Оффтоп: Іронія ракетних обстрілів

або бомбочку під йолочку

В четвер, 29 грудня, росіяни обстріляли Україну ракетами: поранено 5 людей. В п'ятницю, 30 — побомбили "шахідами", здається, обійшлося без жертв. В суботу, 31 грудня, 22 людини постраждали і 1 померла через ще одну російську ракетну атаку. В новорічну ніч — новий "приліт", звісно, є пошкодження, але нема поранених.

Чому Росії так важливо залишити нас без світла і совєтського олів'є 1 січня?

Соціологія Нового Року

Свіжих даних військового часу, звісно, не вистачає як завжди — але у нас є всі красиві чиселка від Київського міжнародного інституту соціології (я їх люблю!) до 2021 року включно. 

Зелені лінії в верхній частині графіка — найпопулярніші в Україні великі християнські свята: Великдень (65-72% в 2021) і Різдво (63-66%). Падаюча червона група нижче — історично совєтські свята, Новий Рік (55-58%) і День Перемоги (18-30%). Синя група внизу, яка показує єдиний на графіку серйозний ріст — патріотичні свята, які тільки зараз набувають популярності: День Незалежності (31-37%), День захисників України (21-29%) і День Конституції (9-14%). Великий розкид пов'язаний з тим, що КМІС провів два опитування в лютому і квітні 2021. 

Падіння важливості совєтського Нового Року для українців не настільки показове і красиве, як для "дня побєди", але мало чим відрізняється в фактичних цифрах: обидва свята втратили за десятиліття з 2011 третину аудиторії (релігійні Різдво чи Пасха — менше п'ятої частини).  

Чому я називаю Новий Рік в його сучасному вигляді радянським винаходом? Краще хай про це скаже людина, яка, на відміну від мене, цим займається професійно:

Олена Чабанюк: Я маю на увазі радянську ритуалістику. Різдво, як основне річне свято для східних слов’ян і для європейців, було скасовано через декілька тижнів після Жовтневого перевороту. Змінився календар, велася антирелігійна пропаганда і майже 20 років намагалися боротися з Різдвом.
– Раніше українці його святкували 25 грудня?
​Олена Чабанюк: За старим календарем, а за новим це вже 7 січня. Тобто змінився не тільки календар, а змінилася ця культурна, ритуальна, святкова парадигми. З 1917 по 1935 рік із Різдвом боролися, але нічого не змогли зробити, тому що свято вже набуло поширення і полюбилося дітям. З’явилися різдвяний Дід, ялинка. ...
– Тобто боролися, а потім вирішили очолити, бо нічого не виходило?
Олена Чабанюк: Саме так і зробили. Так ось, у газеті «Правда» 28 грудня 1935 року вийшла стаття «Організуємо нашим дітям щасливу ялинку». Вже через три дні від Далекого Сходу до Збруча в усіх «червоних куточках» – місце при кожному підприємстві та житловому об’єднанні обов’язково, де висіли портрети Сталіна, Леніна, Маркса й Енгельса, – стояла ялинка, яка раніше була заборонена, та прикраси. За декілька років починається впровадження Нового року з Дідом Морозом, червоною зіркою. Також був змінений кулінарний код. Якщо на Різдво була кутя та узвар, то тут з’явилися шампанське та олів’є.

Що зробить 2022 і нинішня війна з залишками цієї атрибутики... їх після війни, мабуть, прийдеться шукати з мікроскопом — мало що дерусифікує і десовєтизує так, як російська ракета виробництво СРСР, направлена в твій дім.

Отже, в Україні Новий Рік велике, важливе свято, але не те, щоб най-найважливіше навіть серед зимових — Різдву він програє без шансів. 

А що ж на территорії Росії?

А там все зовсім по-іншому.

На відміну від порівняно однорідної релігійної України, росіяни не дуже серйозно ставляться до Різдва чи Пасхи: їх вважають важливими святами всього 17% і 31% респондентів їх місцевої соціологічної помийки відповідно. Ід аль-адху, найбільше мусульманське свято — 5%.

У росіян нема патріотичних свят: "День Росії", їх дещо іронічний аналог нашого Дня Незалежності — 6%. 

Основний масив найважливіших російських свят — досі совєтський. День перемоги (67%, але треба розуміти можливість махінацій: матеріал опублікований 5 травня), Новий Рік (63%), Міжнародний жіночий день (25%), День защітніка отєчєства (15%) і навіть Річниця Октябрьської революції,  яка святкується в листопаді (4%).  Просто на території Росії багато симпатиків СРСР — КПРФ там друга за популярністю партія, з 20% голосів виборців.  

Більше того, Новий рік — найпопулярніше свято взагалі: його відзначають 96% респондентів проти 95% для Дня побєди. Для порівняння Різдво святкують всього 77% — і Новий Рік є однозначно найбільшим серед зимових святкових днів.

Власне так, як це було в СРСР: пройшло 30 років, як його закопали, і нічого не помінялося: зомбі-вірус досі сидить в їх мозку. А Новий Год з йолочкою, дєдушкою Морозом і Снєгурочкою, "Іронією долі", мандаринами і олів'єшечкою в цьому дивному світі — свято, без якого зима не може вважатися справжньою.

Ці !?№%і влаштували 4-денний ракетний терор не для того, щоб знищити чи залякати українців — вони просто не знають, хто ми такі. Росіяни мучать повітряними тривогами, знеструмлюють і залякують не нас, а тих уявних совєтських українців, які просто горять подивитися звернення Путіна, продовжити "Іронією долі" і закінчити святкування Нового Року обличчям в тарілці кислого салату. І яких, як досі вірять у Кремлі, тут гарно закамуфльована більшість.

Йде 312-й день війни, а вони досі воюють з собою. 

А ми — переможемо.

P.S. Під час написання цього допису жодна молекула "Олів'є" не постраждала.

UBI й консюмеризм: нащо бізнесу ліві

В попередньому пості про UBI ми зачепили одне цікаве і зовсім неочевидне питання: чому Кремнієвій долині так подобається в принципі правий універсальний базовий дохід? І чому вони так вперто хочуть розширити універсальний дохід в рази за гроші платників податків?

А взагалі — чому той чи інший бізнес тягне вліво (чи вправо)? 

Споживачі ліві й праві

Насправді, є немало цікавих матеріалів про партійний перекос в економіці — звісно, на прикладі США.

Якщо взяти досить старі дані за 2014 (2 роки правління Обами, до дебюту Трампа ще стільки ж), оформлюється досить чіткий розрив: індустрія розваг, освіта, ІТ і медіа — за демократів, добування, сільське господарство і будівництво — за республіканців. Фінанси — помірно республіканські, виробники ліків — помірно за демократів.  

Якщо взяти новіші дані про найбільших політичних благодійників за 2020, в цілому виходить така ж картинка:

Фінанси й інвестування перейшли до демократів, зате республіканською стала нерухомість. В цілому, все чесно відображає перемогу на виборах: внески республіканцям 82% до внесків демократам — а в 2022, імовірно, баланс в черговий раз поміняється. Зрештою, в 2020 демократи виграли все і отримали рекордну кількість донатів — щоб наступного разу виграли республіканці, до їх табору мають перейти цілі індустрії. 

Чому це все так важливо?

Партійні портрети і індустрії

Існує така штука, партійна демографія. 

Фінансово забезпечені люди, якщо вірити П'ю, частіше республіканці: 72%  республіканців можуть прожити на заощадження 3 місяців і більше, і всього 58% демократів (всього по країні — 51%: партійні в цілому успішніші, ніж помірковані). Фінанси — центристська, зміщена в бік республіканців індустрія.

Власники будинків — з гігантською перевагою республіканці (86% проти 50-60%), інвестори — скоріше республіканці (76% проти 60-65%), зате "мають паспорт" (закордонний — тобто подорожують/можуть подорожувати) набагато частіше демократи. Нерухомість — дуже республіканська, фінанси, як я вже сказав, помірно республіканські. Готельний і туристичний бізнес (на жаль, нема дрібнішого поділу) в півтора рази більше підтримують демократів, ніж республіканців, а якщо викинути звідти техаський Omni Hotels, галузь взагалі виходить суто демократичною.

Зате, з іншого боку, освітою бавляться переважно ліві: 57% впевнених демократів проти 33% впевнених республіканців і 29% в середньому (знову, зауважуємо — середній громадянин менш освічений, ніж радикальний прихильник якоїсь партії). Освіта — радикально демократична. При цьому самі сучасні студенти не такі вже й ліві, хоча це схоже скоріше на вікову особливість, а не партійну кризу. 

Якщо підняти дані про кіно і партійну демографію — демократи, здебільшого міські жителі, ходять в кіно вдвічі частіше за республіканців, а ліберали — за консерваторів. ТБ/музика — підкреслено, радикально ліва.

Загальна ідея доволі проста: якщо клієнти певної індустрії частіше голосують за партію, індустрія в цілому схиляється до неї ж. З одного боку, це питання цінностей: якщо людина вірить, що освіта йде кудись не туди, як три чверті республіканців в 2018 — вона не піде працювати в коледж, навіть якщо дуже щиро запросять. З іншого — це питання відповідності: демократу буде складніше спілкуватися з клієнтами-республіканцями, розділяти їх цінності і зрештою переконувати їх щось купити. Якщо така тенденція триває роками і десятиліттями, перевага тої чи іншої партії в індустрії може стати радикальною: консерватору складно, якщо навколо здебільшого ліберали, лібералу — якщо навколо суцільні консерватори.

В цілому ця ідея вже досить непогано пояснює, чому розваги — ліві, а нерухомість — права. Споживачі такі.

Але щоб зрозуміти, чому Амазон хоче UBI — лише цього мало. 

Силіконова модель бізнесу і UBI

Відразу попереджу, ця теорія — набагато більша спекуляція, ніж зазвичай. Цілком можливо, що йдеться про просте співпадіння і...

"це хуман фактор, вони люблять космос, сонячну енергію й убі"

Або ні.

Отже, найважливіше питання — звідки беруть свої доходи основні гіганти Кремнієвої долини? Візьмемо Гугл/Alphabet Inc.: 58% доходу — з пошуку (тобто реклами і продажу особистих даних), ще приблизно по 10% з реклами в Ютюбі, інших гугло-сайтів і хмарних рішень. 87% свого доходу корпорація Amazon отримує від продажу товарів (і всього половину операційного прибутку). 78% свого доходу Apple отримує від продажу споживчої електроніки (телефони, макбуки, айпеди, годинники...). Єдина топ-корпорація, яка не є переважно споживчим бізнесом — Microsoft: вони отримують від роздрібного споживача всього 35% виручки, решту добираючи в b2b-сегменті.

Отже, сюрприз: Кремнієва долина існує за рахунок дрібного роздрібного споживача. Запам'ятали. Йдемо далі. 

Далі — те, як різні демографічні групи тратять гроші. Економісти знають: якщо бідні хронічно витрачають близько 100% доходу і практично не роблять заощаджень, то багатші верстви населення витрачають менше — і що багатші люди, то менше вони тратять. 

Витрачати менше якогось "прожиткового мінімуму" не може навіть найбідніший громадянин, який не збирається померти з голоду. Зате по мірі росту багатства прожитковий мінімум стає все меншою і меншою крапочкою на фоні загального доходу, а на дуже високих рівнях просто неможливо протринькати все-все-все: найдорожчий в світі (і відстійний нині) телефон, золото-діамантовий iPhone 6 коштував всього 50 мільйонів, що для людини, якій прийдеться заплатити 11 мільярдів одними податками, набагато менша трата, ніж просто новий телефон для рядового представника середнього класу. Навіть супер-яхти, які для супербагатіїв грають ту ж статусну роль, що й Айфони для бідняків, не врятують: найдорожча з них коштує всього 5 мільярдів. 

Не знаю, наскільки графік з 2013 працює в 2021, але тут є найважлиіші циферки! Дякую business insider 

Отже, виходить, найбідніші 40% американців тратять практично все, в межах похибки при округленні — а топ-1% найбагатших, навпаки, заощаджує коло 50% доходу. При цьому ці найбагатші 2.6 мільйонів дорослих заробляють по 1.4 мільйони доларів в рік — в сумі виходить 3.75 трильйони баксів (топ-20% заробляє в сумі коло 7 трильйонів). 

UBI в версії від Енді Янга і прогресивних політиків в цілому полягає в тому, щоб дати кожному дорослому американцю достатню для проживання (!) суму за рахунок росту податків з найбагатших. Правда, для того, щоб видавати кожному американцю 1000 доларів в місяць, як каже Янг, потрібно 2.8 трильйони доларів: сумарні доходи топ-1% найбагатших громадян для цього прийшлося б обкласти неможливим 75% податком, а топ-20% — майже таким же фантастичним 40%... Це неможливо: від податків такого розмаху ухиляються раніше, ніж вони з'являться на горизонті — але вся ізюминка соціальних "прожектів" якраз в тому, що про них треба балакати, а не перевіряти реалізм.

Ну але відволічемося від нудної логістики і звернемо увагу на те, що станеться з сукупним (споживчим) попитом, якщо ввести UBI прямо зараз. 2.8 трильйонів доходів в руках у топ-1% перетворюються у всього 1.35 трильйонів доларів споживання (а у топ-20% — у 2.1 трильйони). Якщо їх забрати у багатих і роздати в вигляді UBI — сумарне споживання виросте на півтора трильйони доларів, суттєва частина з яких осяде у лідерів споживання. 

Якщо прикинути розмір споживчого ринку і розмір UBI для кожної сім'ї (з врахуванням даних BLS про розмір домогосподарств), виходить майже 5% ріст споживчого ринку у випадку оподаткування топ-20%, і коло 12%, якщо задушити податками 1% найбагатших. При цьому 20% найбідніших громадян збільшать свої покупки більше, ніж вдвічі, наступні 20% — на 50%, а медіанний американець — на 30%. 

Більше того, якщо звернути увагу ще й на специфіку ринків, для споживчих гігантів великий UBI — манна небесна: у споживанні бідних Амазон, Гугл чи Еппл (чи, фактично, будь-який мейнстрімний ІТ-бізнес) займає куди більшу нішу, ніж у споживанні багатих. На Амазоні не продаються яхти і годинники Patek Philippe, Айфони  коштують копійки порівняно з туризмом, і навіть порівняно успішна таргетована реклама ФБ чи Гугла не дає того ж результату. 

Якщо станеться чудо, технологія поб'є демографію (про це в одному з наступних випусків "Піку"), і настане "ера роботів", про яку я писав ("ріст" купівельної спроможності до -30%) — сучасні Амазон, Гугл чи Еппл будуть першими жертвами зниження масового попиту. Одночасно, ці компанії будуть першими бенефіціарами UBI (чи будь-яких прогресивних політик взагалі).

Тому, коли ліві з Кремнієвої долини (реклама, споживчі товари, масова електроніка), Александра Оказіо-Кортез (сектор послуг) чи Ендрю Янг (освіта, благодійність) починають розповідати про UBI, треба розуміти, що це не лише соціальна відповідальність з їх боку. 

Cui prodest, як кажуть: кому вигідно?

UBI 1: Допомога по безробіттю, кейс "корони", чиста теорія і брудна практика

Недавно в несподівано жвавій суперечці я зі здивуванням з'ясував, що українські праві (причому не ті праві, які в економіці ліваки-націоналізатори, а чесні адекватні люди) вважають універсальний базовий дохід лівою ідеєю взагалі.

Я розумію, чому це так — з самого початку за універсальний базовий дохід бились переважно ліві технарі з Кремнієвої долини, його просовував демократичний президентський кандидат Енді Янг (фууу, він протос) а в найбільш популярних нині варіантах UBI схожий на комуністичну утопію.

Але, якщо відділити його від фантазій про ріст бюджетних витрат і порівняти зі звичною нам допомогою по безробіттю — виявиться, що ця, існуюча вже десятиліття, альтернатива куди лівіша ідеологічно і куди гірша на практиці. Взагалі, мудрі предки-економісти, починаючи зі Сміта і закінчуючи Коузом, кажуть: "ніколи не аналізуй політику в вакуумі, завжди порівнюй з альтернативами".

Кейс "корони"

У нас вже є чудовий кейс 2020-2021 року, який показує типову реакцію на довгострокову кризу зайнятості. Ліберали мали б зрадіти: держава (нагадую, в перших півроку дії CARES сенат і президентське крісло контролювали республіканці — вони теж люблять рейтинги) розширила підтримку безробітних як тільки почало припікати. Консерватори, в цілому, теж мають причину посміхатися — чомусь відразу почали рости ціни, а населення не спішило і не спішить виходити на роботу. 

Отже, за перший рік пандемії у США на всіх рівнях витратили 637 мільярдів доларів. За 15 місяців держава витратила на допомогу 794 мільярди доларів, причому ми чітко знаємо, скільки на які заходи пішло: на "стандартну" допомогу по безробіттю — 167 мільярдів, на допомогу для раніше не захищених категорій робітників — 209 мільярдів, і нарешті на новостворену коронавірусну щотижневу допомогу для безробітних (спочатку 600, а потім 300 доларів) — 418 мільярдів доларів. 

От власне цю суму ми будемо ділити між різними варіантами — реальною допомогою по безробіттю і досить гіпотетичним на даний момент UBI. 

 

Допомога по безробіттю

Департамент Праці США публікує щотижневі дані про кількість заявок на виплату допомоги, їх можна згрупувати за будь-який зручний період: рік, 16 чи 18 місяців — і виходить 645, 731 і 745 мільйонів тижневих заявок відповідно (або 12, 10 і 9 мільйонів "років" безробіття). При цьому CNBC з посиланням на дані того ж Департаменту Праці дає число в 1445 мільйонів за 15 місяців — і, оскільки це число дає набагато правдоподібніший порядок цифр при подальших розрахунках, будемо брати його за основу його (з порядку чисел схоже на те, що дані департаменту праці просто не включають розширене визначення безробіття).

Середній розмір тижневої сумарної допомоги — 550 доларів. За рік, 52 тижні, виходить 28,5 тисяч доларів на одного безробітного (це при тому, що в нормальних умовах у безробітних не вийде отримувати допомогу довше 26 тижнів) — цілком пристойний, на рівні 31 персентиля дохід (середній безробітний у 2020 був багатший за 31% всього працездатного населення у США). На 20% більше поточної мінімальної зарплати, строком на 26 тижнів (ну, в деяких штатах від 14) без всяких 40 годин паханини.

Звісно, будь-яка людина з уявленням про економічну мотивацію побачить тут безкоштовних 550 баксів прямо на дорозі, які тільки чекають, щоб їх підняв достатньо... винахідливий безробітний. Тому в допомоги по безробіттю є кілька дуже відомих проблем.

(1) Великий куш заохочує шахрайство. За офіційними оцінками близько 10% суми допомоги прийшлося на сумнівні схеми: отримання допомоги в кількох штатах одночасно, "мертві душі" чи в'язні в якості заявників, підозрілі адреси... поки нема рішення суду, не можна говорити про конкретні злочини, але щось "мутне" однозначно є. Звісно, порушників рано чи пізно переловлять, як викрили трьох наркоторговців, які шахрайством змогли отримати як мінімум по 15 тисяч "на брата" (і двох сестер) — але я сумніваюся, що ці гроші повернулися.

(2) Якщо платити людям за те, що вони не працюють — вони не працюють. 
За 15 місяців коронавірусної кризи перші три, до кінця липня 2020, крім звичайної допомоги по безробіттю виплачувалися ще 600 доларів тимчасової допомоги. В результаті ми отримуємо те, що професійні економісти називають природним експериментом: в першому тижні серпня сумарний чек по безробіттю в середньому сягав 266 доларів, а ще на день раніше — на 600 доларів більше. При цьому інші правила отримання допомоги не змінилися, і ця дата ніяк не була прив'язана до пожвавлення ділової активності. 

Як гадаєте, громадяни будуть якось змінювати свою поведінку в цих умовах? Я думаю, треба бути ідіотом, щоб цього не робити. Заради 850 баксів в тиждень набагато більше людей готові побути безробітним, ніж заради 250 — глянемо?

Нові заявки на допомогу з безробіття. По-моєму, різницю видно "окулотравматичним тестом": вона буквально очі коле.

Звісно, для того, щоб говорити точно, треба зробити фундаментальну модель з корекцією на бізнес-активність, карантинні обмеження, зменшення страху перед коронавірусом та ін., та ін. — але по-моєму тренд видно досить чітко: як тільки винагорода за безробіття зменшилася, різко стало менше бажаючих проходити всі кола бюрократичного пекла заради її отримання.

Дивно, до речі, що кількість заявок на продовження виплати допомоги (в США окремо записують перший тиждень і всі наступні) через зниження виплат міняються далеко не так разюче: стандартна права версія полягає якраз в тому, що допомога по безробіттю продовжує пошуки роботи — ніхто при здоровому розумі не погодиться на роботу, яка приносить менше, ніж допомога по безробіттю, і відповідно ріст такої допомоги примушує людину "вередувати". Дійсно дивує, але я цілком можу повірити нашим ідеологічно лівим колегам в тому, що бідність мало впливає на готовність шукати роботу — всі це роблять і так.

(3) Між "чорним" шахрайством і "білою" неспішністю у пошуках роботи є безліч "сірих" кольорів. Як зауважив один мій знайомий, якщо офіційна робота приносить трошки більше за офіційну допомогу, завжди можна влаштуватися продавати наркоту на півставочки — і спокійно отримувати при цьому допомогу по безробіттю. 

Допомога по безробіттю, звісно, працює, але вона далека від відсутності проблем.

Універсальний базовий дохід: теорія

Що таке універсальний базовий дохід? Дохід – гроші прямо в руки, щомісяця, без контролю за використанням. Базовий – небагато, так, щоб з голоду не помирати. Універсальний – всім громадянам, незалежно від зайнятості, багатства чи статусу.

При цьому такий спосіб видачі грошей в теорії (на практиці його ніхто не використовує) має багато переваг порівняно з класичною допомогою по безробіттю:

1. UBI не винагороджує шкідливу поведінку: не обов'язково бути безробітним, щоб його отримувати. Частина потенційних працівників, які в нинішніх чи майбутніх умовах Great Resignation не можуть вирішити, шукати офіційну роботу чи обійтися байдикуванням або неформальною зайнятістю, без гігантської суми допомоги по безробіттю будуть більше схилятися до першого варіанту. 
2. UBI менше тормозить інновації. Серед всіх варіантів зайнятості — традиційна робота, тимчасові контракти, підробіток, підприємництво, самозайнятість — на допомогу по безробіттю право дає лише найбезпечніша і найуниліша традиційна робота. Допомога по безробіттю в її сучасному вигляді по суті трохи штрафує підприємництво і часткову зайнятість, які імхо корисніші і для яких така опція не передбачена — а UBI однаково виплачується всім.
3. UBI простіше і дешевше адмініструється. Допомога по безробіттю вимагає взаємодії з роботодавцями і працівниками, обміну купою постійно змінюваної інформації там і там, і є тимчасовою — а виплата UBI вимагає тільки найпростішого реєстру громадян. Для першого потрібні цілі служби і портали, для другого — по номеру рахунку на людину і кілька службовців, щоб вчасно записувати інформацію про народження, еміграцію чи смерть. Плюс, система UBI працює 24/7/365 і покриває 100% населення: в ній не з'являються нізвідки нові люди і не зникають громадяни, які знайшли роботу — і, відповідно, не може виникати "подвійних" записів чи, навпаки, "невидимок". 
4. UBI дає менше простору для помилок і махінацій. По-перше, простіше адміністрування означає менше помилок і менше можливостей хитрувати  — фактично, серед усіх можливих схем з безробіттям залишаються тільки "мертві душі". По-друге, населення практично не взаємодіє з відповідальними службами, тому шахраї просто не можуть мати такого ж доступу до інформації, як зараз. При цьому вигода від цієї оборудки пропорційна сумі допомоги, яка в загальному випадку для UBI менша — і якщо 26 тижнів порівняно високої допомоги по безробіттю може бути хорошим призом, то для серйозного шахрайства з UBI прийдеться красти роками.
5. UBI може бути основою для дивних неегалітарних політичних механізмів. Сам по собі УБІ нічого такого не робить, але він зрештою дає можливість монетизувати і навіть приватизувати багато традиційно державних послуг: коли у кожної людини є свій рахунок в державі, на який обов'язково нараховується щомісячно певна сума, можна монетизувати багато традиційно державних послуг і субсидій (наприклад, класичні купони на їжу чи освіту). Правило "гроші ходять за людиною", яке так складно впроваджується в Україні, виглядає набагато чіткіше в системі, де людина платить за школу, охорону здоров'я і поліцію з власного рахунку і однозначно бачить їх ціну. 
6. UBI досить прогресивний і гарно виконує соціальну функцію. Що багатша людина, то менше для неї важить конкретна щомісячна чи щотижнева сума — тому він нічого не значить для багатих і успішних, але не дає бідним при цьому помирати з голоду. Порівняно з допомогою по безробіттю UBI краще допомагає найбіднішим, але лишає невдоволеним платоспроможний середній клас — і лишає простір для приватних рішень на зразок страховки.

З цих шести переваг лише одна апелює до "лівого" політико-економічного спектру — висока прогресивність: UBI успішно допомагає бідним. З точки зору "правих", які вірять в силу мотивації і винахідливість людей, і шукають економічної свободи для всіх, UBI теж кращий: він не винагороджує погану поведінку і лишає менше простору для шахрайства та байдикування. Навіть з точки зору бездушного калькулятора-економіста, UBI кращий за допомогу по безробіттю за рахунок простоти ("будь прощє", як кажуть).

То чому ж ліві й праві не об'єднаються в креативному пориві і не організують UBI замість обмеженої в усьому допомоги по безробіттю?

Про політичні причини ми поговоримо потім, але поки що найперша причина цього економічна — UBI в цьому випадку виходить зовсім крихітним. 

Універсальний базовий дохід: практика!

В теорії зрозуміло? Тепер до конкретної реалізації в наших умовах.
Якщо рекордні 637 мільярдів доларів допомоги по безробіттю витратити на UBI, кожен громадянин США отримає всього-лише 1930 доларів — трохи більше 150 баксів в місяць. На звичайне домогосподарство розміром в 2,51 людини припадає трохи більше, 4850 доларів — це при межі бідності близько 19 тисяч (посередині між 17 і 21 тисячами для сім'ї з двох і трьох людей). Скупо виходить, правда? Якщо відкинути абсолютно кризові 300/600 бонусних доларів, лишається ще менше, лише 2050 на сім'ю.

Це при середньорічному безробітті в 19.6 мільйонів людей (з врахуванням всіх отримувачів допомоги) або 12% від працездатного населення і явно тимчасовій кризі. Зазвичай, в нормальні позакоронавірусні роки, загальний фонд допомоги по безробіттю ще менший — і UBI з цього фонду виходить зовсім крихітним. Навіть старі публікації — з ери, коли про нього говорили економісти, а не політичні гуру — про універсальний базовий дохід зауважують, що він може бути гіршим для бідних, ніж діючі цільові програми.
Ще раз повторюсь: якщо ввести UBI замість допомоги по безробіттю без підвищення податків, це зашкодить бідним. Ні один демократ за таке не проголосує.

Для того, щоб універсальний базовий дохід замість допомоги по безробіттю був не просто прикольною вигадкою, а серйозною економічною програмою, в країні мінімум кілька років підряд має спостерігатися ще вище безробіття — тільки тоді UBI має соціальний сенс. Щоб виплати покривали хоча б половину рівня бідності для середньої американської сім'ї, безробіття має стабілізуватися на рівні 25%+ — чого ми, без масової роботизації і великих соціальних потрясінь, не побачимо буквально ніколи. Якщо хтось відслідковував останні мої публікації в блозі, він здогадується, чому — а детальніше я поясню десь в другій-третій статті цього циклу.

Тому сучасні ліві ніколи не пропонують UBI просто так, сам по собі — без шаленого підвищення податків він як мінімум не має для них сенсу, а як максимум шкідливий. А будь-яке підвищення податків — це вже завідомо небезпечна справа і окрема історія, яку і аналізувати треба окремо.

Живучи на Піку 2.Х: Куди далі і що робити (1)

Отже, ми подивилися на три паралельних механізми в вимиранні: просте зменшення населення, перерозподіл на користь бідніших більш активних демографічно груп населення, міжнародний перерозподіл на користь бідніших і демографічно активних країн. 

Чого ж можна очікувати і що з цим всім робити?

Економічний ріст

Першою і найбільш болючою жертвою демографії будуть темпи економічного росту. Досить імовірно, весь ріст і ще трішечки.

З 1950 — більше статистики просто нема — фактично відпрацьовані години у США росли на 157%, або 1.3% в рік. Це менше, ніж ріст капіталу у 2.7% в рік за той самий період, але має більший вплив на ріст реального ВВП: незмінні ще з часів розрахунків Солоу коефіцієнти в 0.3 і 0.7 роблять працю більшою цінністю. В складі загального росту реальної економіки в середньому на 3.1% в рік за 70 років з 1950-го, ріст праці відповідає за 1% економічного росту (технічно — процентний пункт), капітал — за 0.8%, а всі інші можливі фактори, починаючи з кращої технології (нове обладнання) і організації праці (інтернет замість телефона і кур'єрів) — за решту 1.3%.

"Технологія - праця - капітал", а не "технологія - капітал - праця". Коли я ще роки тому вперше добрався до цих розрахунків — дуже здивувався: вибуховий ріст другої половини ХХ століття завжди здавався наслідком росту капіталу (гляньте навколо, скільки ми побудували нової... фігні, і наскільки ширше тепер використовуємо обладнання порівняно з переважно ручною роботою початку століття), а виявився плодом росту кількості робітників. І, як стається при швидкому рості кількості робітників — збільшення випуску не підвищує зарплату.

Але це все відбувається в часи демографічного розквіту.

Якщо ж кількість працездатного населення перестане збільшуватися, на третині економічного росту можна поставити хрест. Без неї кризи стануть довшими, відновлення — повільнішим, нові амбіційні проекти — рідкіснішими.

І це оптимістичний сценарій: фертильність менше 2.1 передбачає не відсутність росту, а поступове падіння кількості населення. В моєму дуже спрощеному калькуляторі фертильності стабільна демографічна ситуація на рівні США чи сучасного Китаю (1.7) призводить до падіння кількості працездатного населення на 0.5% в рік — і віднімає від прогнозу росту ще 0.4% щороку. 

При демографічній катастрофі на рівні Південної Кореї, зменшення кількості працездатного населення "з'їдає" вже буквально все економічне зростання. Коли демографічна ситуація в Кореї зміниться з росту на 0.5% в рік, як у 2010-х, на щорічне падіння у 2.5% — вже це відніме від їхнього потенціалу росту більше 2 п.п. Самої лише фертильності в 0.87 вже досить для втрати економічного розвитку. Тому в кінці цієї статті я так їдко ставлюся до спроб їх уряду покращити народжуваність без жертв зі сторони зайнятості: можливо, замість того, щоб турбуватися за і так приречену економіку, має більше сенсу зосередитися на фертильності.

Зважаючи на те, що зниження народжуваності відбувається всюди — так само всюди можна чекати і уповільнення росту економіки. 

Фертильність	Орієнтовні країни	Ріст фонду праці	Вплив на ВВП
4.5	Замбія, Гвінея, Камерун, Конго	2.7%	+1.9
3	Ізраїль, Єгипет, Алжир, Казахстан	1.3%	+0.9
2.2	Індія, Аргентина	0.3%	+0.2
1.7	США, Китай	-0.5%	-0.4
1.5	Європа, Росія, Канада	-0.9%	-0.6
1.2	Україна, Іспанія, Сингапур	-1.6%	-1.1
0.87	Корея	-2.5%	-1.7

Отже, можна чекати зменшення темпів економічного росту і, в найбільш паскудних випадках, повної його втрати на розвинутому Заході/Сході. Разом з ростом економіки ми втрачаємо платоспроможного попиту і ріст фінансових ринків.

Страждають всі — бізнеси приносять менше грошей, платять менші зарплати і менші дивіденди. 

Що з цим робити? Зміщувати свої фінансові інтереси й інвестиції туди, де демографія ще не така погана. 

Дохідність праці і капіталу

Коли ми переходимо від ери росту робочої сили до ери її падіння — ціна праці, все більш дефіцитного ресурсу, очевидно ростиме. Більше грошей, які діставатимуться працівникам + менший загальний ріст і доступний для перерозподілу ВВП — все менше діставатиметься капіталу. 

Ріст зарплат, падіння відсоткових ставок і перспектив росту ціни компаній — буде все вигідніше працювати і все менш вигідно заощаджувати. Радіють робітники, страждають багатії і пенсіонери.

Імовірно, FIRE, ранній вихід на пенсію, як спосіб життя стане ще більшою рідкістю: хоч зарплати і виростуть, необхідна "на старість" сума стане набагато більшою через нижчі складні відсотки. Вибач, Mr. MoneyMustache, я завжди мріяв йти по твоїх слідах.

Водночас, це означає, що всі технології, які дозволять відмовитися від дефіцитних живих людей — автоматично стануть вигіднішими. Ера роботів, очевидно, настане раніше.

Що з цим робити? Шукати нішу, яка дозволить працювати ціле життя, більше вкладувати в свою освіту і професійний ріст на противагу інвестиціям, забути про ранні пенсії, заощаджувати ЩЕ більше. Більше вкладувати в технології, що потенційно заміняють людей.

Ріст затрат: охорона здоров'я, але не освіта

Старість передбачає певну зміну фінансових інтересів: з віком пенсіонери все більше грошей витрачають на своє здоров'я. 

А пенсіонерів більшатиме. Наша дуже проста демографічна модель каже — в рази. Вірити їй на слово не варто, там зафіксована американська структура смертності, але тенденція виглядає однозначною.

Фертильність	Країна	Частка населення 65+, 2019-2020	Стабілізація
4.5	Замбія, Гвінея, Камерун, Конго	2-4%	5.9%
3	Ізраїль, Єгипет, Алжир, Казахстан	5-12%	11%
2.2	Індія, Аргентина	7-11%	17%
1.7	США, Китай	12-17%	23%
1.5	Європа, Росія, Канада	16-21%	26%
1.2	Україна, Іспанія, Сингапур	13-20%	32%
0.87	Корея	16%	42%

Різке збільшення кількості людей пенсійного віку потребує росту частки ВВП, яка витрачатиметься, щоб хоча б підтримувати їх життя. Більше лікарів, більше ліків, більше хоспісів і більше уваги — можна розраховувати на ріст ринку охорони здоров'я і перерозподіл ресурсів на його користь. І, звісно, вищі ціни на це все.

Простий графік підказує, що з ростом частки населення за 65 в країні ростуть затрати на охорону здоров'я як частина ВВП — залежність не однозначна, але цілком помітна. Коли ваша країна почне зміщуватися вліво на графіку — її галузь охорони здоров'я скаже демографії велике "дякую" і почне поглинати все більше грошей.

Що буде донором для охорони здоров'я? Все, чим старі люди цікавляться менше за молодь. Освіта. Одяг та інші статусні товари. Tinder разом з OnlyFans.

Радіють лікарі. Страждають всі інші.

Що робити? Інвестувати в охорону здоров'я і більше слідкувати за власним — хворіти стає дорого. 

Пенсійна криза

Отже, маємо три фактори.

Нижчий і, можливо, від'ємний ріст ВВП.

Менша дохідність капіталу.

Більші витрати на охорону здоров'я.

Всі вони тиснуть на пенсійну систему — незалежно, накопичувальну, яка тільки стартує в Україні і є основою для США, чи добре знайому Україні і Франції солідарну систему. Грошей потрібно набагато більше, ніж зараз — натомість доступно їх буде куди менше.

Пенсіонери 2050-го матимуть всі причини заздрити своїм товаришам в 2020. А найсумніше — що пенсіонером в 2050-х буду я сам.

Що робити? Раніше і більше заощаджувати. Не покладатися на солідарну пенсійну систему, вкладувати самостійно. Готуватися працювати до самої смерті. Померти молодим.

Бюджетна криза

Так вийшло, що політичні партії і держави в цілому втілюють волю виборців. 

42% виборців в цілому і 45% виборців демократів мають проблеми з студентським боргом? Списання боргів стає важливим питанням в порядку денному, що тільки підігрівається проблемами 2020. 35% виборців і 60% республіканців в 2016 не схвалювали Транс-Тихоокеанське Партнерство? Торпедувати його, плювати на економічні наслідки! 76% виборців схвалюють другу хвилю стимулювання економіки? Вперед!

Складно очікувати, що в майбутньому все працюватиме зовсім по іншому. А от демографія виборців зміниться: люди за 65 будуть третиною загальної кількості виборців (а з демографією Кореї — половиною). Плюс, виборці старшого віку — стабільно найактивніші (рідше працюють, рідше мають інші заняття), що ще більш перекошує виборчу картину на їх користь.

Ці виборці, особливо якщо пенсійна криза проходитиме "жорстко", будуть об'єднані одним інтересом: вижити. Більше субсидування охорони здоров'я, більше програм для захисту старих і немічних, більше перерозподілу через бюджет, більше податків — особливо якщо зважати, що самі вони страждають від податків відчутно менше, ніж виборці в середньому. 

Більше "соціалізму".

Якщо згадати про уповільнення росту ВВП і, відповідно, розраховувати на таке ж саме уповільнення росту доходів бюджету — стягувати податків їм прийдеться ще більше. 

Що робити? Очікувати росту податкових ставок і заходів з податкового адміністрування — треба вибирати місце проживання, бізнесу і... гм, структурувати свої активи належним чином. Говорити про це детальніше може бути просто протизаконно.

Глобальне "що робити?"

Впахувати більше, заощаджувати більше, вкладувати в себе більше: працювати буде вигідніше, інвестувати — не дуже. Більше готуватися до депресій, рецесій і нестабільності в цілому. Орієнтуватися на технології, здатні заміщувати людську працю, і галузь охорони здоров'я. Шукати країни, яких демографічний обвал торкнеться менше. 

Менше надіятися на державу і розраховувати на глобальний ріст податків та "соціалізму".    

P.S. І це тільки половина тенденцій — більш економічні і прямі. Про гуманітарно-інституційну сторону ми говоритимемо далі.

Живучи на піку: Експрес-випуск — фальстарт у США

Мені перед очі підкинули досить цікавий графік, який на перший погляд доводить, що у США вже почався демографічний колапс, і я правий.  

В 2020-2021, вперше за всю американську історію, у США падає кількість населення працездатного віку. Не дуже помітно, але про демографію і вихід на пенсію бумерів вже пишуть (і навіть майже правильно).

Але ні, починати панікувати/святкувати ще трохи зарано.

Натомість насправді поки що все трохи краще: в 2020-2021 у США досі виходить на пенсію менше людей, ніж вступає до трудових сил нової молоді — просто імміграція настільки зменшилася через коронакризу, що не скомпенсувала ростучу смертність.

U.S. Census Bureau, демографічна служба США, публікує дані щодо кількості населення за 5-річними (та іншими) категоріями — які можна потім продовжити ще на кілька років в найближче майбутнє.  

	2017	2018	2019	2020*	2021*
Нова молодь (15-19), 5р.	20 669 745	20   650 890	20   665 650	20   604 377	20   621 321
Нові пенсіонери (65-69), 5р.	17 808 749	18 105 932	18 525 900	19 011 227	19 449 437
Демографічний приріст, 1р.: ріст	572 199	508 992	427 950	318 630	234 377
Смертність в працездатному віці, 1р.: вилучення (розрахунок)	849 536	852 494	855 070	857 098	858 405
Середньорічна імміграція: ріст	1 012 606	983 793	931 011	593 541*	587 799*

За розкладом, протягом 5-річного періоду мали вийти на пенсію 19 мільйонів осіб — і перейшли в працездатний вік 20,6 мільйонів підлітків. При цьому в "нормальний" рік мали померти 850 тисяч людей працездатного віку — і щоб забезпечити стабільний об'єм трудових ресурсів, потрібно було залучити ще 600 тисяч осіб з-за кордону. 

Але прийшов коронавірус, а імміграція... пішла на кілька місяців.

Смертність, навпаки, виросла за рахунок Covid-19: з 600 тисяч зареєстрованих на даний момент смертей від коронавірусу 175 тисяч припадає на працездатний вік. З обваленою практично до нуля імміграцією і ростом смертності ми отримали перше зменшення кількості працездатного населення за всю історію. Якщо додати досить нестандартну поведінку самого працездатного населення (більше відставок, більше пенсій, менш активний пошук роботи на фоні того, наскільки активно раніше компанії звільняли працівників) — це створило немаленьку проблему на ринку праці.

Подібні тенденції не триватимуть довго — імміграція відновилася, вакцинація повинна зменшити смертність, турбулентність проходить. Поки що кількість потенційних нових працівників теж збільшується: в 2019 нових 15-річних було на  більше, ніж в 2018 — і їх досі явно більше за кількість нових пенсіонерів.    

Коли падаємо?

Але до остаточного "почалося" насправді лишилося зовсім небагато. 

В 2014-2019, за розрахунками на основі останніх фактичних даних, середньорічний приріст населення сягав 420 тисяч людей — і ще майже 1 мільйон щороку додавала імміграція. Осіб працездатного віку помирає близько 0,4% щороку — в середньому, стабільні 850 тисяч.

В результаті маємо ріст працездатного населення на 500 тисяч, або 0,25% щороку. Це майже 0,2% росту ВВП — або десята частина економічного росту в 2019.

От тільки вже в 2020-2025 вперше за всю історію США на пенсію має вийти більше людей, ніж перейде в працездатний вік нової молоді: "запас" у 400 тисяч людей зникне. Далі — гірше: за десять років (далі я прогнозувати не можу — даних не вистачає) зі всіма допусками йдеться про постійно ростучий щорічний дефіцит у 100 тисяч працездатних осіб.

Або до 2030 США зможуть збільшити імміграцію, або країні прийдеться змиритися з падінням робочої сили і ростом кількості пенсіонерів. Ну, власне, звичайний японо-європейсько-український сценарій.

Живучи на піку 2.3: Куди далі — Глобальне вимирання

Отже, сучасний провал народжуваності в успішних країнах може закінчитися двома способами: якщо порівняно фертильні традиційні демографічні групи просто замістять собою більш сучасне і менш фертильне населення або якщо порівняно фертильні країни (через традиційність, бідність чи просто успішнішу політику) перехоплять першість в світі військово чи політично.

В будь-якому випадку неефективні (на жаль) сучасні інститути втрачаються: в першому їх замістять культурні норми маргінальних зараз соціальних груп, а в другому — норми іншої країни. 

Але що буде, якщо взагалі нічого не зміниться?

Статус кво і глобальне вимирання

Якщо все йтиме, як йде, можна очікувати, що фертильність з часом впаде до загрозливих рівнів буквально всюди. І тоді сучасна західна модель, яка дозволяє закривати демографічні дири мігрантами, закінчиться.

Це оптимістична картина, яку мені раз за разом повторюють у відповідь на мої злегка божевільні сценарії: Захід продовжує розвиватися західним шляхом, не переживаючи особливо через демографію і закриває дефіцит працездатного населення імміграцією. В ідеалі — вічно.  

Але це вимагає наявності стабільно демографічно успішних країн, які б так само вічно постачали мігрантів на захід. А попри те, що стабільний потік мігрантів не пересихає, насправді таких нема. Якщо глянути на статистику зі США, країни походження мігрантів постійно змінюються по мірі того, як сучасний соціальний порядок захоплює все нові і нові країни: спочатку це була Європа (в 1960-х — 84% мігрантів, зараз — 13%), далі — Мексика (30% в 2000 і 25% зараз), а останній на черзі великий донор — Китай і Пд.-Сх. Азія (28% у 2018). Для контексту, Європа як регіон досягла рівня вимирання в кінці 1980-х, Східна Азія — в 90-х (зокрема, Китай — в 1992), Латинська Америка — зараз, а Південна Азія має почати вимирати до 2025. 

На черзі — арабські країни і Африка. 

При цьому зовсім не очевидно, що вони повторять долю решти світу: так, країни з фертильністю до 5.0 у 1960-му зараз в середньому вже добралися до рівня невідтворення, але це не значить, що бідніші і плодовитіші в демографічній статистиці країни теж скотяться до характерних для розвинутого Заходу чи доганяючого Сходу рівнів. Особливий африканський чи мусульманський шлях може дати особливі результати. Правда ж? Ну правда?

Якщо звести в один гігантський графік всі річні зміни в фертильності, можна зауважити, що динаміка майже не залежить від її стартового рівня. Народжуваність падає рівномірно, злегка стабілізуючись тільки на лівій стороні графіка, нижче позначки "2" — де найменш демографічно успішні країни дають свій останній бій, і опускатися вже просто нема куди.

На цьому графіку нема якоїсь помітної плями країн, які змогли стабілізувати високу народжуваність. Це вже абсолютно точно не вдалося Латинській Америці чи Азії — і можна очікувати, що це так само не вдасться мусульманам чи африканцям. 

Більше того, простенька регресія зі смішною прогнозною силою натякає — на переконливі чи тим більше остаточні результати їй не вистачає R2 — що падіння фертильності залежить від її значення в попередньому році (більша фертильність – вище падіння), але не від самого року.

Що це означає?

Країна з фертильністю, припустимо, 4.0 в 1960 (наприклад, Нова Зеландія – вона перетнула рівень вимирання у 1982) падає в цілому так само, як країна з фертильністю в 4.0 у 1980 (наприклад, Бразилія – вона перетнула рівень вимирання у 2006), у 1990 (Катар почав вимирати у 2012, а Ель Сальвадор і Індія досі тримаються... заледве). 

І те, що очікує далі країни, які мають фертильність 4.0 в 2019 — Маршалові острови, Мадагаскар, Еритрея, Руанда — в цілому повторюватиме долю всіх тих, кого ми вже бачили раніше. Пройде 20-30 років, і їх демографія досягне того ж загрозливого рівня.

Тому ні, якщо все буде йти так, як йде — захід не врятують мігранти, ні африканці, ні мусульмани. Вони повторять той самий шлях, на який на 20, 30 чи 40 років раніше стали азіати і латиноамериканці.  

Араби не показують на графіку особливої передбачуваності — але поки що не вибиваються з загальної тенденції і коливаються між вже існуючими в історії сценаріями. Якщо остання "хвилька" пов'язана з демографічними процесами (великі покоління народжують більше і т.д.), а не падінням якості і "західності" життя в регіоні, вони почнуть вимирати ще до 2040.   

Жителі південної і східної Африки зараз йдуть буквально по стопам південно-азіатських країн з запізненням на 30 років, а центральної і західної — на 40. Якщо динаміка збережеться, вони дійдуть до рівня вимирання десь у 2050-2065х (точніше сказати неможливо: базові для прогнозу країни Пд. Азії в 2019 опустилися всього до 2.3, але тренд на вимирання чіткий) 

Згодом населення почне падати всюди. Перетин фатального рівня 2.1 (в нашій моделі, де не було смертності жінок фертильного віку — 2.0) призводить до падіння кількості населення через 20 років, а працездатного населення — вже через 15 і незалежно від моделі.

Тобто, десь до 2070-го зникнуть останні регіони, які зможуть без проблем постачати мігрантів на захід. При цьому на той момент розвинуті країни вже десятиліттями битимуться між собою особисто за кожного мігранта працездатного віку — те, що вони існують, не значить, що їх вистачить на всіх. 

І десь цю позначку можна вважати останнім роком, коли може хоч якось існувати сучасна західна цивілізація. Далі – тільки якщо хтось зробить висновки і радикально поміняє демографічну політику.

Живучи на піку 2.2: Quo Vadis - Конфлікт

(якщо хтось не прочитав частину 2.1 і більш загальний вступ — вона тут)

Як ще може закінчитися демографічний обвал? 

Військовий конфлікт

Інколи країни воюють. Частіше — ні. 

Навіть найбільш вороже налаштовані до нас країни зупиняють можливі втрати і сумнівні перспективи успіху: якщо самоназваний ворог не має шансів на перемогу, він не нападатиме.

Але шанси залежать від співвідношення сил, яке залежить від кількості населення.

Отже, уявімо дві гіпотетичних країни, зелену і червону:

Мирна зелена країна — симпатична, ліберальна і багата країна, яка, на жаль, переживає не найкращу демографію. Її населення зараз — 52 мільйони при катастрофічній фертильності в 0.92 новонароджених на одну жінку, активна армія — 555 тисяч людей, бюджет на оборону — 2.7% ВВП або 45 мільярдів доларів. Фертильність в країні, слава профільній богині Гу-Самсеунг, не падає ще більше. Довгостроково економіка росте на шалених 2% щороку, як у 2019, але цей рівень зафіксували ще до початку падіння населення. Тим, хто впізнає в описаному гіпотетичному прикладі Південну Корею, мушу нагадати, що будь-які схожості з реальними країнами випадкові.

Червона країна — дім тоталітарних комуністів: невелика, бідна і мілітаризована країна з крихітним ВВП, некомфортними умовами проживання, гігантською армією... і досить пристойною фертильністю. Її населення — 25 мільйонів, остання записана фертильність — 2.0, і комуністична влада абсолютно не соромиться примушувати населення заводити дітей силою. При цьому її армія налічує 1.3 мільйона людей (так, це кожен 20-й) і фінансується 4.9% від ВВП країни, або крихітних 1.6 мільярдів доларів США. Економіка при цьому росте під мудрим керівництвом великого лідера™ і могутньої комуністичної партії™ на цілий 1% в рік (і це ще дуже оптимістичний прогноз). Якщо ця комуністична діра щось вам нагадує... це теж абсолютно випадково. 

На початку 2020, "нульовому" для нас році, червоним нападати на Зелену країну — божевілля. Якщо оцінювати боєздатність армії за щойно вигаданим мною показником, Зелена країна може виставити на поле бою 25 квадрильйонів людинодоларів, а Червона — всього 2 квадрильйони: за рахунок куди вищої забезпеченості Зелена армія має в 10 разів вищу сумарну і дуже гіпотетичну боєздатність. Але з часом...

Населення Зеленої і Червоної країн

Населення і трудові ресурси Зеленої країни в середньому зменшуються на 2.6% щороку, що скорочує ріст ВВП на 1.8% (стандартний коефіцієнт — 0.7, його ніхто не перераховує мало не з часів Солоу), до 0.2% річних. Економіка все одно росте, а з нею пропорційно ростуть і бюджети на оборону.

Але бюджети червоних ростуть швидше. І навіть якщо взяти ще більш нищівні припущення і вважати, що "комуністи" взагалі не ростимуть економічно — все одно їх армія не буде скорочуватися так, як армія зелених.

	Зелена			Червона
	Військові	Бюджет	"Боєздатність"	Військові	Бюджет	"Боєздатність"
2020	555 000	45 млрд $	25.0 кв.	1 300 000	1.6 млрд $	2.0 кв.
2050	252 000	48 млрд $	12.0 кв.	1 300 000	2.2 млрд $	2.8 кв.
2095	106 000	52 млрд $	4.0 кв.	1 300 000	3.4 млрд $	4.4 кв.

До 2050 вигаданий показник боєздатність вигаданої зеленої країни знизиться вдвічі разом з кількістю працездатного населення. Для того, щоб армія і її сила не зменшилася, потрібно буде залучати до захисту країни все більшу частку жителів чи виділяти все більшу частку ВВП — а це не можна робити вічно.

Можливі втрати з кожним поколінням будуть все менше стримувати Червоних: їх супротивник виглядає все слабшим. До 2095 Червона країна вже переганятиме Зелену не лише за розміром армії, а й за її умовною боєздатністю. Можливо, червоні лідери почекають ще кілька років для надійності або почнуть конфлікт на десятиліття раніше.

Можливо навіть, вони нападуть зарано і Зелена країна зможе відбитися. Але війна буде.

Більший технологічний чи економічний розрив може хіба що подарувати додаткові кілька років, але не врятувати остаточно. Якщо фертильність не збільшиться, все закінчиться погано.

А найсмішніше те, що весь цей час у гіпотетичній Зеленій країні росте ВВП на душу населення і  рівень життя: ВВП повільненько росте, населення стає менше, кожному дістається все більше чудових штук. За цих припущень ВВП/душу в К... Зеленій країні в 2050 досягне 74 тисяч доларів США — а боєздатність країни в той же час знизиться вдвічі.

Як це відбуватиметься?

Голосно і різко, але не зразу.

Розвинуті західні країни в середньому не дуже захоплюються мілітаризмом: населення складно переконати, що потрібно їхати кудись далеко і вбивати жителів іншої країни (і, що не менш важливо, бути вбитим). Але нерозвинуті і незахідні країни з ними все одно не воюють — економічна перевага розвинутих країн настільки велика, що жодна мілітаризація не допоможе їх ворогам. 

Війни дуже рідкісні — військова перевага розвинутих країн служить фактором стримування для менш розвинутих, а сам колективний захід і сам може себе стримувати, бо дуже вже любить мир і процвітання.

Але по мірі того, як західні армії будуть слабшати, мілітаристи-диктатори будуть лякатися все менше. Конфлікти будуть масовіші — не обов'язково успішні, але точно не дуже приємні для населення. 

Бідні традиційніші країни з хорошою демографією будуть набирати вагу на міжнародній арені так само, як західні чи азіатські країни з поганою демографією будуть її втрачати. Не обов'язково навіть воювати безпосередньо — економічна і політична сила цих країн теж ростиме. Колективний захід, який матиме все менше і менше сил і бажання визначати міжнародну політику всього світу, буде все частіше самоусуватися. 

Північна Корея (1.93) з часом може задуматися про приєдання Південної Кореї (0.92). Курди (якщо орієнтуватися на середнє для Іраку — 3.6) матимуть більше шансів в безнадійній сьогодні боротьбі проти Туреччини (2.1). Китаю (1.7) з роками буде простіше забрати Тайвань (якщо вірити посиланню на ЦРУ — 1.07) чи ліквідувати остаточно автономію Гонг-Конгу (1.1): навіть країни з поганою демографією мають перевагу, якщо у їх супротивників все ще гірше. 

Фундаменталісти на зразок Талібану чи ІДІЛ/ISIS, в яких народжуваність просто недосяжна, теж будуть поводитися все сміливіше.

Добре, що великі, світового масштабу конфлікти за цим сценарієм нам не світять. Китай (1.7) не почне світову війну проти США (1.7). Росія (1.5) не може загрожувати Європі (1.5) і має майже непомітну перевагу над Україною (1.2) — зате зазнаватиме тиску з боку сусідського Казахстану чи Монголії (в обох — 2.9). Навіть Ізраїль (3.0) не воюватиме більше з сусідніми арабськими країнами — у Єгипту, Йорданії, Сирії і Лівану аналогічна фертильність.

Якщо коротко — війн і конфліктів ставатиме більше. В деяких випадках, де демографічний розрив вже дуже великий, вони майже неминучі. В інших можна чекати просто добровільного відходу розвинутих країн від ролі гаранта миру і прав людини — а їх роль займатимуть країни з іншими цінностями, якщо такі будуть.