Як ми можемо собі уявити, основною ціллю банку як інституції є отримання прибутку — і тільки. Решта функцій банку ґрунтуються саме на цій потребі і специфіці установи.
Така частина роботи банку як управління ризиком, взагалі не приносить прямого доходу. Дохід банк отримує, наприклад, надаючи кредити — а управління ризиком приносить вигоду лише в вигляді мінімізації збитків-витрат. І, одночасно, має свою ціну — а ще відсіює найбільш дохідні проекти.
До того ж вимоги несуть інформацію про ризиковість тих чи інших активів, якою банк зобов’язаний керуватися (здається, з іпотекою і держоблігаціями вони трохи помилилися).
Відповідно, прийнявши на віру позицію Базельського комітету, банки могли дещо зекономити.
По-друге, базельські договори сформували надзвичайного розміру конкурентне середовище. А за конкуренції виграє не найбільш правильний, а найбільш прибутковий. Буквально виконувати вимоги дешевше, ніж крім того ще й займатися повноцінним ризик-менеджментом і консервативною політикою. А ухилятися від виконання цих вимог може бути ще дешевше.
Заодно варто зауважити маленьку особливість Базеля-ІІ: в ньому великим банкам було дозволено здійснювати більшою мірою самостійну оцінку ризиків. Фактично, це дало дозвіл проводити ще більш ризикові оборудки — але, фактично, лише банкам-олігополістам. Малих і чесних історія лишила за бортом.
Третім фактором є дрібна психологія. Банк відповідає за якість свого ризик-менеджменту, але абсурдно чекати, що він буде відповідати за якість настанов регулятора. Взагалі, кажуть, не варто призначати відповідальними двох осіб...
Таким чином, банкам (чи їх менеджерам — згадаємо агентську проблему) було вигідно довіритися Базельським укладам — і здатися своїй пожадливості повністю. А ринок у стабільність, звісно, любить зажерливих.
