Скільки (в українцях) коштує корупція?

Для початку рекомендую прочитати першу статтю циклу — про те, скільки насправді коштує 1 українець.

Кажуть, загальний обсяг державних закупівель за тендерами, опублікованими у "Віснику державних закупівель" — 155 мільярдів гривень. 

Кажуть, Економія Міноборони на 68 перших електронних закупівлях тягне на 48,5 з 318,7 мільйонів гривень або 15%. Якщо і далі система Prozorro (так, це безсовісна реклама —  хоч і не оплачувана) буде тримати такі показники, виходить близько 24 гіпотетичних мільярди гривень, не зекономлених в 2014 році.

Кажуть, цього досить, щоб придбати 14 тисяч звичайних українців за нормальною ціною в 1,69 мільйони гривень за одного. Або 13 тисяч середньостатистичних чиновників — у них трохи вища середнья зарплата — за ціною 1,8 мільйони кожен.

До чого насправді я веду у цій частині?

Кожен з українських чиновників відповідає за певну частину економіки/суспільства України — або еквівалентну їй суму грошей щороку.
З державними закупівлями найпростіше — це гроші у найчистішому вигляді. Кілька чиновників Міноборони з прикладу вище відповідали за 319 мільйонів гривень, які в межах прийнятих "правил гри" можна було так чи інакше використати.
Так само просто оцінити у грошах сферу відповідальності у сфері державних доходів — податків чи мит.
Трохи складніше працюють всі інші види чиновницької діяльності — дозволи, довідки, переговори, призначення, управління, підготовка документів — але так чи інакше їх можна прирівняти до певної суми грошей. Можливо, йдеться про штраф, який виписав чи не виписав співробітник ДАІ, дозвіл, який надав чи вирішив не давати чиновник з якогось міністерства, документи, які були підготовані вчасно чи взагалі ніколи...

В міжнародному рейтингу Transparency International Україна — на 142 місці з 177 країн за рівнем  сприйняття корупції, десь між Росією, Угандою, Бангладешем і Кенією.
Ні, я цілком невипадково наголошую на наших африканських "сусідах"  — якщо вірити даним OECD у цій чудовій інформаційній/агітаційній листівочці (рекомендую, дуже гарно зроблена), корупція обходиться у 25% ВВП Африки. Або 10% витрат на ведення бізнесу в середньому в усьому світі. Або мінімум 5% інвестицій.

Корупція — це дуже, дуже дорого. І її дуже багато в Україні.

Якщо вірити цьому опитуванню TNS, 54% українців давали хабаря за останній рік (про це дрібний текст на відповідній схемці). Можна дати зовсім невеличку суму за особливо сумлінне виконання роботи, як в охороні здоров’я (як робили 45% опитуваних) чи сфері освіти (23%). Дати "відшкодування" за неотриманий штраф ДАІ (19%). Поділитися чесно чи не дуже заробленими грошима з податківцем (6%). Від щирого серця передати хабаря міліції (11%), суду (4%) чи прокуратурі (4%).
Імовірно, рівень корупції навіть трохи вищий — не всі будуть спокійно розказувати соціологу: "так, я за останній рік (неодноразово) порушував статтю 369 Кримінального кодексу України".

Відповідно, рано чи пізно будь-якому чиновнику — і що на вищому він рівні, то раніше — може трапитися громадянин з пропозицією покерувати своєю сферою відповідальності якимось неочікуваним, але однозначно прибутковим чином.

Ззнову повертаючись до прикладу Міноборони, переплатити у контрактах на суму 319 мільйонів всього 48 (нагадую, це близько 15%). За цю суму можна було б повністю купити 27 українських чиновників (цікаво, скільки людей всього мають стосунок до цих закупівель? 27 — це дуже багато) — але лише частиною з неї постачальник поділиться в вигляді "відкату", а решту залишить собі. Homo economicus (сленг: людина раціональна з економічної точки зору), звісно, зважить ризики, але...

Можна ще переплатити за реконструювання легендарного за своєю 5,3-мільярдною вартістю стадіону "Олімпійський" і отримати цілих 30% відкату від загальної вартості робіт. А це вже близько 900 повністю куплених чиновників.
Чи один чиновник, якого купували 893 рази підряд.
Чи один гіпотетичний — і, головне, цілком економічно раціональний (хоч і не дуже обережний) — чиновник, який дуже-дуже сильно боявся міліції, СБУ і прокуратури, оцінював свої шанси взяти хабаря і втратити все як 99,89%, і вимагав настільки здоровенного хабаря, щоб все одно лишитися в виграші. 

Ні, я зовсім не настільки наївний, щоб думати, що хоч хтось серйозно вірить, що в 2012-му ув’язнювали 99,89% чиновників, які отримують хабаря. Але наш гіпотетичний держслужбовець (чи його молода команда) міг вимагати надбавку за свої високі моральні стандарти, патріотизм і релігійність.

Кажуть, весь зведений бюджет України в 2014 розміром  523 мільярди гривень — його повного "розпилу" вистачить вже на 290 тис. "середньостатистичних українських чиновників".
Кажуть, тіньовий сектор в Україні тягне на 47% ВВП, 736 мільярдів гривень або вже 409 тис. українських чиновників щороку. Це трохи менше половини чиновників з майже мільйона зайнятих в галузі "Державне управління й оборона; обов'язкове соціальне страхування".

Кожному з цих чиновників рано чи пізно може трапитися сфера відповідальності, яка у десятки і сотні разів перевищує його "загальну вартість".
Імовірно, частина з них знатиме про практичний спосіб монетизувати (перевести в грошову форму) свої повноваження.

Патріотизм, мораль чи страх перед невідворотним покаранням — всі ці штуки підвищують необхідний розмір "відкату". Кожного разу, коли керівництво МВС починало більш строго ставитися до корупції у ДАІ, самі міліціонери, за чутками, лише починали вимагати більше грошей — через додатковий ризик, який меншим хабарем вже не покривався.

В числі перших антикорупційних заходів варто просто поставити ціну людини, яка приймає рішення — її зарплату — в залежність від масштабу відповідальності. Чи просто збільшити, як обіцяє Дмитро Шимків, попри весь опір Мінфіну пробує Володимир Омелян чи тихенько і потрошки роблять у моєму рідному Мінекономрозвитку.

Disclaimer. Так, у мене тут є прихований егоїстичний інтерес: тоді мені ніколи-ніколи більше не прийдеться бачити, як (найімовірніше, щирий патріот) людина зі сторони блідне, почувши на яку зарплатню може розраховувати як державний службовець.  

Скільки коштує українець?

Життя людини — безцінне, так? Про різні, серйозні і не дуже, способи оцінити вартість українця і їх результати.

(фото не моє, але якщо ви його власник, звертайтеся)

Зовсім недавно, на минулому тижні я сходив на відкриту лекції у KSE, "Особисті фінанси в епоху нестабільності" з Михайлом Колісником.

Чудовий лектор, багато веселого і нового для нефінансистів (для фінансистів – менше, гарні фінансисти у всі ці ігри вже зазвичай грались), миле товариство, заповнена зала і розумні питання.

І серед розумних штук, які там прозвучали, досить інтригуюче запитання:

Скільки коштує людина? 

Кістковий мозок (до $30 000), волосся ($350), серце (до $250 000), кілька літрів крові (~$100), дві нирки (разом до $200 000), печінка (до $150 000)...

В сумі, за досить неточними оцінками одного знайомого знайомого лікаря і інформацією цієї статті, виходить більше за півмільйона доларів США. Якщо врахувати ще й цю статтю, то при "тотальному" розпилі людини на органи можна заробити мільйони і мільйони.

Якщо говорити точно, це схоже на нашу біологічну вартість.

Тільки ми про зовсім інше.

$104 калію, $28 натрію, $9,83 кисню, $7,77 рубідію, $5,94 фтору, $1,60 водню...

В сумі, якщо вірити вже цій статті, якщо розібрати людину на елементи, вийде близько 160 баксів за досить помірними цінами квітня 2011 року. 

Цікаво, найдорожчі в людині лужні метали — калій з натрієм. Тому якщо хочете коштувати більше — їжте банани, щедро соліть чай... і ковтайте золоті бабусині перстні.

Це, напевне, хімічна вартість людини.

Тільки ми збираємося розмовляти про цілком іншу річ.

Скільки коштує людина. Без жартів

З фінансової точки зору, речі — "активи" коштують стільки, скільки вони заробляють. 

Скільки ж заробляє фінансовий актив "звичайна людина"?

Припустимо, ця людина — дуже середній українець і працює в середньому ціле життя від випуску з університету у (досить умовно кажучи) 22 і аж до пенсії у 60 років. В сумі — 456 зарплат.
Дехто працює трохи більше: починає раніше, закінчує пізніше чи "впахує" на двох роботах одночасно; більшість — трохи менше: скоріше за все, людина буде якийсь хоч разок робити паузу між роботами. 

Наш гіпотетичний українець перестав би бути аж настільки середнім, якби не отримував середню заробітну плату. Якщо вірити офіційним даним (скептичне пхе! про зарплати в конвертах), дуже середньостатистична зарплата в Україні — 4299 гривень.

Зробимо так, щоб ця зарплата росла на певний фіксований відсоток, як це робить зарплата середнього українця. Конкретно, на 16,4% за рік, якщо брати з кінця 2005-го.

На практиці це зростання здебільшого пов’язане з ростом рівня цін, але цього мало: середня зарплата і в принципі, і в Україні росте на кілька відсотків швидше за ціни. Ріст зарплат має в середньому відображати зростання ВВП на душу населення.
Можна очікувати якогось чудового зростання ВВП  в Україні (ПЕРЕМОГА!!11) або його жахливе падіння (ЗРАДА! і #всепропало) протягом всіх найближчих 30-40 років, але найкращі прогнози на такі довгі терміни — підкреслено консервативні. Якщо взяти десятирічний період, зростання зарплат включає інфляцію і додаткові +2,1% на рік. По-моєму, це нормальні гарні числа.

Думаю, фінансисти вже здогадуються, що відбувається.

Для повного щастя нам лишилося тільки прийняти якусь ставку інвестування — правдоподібну високу (щоб можна було похвалитися перед друзями) і одночасно досить низькоризикову (щоб не прийшлося одного разу хвалитися тим, що всі заощадження вилетіли в трубу).

Найпростіший варіант — просто використати безінфляційну й безризикову ставку... звідкись. Ось, наприклад, у США є такі собі Treasury Inflation Protected Securities (TIPS) — захищені від інфляції держоблігації, які зараз приносять до 1% на рік. Сумно, що ця ставка не має ніякого стосунку до української економіки — і я досі не зустрічав українця, який тримає гроші в американських TIPS’ах. Дійсно сумно.

Натомість, звичайний українець цілком може вкладати гроші в банківські депозити під звичайні українські ставки. 

На графіку нижче видно, як ростуть з 2005-го покладені в банк гроші нашого пересічного українця, його зарплата і рівень цін. Цікаво, до речі, що до 2010 депозити не покривають навіть ріст цін, а зарплата, нагадую, росте куди швидше — я б навіть сказав, тривожно цікаво.
В середньому з 2005 ціни ростуть щорічно на 14,3%, зарплати — на 16,4% депозити — на 17,2%. Безінфляційна ставка виходить 2,9%, зростання зарплат — 2,1% щороку.

Наша умовна "інвестиція" з 456 щомісячних безінфляційних платежів по 4299 грн. зі ставкою 0,8% річних.

Для нефінансистів, які досі не впізнали, що ми далі робимо, підкажу — тепер ми хочемо розрахувати "теперішню ціну" нашої гіпотетичної інвестиції. Що це означає?

Скільки грошей треба інвестувати під 0,8% річних (плюс інфляція), щоб забираючи щомісяця трохи більше за 4 тисячі гривень наш українець міг прожити ціле життя з 22 до 60 років і забрати останню "зарплату" рівно перед пенсією?

Чесно, я б не взявся розраховувати це на листочку — але для таких штук в Екселі є чудова формула "PV" або Present Value. У неї досить просто закинути параметри і отримати просте число...

1,69 мільйони гривень. 73 тисячі американських баксів.

Якщо покласти цю суму на депозит і знімати рівними порціями, така інвестиція повністю замінить роботу нашого середнього українця. Мало того, податків з неї сплачується відчутно менше.

І, фактично, це число може дійсно справедливо вважатися його ціною.

Виходить на диво небагато, правда? Трохи більше, ніж сума хімічних елементів, але куди менше, ніж якщо просто розібрати органи.

Сумно, але факт.

P. S. Для тих, хто заробляє суттєво більше (чи менше), але в принципі погоджується з іншими умовами — для розрахунку власної ціни помножте свою зарплату на 393.

Дефолт: Аргентина, Греція...

Дефолт — це дуже-дуже-дуже погана штука, і ми всі про це знаємо.

З іншого боку — і економісти це теж чудово розуміють — між значенням слів "дефолт" і "армагеддон" є суттєва різниця. А ще є страшні слова "економія", "реструктуризація", "бейлаут". 

І найдивніше, я — людина, яка непогано шарить в макроекономіці, ретельно проглядала аргентинську історії і вже кілька років (а не лише в часи чергової паніки, коли про неї згадували українські ЗМІ) слідкує за грецькою — не маю однозначної думки, що з цього гірше.

Згадуємо — Аргентина!

З гордістю кажу, що про неї я вже писав.

Для тих, кому ліньки — коротко.

Були чудові короткі часи, коли Аргентина була не такою вже й поганою країною — після буремних військових режимів, фіксації валютого курсу, приватизації і приємних об’ємів зовнішніх інвестицій. Так, у них вже тоді були проблеми з доларизацією, корупцією і позиками — але до пори це не було катастрофою. 

Об’єми зовнішнього боргу росли поступово протягом всіх 90х, як в будь-якій країні — без вибухових запозичень і якихось хитрих механізмів. Облігації Аргентини, як і інших "developing countries", країн, що розвиваються, з часом ставали все цікавішими і цікавішими для інвесторів. Про це гарно писав Талеб у своїй найкращій книзі, "Обмануті випадковістю":

Что такое облигации развивающихся стран? Развивающаяся страна — это политкорректный эвфемизм для определения государства, которое не очень развито (будучи скептиком, я не вкладываю в слово «развивающийся» чисто лингвистическую определенность). Речь идет о финансовых инструментах, выпущенных правительствами таких стран, как Россия, Мексика, Бразилия, Аргентина и Турция. Когда дела у них шли не очень, их облигации продавались всего за несколько центов. Внезапно в начале девяностых инвесторы бросились на рынок и начали толкать его все выше и выше, приобретая все более экзотические бумаги. Во всех таких странах строились отели, в которых можно было смотреть кабельные новостные телеканалы из США, а также оборудовались тренажерные залы с беговыми дорожками и телевизорами с большими экранами, что позволяло присоединиться к глобальной деревне. У всех этих стран был доступ к одним и тем же гуру и финансовым шоуменам. Банки инвестировали в их облигации, а страны использовали вырученные от продажи ценных бумаг средства на строительство новых прекрасных отелей, в которые могло бы приехать еще больше инвесторов. В определенный момент эти облигации вошли в моду и стали стоить не центы, а доллары; те, кто знал о них хоть что-то, заработали целые состояния.

А потім стався 1998. Криза, як водиться, почалася з фінансового сектору — обвалився борговий ринок в Азії, потім вибухнула піраміда російського боргу, а інвестори зрозуміли, що країни, які розвиваються — надута ними ж бульбашка. Хтось з них встиг ліквідувати свій портфель з невеликими втратами, хтось — втратив за один обвал в рази більше, ніж заробив на цих облігаціях. Карлос більше не працює на фінансових ринках. "Хто такий Карлос?" Ваша причина почитати Талеба.

Навіть тим країнам, у яких не було особливих причин колапсувати, грошей давали все менше — і вже цим викликали обвали. 

Аргентина вже і так не була синонімом надійності, а коли в регіоні вдарила криза, її останньою надією став МВФ. 

Зліва має бути видно чудовий графік загального зовнішнього боргу й ВВП Аргентини.

1999 рік. Як казав МВФ, "в результаті зовнішніх шоків та погіршення економічної політики, особливо в другій половині року" зовнішній борг досяг 51% ВВП, дефіцит бюджету — 2,5%, падіння економіки — 3%. МВФ запропонував "a sustained effort of fiscal consolidation and structural improvement in the public sector finances" — якщо це повторити простими словами, категоричне урізання бюджету: зниження витрат бюджету, реформу пенсійної системи і системи охорони здоров’я, додаткові акцизи, податок з доходу і багатства громадян, збільшення бази оподаткування ПДВ і податку на прибуток. Згідно з розрахунками, ці заходи мали б знизити дефіцит бюджету до 1,6% ВВП у 2000 і вже до 2003 зробити федеральний бюджет Аргентини збалансованим. Результати, в принципі, видно на графіку.

2000 рік. ВВП замість прогнозованого зростання падає вже на 6% (сюрприз?), інфляція поки практично на нулі. Ставки облігацій сягають 16%, але інституційні позичальники — Світовий банк, уряд США та МВФ — дають гроші під далеко менші ставки. МВФ, до речі, поки досить задоволений зусиллями Аргентини.

Цитуючи самого себе:

2001 рік. Майже 20% безробітних — колапс економіки. Близько 20% виборців здають пусті чи попсовані бюлетені — колапс політики. Коло 40% ставки державного боргу і обмежений доступ до банківських рахунків — але уряд ще тримався.
МВФ залишає Аргентину сам-на-сам з кризою, а ставка піднімається до 48%.
Ой. Громадські заворушення, протести і відверті бунти.
Ой! Уряд і президент складають повноваження (останньому приходиться втікати з будівлі адміністрації вертольотом, гостросюжетно і якось по-українськи).

Ну і все, кінець історії. Перше, що зробив новий президент в грудні 2001-січні 2002 — оголосив дефолт і девальвував валюту. Все.

В 2003 статистика вже зафіксувала зростання ВВП. В 2005-2006 Аргентина щедро розплатилася з МВФ і провела першу хвилю реструктуризації. В 2010 вона закінчила реструктуризацію і змогла зітхнути з полегшенням.

Фонди-стерв’ятники і теперішній дивний кредитний статус Аргентини в цій історії — як вишенька на торті.

Греція і Grexit

Прямо зараз, поки я пишу цю статтю, твориться нова історія Греції. Що ж, надіємося, я встигну до того, як вона з’явиться на полицях книгарень.

Gr-enters

Все почалося досить просто. 

З початку 1980х Греція входить в Європейське співтовариство, а потім і у Європейський Союз. В загальному, грекам сподобалось бути частиною об’єднаної Європи і, як тільки вони з’явилися, Греція захотіла приєднатися до Європейського економічного і монетарного союзу і єврозони.

Відповідно до умов Маастрихтського договору, для вступу до єврозони країна повинна дотриматися 5 критеріїв:

1. Низька інфляція. Поріг — середнє значення серед трьох "порівняльних" — найменш інфляційних країн єврозони, вони будуть використовуватися і у критерії №5 — плюс 1,5%. Україна, наприклад, в нормальні часи — не 2013! — до цього не підходила і близько. Китай, втім, теж.
2. Дефіцит бюджету < 3% і цим все сказано. Насправді, станом на  2014 "середня" країна єврозони ледве дотримується цього стандарту з дефіцитом близько 2,5% — а Ірландія, Іспанія, Португалія, Словенія та Франція не задовольняють його зовсім. Печально.
3. Державний борг до ВВП не перевищує 60%. Насправді, за сучасної ситуації це теж дуже-дуже небагато — більшість країн єврозони зараз явно порушують цей стандарт.
4. Стабільна валюта, без девальвацій чи якихось напружень протягом двох років.
5. Ставка державного боргу — не вище, ніж для тих самих 3 країн плюс 2%. На даний момент єдиним "викидом" серед європейських ставок є та ж сама Греція, але зовсім недавно були часи, коли ставки були надто високими серед більшості південноєвропейських країн.

Тепер, озброєні знаннями про "велике падіння" 2008-го, Грецію і боргову паніку у Європі, ми чудово розуміємо всю наївність цих стандартів. На той момент, втім, здавалося, що їх достатньо.

У Греції вийшло задовольнити всі критерії вже у 2000, хоч і з невеликим скандалом: коли трохи пізніше перерахували дані за новою методологією ESA95 і з’ясували, що насправді дефіцит-1999 був майже на піввідсотка вищим за граничну межу. Облік — складна штука. Таке буває і зовсім несхоже на демонстративну підтасовку.

Демонстративна підтасовка почалася трохи пізніше.

Gr-develops

Крім маастрихтських критеріїв для країн, що вступають до EMU, є ще й набір пізніших критеріїв, введених у Пакті про стабільність і зростання 1997 року.

З досить очевидних причин — інфляційний критерій і валютна стабільність для країни, яка вже відмовилася від власної валюти? — з 5 критеріїв маастрихту лишаються тільки два. Куди дівається ставка державного боргу?

1. Дефіцит до ВВП < 3%.
2. Борг до ВВП < 60%, а якщо більше — скорочується.

Останнім часом і ці критерії порушують практично всі (дані за 2012), але в 2001 до них ставилися трохи серйозніше. Не можна забувати і про можливі фінансові санкції за їх недотримання.

У свою чергу, з 2001 у Грецію почали вкладати тонни і тонни грошей: капітал шукає, де вища дохідність за того ж самого рівня ризиків. А офіційний прийом Греції у єврозону став таким собі запевненням "середньоєвропейські ризики" (Standard & Poors, до речі, дало Греції рейтинг A+ в 2003)... які супроводжувалися високою дохідністю, надлишком можливостей для інвестування, готовністю греків продавати все, що погано лежить, і позичати все більше і більше грошей. 

З 2005 по 2009, ще до початку офіційної грецької боргової кризи, Греція утримувала дефіцит поточного балансу майже в 12%. При відсутньому власному центральному банку і його резервах це означає, що практично всі ці гроші у Грецію заходили як позички та інвестиції. Для порівняння — в Україні в той же період середній дефіцит поточного балансу становив всього-то 2,2%, а в "пекельному" з точки зору запозичень 2013, від наслідків якого ми досі не оговталися — "цілих" 9%, частина яких компенсувалася майже повним вичерпанням резервів НБУ. 

Звісно, у Греції у часи надлишку грошей все було досить весело: зростання економіки, популізм, корупція, уникнення оподаткування, бульбашки в банківській сфері й нерухомості.

І, звісно, бульбашки в державному секторі. Як грецькі — популістичні — уряди могли стриматися і не позичати, скільки вийде?

Якщо вірити Вікіпедії, NYTimes і старій-старій статті від Risk, вже на самому початку, в 2001-2002, для того, щоб не порушувати маастрихтські критерії, греки почали легальними способами занижувати офіційні цифри державної заборгованості.

Так, відповідно до ESA95 в суму боргу не входять деривативи. Що це означало для Греції? Якщо гарненько приплатити Goldman Sachs, можна оформити валютний своп на борги вартістю порядка 10 мільярдів баксів в японській єні і американському долларі — і не відображати цей цінний папір у загальних зобов’язаннях.

Безпосередні цілі і точні обсяги невідомі, як і конкретні деталі угоди — тут цілком працює банківська таємниця. Стаття підказує, що це робилося не для заниження розміру дефіциту, який тоді з запасом задовольняв всі критерії — а для заниження розміру боргу. 

Кажуть, угода 2001-го обійшлася Греції в 200-300 мільйонів доларів — але, попри цю ціну чи моральну сторону проблеми, вона була цілком припустимою з юридичної точки зору.

Gr-crashes

Вже у 2009 про ту угоду — і подібні їй, які укладали інші європейські країни — заговорили всі. Виявилося, всі, кому хотілося, обходили критерії Пакту про стабільність і зростання — ті ж греки занижували рівень дефіцитів мало не вдвічі.
Але, в принципі, було вже трохи пізно.

Глобальна криза боляче вдарила не лише по Греції — досить рівномірно постраждав весь світ. Фактично, якщо глянути на мапу зростання європейських країн у 2009, її зачепило цілком середньостатистично — менше за Італію, Ірландую чи навіть Німеччину.

В Греції обвалилася добряче розігріта бульбашка нерухомості, сильно постраждали банки і населення. Звісно, це призвело до падіння ВВП і скорочення доходної частини бюджету — а видатки, навпаки, необхідно було збільшувати. Тільки це стосувалося всіх європейських країн — і не покалічило їх так, як Грецію.

Але! Ще до пам’ятного 2008-го в Греції вже була купа боргу. Який — сюрприз! — навіть в кризових умовах приходиться обслуговувати.

Це має бути чудово видно на графіку державного боргу (дані Світового банку, після 2012 — Євростату; в 2012 вони приблизно порівнянні) й ВВП Греції зліва. 

Примітка для графіку. якщо хтось хоче погортати вгору і порівняти з Аргентиною, попереджаю: по-перше, тут йдеться лише про державний борг на противагу загальному; по-друге, тут йдеться і про зовнішній, і про внутрішній борг. Якщо врахувати обидва фактори, хоч якось порівняти Грецію і Аргентину на основі чудових і надійних даних Світового банку не вийде — їх просто нема. Коли ж врахувати специфіку, я б сказав, що Греція вляпалася трохи більше, але це компенсувалося в рази нижчими ставками.

В результаті кризи виріс дефіцит бюджету — до 7% ВВП в 2008 і 12% в 2009 (потім його ще кілька разів переглянули, поки не вийшло 15,7%). Ця нестача повною мірою додалася до вже і так немаленької заборгованості.

Співвідношення боргу до ВВП виросло з уже й так паскудного рівня в 2006-2008 до просто катастрофічних 130-140% в 2009. Мало того, всім раптом стало зрозуміло, що сама Греція з цього болота не вилізе.

І, звісно, її всіма силами почали витягати. 

Gr-bailouts

...на зорі існування ЕВДГ, в 2012, коли грецька криза вже почалася, але до нинішнього етапу їй було ще дуже-дуже далеко, я трохи (насправді, мало й наївно) писав про боргові кризи і давав як мінімум частину основної термінології.

По-перше, чому борг до ВВП — єдиний суттєвий показник.

Доходи держави в будь-якому випадку пропорційні ВВП і взагалі досить погано керуються державою — оподаткування не вміє діяти на замовлення. Заперечено Міндоходів України.

Витрати, в свою чергу, досить просто збільшувати чи зменшувати — але вони в будь-якому випадку танцюють навколо доходів. Вся сума, на яку витрати перевищують доходи, йде в дефіцит і фінансується за рахунок випуску нового боргу.

Частину витрат бюджету завжди складає "обслуговування боргу" — ті гроші, які держава видає позичальникам кожного року, щоб вони продовжували ним володіти. Очевидно, ця сума прямо залежить від середньозваженої ставки загальної заборгованості і її розміру.

По-друге, як працює рефінансування, і як в держави виходить постійно платити відсотки за боргом, ніколи-ніколи його не повертаючи.

По-третє, що може зробити держава з борговою кризою, щоб хоча б на якийсь час її ця проблема не хвилювала. 

Повертаючись до проблем Греції...

Що зі списку можливих заходів вона могла б застосувати?

1. Операції Центрального Банку. У Греції поки що нема свого центрального банку, на який може тиснути грецький уряд, а Європейський центральний банк досить обмежений в своїх діях демократією і поточною політичною ситуацією.
2. Фінансування за рахунок емісії. Мало чим відрізняється від попереднього варіанту, але технічно практично неможливе: Європа в цілому і Німеччина окремо не готова ризикнути отримати величезну інфляцію просто для того, щоб Греція не дефолтнула.
3. Гарантування боргу ЦБ. Насправді, хоч офіційно такого не сталося, цей варіант досить сильно стосується ситуації, яка склалася протягом 2009-2012 — всі вважали, що як тільки все зовсім зіпсується, ЄЦБ відразу допоможе.
4. "Урізання бюджету". Отут у Греції були усі можливості й шанси. І їх, власне, використали. Навіть занадто.

Отже, початок 2010го. 

Офіційна Греція відчуває, що у неї на горизонті — катастрофічні проблеми: такими темпами вже за кілька років обслуговування її боргу навіть за порівняно низької ставки фінансування у 4-5% вимагатиме більше грошей, ніж є в видатковій частині бюджету. А тоді — однозначно дефолт.

Рейтингові агентства як завжди були раді повідомити публіку про очевидні речі і різко опустили суверенні рейтинги — до рівня, коли жоден нормальний інституційний інвестор не зможе тримати грецькі облігації в портфелі. Так, ще в жовтні 2009 рейтинг Греції не передбачав можливості дефолту (Fitch розумнички, встигли його опустити на два місяці раніше за конкурентів), а вже в березні-квітні 2010-го він застряг на межі інвестиційного.

Вже в травні Європейський центральний банк, Європейська комісія і МВФ — пізніше їх називати "Troika" — були готові допомогти Греції з її неплатоспроможністю.

Для чого це їм? Все досить просто.

Європейська комісія — в принципі дружній до Греції орган, особливо на той момент. Але про  загальноєвропейську стабільність він турбується набагато більше. 

Європейський центральний банк лише трішки симпатизує Греції, але дуже переживає за банківську систему Європи і її монетарну стабільність. 

МВФ в принципі плювати на Грецію (чи на Україну... сюрприз?), але його публічна місія полягає в підтримці міжнародної фінансової стабільності. В тому числі це передбачає існування грецької банківської системи.

Дефолт Греції в першу чергу вдарив би по її кредиторах — і лише в другу по самій Греції: Аргентина, хай і мала більше інструментів через наявність власної валюти, справилася з кризою вже за 2-3 роки при сумніших стартових умовах. 

Кредитори Греції через географічну близькість, фінансову інтеграцію і одну валюту — в основному у самій Європі, в банківських установах Німеччини та Франції. Зрозуміло, чому Трійка не могла не допомогти?

А от як вони це зробили — зовсім інше питання.

За безпрецедентних 110 мільярдів євро позики Трійка захотіла від Греції теж немало: 2 травня 2010 року МВФ (він обіцяє 30 мільярдів євро) пише про:

• Урізання дефіциту до 3% (нагадую, це з 15% за підсумком 2009го).
• Скорочення видатків на 5% ВВП за рахунок замороження зарплат і пенсій та відмову від святкових премій.
• Збільшення дохідної частини бюджету на 4% ВВП (підвищення ПДВ, податків на розкіш, алкоголь та тютюн).
• Покращення системи адміністрування податків і контролю над державними видатками.
• Створення незалежного від держави Фонду стабільності для підтримки банків.
• Пенсійну реформу і скорочення державної підтримки населення.
• Скорочення військових витрат.
• Структурні реформи. 

Отакий-от страшненький списочок реформ. Дуже схожий на той, який вже не подіяв в Аргентині.

Населення відреагувало негарно: 3 людини загинули в безпрецедентних демонстраціях 5 травня. Грецький парламент, втім, погодився на цю пропозицію.

В липні 2010, рівно 5 років тому, десятирічні облігації Греції торгувалися під 10% річних — що означає при тодішніх рівнях державного боргу, спрощено, порядка 40 мільярдів доларів витрат на обслуговування боргу щороку. 

Зважаючи на те, що таких сум в Грецїі ніколи не було, кожного разу вони стояли перед вибором — приймати пропозицію Трійки або оголошувати дефолт.

Кожен чесний грецький уряд протягом 2010-2014 максимально відтягував і саботував виконання вимог Трійки, але незмінно погоджувався на її вимоги.

Єдиний раз, коли ця політика дала хоч частину очікуваних результатів — на самому початку, у 2010-2011. Тоді економіка Греції падала трохи повільніше, ніж борги держави. Далі можливості безболісно зекономити вичерпалися, а платежі по боргу почали різко зростати.

На початку 2012 ставки сягнули 37%.
Коли навіть далеким від Греції людям стало ясно, що чуда не сталося і бюджетна економія разом зі структурними реформами не змогли стабілізувати економіку, а боргові платежі скоро вичерпають останні ресурси греків, Трійка погодилася надати другу позику — додаткових 130 мільярдів євро (потім МВФ додав ще близько 8) в обмін на нові заходи економії і реструктуризацію боргу. В кінці 2012 почався перший її раунд. 

Як і очікувалося, з часом ситуація похмуро стабілізувалася — але всіх проблеми це не вирішило. 

Дефіцит до 2014 знизився: кажуть, греки в 2013-2014 навіть мали профіцит бюджету, якщо не враховувати платежі Греції по боргу (т.з. primary surplus). Варуфакіс, втім, каже, що надлишок в 2013 — махінація. Дані кінця 2014 підказують, що і у 2014 все не було так просто: перед виборами в кінці року різко обвалилися податкові надходження і "профіцит" вийшов ледве-ледве. 

Реальний ВВП у 2014 теж ніби виріс — на 0,8% порівняно з 2013, але навіть якщо це дійсно надійні дані і їх не погіршать пізніше, це поки не схоже на стабільний ріст.
Безробіття стабілізувалося на 25-27%.

Зважаючи на порівняно невеликий дефіцит бюджету і зростання ВВП борг до ВВП майже стабілізувався — виріс за рік всього на 2 процентних пункти з 175% ВВП в 2013 до 177% в 2014.

Ставка тої ж "звичайної" 10-річної облігації на початку 2015 становила всього 9%. 

До рівня 2009го всім цим показникам далеко — але ситуація після 5 років кризи, здається, дійсно перестала погіршуватися.

Теорія: чому ліки виявилися отрутою?

Дещо про причини невдачі пропозицій Трійки я вже, в принципі, писав. 

Домінантні в 2009-2010 дослідження показували, що кейнсіанські мультиплікатори не перевищують навіть 0,5.
В цих умовах підвищення державних витрат на певну суму супроводжується лише половинним підвищенням ВВП. Звісно, підвищення ВВП викликає збільшення доходів бюджету — але в такому випадку воно зовсім невелике і аж ніяк не компенсує збільшення видатків. В сумі — збільшення дефіциту, суми державного боргу і співвідношення боргу до ВВП.

Тепер безсовісно поспекулюємо на тему мультиплікаторів.
Візьмемо приблизну реконструкцію грецької економіки 2009-го року як основу. Це наші 100% ВВП, від яких ми далі будемо відштовхуватися. Державні видатки в економіці тягнуть на 51%, дефіцит — 15%. Доходи бюджету — 36% ВВП: проста арифметика. Дані Світового банку кажуть, що державний борг до ВВП вже тоді становив 133% — теж приймемо це число.

Тепер уявимо собі гіпотетичну Грецію, яка на рік раніше почала урізання дефіциту бюджету на помірні 10% від ВВП — і вже в кінці 2009 могла заміряти наслідки.
Ми віримо, що незалежно від ВВП державні доходи завжди дорівнюють 36% від нього.

	2009	2009C	2009M	2009К	2009K+
Мультиплікатор	?	0	0,5	0,9	1,7
Зміна видатків	-	-10	-10	-10	-10
ВВП	100	100	95	91	83
Доходи бюджету	36	36	34,2	32,76	29,88
Видатки	51	41	41	41	41
Дефіцит	15	5	6,8	8,24	11,12
Борг	133	123	124,8	126,24	129,12
Борг/ВВП	133%	123%	131%	139%	156%

Нас цікавить єдиний показник в кінці — співвідношення боргу до ВВП.

Якщо мультиплікатор чітко дорівнює нулеві, будь-яка фіскальна консолідація в кінці-кінців призводить до покращення боргової ситуації. Чудово!
Якщо припустити, що мультиплікатор дорівнює 0,5 — це могли бути найбільш песимістичні оцінки Трійки в 2009-10, ситуація покращується з голосним скрипом: ВВП падає, але борг знижується швидше. Болюча, але корисна політика.

Якщо ж повірити кейнсіанцям і припустити вплив державних витрат на ВВП на рівні 0,9-1,7... але хто ж вірить кейнсіанцям, особливо після 2008 (сарказм)? Тоді виходить сумно: борг падає, але ВВП обвалюється ще швидше — і співвідношення боргу до ВВП погіршується катастрофічно.

До речі, вам цікаво, звідки я взяв не дуже круглі числа 0,9-1,7? Все просто, це офіційні оцінки МВФ: восени 2012 він визнав, що попередні оцінки впливу фіскальної політики були явно неправильні і видав такі попередні значення мультиплікаторів.
Отут я розраховую трохи менш іграшкову ситуацію навколо "гіпотетичної" Іспанії.

В підсумку — урізання державних видатків, якого так домагалася Трійка, виявилося шкідливим для "основного показника", співвідношення боргу до ВВП. Помилкова політика раз за разом, рік за роком, і навіть зараз, у 2014.

Пол Кругман, до речі, показує зовсім нові подібні розрахунки — і додає ще фактор інфляції, через який все стає тільки однозначніше.

Отака от фігня, малята.

Gr-vote

Зараз у Греції — черговий вирішальний момент.

Греція знову на межі дефолту.
Кредитори пропонують ще одну позику зі звичайними умовами — вищі податки, нові скорочення бюджету, структурні реформи, урізання пенсійної сфери.
Європа чесно вважає себе дуже щедрою, а греків — невдячними гадами. Наскільки це виправдано? В принципі, я погоджуюся з Саймоном Рен-Люісом: які б ліниві чи корумповані не були греки — якби їх дефолт стався ще у 2009, для Греції все пройшло б набагато краще.

Стігліц наголошує на поганому прикладі для інших європейських країн.
Сакс нагадує, що не варто заганяти цілі країни в глухий кут.
Рогофф підказує, що греки навіть зараз беруть в Європи куди більше, ніж віддають (насправді дивно: при таких платежах і сучасних ставках більшість боргу повинна бути внутрішньою).

У нинішньої ситуації є дві великих відмінності порівняно з 2010 чи 2012.
По-перше, зараз у Греції нова влада в особі опозиційної до того партії Syriza, готова використати всю переговорну силу власної відчайдушності.
Прем’єр Алексіс Ципрас і Міністр фінансів Яніс Варуфакіс (до речі, дуже розумний дядько, хоч тепер і політик — я його більше пам’ятаю за неринкові фірми і роботу на Valve) абсолютно не в захваті від пропозицій Трійки: вони не хочуть виходити з єврозони і готові погодитися на реформи, але вимагають реструктуризації.
На відміну від керівників 2010 чи 2012го, уряд Ципраса — популісти! — готовий запитати населення і оголосив референдум, хоч при цьому і тисне на виборців. Самі Ципрас і Варуфакіс рекомендують голосувати "ні" запропонованим Трійкою умовам — і якщо населення на референдумі проголосує "за" безумовну співпрацю, їх кар’єрі приходить кінець.

В результаті населення влаштувало штурм банків і банкоматів, а Європейський центральний не надав потрібну ліквідність. Уряд ввів капітальні обмеження і призупинив діяльність банківської системи. Здається, Варуфакісу і самому дивно це робити посередині єврозони.

Насправді, грецький уряд досить обгрунтовано вважає, що Греції просто необхідна реструктуризація: без неї греки не зможуть стабілізувати рівень боргу і рано чи трохи пізніше приречені на дефолт. Ціна вибору "трохи пізніше" замість "рано" вже в принципі була продемонстрована протягом 2010-2014: довга криза, безробіття, падіння ВВП.

По-друге, зараз Європа трохи захищеніша від ризику: зараз існує офіційний "кредитор найвищої інстанції". З 2012 працює система OMT, потенційно необмежених інтервенцій Європейського центрального банку — яка може обмежити катастрофічні наслідки незалежно від остаточних результатів голосування. Фактично ця програма означає, що ЄЦБ буде купувати цінні папери постраждалих країн аж до стабілізації ситуації за виконання цілого набору умов з їх боку — зокрема, крім формальних критеріїв необхідне рішення самого ЄЦБ про "distressed", "проблемні" ставки.
Поки що ОМТ не застосовувався жодного разу — але сама його наявність, імовірно, зупинила кризу 2012го. Якою мірою ОМТ подіє, якщо в ньому дійсно виникне потреба? Ніхто не може сказати точно.

В сумі обидві сторони відчувають свою силу і грають м’язами: європейці обгрунтовано впевнені, що їм без греків буде легше, ніж грекам без Європи; Греція виправдано ж сприймає пропозицію Трійки як довгу загибель у страшних муках замість просто смерті.
Що далі?

Grexit?

Деякі європейські політики багато лякали греків, що "ні" як результат референдуму стане їх квитком на вихід з єврозони. 

За підсумком підрахунку 46% голосів греки з розрахунку 69/31 проголосували "проти" умов Трійки. 

Колонка на VoxUkraine за авторством Юрія Городніченка та поки гірше мені відомого Олега Коренька з дуже якісним аналізом ситуації — почитайте! — пропонувала 4 варіанти:

1. Дефолт + Grexit.
2. Дефолт без виходу з єврозони.
3. Прийняття пропозиції Трійки (голосування "за").
4. Трійка погоджується на реструктуризацію.

В варіанти №1 та №4 автори не вірять: це надто радикально. Греки так просто не погодяться на вихід з єврозони, а керівництво Європи не готове йти назустріч Греції через побоювання подібного розвитку подій в інших, більших європейських країнах.

Тепер став неможливим також варіант 3: після настільки переконливих результатів референдуму Ципрас і його уряд просто не можуть погодитися на умови Трійки — народ не зрозуміє.

Я погоджуюся з авторами, що дефолт Греції без її виходу з зони євро — одночасно найпомірніший і найгірший для греків сценарій. Висока мобільність фінансів в ЄС означає різкий відтік капіталу, відсутність власного центрального банку — неможливість досягти рівноваги платіжного балансу з допомогою девальвації, сумнівний первинний профіцит в умовах поглиблення кризи стане дефіцитом і примусить уряд шукати альтернативних шляхів дофінансування.

Одним словом, навіть якщо греки повністю забудуть про свій гігантський борг, легкого життя їм це не принесе — як мінімум перших кілька років.

І це навіть якщо не зважати, що вже сьогодні можуть закінчитися гроші в банкоматах, банки втратять останню ліквідність вже за години після відкриття, а уряду прийдеться перевіряти, чи є у них омріяний первинний профіцит за умови банківської кризи вже до кінця тижня. Криза конкретно зараз, якщо тільки Європа дуже швидко не передумає.

Тим часом Меркель скоро зустрінеться з Олландом, прес-реліз Європейської комісії видає неготовність: "завтра розберемося, в вівторок поговоримо", Президент Європарламенту втрапив в пастку власних погроз і помірно песимістичний, Президент Єврогрупи прямо говорить про помилки і скрутні часи для греків. 

Варуфакіс радіє через демократичне, проєвропейське "ні".
Тайлер Ковен зауважує, що голосування означає безпрецедентну бюджетну економію прямо зараз — і не припускає при цьому жодного кроку назустріч з європейської сторони.

Кругман зауважує, що від результатів референдуму виграла об’єднана Європа: куди гірше було б, якби європейським політикам вдалося залякати і затероризувати греків аж до "так".

Ципрас чекає нових конструктивних переговорів і говорить про реструктуризацію.

Ми всі знаємо, що не буває простих рішень. Зате бувають чесні рішення. Бувають життєдатні рішення. 

Чесно кажучи, я з усіх сил вболіваю за Ципраса, єврозону і надіюся на помірну реструктуризацію.

Довіра й Україна (і протести)

Якщо хтось не читав попередньої статті про Нешеву рівновагу й довіру, прочитайте.

Насправді, в Україні...

...багато-багато довіри: більше, ніж в Польщі, більше, ніж в Грузії чи Молдові, більше, ніж в Росії чи будь-якій іншій пострадянській країні.

Більше, ніж в Франції чи Іспанії.

Українці довіряють своїм співвітчизникам. Якщо вірити даним світового опитування про цінності, майже 30% респондентів в Україні вважають, що людям можна довіряти.

Ми — чудова (і дуже з цього горда) виділена темним смужечка трохи лівіше за середнє. А ще для розуміння перспективи корисно знати, що я обрізав здоровенний шматок списку від Сербії і аж до Руанди (неповних 5%).

Отже, згадуючи попередню статтю — дуже добре, що ми, українці, так сильно довіряємо один одному: інакше і так "не особливо гарний" економічний розвиток країни був би ще гіршим. Куди вже далі?

Кому ми віримо?

Згадуючи ту ж саму статтю пані Сологуб на VoxUkraine, можна показати ще один чудовий графік: 

Кожна точка — різниця між відсотком людей, які довіряють тій чи іншій групі, та відсотком тих, що їй не довіряють (все за результатом опитування).
30% на користь співгромадян означає насправді навіть вищий рівень довіри, ніж в міжнародному опитуванні трохи раніше.
-60% до правової системи чи Кабміну означає ДУЖЕ малу частку людей, які їм довіряють.

Не знаю, як вам, а мені видно кілька цікавих тенденцій:

1. Рівень довіри до інституцій сильно росте після виборів: Кучму перевибирали в кінці 1999, Помаранчева революція плідно закінчилася на початку 2005, в 2010 вибрали Януковича... перипетій 2014 тут не видно, але можна чекати ще одного піку громадської довіри до Президента і Уряду. До цього моменту всі такі піки були дуже короткими: влада ніколи не виправдовує кредит довіри. Сумно.
2. Довіра до співгромадян росте під час революцій: в 2004-2005 ми перейшли на відверто новий її рівень. Головне, інші українці не розчаровують відразу після виборів: довіра до громадян не обвалюється так різко, як довіра до влади. Так само стабільно українці вірять ЗМІ.
3. Найменше українці довіряють правовій системі чи місцевій владі — тим інститутам, з роботою яких насправді ми стикаємося найчастіше. 

Головний факт — українці довіряють один одному і не довіряють ніякій владі. Буквально один раз за десятиліття українці здебільшого довіряли президенту чи уряду. І жодного разу — неурядовим організаціям, місцевій владі чи правоохоронцям. І це дуже-дуже сумно.

Можна думати, що все змінилося за минулий рік, але ні: інститут соціології не вивішує дані у вільному доступі, зате має чудову бігаючу стрічку згори (на правах антиреклами). Українці досі так само мало довіряють міліції та судам, але вірять в сім’ю, церкву й армію. Пасторальненько.

Веселі і не дуже наслідки для України

Що це означає для розвитку української економіки?

Згадаємо одне маленьке речення з тої ж самої попередньої статті:

Ще одне дослідження показує, що основними каналами впливу довіри (імовірно) є рівень законності, освіти та інвестування. Причому саме в такому порядку. 

Довіра не може діяти магічно (бух! і у нас ВВП на рівні Норвегії) — вона діє через кілька більш безпосередніх чинників. Довіра між людьми дає можливість будувати більш якісну владну систему, довіра спонукає вкладати свій час (і гроші) в освіту, довіра заохочує інвестиції.

Освіта

Освіта в Україні відверто непогана: Бронвін Холл (так, як часом буває, журналісти у Правді налажали навіть з іменем — пруф!) не просто так казала, що "поки доходи населення будуть низькими, а освіта високою, імміграція еміграція буде тривати" (російська версія і помилки — "Економічної правди", правки і переклад — мої). 

З часом, до речі, мені все більш подобається Берклі: у них ще є (неперевершений апостол кейнсіанства і ліберальної політики) Бред Делонг і Юрій Городніченко. І не тільки. Дуже-дуже дивно, що в них виходить не вибухати від надмірної концентрації геніальності. 

Україна, на чіткому 30-му місці за рівнем освіти (хоч позиція трохи переоцінена через методологію), займає почесне місце №83 в рейтингу людського розвитку. Добре, що ми хоч про ВВП не говоримо, бо можна відразу ж починати плакати.

Індекс освіти вимірюється лише на основі довжини освіти, тому може здаватися не дуже репрезентативним. Нехай: інші оцінки — якийсь незрозумілий індекс знання англійської, наприклад — теж оцюють Україну набагато оптимістичніше, ніж рейтинг людського розвитку чи, тим більше, якісь економічні порівняння. Наприклад, наші сусіди зліва й справа у цьому списку Коста-Ріка (№68 в рейтингу HDI) і Йорданія (№77) мають втричі і майже вдвічі вищий ВВП на душу населення. 

Коротко: в Україні чудова освіта, але це нам поки не дуже допомагає.

Інвестиції

З інвестиціями  ситуація в принципі непроста. З одного боку, ортодоксальні теорії стверджують щось на зразок "інвестиції — це добре", "слід заохочувати найменш розвинуті країни більше інвестувати", і це не звучить по-дурному. З іншого, рівень (фізичних) інвестицій в Україні мало чим відрізняється від США чи Великобританії, а результати... Насправді, оптимальний рівень інвестицій залежить від того, в якому напрямку розвивається країна.

Верховенство права та інші інституції

Єдиний напрям, де наші рейтинги такі ж паскудні, як і економічний рівень — якість інституцій.

Верховенство закону (чи права) або Rule of Law — останній процитований канал впливу суспільної довіри на економічний розвиток. Втім, цієї корисної штуки у нас ніколи не було, як показують дані Світового банку і його ж інтерактивна мапа зліва: щоб побачити яскравіший за Україну червоний, прийшлось включити половину Африки.

Всі інші індекси в Україні такі ж сумні: і "свобода слова й публічність", і "ефективність уряду", і "якість законодавства". 

А ще є рейтинг "політична стабільність і відсутність насильства/тероризму" — з ним у нас цього року зовсім сумно.

Отже, цілком не дивно, що в Україні не довіряють владі: у нас вона традиційно погана. З іншого боку, вибудовувати ефективні нові інституції в умовах тотальної і принципової до них недовіри з боку громадян абсолютно неможливо. Негативний відбір в усіх його проявах: поганий імідж прямо рекомендує "гадам" намагатися пролізти у політику й державний апарат, а замість чесних і відкритих в таких умовах процвітають популісти й корупціонери. 

Коротке резюме: якщо нічого не зміниться, нам капець.

Альтруїзм, заворушення і наші перспективи

Тепер відволічемося на мить і подумаємо, як люди влаштовують масові протести.

Можна згадати якийсь з Майданів. Чи Лондон — у Кройдоні я якось бачив залишене з тих часів згарище. Можливо, цю статтю навіть читатиме хтось, кому ближча Молдова.  

Або Балтимор. Відразу раджу глянути на розлючену, але досить цікаву статтю про протести, економічну оптимальність і саморуйнівне альтруїстичне покарання. Мотив дуже знайомий кожному українцю.

Те, що люди у натовпі роблять різні агресивні дурниці, коли незадоволені — не нова ідея. Те, що таким чином люди карають "незгодних" і "зрадників" — теж. Футбольні фанати, наприклад, можуть з задоволенням карати абсолютно все, що їм під руку трапиться.
З точки зору економіки, протести — явна помилка. В їх результаті, тим більше якщо додати насильство й зброю, страждають всі: самі протестуючі, поліцейські (можливо, оплата понаднормової роботи робить їх страждання не такими страшними; а може й ні), треті особи, інфраструктура і господарство.

З точки зору теорії ігор? Якщо кожного разу, коли підлий Вася з минулої статті вас обманюватиме, ви розбиватимете обличчя йому і ще півдесятку інших сусідів — дуже скоро "умови гри" зміняться: наприклад, жителі району скинуться і компенсують Васі всі незручності, поки він буде поводитися "правильно". Або когось просто посадять до в’язниці. 
Якщо робити це достатньо активно кожного разу, коли хтось поводиться "неправильно", можна встановити правила гри так, щоб всі-всі-всі поводилися альтруїстично. Як показує практика, карати порушників (і все навколо) або влаштовувати істерики, якщо нас щось не влаштовує — виграшна еволюційна стратегія. 

А тепер повернемося до питання довіри. 

Уявімо ситуацію, коли дійсно "наболіло" — у людей є всі причини протестувати. Але чи здатні вони на це...
...якщо не можуть довіряти ні владі, ні співгромадянам — як у Радянському Союзі, наприклад, чи будь-якій іншій успішно тоталітарній державі. Чи готові вони вийти на вулиці? Ні: якщо в будь-якому натовпі кожен третій — "стукач", вже найближчої ночі всіх учасників стихійного мітингу доставить до нового місця тимчасового проживання дружній фургончик НКВД чи його аналог.

...довіряють владі, але не можуть довіряти своїм співвітчизникам. Ні, заворушень теж не буде: якщо їм щось не подобається, такі "законопослушні індивідуалісти" використають державні інституції: напишуть скаргу чи подадуть до суду. Можливо, це навіть закінчиться приїздом до неприємного сусіда мило розфарбованого фургончика.

...довіряють і владі, і співгромадянам. Ні: "цивілізовані люди" не будуть заважати дорожньому руху, жертвувати робочим часом чи кидати в поліцейських скляними пляшками. Вони напишуть петицію, зберуть підписи і очікуватимуть наслідків через розумний термін. 

Я думаю, вже очевидно, до чого я веду: якщо люди довіряють один одному і одночасно не довіряють владним структурам — варто чекати заворушень. Чи перевороту. Чи революції.

Взагалі, графік недовіри до інституцій і протести в Балтиморі у моїй свідомості поєдналися дуже навіть органічно: ясно, що жителі містечка довіряють один одному проти поліцейських.
Я вже тоді багато думав про довіру, а у статті, на яку я щойно посилався, згадано дилему в’язня? А можливо, ця думка з’явилася через цю дивну маленьку описку:

Altrustic punishment is not tactical, it is emotional, and it is sometimes but not always functional. (курсив — авторський, підкреслення — моє власне)

Пропущена "і" у слові altruistic. Trust. Довіра.
Для того, щоб десь почали роздавати "альтруїстичне покарання" (або стався великий Майдан чи навіть маленький "майданчик"), потрібний безпрецедентний рівень довіри до інших учасників — і така ж сильна недовіра до людей, які так чи інакше опинилися по протилежний бік барикад.
Все, як у нас. 

Коли людей об’єднує велика довіра і спільне нещастя: ображених через програш улюбленої команди футбольних фанатів, обурених діями поліції жителів одного міста (невеликого, до речі: навіть у рідному мені Львові людей більше, ніж у цьому їх Балтиморі) чи... просто загнаних в глухий кут українців — вони можуть об’єднатися, наробити безліч дурниць і, можливо, навіть змінити щось на краще.

Замість епілогу. "№3"

Тепер кожного разу, коли я чую словосполучення "третій майдан", мені стає злегка лячно: проблема не ззовні (не паскудні зарплати, дорогий долар чи повільна війна на сході), вона — всередині, в потребі відчуття єдності і патологічній відсутності довіри до інституцій.

А ще варто пам’ятати, що протести — це не лише мирні й успішні образи Майдану чи "Flower Power", а й досить невдалий Балтимор, більше схожа за демографічними наслідками на кілька програних війн Французька революція чи нацистський Пивний путч. 

Шанси — десь 50/50. Двічі нам вже щастило.