцію грецької економіки 2009-го року як основу. Це наші 100% ВВП, від яких ми далі будемо відштовхуватися. Державні видатки в економіці тягнуть на 51%, дефіцит — 15%. Доходи бюджету — 36% ВВП: проста арифметика. Дані Світового банку кажуть, що державний борг до ВВП вже тоді становив 133% — теж приймемо це число.

Тепер уявимо собі гіпотетичну Грецію, яка на рік раніше почала урізання дефіциту бюджету на помірні 10% від ВВП — і вже в кінці 2009 могла заміряти наслідки.
Ми віримо, що незалежно від ВВП державні доходи завжди дорівнюють 36% від нього.

	2009	2009C	2009M	2009К	2009K+
Мультиплікатор	?	0	0,5	0,9	1,7
Зміна видатків	-	-10	-10	-10	-10
ВВП	100	100	95	91	83
Доходи бюджету	36	36	34,2	32,76	29,88
Видатки	51	41	41	41	41
Дефіцит	15	5	6,8	8,24	11,12
Борг	133	123	124,8	126,24	129,12
Борг/ВВП	133%	123%	131%	139%	156%

Нас цікавить єдиний показник в кінці — співвідношення боргу до ВВП.

Якщо мультиплікатор чітко дорівнює нулеві, будь-яка фіскальна консолідація в кінці-кінців призводить до покращення боргової ситуації. Чудово!
Якщо припустити, що мультиплікатор дорівнює 0,5 — це могли бути найбільш песимістичні оцінки Трійки в 2009-10, ситуація покращується з голосним скрипом: ВВП падає, але борг знижується швидше. Болюча, але корисна політика.

Якщо ж повірити кейнсіанцям і припустити вплив державних витрат на ВВП на рівні 0,9-1,7... але хто ж вірить кейнсіанцям, особливо після 2008 (сарказм)? Тоді виходить сумно: борг падає, але ВВП обвалюється ще швидше — і співвідношення боргу до ВВП погіршується катастрофічно.

До речі, вам цікаво, звідки я взяв не дуже круглі числа 0,9-1,7? Все просто, це офіційні оцінки МВФ: восени 2012 він визнав, що попередні оцінки впливу фіскальної політики були явно неправильні і видав такі попередні значення мультиплікаторів.
Отут я розраховую трохи менш іграшкову ситуацію навколо "гіпотетичної" Іспанії.

В підсумку — урізання державних видатків, якого так домагалася Трійка, виявилося шкідливим для "основного показника", співвідношення боргу до ВВП. Помилкова політика раз за разом, рік за роком, і навіть зараз, у 2014.

Пол Кругман, до речі, показує зовсім нові подібні розрахунки — і додає ще фактор інфляції, через який все стає тільки однозначніше.

Отака от фігня, малята.

Gr-vote

Зараз у Греції — черговий вирішальний момент.

Греція знову на межі дефолту.
Кредитори пропонують ще одну позику зі звичайними умовами — вищі податки, нові скорочення бюджету, структурні реформи, урізання пенсійної сфери.
Європа чесно вважає себе дуже щедрою, а греків — невдячними гадами. Наскільки це виправдано? В принципі, я погоджуюся з Саймоном Рен-Люісом: які б ліниві чи корумповані не були греки — якби їх дефолт стався ще у 2009, для Греції все пройшло б набагато краще.

Стігліц наголошує на поганому прикладі для інших європейських країн.
Сакс нагадує, що не варто заганяти цілі країни в глухий кут.
Рогофф підказує, що греки навіть зараз беруть в Європи куди більше, ніж віддають (насправді дивно: при таких платежах і сучасних ставках більшість боргу повинна бути внутрішньою).

У нинішньої ситуації є дві великих відмінності порівняно з 2010 чи 2012.
По-перше, зараз у Греції нова влада в особі опозиційної до того партії Syriza, готова використати всю переговорну силу власної відчайдушності.
Прем’єр Алексіс Ципрас і Міністр фінансів Яніс Варуфакіс (до речі, дуже розумний дядько, хоч тепер і політик — я його більше пам’ятаю за неринкові фірми і роботу на Valve) абсолютно не в захваті від пропозицій Трійки: вони не хочуть виходити з єврозони і готові погодитися на реформи, але вимагають реструктуризації.
На відміну від керівників 2010 чи 2012го, уряд Ципраса — популісти! — готовий запитати населення і оголосив референдум, хоч при цьому і тисне на виборців. Самі Ципрас і Варуфакіс рекомендують голосувати "ні" запропонованим Трійкою умовам — і якщо населення на референдумі проголосує "за" безумовну співпрацю, їх кар’єрі приходить кінець.

В результаті населення влаштувало штурм банків і банкоматів, а Європейський центральний не надав потрібну ліквідність. Уряд ввів капітальні обмеження і призупинив діяльність банківської системи. Здається, Варуфакісу і самому дивно це робити посередині єврозони.

Насправді, грецький уряд досить обгрунтовано вважає, що Греції просто необхідна реструктуризація: без неї греки не зможуть стабілізувати рівень боргу і рано чи трохи пізніше приречені на дефолт. Ціна вибору "трохи пізніше" замість "рано" вже в принципі була продемонстрована протягом 2010-2014: довга криза, безробіття, падіння ВВП.

По-друге, зараз Європа трохи захищеніша від ризику: зараз існує офіційний "кредитор найвищої інстанції". З 2012 працює система OMT, потенційно необмежених інтервенцій Європейського центрального банку — яка може обмежити катастрофічні наслідки незалежно від остаточних результатів голосування. Фактично ця програма означає, що ЄЦБ буде купувати цінні папери постраждалих країн аж до стабілізації ситуації за виконання цілого набору умов з їх боку — зокрема, крім формальних критеріїв необхідне рішення самого ЄЦБ про "distressed", "проблемні" ставки.
Поки що ОМТ не застосовувався жодного разу — але сама його наявність, імовірно, зупинила кризу 2012го. Якою мірою ОМТ подіє, якщо в ньому дійсно виникне потреба? Ніхто не може сказати точно.

В сумі обидві сторони відчувають свою силу і грають м’язами: європейці обгрунтовано впевнені, що їм без греків буде легше, ніж грекам без Європи; Греція виправдано ж сприймає пропозицію Трійки як довгу загибель у страшних муках замість просто смерті.
Що далі?

Grexit?

Деякі європейські політики багато лякали греків, що "ні" як результат референдуму стане їх квитком на вихід з єврозони. 

За підсумком підрахунку 46% голосів греки з розрахунку 69/31 проголосували "проти" умов Трійки. 

Колонка на VoxUkraine за авторством Юрія Городніченка та поки гірше мені відомого Олега Коренька з дуже якісним аналізом ситуації — почитайте! — пропонувала 4 варіанти:

1. Дефолт + Grexit.
2. Дефолт без виходу з єврозони.
3. Прийняття пропозиції Трійки (голосування "за").
4. Трійка погоджується на реструктуризацію.

В варіанти №1 та №4 автори не вірять: це надто радикально. Греки так просто не погодяться на вихід з єврозони, а керівництво Європи не готове йти назустріч Греції через побоювання подібного розвитку подій в інших, більших європейських країнах.

Тепер став неможливим також варіант 3: після настільки переконливих результатів референдуму Ципрас і його уряд просто не можуть погодитися на умови Трійки — народ не зрозуміє.

Я погоджуюся з авторами, що дефолт Греції без її виходу з зони євро — одночасно найпомірніший і найгірший для греків сценарій. Висока мобільність фінансів в ЄС означає різкий відтік капіталу, відсутність власного центрального банку — неможливість досягти рівноваги платіжного балансу з допомогою девальвації, сумнівний первинний профіцит в умовах поглиблення кризи стане дефіцитом і примусить уряд шукати альтернативних шляхів дофінансування.

Одним словом, навіть якщо греки повністю забудуть про свій гігантський борг, легкого життя їм це не принесе — як мінімум перших кілька років.

І це навіть якщо не зважати, що вже сьогодні можуть закінчитися гроші в банкоматах, банки втратять останню ліквідність вже за години після відкриття, а уряду прийдеться перевіряти, чи є у них омріяний первинний профіцит за умови банківської кризи вже до кінця тижня. Криза конкретно зараз, якщо тільки Європа дуже швидко не передумає.

Тим часом Меркель скоро зустрінеться з Олландом, прес-реліз Європейської комісії видає неготовність: "завтра розберемося, в вівторок поговоримо", Президент Європарламенту втрапив в пастку власних погроз і помірно песимістичний, Президент Єврогрупи прямо говорить про помилки і скрутні часи для греків. 

Варуфакіс радіє через демократичне, проєвропейське "ні".
Тайлер Ковен зауважує, що голосування означає безпрецедентну бюджетну економію прямо зараз — і не припускає при цьому жодного кроку назустріч з європейської сторони.

Кругман зауважує, що від результатів референдуму виграла об’єднана Європа: куди гірше було б, якби європейським політикам вдалося залякати і затероризувати греків аж до "так".

Ципрас чекає нових конструктивних переговорів і говорить про реструктуризацію.

Ми всі знаємо, що не буває простих рішень. Зате бувають чесні рішення. Бувають життєдатні рішення. 

Чесно кажучи, я з усіх сил вболіваю за Ципраса, єврозону і надіюся на помірну реструктуризацію.

Довіра й Україна (і протести)

Якщо хтось не читав попередньої статті про Нешеву рівновагу й довіру, прочитайте.

Насправді, в Україні...

...багато-багато довіри: більше, ніж в Польщі, більше, ніж в Грузії чи Молдові, більше, ніж в Росії чи будь-якій іншій пострадянській країні.

Більше, ніж в Франції чи Іспанії.

Українці довіряють своїм співвітчизникам. Якщо вірити даним світового опитування про цінності, майже 30% респондентів в Україні вважають, що людям можна довіряти.

Ми — чудова (і дуже з цього горда) виділена темним смужечка трохи лівіше за середнє. А ще для розуміння перспективи корисно знати, що я обрізав здоровенний шматок списку від Сербії і аж до Руанди (неповних 5%).

Отже, згадуючи попередню статтю — дуже добре, що ми, українці, так сильно довіряємо один одному: інакше і так "не особливо гарний" економічний розвиток країни був би ще гіршим. Куди вже далі?

Кому ми віримо?

Згадуючи ту ж саму статтю пані Сологуб на VoxUkraine, можна показати ще один чудовий графік: 

Кожна точка — різниця між відсотком людей, які довіряють тій чи іншій групі, та відсотком тих, що їй не довіряють (все за результатом опитування).
30% на користь співгромадян означає насправді навіть вищий рівень довіри, ніж в міжнародному опитуванні трохи раніше.
-60% до правової системи чи Кабміну означає ДУЖЕ малу частку людей, які їм довіряють.

Не знаю, як вам, а мені видно кілька цікавих тенденцій:

1. Рівень довіри до інституцій сильно росте після виборів: Кучму перевибирали в кінці 1999, Помаранчева революція плідно закінчилася на початку 2005, в 2010 вибрали Януковича... перипетій 2014 тут не видно, але можна чекати ще одного піку громадської довіри до Президента і Уряду. До цього моменту всі такі піки були дуже короткими: влада ніколи не виправдовує кредит довіри. Сумно.
2. Довіра до співгромадян росте під час революцій: в 2004-2005 ми перейшли на відверто новий її рівень. Головне, інші українці не розчаровують відразу після виборів: довіра до громадян не обвалюється так різко, як довіра до влади. Так само стабільно українці вірять ЗМІ.
3. Найменше українці довіряють правовій системі чи місцевій владі — тим інститутам, з роботою яких насправді ми стикаємося найчастіше. 

Головний факт — українці довіряють один одному і не довіряють ніякій владі. Буквально один раз за десятиліття українці здебільшого довіряли президенту чи уряду. І жодного разу — неурядовим організаціям, місцевій владі чи правоохоронцям. І це дуже-дуже сумно.

Можна думати, що все змінилося за минулий рік, але ні: інститут соціології не вивішує дані у вільному доступі, зате має чудову бігаючу стрічку згори (на правах антиреклами). Українці досі так само мало довіряють міліції та судам, але вірять в сім’ю, церкву й армію. Пасторальненько.

Веселі і не дуже наслідки для України

Що це означає для розвитку української економіки?

Згадаємо одне маленьке речення з тої ж самої попередньої статті:

Ще одне дослідження показує, що основними каналами впливу довіри (імовірно) є рівень законності, освіти та інвестування. Причому саме в такому порядку. 

Довіра не може діяти магічно (бух! і у нас ВВП на рівні Норвегії) — вона діє через кілька більш безпосередніх чинників. Довіра між людьми дає можливість будувати більш якісну владну систему, довіра спонукає вкладати свій час (і гроші) в освіту, довіра заохочує інвестиції.

Освіта

Освіта в Україні відверто непогана: Бронвін Холл (так, як часом буває, журналісти у Правді налажали навіть з іменем — пруф!) не просто так казала, що "поки доходи населення будуть низькими, а освіта високою, імміграція еміграція буде тривати" (російська версія і помилки — "Економічної правди", правки і переклад — мої). 

З часом, до речі, мені все більш подобається Берклі: у них ще є (неперевершений апостол кейнсіанства і ліберальної політики) Бред Делонг і Юрій Городніченко. І не тільки. Дуже-дуже дивно, що в них виходить не вибухати від надмірної концентрації геніальності. 

Україна, на чіткому 30-му місці за рівнем освіти (хоч позиція трохи переоцінена через методологію), займає почесне місце №83 в рейтингу людського розвитку. Добре, що ми хоч про ВВП не говоримо, бо можна відразу ж починати плакати.

Індекс освіти вимірюється лише на основі довжини освіти, тому може здаватися не дуже репрезентативним. Нехай: інші оцінки — якийсь незрозумілий індекс знання англійської, наприклад — теж оцюють Україну набагато оптимістичніше, ніж рейтинг людського розвитку чи, тим більше, якісь економічні порівняння. Наприклад, наші сусіди зліва й справа у цьому списку Коста-Ріка (№68 в рейтингу HDI) і Йорданія (№77) мають втричі і майже вдвічі вищий ВВП на душу населення. 

Коротко: в Україні чудова освіта, але це нам поки не дуже допомагає.

Інвестиції

З інвестиціями  ситуація в принципі непроста. З одного боку, ортодоксальні теорії стверджують щось на зразок "інвестиції — це добре", "слід заохочувати найменш розвинуті країни більше інвестувати", і це не звучить по-дурному. З іншого, рівень (фізичних) інвестицій в Україні мало чим відрізняється від США чи Великобританії, а результати... Насправді, оптимальний рівень інвестицій залежить від того, в якому напрямку розвивається країна.

Верховенство права та інші інституції

Єдиний напрям, де наші рейтинги такі ж паскудні, як і економічний рівень — якість інституцій.

Верховенство закону (чи права) або Rule of Law — останній процитований канал впливу суспільної довіри на економічний розвиток. Втім, цієї корисної штуки у нас ніколи не було, як показують дані Світового банку і його ж інтерактивна мапа зліва: щоб побачити яскравіший за Україну червоний, прийшлось включити половину Африки.

Всі інші індекси в Україні такі ж сумні: і "свобода слова й публічність", і "ефективність уряду", і "якість законодавства". 

А ще є рейтинг "політична стабільність і відсутність насильства/тероризму" — з ним у нас цього року зовсім сумно.

Отже, цілком не дивно, що в Україні не довіряють владі: у нас вона традиційно погана. З іншого боку, вибудовувати ефективні нові інституції в умовах тотальної і принципової до них недовіри з боку громадян абсолютно неможливо. Негативний відбір в усіх його проявах: поганий імідж прямо рекомендує "гадам" намагатися пролізти у політику й державний апарат, а замість чесних і відкритих в таких умовах процвітають популісти й корупціонери. 

Коротке резюме: якщо нічого не зміниться, нам капець.

Альтруїзм, заворушення і наші перспективи

Тепер відволічемося на мить і подумаємо, як люди влаштовують масові протести.

Можна згадати якийсь з Майданів. Чи Лондон — у Кройдоні я якось бачив залишене з тих часів згарище. Можливо, цю статтю навіть читатиме хтось, кому ближча Молдова.  

Або Балтимор. Відразу раджу глянути на розлючену, але досить цікаву статтю про протести, економічну оптимальність і саморуйнівне альтруїстичне покарання. Мотив дуже знайомий кожному українцю.

Те, що люди у натовпі роблять різні агресивні дурниці, коли незадоволені — не нова ідея. Те, що таким чином люди карають "незгодних" і "зрадників" — теж. Футбольні фанати, наприклад, можуть з задоволенням карати абсолютно все, що їм під руку трапиться.
З точки зору економіки, протести — явна помилка. В їх результаті, тим більше якщо додати насильство й зброю, страждають всі: самі протестуючі, поліцейські (можливо, оплата понаднормової роботи робить їх страждання не такими страшними; а може й ні), треті особи, інфраструктура і господарство.

З точки зору теорії ігор? Якщо кожного разу, коли підлий Вася з минулої статті вас обманюватиме, ви розбиватимете обличчя йому і ще півдесятку інших сусідів — дуже скоро "умови гри" зміняться: наприклад, жителі району скинуться і компенсують Васі всі незручності, поки він буде поводитися "правильно". Або когось просто посадять до в’язниці. 
Якщо робити це достатньо активно кожного разу, коли хтось поводиться "неправильно", можна встановити правила гри так, щоб всі-всі-всі поводилися альтруїстично. Як показує практика, карати порушників (і все навколо) або влаштовувати істерики, якщо нас щось не влаштовує — виграшна еволюційна стратегія. 

А тепер повернемося до питання довіри. 

Уявімо ситуацію, коли дійсно "наболіло" — у людей є всі причини протестувати. Але чи здатні вони на це...
...якщо не можуть довіряти ні владі, ні співгромадянам — як у Радянському Союзі, наприклад, чи будь-якій іншій успішно тоталітарній державі. Чи готові вони вийти на вулиці? Ні: якщо в будь-якому натовпі кожен третій — "стукач", вже найближчої ночі всіх учасників стихійного мітингу доставить до нового місця тимчасового проживання дружній фургончик НКВД чи його аналог.

...довіряють владі, але не можуть довіряти своїм співвітчизникам. Ні, заворушень теж не буде: якщо їм щось не подобається, такі "законопослушні індивідуалісти" використають державні інституції: напишуть скаргу чи подадуть до суду. Можливо, це навіть закінчиться приїздом до неприємного сусіда мило розфарбованого фургончика.

...довіряють і владі, і співгромадянам. Ні: "цивілізовані люди" не будуть заважати дорожньому руху, жертвувати робочим часом чи кидати в поліцейських скляними пляшками. Вони напишуть петицію, зберуть підписи і очікуватимуть наслідків через розумний термін. 

Я думаю, вже очевидно, до чого я веду: якщо люди довіряють один одному і одночасно не довіряють владним структурам — варто чекати заворушень. Чи перевороту. Чи революції.

Взагалі, графік недовіри до інституцій і протести в Балтиморі у моїй свідомості поєдналися дуже навіть органічно: ясно, що жителі містечка довіряють один одному проти поліцейських.
Я вже тоді багато думав про довіру, а у статті, на яку я щойно посилався, згадано дилему в’язня? А можливо, ця думка з’явилася через цю дивну маленьку описку:

Altrustic punishment is not tactical, it is emotional, and it is sometimes but not always functional. (курсив — авторський, підкреслення — моє власне)

Пропущена "і" у слові altruistic. Trust. Довіра.
Для того, щоб десь почали роздавати "альтруїстичне покарання" (або стався великий Майдан чи навіть маленький "майданчик"), потрібний безпрецедентний рівень довіри до інших учасників — і така ж сильна недовіра до людей, які так чи інакше опинилися по протилежний бік барикад.
Все, як у нас. 

Коли людей об’єднує велика довіра і спільне нещастя: ображених через програш улюбленої команди футбольних фанатів, обурених діями поліції жителів одного міста (невеликого, до речі: навіть у рідному мені Львові людей більше, ніж у цьому їх Балтиморі) чи... просто загнаних в глухий кут українців — вони можуть об’єднатися, наробити безліч дурниць і, можливо, навіть змінити щось на краще.

Замість епілогу. "№3"

Тепер кожного разу, коли я чую словосполучення "третій майдан", мені стає злегка лячно: проблема не ззовні (не паскудні зарплати, дорогий долар чи повільна війна на сході), вона — всередині, в потребі відчуття єдності і патологічній відсутності довіри до інституцій.

А ще варто пам’ятати, що протести — це не лише мирні й успішні образи Майдану чи "Flower Power", а й досить невдалий Балтимор, більше схожа за демографічними наслідками на кілька програних війн Французька революція чи нацистський Пивний путч. 

Шанси — десь 50/50. Двічі нам вже щастило.

Неш, неоптимальність і довіра

В житті кожної людини, тим паче економіста, інколи з’являється спокуса говорити про речі, яких вона не розуміє, якими не займається, в яких вона взагалі ні найменшою мірою не шарить.

Я досить непогано (поки сам себе не похвалиш, ніхто...) розумію фінанси, завжди досить плідно цікавився економічною політикою, з часом починаю тихенько розбиратися у міжнародній економіці. 

Я завжди уникав писати про політику — це не та річ, де я можу додати щось дійсно варте уваги. Можливо, в мене високі чи навіть завищені стандарти, і я абсолютно даремно уникав цієї теми. Можливо, це буде тотальна катастрофа і я просто згоратиму від сорому до самої смерті.
З такими оптимістичними думками я презентую новий цикл статей на політекономічні та політичні теми.

В першу чергу поговоримо про те, як економісти дивляться на політику.

Неш і в'язні

В деяких неординарних ситуаціях Нешева рівновага і дилема в'язня не має значення. Можливо, це надто проста чи не потрібна просунутим студентам концепція. Можливо, про неї варто говорити в рамках академічних курсів навіть менше, ніж це робиться зараз.
На таке я цілком погоджуюся — як тільки вступ в теорію ігор буде відкривати другий розділ КОЖНОГО підручника з економіки. Навіть для початкової школи. Навіть для першого класу. Для КОЖНОГО першого класу. Так, я підтримую базову економічну освіту для наймолодших.

Отже, що чудового зробив геніальний математик Джон Неш? Приніс "A Beautiful Mind"  чотири Оскари і купу (скептичної) радості всім, хто цей фільм бачив? Виграв у 1994 — з запізненням на півстоліття — третину премії Нобеля з економіки? (Це становить, парадоксально, рівно третину розміру премії св. Кругмана. Парадокс? Ні. Чому? Читайте далі!) Більше 50 років з непоганим успіхом бореться з власною шизофренією?

Все просто: колись, в давні 50-і він придумав підхід до пошуку стабільного рішення в теоретичних іграх. Простий, елегантний і без перебільшення універсальний метод: вибір гравців стає однозначним, якщо ніхто в односторонньому порядку не здатний покращити своє рішення. Складно? З прикладами стане простіше. Навпаки, надто очевидно? Що ж, вже не 50-і, а ми стоїмо на плечах велетнів і користуємося всіма перевагами ретроспекції...
Особливо цікавий цей метод зараз тим, що в так званій "дилемі в’язня" — і тематично, і географічно пов’язаній з самим Нешем — він показує, як цілком раціональна поведінка призводить до божевільно паскудних результатів.

Уявімо собі ситуацію: умовний я з моїм умовним сусідом Васею вирішуємо, наприклад, чи прибирати нам тротуар перед нашими будинками. Чи (як в хрестоматійному випадку) сидимо кожен у своїй в камері і думаємо, чи варто розказувати безжальній міліції про всі Васині грішки в надії отримати трошки менше (кийком по нирках і) строку у в'язниці. Чи думаємо, чи не побудувати б на пару з громадянським діячем Васею в Україні те знамените громадянське суспільство, якщо вже так сильно захотілося?

Ясно, що в кожному з цих випадків всім — і мені, і Васі — буде краще, якщо ми разом будемо "чемними хлопчиками": вдвох приберемо тротуар, розповімо міліціонерам про улюбленого сусіда лише хороше, а потім зробимо для неньки-України все найкраще.
Ясно, що якщо ми обоє будемо сидіти на дивані в надії, що махати віником буде хтось інший, здамо всі його справжні чи несправжні гріхи і продовжимо тихенько корупціонувати/корупціонуватися — нічого гарного не вийде.
Якщо ж підібрати працелюбного, чесного і відданого справі побудови громадянського суспільства сусіда Васю — ми можемо отримати майже ті самі результати за набагато менших зусиль. Те ж саме стосується ситуації, коли працелюбні, чесні й віддані самі ми — тільки в процесі протягування Васі (і себе) до чудового майбутнього ми заробимо не лише щастя, а й здоровенну грижу.

Це все дуже чітко виглядає в не зовсім класичній таблиці теорії ігор нижче.
Ліва сторона показує мої результати залежно від того, що стається. Права — Васі. Виділені жирним числа в кожній з частин - умовна щасливість кожного з нас (вимірюється в гіпотетичних, рафінованих і екологічно чистих одиницях радості).
Кожен результат, очевидно, є наслідком вибраних нами варіантів дій. Наприклад, якщо стається "я хороший"+"вася поганий", наші виграші — в клітинках на перетині: я отримую 1 радість, Вася — 4. Нечесно.

для мене	Вася поганий	Вася хороший		для Васі	Вася поганий	Вася хороший
Я поганий	2	4		Я обманюю	2	1
Я хороший	1	3		Я хороший	4	3

Тепер дуже уважно глянемо на таблицю: якщо нам пощастило і Вася — чудова людина/наївний ідіот, нам краще виявитися "поганим хлопцем": ми зекономимо купу зусиль з тим же самим прекрасним результатом або 4 одиниці чистої радості проти 3, якщо ми лишаємося хорошою людиною. Якщо ж Вася і сам ще той гад, знову ж таки нам — увага: як раціональній людині! — краще відповісти йому тою ж монетою, бути "поганим" і отримати 2 одиниці рафінованої радості на противагу 1, якщо будемо альтруїстом.

Ситуація виглядає так само і з точки зору нашого сусіда: йому за кожного можливого варіанту наших дій краще бути паскудою — і якщо він раціональний, Вася про це чудово знає.

Якщо ми візьмемо будь-який з можливих сценаріїв (і навіть "я хороший"+"Вася хороший") будь-хто з нас може його покращити для себе (і тільки для себе), вирішивши в односторонньому порядку бути поганцем. Очевидно, єдиний можливий варіант, щоб не було куди далі "покращувати" — якщо всі вже й так погані/зрадники/корупціонери. 

А тепер дуже уважно глянемо на числа: якщо ми обоє хороші, нам обом буде набагато краще (це наш "оптимум" за Парето, до речі), ніж якщо ми обоє — гади. При цьому ми обоє свідомо і раціонально вирішуємо бути гадами. Що цікаво, якраз цей сценарій і є Нешевою рівновагою. 

Виходить, дві людини можуть цілком раціонально вибирати найгірший для них обох варіант дій.

Парадоксально, правда?

Трохи більш детально про основи теорії ігор і концепцію рівноваги Неша можна почитати в найпопулярнішій на SSRN статті М. Джексона. Або завжди можна записатися на чудовий онлайн-курс Stanford University його ж авторства.
Disclaimer. Я його вже давно закінчив. І ні, це не реклама.

В'язні й довіра

Внесемо в гру вище одну єдину малесеньку зміну. Уявімо, що ми з Васею можемо довіряти один одному.

На перший погляд це не дуже багато, правда?

— Вася, якщо ти будеш гадом і не підеш у світле майбутнє, я розіб'ю тобі обличчя. (дійсно розіб'ю)

Розбите обличчя уособлює -0,5 одиниць чистого щастя. Вася заглядає в таблицю, виправляє "4" на "3,5" і бачить, що це все одно краще, ніж бути хорошим хлопцем і мати нещасних "3" радості. Потім він похмуро виправляє "2" на "1,5" і надіється, що я досить наївний ідіот.  

Я ж чудово бачу, що все дуже, дуже погано.

— Вася, якщо ти не вибереш разом зі мною хороше і світле, я теж буду гадом! (дійсно не виберу)

Вася ще раз заглядає в табличку і закреслює чудовий варіант, де я йду будувати добро й щастя, а він стає поганцем з розбитим обличчям. Він заглядує у мій бік таблички і бачить, що все досить сумно: якщо я не зовсім ідіот, я і після всіх цих обіцянок буду паскудою — а якщо так, йому самому краще теж бути гадом. 

Розбите обличчя, втім, і нещасних 1,5 одиниці щастя в сумі його все одно не надихають. Вася ще раз дивиться на циферки, зосереджується на омріяній "3" (лише тому, що омріяної "4" в його табличці вже нема) і чесно пропонує:

— Чува-а-ак, ти мені як бра-ат — куди ти, туди й я. (він серйозно буде робити те ж саме, що я)

Ми обидва ретельно викреслюємо варіант, де я обманюю наївного Васю, і йдемо разом назустріч світанку.

Тепер в обох гравців після цього всього лишається простий вибір — або світле майбутнє для всіх, або сумне життя двох негідників (і розбите обличчя Васі — ми ніколи не забуваємо про обіцянки). І в цій ситуації тільки повний ідіот вирішить бути паскудою: у виборі між 3 і 2 (для Васі — 3 і 1,5) Нешева рівновага очевидна. Всі поводяться гарно і стають щасливими, вулиця чиста, роздратований суддя присудив мінімальний строк обом вязням, а суспільство з мінімальною кількістю гриж та інсультів досягло статусу "громадянське".

Якщо ми з Васею дійсно можемо довіряти один одному, у нас є купа способів досягти "щастя"/оптимуму:

1. Ми можемо домовитися про координацію наших дій, як зрештою сталося вище. У цьому прикладі досить координації з боку Васі — в реальності ж буде потрібно трохи більше людей. Імовірно, навіть всі.
2. Ми можемо укласти загальну для всіх угоду не вибирати окремі, егоїстичні варіанти дій: рішення не бути паскудником лишає нам тільки один — правильний — варіант дій.
3. Якщо вийде, можна поміняти правила гри — накласти "штрафи" чи додати бонусів. Наприклад, вирішити, що будь-якого зрадника лінчують, а найкращого будівельника громадського суспільства виберуть президентом. Чи що будуємо соціалізм, і всі отримуватимуть однакові порції радості незалежно від свого вибору.

Головна ідея — таким чином встановити умови, щоб всі гравці чи як мінімум достатня їх частка поводилася "правильно".

Що ще робить довіра?

Тепер трохи емпіричної економіки розвитку. 

Довіра однозначно важлива, так каже мій улюблений курс Маргінального університету.

Насправді, складно сказати, де причина, а де наслідок: можливо, довіра веде до вищого рівня економічного розвитку, можливо — у країнах з кращою економікою менше причин нікому не довіряти. В принципі, вважається, що причиною здебільшого все ж таки є довіра — але для підтвердження цього дослідникам приходиться добряче старатися.

Довіра виявляється позитивним фактором економічного розвитку і при цьому набагато більш значимим, ніж освіта чи рівень ВВП (камінчик проти моделі Солоу) відповідно до (досить) легендарного дослідження Zak, Knack "Trust and Growth" (кожен з цих панів — велике світило у цьому питанні). Такий само сильний і позитивний ефект, до речі, довіра має і на рівень інвестицій. Це теж круто.
Дослідження рівня довіри серед іммігрантів (автор, до речі, має немало інших статей на тему) свідчить, що він успадковується і явно залежить від країни походження. За підрахунками авторів, якби довіра у Африці чи Індії 50-х сягнула рівня тогочасних північноєвропейських країн, то у 2000-х їх ВВП на душу населення вже б був вдвічі вищим. Poor unfortunate souls.
Ще одне дослідження показує, що основними каналами впливу довіри (імовірно) є рівень законності, освіти та інвестування. Причому саме в такому порядку.

Ясно, що довіра в будь-якому випадку допомагає з патологічними випадками Нешевої рівноваги, а їх в житті суспільства трапляється безліч: пастка ненасильства в найменш розвинутих країнах, модель Даймонда-Дибвіга в банківській системі, монополізація ринку чи вичерпання суспільних благ (т.з. tragedy of the commons, коли загальнодоступні радості життя нікому не належать і використовуються всіма і надто агресивно: у лісах вибивають останню дичину, заводи гучно смітять у повітря, а вулиці розбивають ті. хто й копійки за них не платив).

Приблизно те ж саме каже (мій науковий керівник на третьому курсі!) Ілона Сологуб у своїй статті на VoxUkraine на цю ж тему:

Звісно, кореляція не свідчить про обов’язкову наявність причинно-наслідкових зв’язків. Скоріше за все, вплив довіри на доходи й нерівність є взаємним. Однак, з урахуванням ендогенності, чимало досліджень показали, що довіра позитивно впливає на економічне зростання та зайнятість населення (наприклад, Dincer&Uslaner, 2007). Деякі автори зазначають, що дуже бідні країни можуть потрапити до “пастки низької довіри”, і в цих країнах вищий рівень суспільної довіри не обов’язково приведе до економічного зростання. Результати іншого дослідження (Bjonskov&Meon, 2010) пропонують пояснення цього факту. Дослідники переконані, що довіра підвищує загальну продуктивність факторів (ЗПФ) та темпи росту ЗПФ через захист прав власності (тобто, через справедливу правоохоронну та судову системи).

Інші дослідження також наголошують на важливості суспільних інститутів для збільшення довіри (наприклад, Bidner&Jackson, 2012).

Одним словом, мати високий рівень довіри в суспільстві — добре. А низький — дуже погано.

Чому це цікаво для нас? Вже у наступній статті про громадську непокору...

P.S. А через тиждень після публікації Неш помер — разом з дружиною розбився в таксі, щойно отримавши Абелівську премію. R. I. P. 

Про незламні депозити (нарешті)

Короткий позачерговий випуск про найбільшу подію української банківської системи з часів винайдення валютних інтервенцій і графіків Екселю.
...або НАРЕШТІ

Новини?

Сьогодні (вчора вже, вчора! — я ніколи не встигаю вчасно дописати статтю) Верховна Рада прийняла закон і (НАРЕШТІ) створила законодавчі умови для оформлення депозитних договорів без можливості передчасного розірвання договору. Лишилося тільки підписати його у Президента, правильно?

В новинах багато неадекватних і мало не саботажних заголовків: "Рада заборонила вкладникам достроково знімати депозити", "Рада дозволила банкам не повертати вклади достроково", "Рада определила условия запрета на досрочное снятие депозитов", "Банкам дозволили не повертати депозити достроково"... Єдиний, хто дійсно радує — Інсайдер, який зміг написати назву адекватно.

З такими дурними заголовками я не здивуюся, якщо не дуже уважні читачі сьогодні зірвуть з петель двері кількох банківських відділень. Сенсаційна істеричність, некомпетентність чи злий намір?

Отже, що сталося?

Рада дійсно прийняла закон. Він дійсно стосується депозитних вкладів.  

Як тільки цей закон набуде чинності, в Україні фактично існуватимуть два види депозитів: вклади на вимогу і строкові вклади. На вже укладені договори він не діє — що досить прямо суперечить суті газетних заголовків.

Вклади на вимогу (ч. 2 ст. 1060 ЦК) видаються банком на першу вимогу вкладника. Якесь поняття строку до таких вкладів застосовуватися вже просто не може: вони мало відрізняються від звичайних поточних рахунків з нарахуванням відсотків.

Коли йдеться про строкові вклади (ч. 3 ст. 1060 ЦК), банк повинен повернути суму вкладу та нараховані проценти лише на момент закінчення строку договору — і лише у передбачених в договорі випадках, якщо цей строк не настав. Одним словом, дочасне повернення існуватиме тільки в випадку форс-мажорів — уважніше читайте текст депозитного договору.

Що цікаво, автоматично переоформлювати депозитний договір тепер можна тільки як вклад на вимогу: після закінчення договору його можна буде вільно зняти в будь-який момент. Ура! Більше ніяких десятиразових продовжень!

Для Нацбанку

Нацбанк (НАРЕШТІ) радіє, попри відсутність голови влаштовує святкування з шампанським і заявляє через прес-службу (до речі, Нацбанк пише в правильному стилі, а от заголовок про це на "Правді" зовсім неадекватний: "НБУ вітає рішення Ради щодо неповернення вкладів достроково"):

"...проблема дострокового зняття депозитів і незабезпеченості ресурсами банківських операцій є однією з основних причин низької ліквідності і неплатоспроможності банків. Це виникає через паніку клієнтів банків, які поспішають забрати свої вклади. Зате банки намагаються покрити дефіцит ресурсів борговими методом - за рахунок рефінансування, і великий тягар лягає на Національний банк України"

Для Національного банку це дійсно великий і корисний крок — депозитний ринок (НАРЕШТІ) стане більш-менш передбачуваним. Менше дострокового зняття, менше ризиків в банківській системі, менше складної і сумної роботи в НБУ.

Єдине, що має їх дійсно розчаровувати — маленька запара в перших кілька місяців:

3. Національному банку України у тримісячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести власні нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити приведення у відповідність із цим Законом внутрішніх положень банківських установ.

Для банків і клієнтів

Поки що комерційним банкам — насправді — не жарко й не холодно від нового закону.

Він ніякою мірою не впливає на старі депозитні договори. Крапка. 

А от після того, як всі розроблять нові типові договори, більше-менше утрясуть нові умови і ставки, ситуація поміняється. Отак:

Зараз кожен депозит строковий, але надається в комплекті з ризиками: банк ризикує, що вкладник депозит розірве за першої ж ознаки паніки, вкладник — що надто багато інших клієнтів банку запанікують, банк збанкрутує, а вклад повертатиметься через Фонд гарантування вкладів довгі місяці й роки (і з шаленою бюрократичною тяганиною). 

Новостворені строкові депозити насправді будуть набагато менш ризиковані для банку: вони матимуть можливість чітко планувати свої потреби в готівочці (або "в ліквідності". хрусткій, зеленій, чудовій ліквідності) і не розвалюватися від першого ж панічного подуву в стилі моделі Даймонда-Дибвіга. Вкладник теж — трішечки — більш захищений, але в основному його прийдеться приваблювати відчутно вищими відсотками. Здається, в перші місяці цих вкладів буде небагато.

В той же час депозити на вимогу будуть більш ризикованими, ніж сучасні звичайні депозити. Зараз передчасне повернення вкладу обов’язково включає відсотковий штраф і купу додаткових проблем, а за новим законом це можна буде зробити легко й безболісно. Для вкладників ці депозити лише трохи менш ризиковані за рахунок простішої процедури, для банків практично нічим не відрізняються від сучасних. Очевидно, ставка за вкладами на вимогу буде на рівні нинішньої ставки на 1 місяць і ще трішки нижчою. 

Для Арбузова

Єдиний, кого цей закон примушує плакати — наш поза-поза-попередній голова НБУ Сергій Арбузов (далі — повний текст його заяви):

Верховная Рада приняла сегодня закон об условиях возврата срочных депозитов, который дает банкам право предлагать срочные депозиты без возможности их досрочного снятия.

Принятие этого законопроекта ожидаемо восторженно прокомментировали в НБУ. Пресс-служба ведомства привела в Facebook все те плюсы, которые закон несет банковской системе. Это – снижение рисков в результате более эффективного управления ликвидностью, предоставление банкам правовых рычагов для установления баланса пассивов и активов, возможность сформировать надежную ресурсную базу для средне- и долгосрочного кредитования экономики, а также уменьшить процентные ставки по кредитам.

Однако, в НБУ не указали на один существенный минус, который перечеркивает преимущества документа.

Закон не сможет стать спасительным кругом в условиях паники населения, продолжающего оттока депозитов, фактического краха банковской системы. Принятие закона сейчас приведет лишь к тому, что украинцы, которым никто не объяснил, что именно означает запрет досрочного расторжения, предпочтут не рисковать и вовсе откажутся от услуг банков. Более того, будут забирать даже те срочные вклады, которые еще есть в системе.

Те же, кто отважится доверить свои сбережения банкам, выберут самые короткие депозиты, что приведет к резкому уменьшению среднего срока вклада, вынуждая банки все равно предлагать депозиты с возможностью досрочного расторжения. В таких условиях наивно говорить об эффективном управлении ликвидностью и о надежной ресурсной базе для средне- и долгосрочного кредитования экономики.

Закон об условиях возврата срочных депозитов очень нужен в стране, визитной карточкой которой стала валютная паника. Но принимать такой закон стоило не раньше, чем через год, когда ситуация в банковском секторе и экономике в целом стабилизируется, будет наблюдаться стабильный приток депозитов населения. Нужно было подождать, когда люди перестанут бояться банков и государства. Если, конечно, цель власти в том, чтобы принести пользу финансовой системе, а не продемонстрировать бурную деятельность.

Що можна сказати?.. Я цілком розумію, навіщо Арбузову говорити дурниці. 

Ті українці, які дійсно не довіряють банківській системі, вже давно нею не користуються. Решта — вже й так укладають абсурдно короткі договори (на 1 чи 3 місяці, наприклад): звісно, заборони на дострокове зняття грошей зараз нема, але є бюрократія і знижена ставка. Середній строк вкладу вже й так зменшувати нема куди.

Сумно, що Нацбанк не публікує даних про депозити з більшою деталізацією строків. Сумно, що Нацбанк досі не оприлюднив даних за квітень (перевірте посилання, можливо вони там вже давно є).

Якщо комусь цікаво, найновіші дані можна скачати прямо з сайту НБУ, а графічки зробити в Екселі. 

Навіть без подальшої деталізації структури найкоротших депозитів відразу ясно, що з початку 2014 частка депозитів на вимогу виросла на третину — до 40%, а вони не зазнають ніяких змін через оновлення законодавства. 

З решти 60% депозитів значна частина явно приєднається до нових депозитів "на вимогу" — але треба розуміти, що на даний момент так чи інакше в категорії "на вимогу" всі 100% вкладів: будь-який з них можна розірвати в будь-який момент. 

Тому кожен відсоток нових "строкових" депозитів — вже маленький виграш для банківської системи.

Звісно, в перші кілька місяців нас трішки "потрусить", поки не з’явиться нова стабільність. Звісно, якщо наші новинні служби і Арбузов будуть сіяти паніку з настільки ж сильним інтересом, як сьогодні, то труситиме вже цілком серйозно. 

В чому С. Арбузов точно не помиляється, що "украинцы, которым никто не объяснил, что именно означает запрет досрочного расторжения" нароблять багато-багато-багато дурниць. Нам тільки хвилі паніки через некомпетентність ЗМІ і прес-центру НБУ бракує.

Цей закон зовсім не схожий на "жорстку, але необхідну" садомазохістичну політику: він корисний і коротко-, і довгостроково. Можна було б почекати закінчення банківської нестабільності рік, два, десять чи навіть сто — але з новими правилами ситуація стабілізується набагато раніше. 

З першої секунди своєї дії цей закон зробить ситуацію в банківській системі набагато яснішою.

І ось його прийняли. НАРЕШТІ.

Шокова терапія, економічний садомазохізм і корисність реформ

Недавно – а якщо серйозно, то вже цілих два тижні тому – у Правді я зауважив дуже цікаву колонку "Шокова терапія: міфи та реальність" і задумався. 

Зі статтею я готовий погодитися. Був. Досить недовго.

Про шокову терапію

В Україні за часів президента Кравчука економічні реформи навмисне відкладали, аргументуючи це тим, що "шокова терапія" буде болісною. Як виявилося, поступовий шлях реформ, на якому наполягали тогочасні політики, був хибним, оскільки пізніше жодна реформа не була запроваджена, а час був втрачений.

Так і є. Велика українська проблема — здається, ми так і не спромоглися довести до логічного завершення хоч один комплекс реформ. Пенсійну? Ха. Конституційну? Ха!! Навіть адміністративну так і не закінчили.
Одним словом, нестача реформ в організмі нашої країни — катастрофічна проблема. І з нею взагалі-то треба щось робити.
З аргументом трохи далі я якраз погоджуюся набагато менше:

Звісно, високі показники Росії пов'язуються з нафтою і газом. Проте відрив Польщі, яка утричі перевершила Україну, може бути пов'язаний лише із значно швидшим рухом до ринкової економіки, включно з отриманням членства в ЄС.

Оце, по-моєму — здоровенне перебільшення. Реформи, звісно, важливі — але точно не є єдиною причиною цього "відриву".

По-перше,  стартові умови у Польщі в 1989му все ж були трохи кращими: вже на той момент в Польщі на 10% більшийВВП на душу населення і відчутно вищий рейтинг реформ (більш детально ми про нього ще поговоримо, нижче). Там, де Україна лише починала свій на суцільних "1", мінімальних оцінках проведених перетворень, Польща все ж мала певний початковий рівень: у них вже були елементи приватної власності і ринкових цін.

По-друге, не на користь України спрацювала географія.  Зрештою, навіть у найгірші для Польщі часи вона лишалася сусідом більш відкритої Німеччини — і у 90х саме українці їздили до Польщі за товарами, не навпаки.
Тим не менше, ні стартові умови, ні близькість до цивілізації не можуть повністю пояснити нинішню перевагу Польщі. Чи Естонії. Чи навіть Білорусі.

І дійсно, навіть якщо просто подивитися на оцей графік прямо з середини тієї колонки, відразу видно, що у нас щось не так з реформами і розвитком.

(дякуємо Правді за зображення)

При тому, що я як економіст та громадянин, погоджуюся з ідеєю статті, скажу чесно: вже на момент першого мого знайомства з цим графіком, я дивився на неї ДУЖЕ критично.
Чому? Бо стиль і емоції викликали у мене здоровенне відчуття deja vu.

Про економічний садомазохізм

Перший дзвіночок пролунав доволі рано:

Натомість прибічники швидких реформ переконували, що хоча деякі соціальні втрати були невідворотними, але швидший рух до ринкової економіки допоміг їх мінімізувати, скоротивши час переходу до ринку і знизивши опір номенклатури.

"Невідворотні втрати", "складні рішення", "непопулярні, але необхідні заходи"... така знайома історія.
інколи в українській політиці й публіцистиці з роками запізнення проявляються ідеї, які вже давно — довгі роки тому, у 2010, коли світ ще був молодим — святий кейнсіанець Кругман вже писав про любов серйозних, поміркованих державних діячів (і всіх, хто хоче такими здаватися) до жорстокої й болючої економічної політики.

Уявімо собі дискусію про необхідні реформи у сфері ДРБ — державного регулювання безробіття? досвіду республіканських білогвардійців? диких рожевих бегемотиків? — абсолютно довільної галузі, про яку ні економісти, ні звичайний виборець нічого не знає.
Що цікаво, в основному виборці живуть саме так: більша частина політичних програм і планів економічних реформ для них лишаються китайськими ієрогліфами. Кажуть, в українських виборах змагаються особистості, а не їх програми. Мало того, якщо глянути на цю досить давню колонку VoxUA, то і для партій їх передвиборчі документи мало що означають: кореляція між ключовими пріоритетами (таблиця 2, ближче до кінця статті) ніколи не опускається нижче за 0,3 і часто перевищує 0,5. Такого рівня вже не соромляться навіть в серйозних економічних моделях.

Повертаючись до нашої гіпотетичної ситуації, виборець не дуже добре розуміє ДРБ.
Візьмемо двох так само гіпотетичних політичних діячів, які говорять про економічну політику у цій сфері.
Політик А — такий собі "чувак" зі скуйовдженим волоссям — стверджує, що його варіант реформ зробить всіх щасливими, створить купу мільйонів робочих місць, скоротить соціальну нерівність і збільшить ВВП, зупинить війну на Донбасі і припинить появу озонових дірок.
ХА! — скаже виборець. Це радикал і популіст! До розмов про звільнення України від «паразитів» лишився буквально один крок!
Політик Б — поміркований дядько з сивим волоссям і неяскравим костюмом ціною в кілька ВВП на душу населення — пояснює: це перша проблема, яку ми маємо вирішувати, потрібно створити дієві механізми контролю, досягти максимальної дерегуляції й поліпшення інвестиційних умов для бізнесу і, зрештою, прискорити процес і зробити ці болючі і жорсткі реформи, щоб прокласти шлях до майбутнього країни, яку я бачу успішною, сильною європейською державою.
Виборець покиває спокійно головою, проставить галочки: "контроль" — добре, "дерегуляція" — добре, "інвестиції" — добре, "прискорити" — чудово, "болючі і жорсткі" — ну нехай: треба ж чимось платити за чудове майбутнє, успішною — добре...
В середньому — гарно, переконливо, помірковано. На популізм несхоже — причому якраз через словосполучення "болючі й жорсткі". Виборець (можливо, не в кожній кожній країні — згадаймо про радіоактивний попіл і Fox News) розумний і знає, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці і не дуже вірить в гітлерівську велику брехню.
Мало того, треба пам’ятати, що політики  — просто просунуті виборці без особливого натяку на економічну експертизу, які теж оцінюють економіку з точки зору здорового глузду. Тобто простий, правдоподібний і навіть в чомусь справедливий наратив (як, наприклад, Грінспенівський лібералізм, австрійське невтручання чи — у свої старі часи — старе кейнсіанство) для них зрозуміліший і привабливіший за якусь з монструозних DSGE-моделей, ще більш складні моделі нового кейнсіанства чи навіть пояснювану "на пальцях" кругманівську пастку ліквідності і IS-LM.

Так, легендарні для декого економічні реформи Тетчер і Рейгана (як і кого не опитуй, все одно ці прізвища лишаються згори) якраз і були такими "жорсткими і болючими". Звісно, до дієвості цих реформ існує купа питань (Тетчер, Тетчер і Рейган), але сама легенда їх програм видима: "популізм закінчується, слід займатися серйозною, складною і необхідною роботою". Дуже серйозною [структурною] роботою. Для дуже серйозних людей.

Тепер кожного разу, коли я бачу такі історії — як і безсовісний популізм — в мене виникає ірраціональне бажання швиденько перевірити всі дані, моделі, посилання і припущення. І знаєте? Часто з цього виходить щось цікаве.

Про корисність реформ

Нарешті ми перейдемо до найцікавішої з точки зору реальної аналітики частини.

Гіпотеза: реформи корисні для розвитку.
Необхідні (як мінімум) дані: оцінка реформ, оцінка розвитку, оцінка впливу інших факторів.

1. Оцінка реформ у нас є: ЄБРР публікує оцінку процесу перетворень в 28 країнах (в тому числі й усіх, що нас цікавлять: Україні, Польщі, Росії) у різних галузях (приватизація, управління й реструктуризація підприємств, лібералізація цін, торгівля й обмін валют, конкурентна політика — я звів їх всі в один індекс шляхом середнього арифметичного) з 1989 року. Єдина можлива проблема — оцінки експерні, досить суб’єктивні і тому цілком можуть мати від’ємну цінність.
2. Оцінка ВВП у нас теж є: Світовий банк публікує ДУЖЕ довгі числові ряди навіть для пострадянських країн. Я свідомо вибрав реальний ВВП на душу населення у доларах, щоб хоча б частково "відкинути" вплив демографії та інфляції. Плюс, тут були найдовші ряди даних — очевидно, в країнах, які щойно пережили розвал СРСР, не дуже ретельно ставилися до статистики. 
3. Оцінка впливу інших факторів... що сюди включати? Якогось абсолютно мейнстрімного підходу в економіці розвитку практично не існує, шукати свій спеціально для цієї ситуації — недоцільно (просто кажучи — відверто ліньки).

Всі потрібні дані (а ще один нікому не потрібний ряд індексу РВВП) я вже звів у маленьку й гарненьку таблицю Ексель. 

Попередня література: існує, наприклад, Falcetti, Lysenko, Sanfey (2005). Їх модель мене серйозно бентежить через використання часу в регресії (причому, двічі) і мінімального використання інших змінних — але, на відміну від моєї, вона цілком неіграшкова, доросла і правильно науково оформлена. 

Методика моделювання: найпростіша панельна регресія на основі всіх цих даних.
Автентичний файлик EViews можна знайти тут, беріть і користуйтеся. Про результати прошу повідомляти.

Серед "цікавих" параметрів, які можуть впливати на зміну рівня ВВП на душу населення — ВВП в найпершому році спостережень — так ми додаємо заодно тест моделі Солоу, рівень індексу перетворень на початку року, проведені протягом року реформи (в особі зміни рівня індексу перетворень) і, звісно, константа — бо кожна регресія заслуговує на свій перетин! 

Результати: вийшло цікаво, але досить нерепрезентативно.

Детермінація моделі — всього-то 11%, тому жоден з висновків нижче не варто вважати хоч якоюсь мірою однозначним.

Основна змінна — diff_log_gdp, різниця логарифму ВВП — оцінює відсотковий ріст господарства (на одиницю населення) протягом року. 

По-перше, коефіцієнт при gdp0 — значимий і негативний, що підтверджує ідею про "конвергенцію розвитку" пострадянських країн: більш розвинуті на початку 90-х країни далі економічно зростають повільніше. Скажу чесно, на точковому графіку цього так просто й не побачиш:

Коефіцієнт перед рівнем перетворень (змінна "reforms(-1)") — значимий і позитивний: для розвитку країни краще, якщо в неї будуть проведені всі необхідні реформи. В принципі тривіальний висновок: реформовані країни крутіші за нереформовані... якщо не зважати, що ми говоримо про зростання ВВП: виходить, що реформовані країни не лише мають вищий ВВП на душу населення, а й при цьому ростуть швидше. Нечесно.

Коефіцієнт при змінній diff_reforms — не дуже значимий і негативний: країни, які проводять реформи, ростуть погано. Що цікаво, залежність негативна і для її лагів: країни, які проводили реформи минулого року чи два роки тому, теж зростають гірше тепер (хоч значимість — важливість впливу — набагато менша за цьогорічне реформування).

Що виходить в сумі? Найкраще країні провести всі необхідні реформи в далекому минулому і аж після цього займатися економічним розвитком.

Особисто я чекав вищої значимості, але в принципі готовий прийняти те, що реформи заледве пояснюють 11% зростання ВВП (до речі, жоден перебір методів не давав більше 18% детермінації). 

Можливо, є проблема з оцінкою реформ — по-моєму, експертна оцінка в стилі "від 1- до 5+" не може давати адекватних результатів. Що цікаво, проведений заодно тест Грейнджера з двома лагами показує односторонній причинно-наслідковий зв’язок: причина — зміна ВВП, а наслідок — експертна оцінка реформ. Сумно? Так. Дивно? ...не впевнений.

Чудо? (майже)

Вже наступного тижня Міжнародний валютний фонд має прийняти остаточне рішення про виділення Україні коштів. Ті, хто очікує, що це заспокоїть ринок, - праві! Але співробітництво з Міжнародним валютним фондом - це не лише гроші, це – передусім зобов’язання усіх гілок влади провести справжні реформи!
В. Гонтарева про грошики від МВФ, з доповіді

Гонтарева – це вурдалака, яка п'є кров з української економіки.

О. Ляшко про В. Гонтареву  

Не зачіпайте, я сказав! Олег Ляшко! Ляшко, ви що робите?!
ГОЛОВУЮЧИЙ до О. Ляшка, і це все на одному засіданні ВР від 6 березня

Якщо нарешті перестати ридати від сміху/сміятися крізь сльози через усю цю ситуацію, про долар останні місяці говорять просто неймовірно багато. В основному, насправді, позиція НБУ зводилася до "у всьому винні спекулянти" (до речі, як я ще роки тому писав, спекулянтами у ЦБ традиційно називають будь-яких ворогів) і "нам дадуть грошей, тоді все буде чудово". Всі інші — просто хочуть дешевих баксів.

Ну от, МВФ виділив Україні трохи грошей... чи сталося чудо, якого на словах очікували політики?

Глянемо. 11 березня, де починається виділена блідо-блакитненьким секція графіку, МВФ вирішив дати Україні перших 5 мільярдів гривень, рівно половину — Нацбанку для збільшення резервів, решту — уряду на його потреби (судячи з формулювань у заявах і "круглої" суми, МВФ мудро дав цей кредит не на цільові проекти, а на фінансування поточної діяльності). 

Чи схоже на те, що курс нарешті зупинився?  Попри те, що ціна долара з того моменту підросла ще на пару гривень — так, далі ситуація практично стабілізувалася. Гривня не укріплюється, але й не валиться.

Приємно те, що за березень Нацбанк нарешті досяг сякої-такої рівноваги і навіть перейшов до "чистої купівлі" валюти: продавши за місяць валюти на 375 мільйонів доларів, він все одно закінчив березень з більшими резервами, ніж його почав: спритні службовці НБУ умудрилися у березні знайти 580 мільйонів по 22,90 за один американський бакс. Можливо, це було саме у день пам’ятного засідання Верховної Ради: лише у короткий проміжок з 6 по 17 березня середьозважений курс на міжбанку був нижчий за 23. Купити ж дешевше за середньоринкову ціну половину мільярда баксів на малесенькій біржі, де всього за місяць продається валюти мільярдів на десять... спритність ≠ магія.

"Тепер у нас є чим підтримувати ринок. У подальшому ці кошти можуть бути використані для здійснення валютних інтервенцій в разі виникнення волатильності на ринку чи панічних настроїв населення. У разі збереження тенденції стабілізації адміністративні обмеження будуть поступово зніматися", заявив Нацбанк в особі самої Гонтаревої 13 березня, коли на його рахунки почали надходити кошти позики. Чесно, я всі вихідні надіявся, що у понеділок 16го хоч щось скасують.
Видно, тенденція стабілізації ще не збереглася.

Поки міняти  катастрофічно стримуючу монетарну політику ніхто не спішить. Облікову ставку не планується скорочувати з безпрецедентного рівня у 30%, монетарна база заморожена, а монетарна маса на 10% падає (коротко й просто для непрофесіоналів: Нацбанк затяг всій країні пасок і не дає нікому грошей, а нам тим часом стає потрохи гірше — зате всі надто бідні, щоб ціни вибухали... чи ні). 

Те ж саме стосується і адміністративних обмежень валютного ринку попри всі обіцянки: НБУ робить лише декоративні кроки з його дерегуляції. Ось, з купівлі валюти  для погашення кредитів надалі не будуть стягувати пенсійний збір, але натомість банки повинні слідкувати за тим, що куплена валюта використовуватиметься саме для погашення кредитів (текст "Банк зобов’язаний забезпечити контроль за неухильним дотриманням", до речі, може означати і дійсно чітке обмеження, і "як все у нас робиться"). Також недавнє скасування обов’язкових акредитивів для "життєво важливих" товарів в основному стосується імпортерів таких масштабів, які можуть грати за власними правилами (підказую: нафта, нафтопродукти, ліки). 

Одним словом: "За роботу, товариші", — як казав "класик" і цитувала Гонтарева. В сфері дерегуляції для Нацбанку є багато роботи, і вся вона — явно необхідна.

Насправді, з моменту рішення МВФ не було ніякого явного прогресу — і водночас (майже!) сталося справжнє чудо: місяць, який почався з продажу долара "тишком-нишком" по 40 гривень за штуку, закінчується гордою ціною в неповних 25 гривень. Хоч і досі неофіційно.

P.S. Поки я це все писав, годинник непомітно (добру годину тому) перетнув позначку півночі. Христос Воскрес!, дорогі читачі — сьогодні гарний день.
P.P.S. Кому цікаво більше почитати про саму домовленість з МВФ і її наслідки, заходьте на VoxUkraine. Я не в усьому з ними погоджуюся, але у всьому — поважаю.