Політика, економіка і божевілля... і економіка

Як живе українська економіка і як на неї впливає Майдан? Що буде з гривнею і взагалі?

За останні кілька діб мене кілька (навіть не буду згадувати скільки) разів запитували про політичну і економічну сторону поточних подій, що ідеї варто централізовано викласти сюди.
По-перше, я не політик, не політолог і не спеціаліст з міжнародних відносин чи революцій. Розмови про це залишимо професіоналам і профанам: думка перших має цінність, других – не заткнеш.

Корені

...або де ми зараз і як туди потрапили.

Замість вступу трохи самореклами: про політичну економіку держави, яка не може приєднатися до першого світу, я вже написав цілу довгу статтю – коли питання лише-лише починало набирати ваги.

Якщо скорочувати і без того дещо спрощену позицію, цікаві нам речі виглядають так:

• для рівноваги у країні повинна виконуватися умова Нешевої рівноваги: кожен великий політичний гравець повинен отримувати не менше вигод, ніж він може розраховувати отримати в результаті озброєного чи мирного перевороту;
• вигоди в умовах країни третього світу мають характер ринкових неефективностей, які дають можливість отримувати персональні ренти (надлишкові прибутки);
• раціонально в умовах країни третього світу така рівновага досягається за допомогою принципу пропорційності: кожен великий гравець, олігарх чи політик, за свою співпрацю отримує певну, чітко пропорційну реальній силі частку рент – а якщо перестає грати за правилами, їх мало не миттєво втрачає;
• виходить, розподіл ресурсів в країні третього світу не визначається ринком, а розподілом політичних та військових сил в країні.

Поки все просто і зрозуміло? Буду надіятися.

Які висновки можна зробити про розвиток такого суспільства?

• добровільне обмеження своїх політичних сил гравцями з метою демократизації практично недосяжне: будь-який незадіяний в цьому процесі учасник автоматично набирає ваги і, відповідно, нарощує кількість доступних благ;
• лібералізація за рішенням влади теж малоімовірна: вона за визначенням зменшує обсяг доступних рент, а отже збільшує загрозу перевороту;
• такий розподіл нестабільний і вимагає постійного втручання: будь-які зовнішні шоки викликають перерозподіл політичних сил, що у випадку недостатньої реакції влади призводить до перевороту;
• будь-які фактори, які зменшують ризик такого розколу – в першу чергу нарощуючи втрати в разі конфлікту, зменшують також тиск на соціум і полегшують економічний розвиток; серед таких факторів – сильний зовнішній ворог, накопичення надлишкового військового потенціалу, посилення диктатури чи активізація громадського суспільства.

Другий пункт прямо пояснює, чому євроінтеграція з самого початку здавалася фантастичним сценарієм: лібералізація, яка є безпосереднім наслідком асоціації з ЄС, не лише зменшує багатство основної кількості політекономічних гравців, а й формує явну персональну загрозу для найголовніших з них.

В свою чергу підписання асоціації з ЄС мало суттєву народну підтримку – але, як зауважував Вайнгаст, звичайні люди мають мінімальний політичний і військовий потенціал – практично нульове заохочення з боку самого ЄС (ще б, ми самі повинні були хотіти приєднатися!) і масштабний опір з боку Російської Федерації.

Двоє проти, один за. Рішення прийнято?
Можливо, втім, я неправильно сприймаю як недоступну мені в усій своїй повноті нинішню ситуацію, так і ідеї самого Вайнгаста (він більше концентрується на прямому насильстві, а не демократичній політиці). Час покаже.

Дивимося навколо

Що ми маємо в економічній сфері?
По-перше, базовий ІСЦ, як його рахує Держкомстат, ледве шкутильгає над нулем: за травень-жовтень його індекс порівняно з відповідним місяцем 2012 сягає цілих 100,1%. В кращому випадку можна чекати легкої інфляції, імовірніше – економіка балансує на межі дефляції.
Для довідки: базовий ІСЦ – прогресивний індикатор цін з нижчою волатильністю і сезонністю, розширене застосування якого заохочує академічна тусовка (зокрема, ось тут Кругман і знову Кругман).
По-друге, реальний ВВП рік-до-року падає вже четвертий квартал поспіль (останні дані за ІІ квартал 2013, але очікувати розвороту тенденції не варто: оперативна оцінка НБУ свідчить про незмінну динаміку). Як дещо кривий, але більш близький до сучасності – щомісячний – індикатор можна використати індекс промислового виробництва, який за січень-жовтень впав на 6%.
По-третє, не радує і монетарно-валютний сектор: за неповний рік, з січня по жовтень 2013 Нацбанк продав валюти майже на 1,5 млрд. доларів (себто продав близько 2,5, а купив за підсумком року всього 1,1 млрд.). З одного боку, економічний стан як мінімум частково пояснюється націленими на курсову стабільність інтервенціями НБУ, з іншого – нас цікавлять тільки наслідки. Звісно, Нацбанк одночасно рапортує про збільшення обсягу грошової бази і маси на 13% з початку року... але ці показники цього року формуються за рахунок стимулювання і непоганого становища фінансової системи, а не загальної економіки.
По-четверте, державний бюджет виконується з серйозним дефіцитом – 40,8 млрд. грн. згідно з офіційними даними Мінфіну. Для порівняння, дефіцит трохи більший за 10% витрат бюджету за цей же період. Немало.
Таке. Ставки падають, уряд залучає валюту і гривню в порівнянних кількостях (близько 4 млрд. доларів номінованого в валюті боргу і коло 40 млрд. грн. номінованого в гривні – але тільки показаного в монетарному огляді НБУ), платіжний баланс злегка негативний (незначний поточний дефіцит і досить сильний капітальний профіцит дають можливість погашати кредити перед МВФ з мінімальним використанням резервних фондів НБУ), нічого особливо цікавого не відбувається.

Baseline

Постояли-постояли та й розійшлися.

За основу візьмемо сценарій з найменшою кількістю змін порівняно з днем нинішнім: демонстрації і страйки триватимуть якийсь час, а потім спокійно закінчаться. Випадки насильства – відсутні або мінімальні. Політичні наслідки – відсутні або мінімальні.

Економічні наслідки... їх складно назвати відсутніми, але якщо порівнювати з іншими варіантами подій вони явно мінімальні. Вже і так не надто оптимістичні темпи зростання цього року просядуть ще на кілька процентних пунктів (перший Майдан супроводжувався падінням ВВП на 4-5% порівняно з трендом 2004-го року — але це аж ніяк не свідчить про наявний причинно-наслідковий звязок), наступного року... та хто насправді знає, коли воно закінчиться.
Ціни, найімовірніше, трохи вирівняються і можливо навіть виростуть  за цей місяць: слід очікувати підвищення цін на продукти харчування: будь-яка нестабільність супроводжується вимітанням з полиць магазинів їжі.
Бюджету-13 від продовження страйку і просідання ВВП очевидно стане тільки гірше (навіть порівняно з цим). Те ж саме стосується виконання ще не прийнятого Бюджету-14 на початку наступного року.

В будь-якому випадку, щоб сталося чудо і за підсумком року можна було зафіксувати зростання повинне... статися чудо.

+обвал долара?

Взагалі-то обвалювати будуть гривню, але я вже втретє так помиляюся і втомився себе виправляти.

Насправді, попри викладену тут думку Прем'єр-Міністра, акція на Майдані має не не зовсім однозначний вплив на курс. З одного боку, будь-яка нестабільність дійсно сильно тисне на валютний ринок, заохочуючи скуповування валюти і скорочення іноземних інвестицій, а страйк, демонстрації і викликане ними скорочення виробництва погіршують експорт і зменшують вхідний потік валюти. З іншого – витрати мітингувальників, які очевидно фінансуються з (переважно  валютних!) заощаджень, як мінімум частково покривають дефіцит валюти на ринку.
Втім, якщо і буде кращий час, щоб відпустити гривню в пошуках нової рівноваги, його треба добре пошукати. По-перше, тривала дестабілізація з часом  все більше тиснутиме на Національний банк, примушуючи витрачати і без того не масштабні резерви.
По-друге, слід врахувати наближення різдвяного періоду і шиллерівську нераціональність українського валютного ринку. Курс гривні в Україні в процесі девальвації часто визначається в першу чергу короткостроковим становищем і настроями ринку – а передсвяткові доларові витрати, імовірно, стабілізують динаміку вільного долара і додадуть впевненості ринку.
Одним словом, девальвація не лише можлива, а й досить імовірна — хоч і на 100% залежить від політичної волі і влади.
Які ж економічні наслідки помірної девальвації? Ростимуть ціни: внутрішній ринок, якщо я не наплутав і не збожеволів, на третину складається з імпортованого товару — тому верхня планка сплеску інфляції десь коло третини рівня девальвації. На якийсь час населення реально стане біднішим, більшості стануть недосяжно дорогими багато імпортованих товарів.
З іншого краю медалі, інвестиції дуже-дуже люблять валюту з потенціалом укріплення, імпорт стане менш конкурентноздатним, а внутрішні виробники і експортери навпаки почуватимуться значно дуже гарно. Довгострокові наслідки девальвації позитивні. Все в межах вже давно написаної і неодноразово обговорюваної статті.
Говорити про валютні борги досить складно без додаткового аналізу — але саме ця складова робить девальваційний сценарій далеко не таким чудовим та іскристим, як хотілося б. Гарна тема наступного циклу?

На цій ноті ми зупинимо цю статтю, яка вже почала розростатися: в наступних статтях про інші можливості, Китай, асоціацію з ЄС і вступ в Митний союз

Думбассність (Dumbassness)

Коротко кажучи, Фама сильно образив всіх прихильників ефективності QE і, що важливо, зробив це надзвичайно непереконливо.

Фама заявив, що QE є нейтральною подією — адже знижуючи довгострокові позикові ставки така програма повинна знижувати короткострокові. Відповідно, ні на які "реальні речі" QE не впливає взагалі — і відповідно, є настільки неефективною, що навіть не становить небезпеки.

Кому цікаво, що про це думає макроекономічна частина академії, може почитати Бреда ДеЛонга, самого автора експресивного вигуку "Dumbass", короткий здивований допис ринкового монетариста Скотта Самнера (як можна нагадати, він наше все!) чи коментар Їчуаня Ванга, одного з чудових студентів Ноя Сміта (гарну людину здалеку видно по якості її міньйонів). Всі вони, в принципі, говорять про круті речі: QE як зобов'язання ЦБ щодо майбутньої політики, вплив QE на очікування суб'єктів і загальну різницю макро- і мікропідходу.

Втім, здається, і Фама, і вся монетарна компанія пропустили великого слона прямо навпроти їх носа.

Слон №1. Про сутність грошей

...і багато іншої глибокої монетарної теорії.

QE полягає в купівлі старого боргу за емітовані гроші. А гроші, як не дивно, не борг.

Є й інші погляди і контексти: прихильники модерної монетарної теорії часто заявляють, що гроші – просто ще одна форма державного боргу. Якщо говорити про методи фінансування державних витрат, дійсно нема різниці між емісією грошей і державних цінних паперів, але в інших випадках...

Якщо гроші і є боргом, то це або вічний, або "миттєвий" борг: його строк або нуль, або нескінченність. Є аргументи на користь і першої  (базові гроші абсолютно ліквідні і є інвестицією з нульовою ставкою — для того, щоб отримати більше, треба змінити їх форму на менш ліквідну), і другої ідеї (ніхто ніколи не пред'являє базові гроші Центральному банку для повернення, хоч вони і записуються в його пасивах — і тому крім вже зовсім особливих ситуацій в базових грошей відсутній ризик дефолту). 

В будь-якому випадку, до короткострокового боргу гроші мають дуже і дуже обмежений стосунок — як міра його вартості. 

Відповідно, якщо залити всю країну грошима в рамках QE, чи мають зростати короткострокові ставки? Ні, ні найменшою мірою. 

QE і Twist

Як штатівський ФРС проводить свою QE1-2-3? Якщо коротко, це набагато простіше за його звичайну політику, про яку ми поговоримо нижче: протягом дії програми з певною періодичністю федерали купують довгостроковий державний і "комерційний" (Freddie Mac і Fannie Mae насправді досить державні підприємства) борг на певну суму. Гроші для такої операції беруться — класично — прямо з "друкувального верстату". Слон№1 передає посмішку. 

Втім, бували й інші операції. Так, двічі за історію, в 1961 і 2011, Фед вводив т.з. Операцію Twist, яка полягала (СЮРПРИЗ!) якраз в обміні короткострокових облігацій на довгострокові. 

Програма 2011 полягала в щомісячній купівлі більш ніж на 40 мільярдів долларів облігацій строком 6-30 років і одночасному продажі на цю ж суму облігацій строком до трьох років. В результаті ФРС не випускав в обіг нових грошей і певні верстви населення (V!S!P!) могли не хвилюватися через ризик галопуючої мегаінфляції.

Як має аналог Operation Twist-2011 вплинути на короткострокові ставки? Купуючи довгостроковий борг, гіпотетичний ФРС збільшує ціну таких облігацій — і, відповідно, скорочує їх дохідність. Від збільшення продажів короткостроковий борг падає в ціні і зростає в дохідності. Про щось подібне — в контексті абетки боргових панік — я вже якось писав. 

Графік. Умовна крива дохідності державних облігацій США: суцільна синя лінія з маркерами — фактичні дані станом на п’ятницю 01.11.13. Горизонтальна вісь — строк облігації, вертикальна — дохідність. Виділена блідо-синім частина облігацій підлягає купівлі з боку умовного ФРС, блідо-червоним — продажу. В результаті маємо пунктирний графік, новий, гіпотетичний вигляд ставок по облігаціях різного строку.
Таким чином, гіпотетичний Twist-2013 дійсно мав би підвищувати одні ставки і знижувати інші. Але тут захований інший слон.

Слон №2. Трансмісійний механізм США

Те, як як конкретно діє монетарна політика, часто називають її трансмісійним механізмом. На якийсь час можна просто ігнорувати QE і повернутися до старого доброго інфляційного таргетування. Розберемося, таким чином, з кожним кроком, які разом урівнюють цільову і фактичну інфляцію.

1. Починається все з цільового темпу інфляції, який зазвичай встановлюється довгостроково і є стабільним протягом десятиліть (з іншого боку, часом говорять і про підвищення, і про зниження цільового рівня).

2. На підставі поточного рівня інфляції і його цільового значення можна вирішити щодо потреби використовувати більш безпосередні інструменти: ставки ЦБ. Якщо інфляція низька і непомітна, керівництво Феду на засіданнях OMC вирішує знизити цільову ставку, якщо, навпаки, надто висока – підвищити цільову ставку боргу.

3. Федеральний резерв на постійній основі контролює фінансові ринки (в першу чергу міжбанківський) за допомогою відкритих операцій – купівлі й продажу державного боргу США. 

Результати таких операцій можна побачити на графіку ефективної ставки міжбанку та ставки річних зобов'язань казначейства США. Чесно, дуже схожі.

Можна побачити, що вже на кроці №3 йдеться про фактичне таргетування короткострокових ставок. І це, насправді, є тим гігантським слоном, якого (як на мене) пропустили всі учасники дискусії.
Ставки короткострокових облігацій США такі, як того хоче ФРС. Технічно, вони можуть неконтрольовано впасти — але якщо в компетенції ЦБ випускати в обіг гроші, він здатний купувати облігації, аж поки ціна грошей буде хоч трохи більшою за вартість паперу і чорнил (чи зміну електронних записів). А це дуже багато.
Як міг би проходити Twist-2013 на практиці? Дохідність довгострокового боргу падає, дохідність короткострокового боргу мала б зростати — що підвищує таргетовані короткострокові ставки і дає можливість купувати більше короткострокових облігацій в рамках звичайних операцій ФРС. Відповідно, така програма буде полягати в купівлі довгострокових облігацій, одночасній купівлі і продажі короткострокових облігацій і прискореній емісії грошей.

Це божевілля?

Насправді, навіть проста, здавалося б, дохідність довгострокових цінних паперів не може достатньо досконало описуватися однофакторною моделлю — крім інтервенцій ЦБ на довгостроковий борг впливають ще десятки факторів, досить значна частина яких пов’язані з макроекономікою. А суть QE з точки зору макроекономіки зовсім, зовсім інша — як зауважує Самнер, "коли я купую облігацію, її ціна росте, коли це робить ФРС — ціна падає". 

Ставки відображають очікування росту економіки протягом періоду погашення боргу — і тому, якщо вплив QE на очікуваний ріст ВВП досить сильний, навіть довгострокові ставки виростуть.

  

Не стримався: в кожному блозі має рано чи пізно з’явитися всім відомий герой фільму "300".

Це божевілля? НІ, ЦЕ МАКРА!!

Коротко кажучи, все інтерв’ю Фами скидається на чергове невдале пристосування логіки EMH до неефективних реалій цього світу, якими так славиться Фама-старший.

P.S. Хто такий Фама-старший? Ось історія про Фаму, Фаму і Нобелівську премію, з якої я власне і позичив концепцію.

Пастка, зокрема, ненасильства (UnViolence trap)

Навіть Чарлі Чаплін дивиться на вас, як на томалійця.

Отже, поки публіка (і я!) втомлені від останніх технічних статей і напівсерйозного економічного моделювання (стаття про теорію пошуку, внутрішню ставку та оптимізацію), краще перепочити і поговорити про щось гуманітарне. Чи політичне. Чи політекономічне. Чи про диктатуру — але з досить довгою передмовою.

Отже, поговоримо трохи про теорію розвитку економіки. До речі, мій улюблений (бо єдиний, який я проглянув) курс Маргінального Університету присвячений якраз економіці розвитку.

Solow, the soul. 101

Душею, основою і першою моделлю, про яку говорять в рамках теорії економічного розвитку є, звісно, конструкція лауреата нобелівки-1999 Роберта Солоу (до речі, вітаймо цьогорічних лауреатів). Хто пам'ятає, що це за модель або, навпаки, мало цікавиться точною частиною економіки – прогортайте до наступної секції.

Все починається з банальної функції Кобба-Дугласа як основи. Припускаємо як даність рівень робочої сили – якщо не йдеться про істеричного масштабу змін або зовнішніх сил, кількість наявної робочої сили "рухається лінійно і рівномірно" і легко задається як параметр моделі. Канонічна модель Солоу, висновки якої для нас мають значення, формулюється для запасу капіталу і відносно випуску окремої одиниці робочої сили (фактично, для капіталоозброєності і ВВП на душу населення) за допомогою ділення функції Кобба-Дугласа на кількість праці.

Виходить проста функції вигляду y = k^a, яку можна навіть використовувати для створення академічних наративів. Отже, чому ВВП на душу населення в Люксембургу в 100 разів більший, ніж ВВП на одного громадянина Малаві (а про них я вже писав!), навіть якщо зробити поправку на різницю в цінах? Все просто: в Люксембургу набагато більше чудових будівель, станків і модних європейських автомобілів – набагато вища капіталоозброєність і, відповідно, виробництво.

Вельми схематичний графік ВВП на душу населення (вертикальна вісь) і капіталу (горизонтальна) двох не менш умовних країн – Люксембургу і Малаві.

Далі до моделі додаються два обмеження на динаміку. По-перше, лінійна амортизація, яка з'їдає скількись-то (чітко задану величину!) процентів капіталу за період. По-друге, лінійні інвестиції – кожного періоду людина інвестує певну, не менш чітко визначену, величину свого доходу в капітал, споживаючи іншу. Як можна здогадатися, за таких умов буде рівно дві точки рівноваги: по-перше, нуль – ніхто нічого не робить, не інвестує і тим більше не споживає; по-друге, цілком приємна точка, де інвестиції дорівнюють амортизації (а чисті інвестиції – 0) і рівень капіталу на людину стабілізується. Якщо спробувати якимось чином відхилитися від цієї точки, рівноважні сили все одно повертатимуть туди країну: менша за рівноважну кількість капіталу буде розростатися за рахунок надлишок інвестицій порівняно з амортизацією, більша – скорочуватися через недостатні інвестиції.

Той же графік, але додаємо також меганеправдоподібне інвестування 50% доступного ВВП щорічно і, щоб життя нашої планетки не було надто щасливим, повну амортизацію капіталу за рік. Як бачимо, життя не зникає і за таких умов.

Крім цієї бази, можна додати цілу купу інших деталей: оптимальний рівень заощаджень, технологію і її приріст, зростання населення. Але і бази вже досить для одного з центральних елементів теорії розвитку.

Збіжність!

Модель Солоу має один чудовий висновок: обсяг наявного капіталу на душу населення не впливає на рівноважний рівень випуску. 

Люксембург. Малаві. 91388 доларів на душу населення. 902 долари. Розвинута Європа. Найбідніша частина Африки. 

Якщо Люксембург і Малаві мають однакову функцію виробництва, однаково схильний псуватися капітал і однаковий рівень заощадження, рано чи пізно вони матимуть і однаковий випуск на робітника і, за однакової зайнятості, однаковий ВВП на душу населення. Тиранія однаковості.

І навіть якщо до точки рівноваги ще далеко, швидкість зростання ВВП в малорозвинутих і менш забезпечених капіталом країнах повинна бути куди вищою

Що цікаво, в більш складних за базову версіях моделі Солоу, де випуск не збігається до стану рівноваги, а вічно збільшується за рахунок збільшення технологічного рівня та приросту населення, бідні країни мають ще більше переваг. Зокрема, бідні країни характеризуються вищим приростом населення і відповідно зростанням робочої сили і потенційно мають вищий темп зростання науки та технології: перетікання технологій за допомогою купівлі чи крадіжок інтелектуальної власності, запозичення чужих практик чи навчання швидше за створення абсолютно нових технологій чи інновацій.

Отже, теоретично, менш розвинуті країни повинні розвиватися швидше за багаті.

Це дійсно так?

Ні, незбіжність?

Якщо взяти чудову табличку Світового Банку, викинути країни з відсутніми даними щодо ВВП за 1980 чи 2012 і зобразити на одній осі ВВП на душу населення в далекому 1980, а на іншій – середній темп його приросту за наступних 22 роки, отримуємо дивний з точки зору теорії набір даних.

Видно три основних групи точок: широка пляма з лівого краю – бідні країни, кругленька плямка багатих трохи правіше і кілька викидів на зразок Китаю згори (17% річного росту при стартовому ВВП в $250 на людину), Обєднаних Арабських Еміратів і Брунею справа-внизу. Середня країна 

Лінійна залежність (з детермінацією в 6%, що може свідчити про суттєвий зв'язок показників хіба разом зі значним чорним гумором ) насправді формується за рахунок двох точок даних справа-внизу, Брунею і ОАЕ – а не надто високе зростання цих країн має більше стосунку до нафти, ніж до моделі Солоу. Якщо позбутися цих двох спостережень як викидів, проста регресія має стійко горизонтальний графік. Ніякого зв'язку між розміром ВВП і економічним зростанням.

Хитрощі й пояснення

Якщо факти суперечать нашій теорії, це їх проблеми.

Модель Солоу елегантна, проста і судячи з усього правильна. Факти – правильні за визначенням, як би це часом не бувало незручно. А щиросердний економіст, якому хочеться одночасно вірити в модель Солоу і факти, повинен дуже-дуже гарно постаратися з адаптацією.

Є два основних методи такого пристосування: по-перше, внести такі зміни в саму модель, щоб вона давала можливість на одному графіку існувати двом і більше точкам рівноваги, по-друге, припустити, що країни чітко відрізняються за своїми базовими характеристиками (зокрема, схильністю до заощадження) і тому бідним і багатим країнам відповідають різні екземпляри моделі Солоу. Огляд значної – навіть неочікувано значної – кількості таких теорій можна знайти в цій статті.

Модифікована з допомогою адаптації першого порядку модель Солоу може виглядати отак.

Люксембург дуже близько до стаціонарного рівня капіталу і випуску, Малаві, як це не сумно, прямуватиме до іншої рівноваги в точці "нема капіталу, нічого не виробляємо", оскільки поки рівень капіталу менший за 5, інвестиції не можуть покрити амортизацію: старі інструменти розвалюються швидше, ніж проходить їх заміна.

Модель з графіку передбачає певний рівень насичення капіталом, досягнення якого супроводжується різким вибухом виробництва і досягненням позитивної динаміки капіталу. Як обґрунтувати таку функцію? Технологією! Наприклад, базове виробництво вимагає широкого набору товарів чи якогось досить суттєвого обсягу інфраструктури для своєї роботи – і, відповідно, певного розміру ринку хоча б для самозабезпечення.

Також до подібних результатів призводить цілий ряд інших припущень, які ускладнюють форму функції інвестицій: ендогенна схильність до заощадження, яка зростає по мірі збагачення населення; вплив очікувань, споживчих рішень і звичок; врахування людського капіталу та багато-багато іншого (стаття за посиланням вище містить механізми з будь-якої доступної уяві здорової людини сфери і навіть деякі, для такої уяви недосяжні). 

З точки зору математики, інший метод – коли в модель вносяться інші фактори, які індивідуалізують її для кожної країни – вимагає дещо меншої винахідливості, але, як на мене, правильно акцентує увагу дослідника: на шляху до сучасного стану всі країни пізніше чи раніше мали низький рівень капіталу – але з того часу одні країни його досить спокійно підвищували, а інші потрапили в якусь "пастку". 

Таким чином, перший підхід відповідає здебільшого на питання: "чому зберігається розрив між багатими і бідними країнами?". Другий переходить до більш цікавого: "як сталося так, що одні країни стали/стають багатими, а інші – ні?".

Стандартна відповідь на нього – введення поняття пасток розвитку. Зокрема, дилема Адама Сміта повязує капітал і ринок: для наявності надлишку виробництва потрібна спеціалізація, яка можлива лише за умови наявності надлишку виробництва. До більш емпіричних з таких належить згадана в рамках улюбленого курсу пастка середнього доходу: для країн, які досягли середнього достатку (в першу чергу для тих з них, що обрали екстенсивний шлях розвитку), статистично характерне уповільнення темпів розвитку. 

Методи прискореного розвитку

;!%?!! з пастки!

На цьому місці варто приділити трохи уваги беззмістовним мріям. Уявімо себе більшою чи меншою мірою самостійним керівником немаленької держави. 

Отже, ми приходимо в щойно відмитий після революції (якби підступний диктатор втримав владу, це назвали б путчем, переворотом чи зрадою) кабінет зранку першого робочого дня на новій посаді, поправляємо незвичний після військової форми одяг і вмощуємося на вдвічі завелике для нас крісло (тирани традиційно товсті, але в нашої талії ще все попереду). Час, підпираючи вперше за десятиліття виголене підборіддя, подумати, як зробити народ ... (тут може бути назва вашої країни! чи реклама!) багатим і щасливим.

Disclaimer. Однозначно чоловіча стать диктатора – статистична дискримінація. Автор не має нічого проти президентів, генераліссімусів, імператорів чи інших тиранів жіночої статі... а статистика, судячи з усього, має.

Я не здивуюся, якщо для таких випадків вже випускають методички. "Інституції та лібералізація в країнах-з-назвою-яку-неможливо-вимовити", "Із третього світу в перший", "Від Імператора Хірохіто до Пола Атрейдеса: вплив харизми на закордонні інвестиції". Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології. Все просто.

З іншого боку, диктатори досить рідко йдуть на таке не лише на папері, а й фактично – не зважаючи на ефектні результати канонічних азійських тигрів (Сингапуру, Кореї, Тайваню та Гонгконгу) чи далеко менш популяризовані, але теж успішні сценарії Індії, Чілі та Китаю.
Якщо диктатор – homo economicus, а тому абсолютно раціональний, в цього має бути якась не менш раціональна причина.

Свій наратив щодо такої причини описує Баррі Вайнгаст зі Стенфорду (та інші) в цій статті про політичну економіку диктатури, статистику насильства і відповідну пастку розвитку.

Умови гри

...така маленька звичайна країна.
Для початку варто розуміти, на яких характеристиках країн автори зосереджують найбільше уваги. На противагу канонічній літературі, яка вважає ліберальне середовище розвинутих країн нормою, від якої чомусь відходять бідні країни, Баррі і компанія визначають як натуральний типовий стан країни, що розвивається (і не дуже успішно): зрештою, на фоні довгої історії питання саме сучасний успіх деяких країн є відхиленням.

По-перше, бідні країни набагато більш схильні до зміни влади, в тому числі і з використанням насильства, чому на підтвердження надається досить переконлива статистика. Найімовірніше, зв'язок бідності і частоти переворотів діє в обидві сторони: революції явно негативно впливають на економічний розвиток, але й жителі багатих країн мають менше стимулів змінювати владний режим. Неодноразово наголошується на тому, що країни, які входять в проміжок 75-90% найбагатших, набагато більш схожі на медіанні і навіть бідні, ніж на "найщасливіших" 10% країн.

По-друге, в бідних країнах "потенціал насильства" – здатність чинити насильство – досить мало концентрований: будь-яка людина чи, краще, група людей може бути небезпечною для себе, людей та владного режиму. На противагу цьому, найбільш цивілізовані країни мають "монополію на насильство": обмежене володіння зброєю і військовою технікою, підконтрольні лише формальній владі органи примусу, безліч явних і неявних механізмів підкорення насильства закону. Це значною мірою пояснює і перший фактор: в таких країнах влада має значну перевагу над будь-яким революціонером.

По-третє, історія бідних країн – історія шоків. Країни, що розвиваються, досить рідко мають достатньо ефективні ринки і диверсифікований експорт та імпорт, фінансові системи та інші інституції, щоб ефективно стабілізувати зовнішні та внутрішні коливання. Треба пам'ятати, що будь-які шоки мають серйозний вплив на соціальне становище і легко можуть викликати спалахи невдоволення.
Таким чином, будь-який диктатор, який планує просидіти на своєму місці довше трьох тижнів – а в ідеалі до пенсії – повинен якось враховувати і за можливості нівелювати всі три фактори.

Стратегія і метастратегія

"у кожній порядній змагалтній грі є метагейм" (sic!)
Так. Теорема Неша каже, що в грі зі скінченною кількістю стратегій і гравців завжди є Нешева рівновага, в чистих чи змішаних стратегіях. В свою чергу, спроба від неї відхилитися будь-яким з учасників гри за визначенням рівноваги Неша погіршує стан цього гравця. Ну і слід памятати, що грою тут називається практично будь-яка ситуація, де є гравець чи гравці, можливість вибору і  оцінки виграшів: починаючи з рішення, чи підніматися з-за столу, і аж до тактичного планування нової світової війни.
Посадова інструкція диктатора не визначає ні тих сторін, які можуть підтримувати, обмежувати чи загрожувати його владі, ні метастратегію, що склалася в рамках їх гри, ні ідей щодо можливих шляхів гри. Але вони існують.
Отже, яка метастратегія визначає гру політичних груп при диктатурі?
З точки зору теорії ігор диктатура непогано описується як елементарна гра. Диктатор лишається таким, поки набір стратегій "мир-мир-мир..." є як мінімум Нешевою рівновагою (тобто для кожного окремого гравця невигідно змінювати свою стратегію на "війна"), а краще коли стратегія "мир" є строго домінантною для будь-якого гравця: незалежно від поведінки інших, в нього буде стимул обирати мир. Умову Нешевої рівноваги для такої гри автори називають "умовою пропорційності".

P(j) >= W(j) - C(j),

Доходи від миру не мають бути меншими за очікувані доходи від конфлікту мінус витрати на нього. Іншими словами, вигоди від миру мають бути пропорційними до вигод від війни.

Як досягти такої рівноваги?

По-перше, ефективно збільшують C(j) персональні домовленості, націлені на керівників окремих сторін: обмін заручниками чи "династичні" шлюби, спільна участь в окремих видах діяльності, "холодна війна". Заручники роблять війну менш вигідною для кожної сторони, адже миттєво стають втраченими ресурсами в разі її початку. Такий самий ефект має і спільна компанія в більш чутливій до воєнних дій сфері: з початком активного конфлікту обидві сторони втрачають значні доходи. Накопичення надлишкового воєнного потенціалу кожною зі сторін теж зменшує вигідність явного конфлікту: навіть в разі перемоги втрати будуть колосальними, а винагорода W(j) – маленькою. Як казав JC Denton з культового Deus Ex, "bomb is a bad choice for close-range combat". В свою чергу роззброєння працює в дуже обмеженому вигляді: особа, яка в односторонньому порушить таку домовленість, отримує неймовірну перевагу (її витрати на війну скорочуються).  Парадоксально, але факт: обіцянка насильства працює краще.
По-друге, має гарний ефект також обмеження конституційних прав, зокрема, заборона організації нових сил, сторін і організацій. Очевидно, будь-який новий гравець на дошці розхитує рівновагу, що сформувалася до його появи і може призвести до непоганої колотнечі. Також це обмеження має сенс в контексті наступного, головного, методу.
По-третє, формування і розподіл рент або, якщо казати просто і вульгарно, "відкати". А про це, по-моєму, варто трохи детальніше.

Генеральна теорія відкатів

Якщо постійно надавати людині порядного розміру бонус, вона не бунтуватиме. Ну, практично не бунтуватиме – крім випадків, коли за підсумком такого бунту зможе претендувати на більший розмір винагороди.
Як розподіляти такі бонуси, в принципі, ясно: так чи інакше пропорційно можливості бути загрозою поточній формі правління. Небезпечні для режиму сторони гри повинні отримувати більше бонусів за безпечні – адже здатні отримати більше в разі прямого конфлікту. Підтримувати паритет між заохоченням і небезпекою – непроста справа, і в загальному будь-який переворот є безпосереднім наслідком невдачі саме тут. Але виникає і друге питання, цікавіше не політику, а економісту: звідки взяти стільки заохочення, аби всі були задоволені?
Все просто: якщо сильно обмежити вхід в окремі види діяльності, додаткові прибутки там з'являться гарантовано: складність оподаткування і високий його рівень, бюрократія і корупція, рейдерство, обмежене фінансування – це все не в останню чергу приносить вигоди тим, кого не стосується. А така індульгенція існує лише для тих, хто має достатньо ваги і при цьому грає за правилами – що чудово працює в часи стабільності.
Таким чином, можна злегка деталізувати формулу згори.

r(j)R >= w(j)W - C(j), де:

r(j) - частка рент, на які претендує сторона j;

R - всі ренти, що диктатор збирає з країни;

w(j) - шанс перемоги цієї сторони;

W - кількість рент, на яку зможе претендувати переможець;

C(j) - витрати на війну.

При цьому за виконання цієї умови для кожної зі сторін виграш диктатора становить залишок від доступних рентних платежів.

D = SUMj(1-r(j))R

Коли згадуємо про шоки, ренти втрачають частину своєї привабливості – ренти і особисті договори мають персональний характер, а персони в такому випадку міняються надто часто. В свою чергу, перерозподіл рент і укладання нових договорів вимагає окремих витрат ресурсів і передбачає можливе порушення правила пропорційності.

Як тільки глянути на ці формули, відразу стає очевидно, що диктатор зацікавлений максимально підвищувати витрати на прямий конфлікт C(j) для кожного гравця. Якщо шанс перемоги пропорційний до співвідношення сил (насправді, це досить песимістична оцінка: ефект масштабу в воєнних чи політичних конфліктах явно повинен існувати), то такі витрати є єдиною причиною, чому трон диктатора хоч чогось вартий. Надлишкові ренти і позитивна вартість конфлікту за будь-якої умови діють як політичний амортизатор: поточний режим може за їх рахунок існувати навіть коли запізнюється реакція розподілу рент на шок, який змінює співвідношення політичних сил.
Що цікаво, незалежно від ситуації, окремі сторони будуть опиратися спробам з метою стабілізації чи будь-якою іншою збільшити для них ціну конфлікту: що більш обмежений для політичної сили воєнний метод досягнення мети, то менше, згідно з моделлю, її треба винагороджувати. Відповідно, незалежно від схильності вирішувати питання мирним шляхом, учасникам політичної гри вигідно нарощувати і грізно роздувати свій воєнний потенціал.
Що навіть більш важливо, диктатор повинен бути не менш здібним, жадібним і короткозорим за своїх політичних конкурентів: що менше він роздає ренти, то менша зацікавленість цих сторін в status quo – і менший, відповідно, шанс диктатора лишитися на своїй посаді (і живим). Отже, щоб утримуватися на посаді, слід утримувати високий рівень рент.

Всім пасткам пастка.

І ось що цікаво. Нагадаю.

Максимально забезпечувати базові конституційні права і економічні права, лібералізувати торгівлю і фінансові потоки, боротися з корупцією і монополіями, по мірі їх появи приділяти ресурси підвищенню рівня освіти, охорони здоров'я, соціального забезпечення та технології.

Все назване вище зменшує кількість доступних для "розподілу" ресурсів чи їх прямо витрачаючи на якісь беззмістовні речі (освіта, наука, бла-бла-бла), чи зменшуючи кількість доступних генераторів рент (лібералізація ринків, забезпечення економічних прав, боротьба з корупцією і монополіями).
Звісно, такі дії можуть розглядатися як умовна рента на користь звичайного населення. Але, на чому наголошують автори, така рента найімовірніше буде надлишковою: насильницький потенціал звичайного населення катастрофічно низький. Звісно, революції за участю всього народу стаються, але керують ними завжди політики.
Мало того, більш абстрактні, правові кроки так само є проблемними. Лібералізація в політичній сфері не лише дестабілізує ситуацію, а й дає можливість раніше репресованим особам організовуватися і легально накопичувати потенціал насильства. Що може закінчитися абсолютно ірраціональною помстою.
Автори також деякий час думають про перехід від індивідуальних домовленостей до таких, які працюють незалежно від особи на чолі політичної сили (і тому сприяють більшій стабільності): загального роззброєння та економічної взаємозалежності. Втім, такі речі працюють або для всіх, або ні для кого: один зрадник, який вирішує не роззброюватися чи не брати участі у спільних підприємствах чи спеціалізації, натомість отримує більше рент – його відносний потенціал насильства від такого рішення тільки зростає.
Таким чином, в натуральному стані якщо лібералізація і є можливою, то вона точно малоімовірна. 

Трагічно.

P.S. Вайнгаст сам говорить про пастку насильства на Econtalk

Про натуральне і потенційне (Natural-Potential)

...та інші прикольні речі.

До останнього допису про динаміку і асиметрію основних макроекономічних показників (і Кареніну!) слід додати ще короткий пост про потенційний ВВП і природній рівень безробіття.

Останнього разу ми плавно і досить непомітно навіть для мене самого перейшли з потенціалу до динаміки, а з безробіття в рівнях до безробіття в перших різницях. Втім, запитання щодо потенційного ВВП і природного рівня безробіття (рекомендую, до речі, коментувати статті в самому блозі – тоді відповіді на поставлені питання не завжди вимагатимуть написання окремого продовження) непогано нагадало про первинну тематику статті. Що ж, вона не менш варта висвітлення.

Отже, поговоримо про потенціал і натуральний рівень безробіття. З одного боку, натуральний рівень безробіття гарно сполучається з наведеною моделлю. З іншого – виникають питання.

Як вже було сказано в попередній статті, численні економічні моделі, в тому числі і новокейснсіанські, передбачають флуктуації ВВП навколо якогось  оптимального рівня чи тренду – потенційного рівня або потенціалу.

Стандартні методи визначення потенційного ВВП, які використовуються, зокрема, Європейською комісією та американським CBO, полягають, фактично, в творчому застосуванні функції Кобба-Дугласа: в мінімально модифіковану і статистично "підігнану" модель вносять оцінки обсягу доступної робочої сили, капіталу та загальної факторної продуктивності (або впливу технологічного рівня). Детальніше (і з адекватною порівняльною характеристикою альтернативних методів) – в цих матеріалах CBO.

Визначення ВВП на основі функцій виробництва (на відміну від більш емпіричних методів) створює цікаву відповідність між потенційним ВВП і статистичною оцінкою рівня безробіття, який відповідає повній зайнятості. Таким чином, потенційний ВВП і показники на його основі (наприклад, рівень структурного дефіциту – який вже цього року став таким здоровенним обмеженням фіскального стимулювання для країн, які цього потребують. докладніше – в цій чудовій історії Not-Quite-Noahopinion) стають залежними в першу чергу від оцінки натурального рівня безробіття: NAIRU для американської CBO чи NAWRU для європейських моделей.

Таким чином, вся довга, чудова і повністю наведена в попередньому дописі репліка Кругмана, хоч і змішує досить безсовісно поняття натурального безробіття і потенційного ВВП, в суті своїй не є такою вже помилковою. 

В свою чергу, що ми знаємо про співвідношення фактичного безробіття і його натурального рівня? Все, що нам на думку спаде: ці показники обчислюють, уточнюють і, головне, публікують. Лишається до цього переліку додати тільки "аналізують" і обрати достатньо зручний інструментарій.

Отже, ось гістограма різниці між фактичним і натуральним рівнем безробіття (як завжди, США, квартальне, з 1949 року до першого кварталу 2013, отримано звідси):

В середньому фактичний рівень безробіття перевищує натуральний на 0,26% (стандартне відхилення середнього в 0,09% передбачає досить високу значимість такого спостереження), мало того, розподіл ще й має довге праве плече (скіс в 0,58). Відповідно, крім того, що в середньому безробіття відхиляється вправо (в сторону більшого) відносно натурального рівня, великі позитивні відхилення ще й є частішими за негативні (нормальною мовою, за натурального рівня в 5,6% фактичне безробіття в середньому буде становити 5,85%, може сягати навіть 10%, але аналогічне відхилення в протилежну сторону – до 2%, вже є категорично малоймовірним).

Цікаво, що таке співвідношення досить погано характеризує монетарне та фіскальне стимулювання. За визначенням, натуральний рівень безробіття позбавлений впливу коливань сукупного попиту – відповідно, систематичне позитивне відхилення безробіття від цього рівня свідчить про систематичну недостатність попиту – яка легко вирішується за допомогою монетарного чи бюджетного стимулу.

P.S. Ще варто зовсім недовго і цілком факультативно подивитися на безробіття в рівнях. Тут є лише одна цікава річ – серйозний позитивний скіс даних: безробіттю подобається відхилятися вправо набагато більше, ніж вліво.

P.P.S. А також, на тему більш антикварного, ще Фрідманівського, визначення натурального рівня безробіття як якогось стаціонарного рівня, до якого прямує безробіття за рівності очікуваної та фактичної інфляції (а отже, в світі монетаристів, неефективного монетарного стимулювання): мало того, що ця величина виглядає нестаціонарною (що є цікавим феноменом, але не становить великої проблеми), вона ще й безпосередньо залежить від державної політики і змінюється непередбачувано. Так вважає Фармер.

Кривизна Кареніної (Karenina's Skewness)

Часто буває, побачивши цікаву статтю, починаєш писати на ту ж саму тему свою — яка зрештою виявляється зовсім про інше. Саме так з'явилася на світ більша частина статей ЕВДГ.

Подібним чином Кругман зовсім недавно написав коротке продовження "Кареніної" – Anna Karenina and the Business Cycle (хай живе Джо Райт!) – після і на основі масштабної статті Фатаса та Міхова, яка, в версії VoxEU, скорше про трьохфазні бізнес-цикли: депресія, відновлення до потенціалу, звичайне зростання. 

На чому ж акцентує Кругман?

Стандартні форми циклів, характерні для RBC, "моделі" австрійської шкоди і навіть більшої частині новокейнсіанських моделей – симетричні: 

 In those models “potential output” is what the economy would produce if prices were perfectly flexible. (Leave on one side the question of whether flexible prices get you to full employment in a liquidity trap, especially with problems of debt overhang). In the short run, however, prices are sticky, so we’re often not at potential; but the economy can run above as well as below potential, and in fact there would be no necessary reason why underemployment should be more common than overemployment.

Потенійний ВВП, згідно з цими моделями – той рівень, якого можна було б досягти, якби ціни були абсолютно еластичними. В свою чергу залежно від ситуації рівень економіки може перебувати як "під" рівнем потенціалу і характеризуватися неповним залученням людських та інших ресурсів, так і "над" потенціалом, що супроводжується перевиробництвом (і, відповідно, дефіцитом робочої сили). І насправді нема жодної причини, чому надмірне безробіття має бути феноменом частішим за недостатнє.

Це дійсно сміливе твердження. А правильне? Сумнівно (як зазвичай трапляється, позиція авторів в головному така ж, як в улюбленого нобелівського лауреата).

Локальні мінімуми і максимуми безробіття за Кругманом.

Якщо хоч одним оком глянути на цей графік, видно, що піки безробіття більш волатильні за його мінімуми. Виходить, емпіричне, характерне для конкретної економіки США безробіття з 1968 при русі вниз досить швидко впирається в підлогу коло 3%, але одночасно може досить вільно рухатися вгору – і це за наявності ефективної, наскільки це можливо, монетарної і фіскальної політики. Дивно?

Жорсткість вгору і вниз

В кращих традиціях нашого першого викладача з макроекономіки, Ю. Бажала, великого поціновувача простих наративів і Тугана-Барановського, уявімо собі цілком життєву ситуацію. 

В вас є маленький і досить успішний бізнес в цілком чудових умовах, але в гості до країни прийшла криза: падає попит, товар ніхто не купує, дохід різко скорочується. Графік продажів пробиває нижню частину екрану і, рикошетячи від стін, калічить людей в кімнаті. Що робити? Знижувати ціни чи скорочувати виробництво? Звісно, ціни зменшаться – але в реальних умовах компанії і так використовують всі можливості продавати дешевше за конкурентів, а ціна робочої сили чи інших ресурсів зазвичай стабілізується контрактами, тому першим наслідком кризи буде якраз скорочення обсягів виробництва і, звісно, зайвих працівників.

Той самий бізнес, але ЦБ раптом надрукував зайвих 100500 мільйонів доларів і всі вони випадково опинилися в ваших безпосередніх споживачів. Попит зростає скаженими темпами, компанія і так працює на повну, що робити? Звісно, ви за можливості закупите трохи нового обладнання, наймете робітників – але це матиме лише довгостроковий результат: пошук кваліфікованих працівників займає досить багато часу, ефективне введення в експлуатацію нового обладнання – теж. В першу чергу виробництва за підвищення попиту збільшать ціни продажу. Особливо це стає актуальним за умови майже повного залучення ресурсів на потенціалі.

Отже, маємо наратив: шок попиту, однаковий по суті, але різнонаправлений, дає різні результати. Це можна назвати асиметричною еластичністю, можна – різною жорсткістю вгору чи вниз. Суть, на диво, одна й та сама.
Шок пропозиції – наприклад, вже канонічне збільшення ціни нафти – матиме інший ефект, але ключовий феномен зберігається: швидке зниження цін обмежене собівартістю і трудовими контрактами, миттєве збільшення виробництва – довгим строком реалізації інвестицій. В свою чергу, можливо швидко переклеїти ціни чи закрити завод.

Тепер – емпірика: без формальної моделі, а краще – статистики, а ще краще – теорії і відповідної їй стохастичної моделі, кілька абзаців згори мало чого варті. Для будь-якої гіпотези можна придумати наратив, а модель в свою чергу, імовірно, хоч щось там таки, здається, підтверджує. Можливо.

Гіпотеза №0

В першу чергу слід зауважити, що феномен асиметричної гнучкості відповідно до описаного наративу має стосуватися рівня цін (жорсткість вниз – ціни мають з вельми великим опором знижуватися і одночасно з підкресленою готовністю зростати, що відповідає рідкісним випадкам дефляції і досить частим – аномально високої інфляції), зайнятості (обернений їй показник безробіття має різко зростати і повільно скорочуватися) і випуску (виробництво має поводитися як зайнятість: з готовністю різко падати і при цьому досить повільно зростати).
Отже, що ми очікуємо побачити?
Видимі часті випадки помірної інфляції (звичайний рівень), але аномально висока інфляції повинна бути набагато частішою за аномально низьку і, тим більше, за зовсім рідкісну дефляцію. Як основу для дослідження інфляції обираємо ІСЦ.
Динаміка безробіття в основному зосереджена навколо нуля, але випадки різкого його збільшення повинні бути значно частішими за різке скорочення. Досліджуємо, слід наголосити, не сам рівень безробіття, а його в перших різницях – зміну безробіття порівняно з попереднім періодом.
Реальний ВВП в середньому помірно зростає, але більш схильний до різких падінь, ніж до аномального підвищення.
Номінальний ВВП росте і робить це в середньому досить швидко за рахунок зростання як реального випуску, так і рівня цін. Від інфляції індекс НВВП має взяти схильність до різких підвищень, від РВВП – до різких падінь. Відповідно, можна очікувати його певну симетрію показника і порівняно високу дисперсію за рахунок частоти "аномалій".
Що ж, озброїмося гістограмами і словом "скіс" та почнемо нарешті нашу перевірку.
Щоквартальні дані нам ласкаво надав Фредді з Сент-Люіса (насправді, Фред – Федерального резерву економічні дані). Можна пошукати і українські числа, але такі тести, як на мене, слід виконувати на "довгих" рядах: навіть з достатньо довгими даними щодо економіки США відхилення скосу за всіх стандартних припущень сягає 0,14. Якщо спробувати уявити жахливо, невиправдано довгий ряд українських квартальних даних з 80 елементів (або з далекого 1993, часів ще до "натрудженої гривні"), його стандартне відхилення вже дотягує до 0,27 – що, як ми вже зовсім скоро побачимо, робить знамениту зону "±3 сигм" просто гігантською.

Окулотравматичні тести

Як для початку – глянемо безробіття, наш милий на синій графічок. Середня величина безробіття – ледь більша за нуль: початок ряду в цілком спокійному кейнсіанському 1953-му, а кінець – зараз, коли безробіття ще не знизилося до нормального рівня після кризи 2008-го. Мода, натомість, лежить на проміжку трохи лівіше — [-0,2;0,0), що вже свідчить на користь  асиметрії.
Крім цього досить аналітичного факту, бачимо досить витягнуте праве плече графіку і його серйозний перекошеність.

Окулотравматичний тест гіпотези полягає в побудові тестових даних на графіку: якщо вони боляче кидаються в очі, то щось точно означають. 

Інфляція, в свою чергу, ніжного червоненького кольору — але теж скошена, хоч і менше. Втім, видно це навіть неозброєним оком. Масивне і довге праве плече фігури урівноважується тим, що середній рівень інфляції — майже 1%, а ліва від середнього сторона включає практично весь найвищий інтервал графіка. 

Найцікавіша ситуація з ВВП. Базова гіпотеза – РВВП зростає, але схильний до різких падінь. Як можна побачити на графіку, насправді цей показник симетричний: різкі зростання є практично такими ж частими, як і різкі падіння. Гіпотези щодо причин такого феномену будемо формулювати вже в пізніших статтях.

З номінальним ВВП теж проблеми. Саме від нього ми чекали найбільшої симетрії – але, натомість, він скошений значно більше за РВВП. В світлі попереднього спостереження це не має бути дивним: якщо майже симетричний показник (тут – РВВП) ми множимо на різко скошений (ІСЦ), отримуємо, в загальному випадку, скошений, хоч і не так сильно, результат (НВВП). Одним словом, на асиметрію НВВП впливає переважно інфляція.

Що характерно, якщо намалювати дані за останніх 20 років, з 1993-го, номінальний ВВП досить сильно скошений в інший бік: в найновіших даних грає першу скрипку найновіша криза і т. з. Great Moderation, спокійні 90-і.

Кареніна скосу і кривизни

Що гарно, очі – які вже досить відчутно болять від постійних ударів – не єдиний спосіб помітити скошеність даних. Для цього в крутій, серйозній і дуже дорослій статистиці рівня початку 2-го курсу вже є окремий інструмент. 

Показник	Середнє	Скіс
Безробіття	+0,01%	+1,168
ІСЦ	+0,90%	+0,55
рВВП	+0,8%	-0,06
нВВП	+1,61%	+0,25

Як видно, попередні висновки окулотравматичного тесту підтверджуються: безробіття та інфляція мають суттєвий позитивний скіс (я не казав, що стандартне відхилення скосу в загальних умовах залежить не від форми даних, а від їх кількості, і для такого обсягу спостережень становить близько 0,14?). В свою чергу, реальний ВВП заледве скошений, але йому явно не вистачає статистичної значимості. Як, втім, не вистачає і номінальному ВВП, хоча на графіку його скіс здавався далеко переконливішим.

Отже, всі щасливі періоди – часи відновлення зайнятості та часи низької інфляції – дійсно схожі між собою: безробіття скорочується стабільними темпами – без чудес, низька інфляція теж за визначенням стабільна. З іншого боку, кризи характеризуються дуже неоднорідним підвищенням безробіття, а випадки високої інфляції – широким розкидом її темпів.

Практично відсутній скіс реального ВВП на фоні шикарної асиметрії безробіття – цікавий феномен, який наштовхує на кілька не менш цікавих гіпотез про характеристики використання робочої сили.

Ерзац, солодкий ерзац

Вітаю в реальному світі, Нео.

Економічні моделі чи простий здоровий глузд зазвичай об'єднуються одною чудовою спільною рисою: вони пропонують прості методи досягнення мети. Хочеться сну – поспи. Хочеться їсти – поїж. Хочеться вберегти прибутки внутрішнього виробника – піднімай мито. Хочеться збільшити внутрішній попит – стимулюй економіку, зовнішній – девальвуй.

Хочеш великого і чистого кохання?..

"Основи операцій в реальності"

...тижневе навантаження 168 год. Тривалість курсу...

Втім, реальність відрізняється.

Буває, поспати заважає робота. Поїсти – дієта. Політики – проти збільшення дефіциту, населення – проти інфляції. І влада, і опозиція проти слабкої валюти. Безсовісно обкласти митом весь імпорт заважають міжнародні договори. В великого і чистого кохання завжди є хлопець, дівчина або ревнивий кіт.

Це все зветься інституційними обмеженнями і – як видно з назви – дуже, дуже обмежує. Але ж хочеться! 

Для цих випадків особливо корисно знати кілька замінників. Можливо, не таких простих, приємних чи ефективних – але хай хоча б якось діють. Що більше цих фокусів тихенько вкриваються пилом в вашому рукаві, то рідше обставини ставатимуть непереборними. Кажуть, це добре.

Можна пити каву. Готувати дієтичні тістечка. Гарантувати кредити. Провести фінт під назвою "фіскальна девальвація". Уважно прочитати статтю IV ГАТТ. Ще раз, цього разу якісніше провести фіскальну девальвацію. Цікаво? 

Тоді про все, крім кави і тістечок, по черзі... Почнемо.

Гарантуємо розвиток економіки

Добре бути великою економікою, але всіх проблем не вирішує. Зокрема, в великої економіки є здоровенний внутрішній ринок – здатний, наприклад, цілком випадково обвалитися в результаті якої-завгодно бульбашки чи просто так, спричинивши глобальну депресію.

Якщо говорити про можливості стандартними засобами "підігріти" внутрішній попит, з критичної фази кризи світ вийшов практично без боєзапасу. No ammo. Великі червоні літери.

Традиційна монетарна політика вперлася в межу нульових ставок. Нетрадиційна – в відчайдушний опір особливо чутливих до інфляції політиків, стурбованих подальшим збільшенням вже і так безпрецедентно розширених балансів Феду та ЄЦБ. Мало того, ефективність монетарної політики в будь-якій формі (крім, можливо, "грошей з гелікоптера") в кращому випадку невисока, в гіршому – сумнівна.

Традиційне фіскальне стимулювання теж обмежують: криза лишила в спадок серйозний рівень державного боргу, що дало привід кричати про потребу скорочувати дефіцити в режимі жорсткої економії (в авторів, нових кейнсіанців в середньому по 4,7 днів на тиждень, волосся стає дибки).

Що робити, що робити? Дуже, дуже давно – ще на початку 2012 року – я писав статтю саме з такою назвою про те, як поводитися уряду і ЦБ в ситуації боргової паніки.

Інструментом, який здатний допомогти в такому випадку, можуть бути явні чи неявні державні гарантії. Гарантувати може Центральний банк, сам уряд чи навіть муніципальні органи. Центральний банк гарантує облігації уряду і банків, уряд – борги стратегічних підприємств, муніципалітети – компаній-лоббістів (звісно, проблема інтересів існуватиме і на вищих рівнях). Що отримує економіка? Правильно гарантований борг сприймається набагато безпечнішим, що має прямий вплив на вартість фінансування, прибутки і ризики ведення бізнесу (90% гарантованого боргу в пасивах під помірні 2% річних приємніші для компанії, ніж консервативний баланс з 30% боргового фінансування, але за ставки в 10%). Можливо, це не так ефектно, як закидати все грошима з вертольотів чи оплачувати з бюджету беззмістовне копання ям – але діє. І, головне...

Що не заважає застосуванню гарантій? До певного моменту жодні політичні чи інституційні обмеження просто не подіють. Плюс державних гарантій в тому, що вони не псують баланс ЦБ чи дефіцит бюджету. Так, обліковується не лише прямий борг, а й гарантований – але останнього далеко менше стосуються інституційні обмеження. А поки їх розширять, поглиблять і перенацілять ворожі політичні сили, можна вигадати хоч один новий механізм.

Кейнсова девальвація

Добре бути великою економікою, але не в кожного виходить. В малі експортозалежні країни криза зазвичай приходить ззовні: через канали інвестицій і торгового балансу. Як виправити різке падіння експорту? Девальвувати. Як виправити відсутність різкого скорочення імпорту? Девальвувати! Як виправити різке скорочення інвестицій? ДЕВАЛЬВУВАТИ!

Інколи просто чудово бути Україною: ми маємо фіксований в рамках валютного таргетування, а тому досить сильно контрольований Нацбанком і, що не менш важливо, завжди готовий обвалитися, обмінний курс. Звісно, можливості завжди менші за бажання, але відпустити курс національної валюти в вільне падіння НБУ може завжди: ревальвації завжди маленькі, а девальвації – великі.

Що робити гіпотетичній країні з офіційним інфляційним таргетуванням, неконтрольованим прямими методами курсом британського фунту стерлінгів і вічно незадоволеними фінансовими журналістами? Що робити гіпотетичній країні взагалі без ЦБ, валютою якої є цілком конкретне євро? Що робити гіпотетичній країні з серйозною короткою валютною позицією, в якій навіть думка про девальвацію має присмак боргового колапсу? Абсолютно ясно, що звичайна девальвація в такій ситуації неможлива. Що замість?

Кажуть, ще в знаменитому 1931-му не менш знаменитий Дж. Майнард Кейнс (кривавий ідеолог закопування під асфальтом... Великої Депресії. заживо!) писав про можливу заміну звичайної девальвації одночасним нарощенням ставок мит і субсидій. Дуже схоже на звичайну девальвацію, але...

Не вимагає ні специфічної монетарної політики, ні навіть наявності власної валюти. Не потребує ніяких нових установ чи інституційних змін. Не має прямого впливу на капітальний баланс, не перерозподіляє багатство в рамках міжнародного кредитування жодним чином (зміна розподілу доходів в таких умовах – ціла окрема тема з купою милих графіків).

Інколи, втім, трапляється так, що спроба обійти одні обмеження призводить до болючого удару лобом об інші: на даний момент практично нереальне суттєве підвищення ставок мит, а встановлення субсидій хоч і технічно можливе, може  закінчитися неприємно. Три страшних літери. СОТ. No ammo.

Як по-іншому можна оподаткувати імпорт і субсидувати експорт? Раджу задуматися секунд на 38,5. А поки – про страшні слова на "с".

Спокуса. СОТ. "С"

It’s not an S. On my world it means hope.

Well, here it’s an S. How about — ‘Sup– 

Практично всі серйозні гравці на міжнародній арені оперують в правовому полі СОТ. Зокрема, Україна офіційно "грає за правилами" з 2008 року. Останнім серйозним придбанням організації була Росія, яка закінчила довгий процес вступу до СОТ в 2013 році. 

Одною з основних рис митної політики в СОТ – аж на рівні основного принципу – є "зв'язані" ставки мита з чітко зафіксованим максимальним рівнем; підвищувати ввізні мита навіть в межах дозволеного рівня стає непросто, за його межами – практично неможливо. Так само проблематичним є застосування будь-яких інших зборів чи обмежень під час чи після митного оформлення імпорту: однакове ставлення до вироблених всередині країни і за кордоном товарів теж належить до першочергових принципів СОТ. Так, цілком може не вийти навіть організувати невинне стягнення з імпорту утилізаційного збору. Найближчі сусіди, наприклад, якраз на шляху до такого "не вийшло". То як в межах правил СОТ можна обмежити імпорт?

Наприклад, в матеріалах спеціалізованого курсу СОТ згадують заміщення антидемпінговими заходами стандартних мит перед прийняттям Угоди про застосування статті VI ГАТТ, яка діє й досі:

As tariff rates were lowered over time following the original GATT Agreement, anti-dumping duties were increasingly imposed, and the inadequacy of Article VI to govern their imposition became ever more apparent.

Про заміщення мит антидемпінговими заходами пишуть і в цій, вже досить старій, статті.
Це стосується не лише антидемпінгових заходів: застосування спеціальних чи компенсаційних заходів також може замінити стягнення мит. Слід зауважити, що приводом для останнього варіанту є якраз неправомірні субсидії з боку країни-цілі, що додає певної пікантності кожному рішенню про субсидування експортоорієнтованого виробництва.
Всі подібні заходи не лише краще відповідають правовому полю СОТ, а й мають репутацію набагато більш виправданих, ніж більш довільні торгові бар'єри: для чого ще існує строге регулювання, як не для покладання на нього відповідальності? Крім того, незалежно від реальної причини, приводом застосування антидемпінгових і компенсаційних заходів є недобросовісна конкурентна практика, що дає можливість покладати вину на експортера (спеціальні заходи можна вважати більш чесними: їх застосовують з явно декларованою ціллю покращити стан внутрішнього виробника).
CEPR з приємною частотою і періодичністю готує матеріали щодо протекціонізму: ось, зокрема, останній звіт Global Trade Alert. Так, за річний період з другого кварталу 2012 по перший квартал 2013 заходів торговельного захисту вперше було виявлено більше, ніж звичайних, стандартних підвищень ставок мита: 110 проти 64.

Цей висновок – про застосування інструментів торговельного захисту як заходу протекціонізму – підкріплюється не лише необробленими даними.
Застосування остаточних антидемпінгових заходів Європейською Комісією можливе тільки за умови переважної підтримки рішення з боку окремих країн-представниць в ході голосування – що створює широке поле для дослідження впливу різниці національних характеристик на рішення про застосування антидемпінгових заходів. Найбільш статистично значимими факторами в здійсненому на основі таких даних дослідження Нордстрома є загроза зазнання шкоди від заходів в відповідь на антидемпінгові, наявність внутрішніх лоббістів на користь застосування заходів і... підтримка протекціонізму населенням! Цікаво, що підтримка протекціонізму правлячою партією є і близько не такою значимою. Популізм же.
Дослідження цих даних згадує і Саймон Евенетт в популярному викладі своїх ідей в статті про зіткнення між Китаєм і ЄС (і США) щодо імпорту в Європу сонячних батарей. Що характерно, згідно з його дослідженням 2005 року найбільш схвально до антидемпінгових заходів ставилися представники країн, які зовсім невдовзі після цього стануть GIPSI (крім Ірландії, але додається Франція). Гарно, що згаданий в статті конфлікт зовсім недавно закінчився: ЄС та Китай домовилися обмежити ціни імпорту (єдине зауваження до новини, відповідно до угод СОТ демпінгом вважається продаж товару на експорт за ціною, меншою не за собівартість, а за звичайну ціну на внутрішньому ринку. журналісти!): уряди задоволені домовленістю, внутрішні виробники вимагають більш обмежувальних заходів – ситуація цілком звичайна.

Фіскальна девальвація в правильному виконанні

Кейнсове виконання фіскальної девальвації, нагадую, проблематичне якраз в зв'язку з угодами СОТ: застосування мит, аналогічних їм заходів чи технічних бар'єрів може закінчитися в органі врегулювання спорів СОТ, а субсидії – всього-то звичайними компенсаційними заходами.
Звісно, вхідні обмеження можна замінити на заходи торговельного захисту – але... По-перше, застосування остаточних заходів миттєво не відбувається: залежно від вибору інструменту, весь цикл розслідування може зайняти і більше року. По-друге, інструменти торговельного захисту – річ індивідуальна: для кожного нового застосування потрібно проводити додаткове розслідування, витрачати час і гроші. По-третє, згадана краща репутація не відміняє можливості зазнати припинення в загальному рівноцінних поступок за умови порушення визначених критеріїв – а багатообіцяючі випадки імпорту, які можна згідно з усіма чи майже усіма правилами обкласти антидемпінговим, спеціальним чи компенсаційним митом, рано чи пізно закінчуються. Одним словом, інструменти торговельного захисту можуть заміняти точковий протекціонізм, але не однорідне підвищення мит на всі товари.
Що замість?
Фархі з Гарварду та Іцхокі з Принстона пропонують цікаву політику, базовану на неоднаковому впливі податків з продажу (наприклад, класичний український ПДВ) і внутрішніх податків (податку на прибуток чи з доходів) на окремі види діяльності – імпорт, внутрішнє виробництво для внутрішньої реалізації і експорт. Як в табличці:

	Імпорт	Внутрішній продаж	Експорт
Податок з продажу	+	+	-
Внутрішній податок	-	+	+

Виходить, податки з продажу не впливають на експорт (продаж відбувається в іншій країні), а внутрішні податки – на імпорт товарів (виробництво відбувається в іншій країні). Відповідно, якщо уряд скоротить внутрішнє оподаткування, він за інших рівних покращить становище внутрішніх виробників, які продають товар всередині країни і за кордоном – але витратить на це власні, державні кошти. Якщо ж уряд збільшить ПДВ чи інші податки з продажів, це завдасть шкоди закордонним і національним виробникам, орієнтованим на внутрішній ринок, не зачепить експортерів і дасть можливість збільшити доходи від податків. Технічно цілком можливо досягти нульового впливу на доходи уряду чи обсяг податків, стягуваних з внутрішнього виробника. 

Що цікаво, таким чином можна уникнути трилемми монетарної політики, згідно з якою уряд не може одночасно мати активну монетарну політику, вільний рух грошових потоків та незмінний грошовий курс. Практично таким чином досягається псевдомонетарний стимулювальний ефект за нульового впливу на обмінний курс та капітальний баланс.

Цей засіб, як і всі наведені тут замінники, далеко не ідеальний: непридатний для суттєвих чи численних девальвацій, залежний від обмеженої ефективності митних органів та фіскальних ефектів на зразок кривої Лафера. Але він діє і цілком виконує покладені на нього обов'язки.

Як, слід зауважити, і всі інші наведені ерзаци.

Неправда в науці. ч.1 (психологія)

Хто з економістів, які хоча б одним оком слідкують за настроями провідної макроекономічної тусовки, не чув про трагедію Рейнхарт-і-Рогоффа... Як? Не чув?! 

Reinhart-Rogoff

R-R! Rrr-Rr! I am evil. Yes, I am!

Спочатку, в далекому 2010, Кармен Рейнхарт і Кеннет Рогофф написали разом цю чудову статтю з досить простим по суті аналізом взаємозв'язку рівня боргу і темпів економічного зростання і дуже неявним закликом ставитися до боргу обережніше. Це було далеко не перше дослідження R-R на тему боргу, з цілком очікуваними припущеннями і висновками, логічною структурою і... результатами, які ніяк не вдавалося повторити іншим дослідникам — ніхто не знаходив такої критичної різниці в зростанні країн, в яких державний борг досяг 90%, і їх більш щасливих/ощадливих сусідів.

Хоч на це і звертали увагу критики фіскальної консолідації, але в помірній економічній тусовці і критикують помірно. А зважаючи на те, що серед аргументів на користь значного урізання бюджетів під час повільного економічного зростання і ставок в пастці ліквідності були набагато більш вразливі (аж до зовсім божевільних), статтю прийняли навіть критики: зрештою, країни з гарними темпами економічного зростання дійсно рідко досягають 90% рівня боргу. Темою дискусій був напрямок причинно-наслідкового зв'язку, а не сама його наявність.

Божевілля почалося з маленької, ледве помітної статті отут і далеко більш яскравої отут і тривало добрих кілька тижнів, протягом яких в дискусії встигли взяли участь всі.

В чому суть проблеми? Кілька молодих дослідників провели ґрунтовний аналіз оригінального дослідження і змогли знайти підстави для таких специфічних результатів.

По-перше, R-R серйозно помилилися в Екселі (я б сказав, налажали — але краще вже вдруге запропоную глянути на доброго дядька Джеймса Квака і Ексель) і просто не врахували кілька важливих спостережень. Як сказав Кругман, "Holy coding error, Batman!".

 По-друге, вони дуже дивно агрегували дані: спочатку зважували періоди високого боргу незалежно від їх тривалості, а потім з так само однаковою вагою усереднювали дані по країні (як сприятливо! єдиний "зручний" для висновків дослідження рік з високим боргом одної маленької країни, скажімо Нової Зеландії, буде таким самим важливим, як і 19 років високого боргу і швидкого зростання Великобританії).

По-третє, деякі післявоєнні періоди R-R просто викинули без пояснень (виходить, Нова Зеландія, Австралія і Канада особливо постраждали в результаті війни і тому високе зростання — очевидний наслідок сторонніх факторів, наприклад, відновлення знищеного в війні капіталу).

Взагалі, в центрі дискусії була невдала робота з Екселем: вона найбільше дискредитує результати дослідження — але є й кілька інших питань. Помилка в таблиці — явна випадковість. Парадоксальні методи агрегування — можлива недбалість, дивний випадок толерантності або звичайна інтелектуальна лінь. Але "правлення" даних — здається, цілком свідоме — завжди питання мотивації. Навіщо?

Diederik Stapel

...мегатонни висмоктаних з пальця даних! Звертайтесь до нас у будь-який час! 

Більш явний і резонансний випадок, який насправді ілюструє зовсім-зовсім іншу проблему, можна спостерігати в довгенькій статті про "зухвале академічне шахрайство". Її я раджу проглянути повністю: це цікаво.

Якщо казати слово там, де варто було б обійтися абзацом, можемо підсумувати, що Дідріка Стапеля, професора психології з Нідерландів, було викрито: він роками "малював" дані для своїх наукових робіт, для спільних з колегами досліджень і — дивні наївні студенти — для дисертацій і магістерських робіт. Незручно вийшло.

Що характерно, йдеться не про звичайне "шліфування" моделей, коли серед адекватно специфікованих обирають найбільш приємну для дослідника, а не найбільш точну, і навіть не про творче опрацювання даних в стилі R-R: Дідрік протягом своєї кар'єри дійшов до посади декана і (що цікаво, набагато раніше) повноцінного створення даних з нуля. Знову ж, головне питання – навіщо?

Не через фінансові, репутаційні чи політичні інтереси, як не дивно: причиною його дій є естетика. В психології є безліч елегантних ідей – і надто мало гарних підтверджень. Експерименти завжди все псують, вигадані дані – ніколи.

Політика, маленька...

— Ты бесконечно прав, но что толку, если твоя женщина плачет? 

— #@%%#!!!

Ціллю будь-якої науки, фактично, є пошук істини. Ціллю будь-якої політики, фактично, є пропаганда власної точки зору.

Успішні політики мають довге й щасливе життя, стають поважними членами суспільства і плодять багато офіційних і неофіційних нащадків. Успішні науковці мають... істину.

Еволюція виростила в нас безліч маленьких пристосувань для полегшення перемоги в суперечках. Наприклад, ми, далеко не ідеальні звичайні люди, несвідомо звертаємо непропорційну увагу на аргументи, які підтверджують нашу позицію — англомовні психологи називають це "confirmation bias" (подібних, виправданих з точки зору виживання, а не адекватності, рис ще багато: Вікіпедія має цілий список, але спочатку прочитайте оце!).

Такі маленькі, "кишенькові" політичні інтереси десятків і сотень поколінь предків дають нам інстинктивну потребу захищати правоту своєї позиції, а не змінювати її під дією чужих аргументів — незалежно від умов.

Повертаючись до основного питання — тріумфу і трагедії R-R — слід зауважити, що ці дрібні психологічні мотиви мали місце в цій історії.

Останнє дослідження, яке закінчилося нещастям, було лише кроком в довгій історії аргументів, висловлених на захист одної і тої ж позиції. Рейнхарт і Рогофф вже давно досліджують питання дефіцитів і не менш давно мають сильну, стійку позицію в цьому питанні. Усвідомлені причини цього чи несвідомі, шанс того, що позиція авторів неочікувано зміниться під дією фактів не надто великі: хто чув про економіста, який посередині життя радикально змінив погляди чи школу? В будь-якому випадку, факти кажуть, що критика на ідеї R-R не подіяла: їх зауваження у відповідь на підняту бучу.

Не лише соціальні інстинкти можуть бути причиною академічних махінацій — але решта мотивів краще виглядатиме в новій частині статті. Плюс, такі абстрактні речі швидко втрачають цікавість.