Соціум і майбутнє ч. 1, Проблема

Все бентежно, все тривожно, все дуже-дуже страшно. Париж, Новий Орлеан. З часів, коли я надумав почати писати про радикалізм, додалися ще Ніцца, Стамбул, Мюнхен і ще кілька дрібніших інцидентів. Війна в Україні, з ЄС виходить Брекзіт, в США виграє Трамп, схід повільно переварює ІДІЛ.

Не стоїть те, що ні за яких обставин не мало б падати; що мало б зникнути ще десятиліття тому – ось тут, монументальне і непохитне. На небі палає кривава зірка, всі пророцтва вказують на неминучий кінець, корови народжують двохголових телят... Звісно, я жартую і перебільшую – але все це триває прямо зараз, і людство відчувають невпевненість більше, ніж будь-коли в минулі десятиліття.

В цьому циклі я збираюся поговорити про "майбутні тенденції майбутнього" і тривожну сучасність, а ще звідки беруться паскудні -зми (радикалізм, популізм тероризм, расизм, комунізм, фундаменталізм та інші).

Що відбувається?

Маленький автомобільний заводик в Детройті, AP Photo/Carlos Osorio

Ми звикли дивитися в майбутнє з оптимізмом, якщо не впевненістю: ВВП, попри періодичні кризи, росте, глобалізація зближує економіки і відкриває нові ринки, щомісяця з’являються нові цікаві штуки і пристрої, жити стає цікавіше і дійсно дешевше. Сучасність принесла нам практично безкоштовний зв’язок з будь-якою точкою планети, безмежний доступ до інформації, небачені раніше розваги, недосяжне ще кілька десятиліть тому різноманіття – і надійні перспективи ще дешевшого транспорту і комунікацій, ще якіснішої медицини, ще цікавішої їжі. Сумарний добробут цивілізації – "пиріг" – постійно росте, і кожному може дістатися все більший його шматок.

Тільки це не все: глобалізація і технології не лише творять, а й знищують – не менше.

Вони вбили, наприклад, американську автомобільну промисловість в Детройті – а саме місто в ході довгого спаду і шалених соціальних проблем "стиснулося" з 1,8 мільйона жителів в 1950 до 700 тисяч в 2010, з 12% рівнем безробіття і 44 вбивствами на 100 тисяч населення (це десь вдесятеро вище, ніж в Україні) – обидва показники практично безпрецедентні для США. Тепер автомобілі на експорт – куди дешевше і якісніше, чому звісно варто порадіти – виробляють в Японії, Канаді чи Кореї, а США їх імпортує. У США з кожним роком купують все менше автомобілів – тому їх виробництво для цього депресивного ринку дійсно краще перебазувати кудись в інші країни.

На папері – гра з позитивною сумою: автомобільна індустрія вже давно зріла і в деяких випадках навіть старіюча галузь, за яку нема сенсу триматися. На сьогодні ринкова капіталізація (якщо спрощувати, вартість) дорослої, серйозної й респектабельної компанії General Motors – 48 мільярдів доларів, нової й ультрасучасної (наскільки може бути сучасною ще одна версія рухомої карети початку ХХ століття) Tesla Motors – 34 мільярди, майже 90% з яких магічно з’явилися після 2013. Нові індустрії – Гугл, Еппл, Тесла, Убер, ми постійно чуємо їх назви – куди кращий напрям використання вивільнених ресурсів. І варто тільки радіти, що замість виробництва автомобілів для ринку, який постійно звужується, робоча сила і капітал перенаправляться на щось цікаве й корисніше.

В реальності сучасний прогрес технологій і торгівлі – гра з позитивною сумою, за яку ще прийдеться боротися з всім світом, і платити серйозними соціальними наслідками. Крім розміру пирога постає глобальне питання "як оте все ділити". 

Безробіття – це просто

Як для початку – очевидне безробіття. Автомобілебудування в Детройті – дуже простий і давній приклад, але безробіття в сучасності не обмежується архаїчними галузями.

У новій глобалізованій економіці життєвий цикл навіть найбільш провідних компаній дуже стрімкий: фірма за десятиліття проходить з етапу виникнення геніальної ідеї і зростання (Uber чи Tesla) крізь коротку зрілість (Google/Alphabet чи Microsoft), старіння (Apple, якщо не з’явиться нового геніального СЕО) і темрява в кінці, яка тільки у разі чуда може змінитися новим циклом (Yahoo та Nokia).

Останній такий цикл в тій же самій Nokia тривав з 2004 і до моменту, поки вони не втомилися боротися й не продали Microsoft свій мобільний бізнес на початку 2014 (що цікаво, обвалу це не зупинило і Microsoft списала вже десь 8 мільярдів на цій угоді). Різниця в кількості працівників між піком циклу і його початком/кінцем – 80 тисяч людей (виділено червоною частиною стовбців), які спочатку пішли працювати в Nokia, а потім – шукати нову роботу. Якщо просте "80 тисяч" звучить не досить вражаюче – це 2,5% працюючого населення Фінляндії або четвертина всіх фінських безробітних.

Якщо вірити даним OECD, середня тривалість безробіття в Фінляндії станом на 2014 – 10,7 місяців. Це, звісно, куди більше, ніж середній кваліфікований інженер чи програміст з Nokia шукатиме собі нову роботу – але непогано дає уявлення, наскільки навіть в чудовій Фінляндії не миттєвий пошук нового заняття. І все одно це куди краще, ніж бути середнім безробітним у Чехії – майже 30 місяців.

І що швидшою й мобільнішою стає економіка, що частіше з’являються і прогресують нові ідеї та підприємства, то частіше для кожного "представника працездатного населення 15-64 р" настає час виголошувати монолог несподівано звільненого працівника з Up in the Air:

Terminated Employee: I just... I guess you leave me dumbfounded. I don't know where this is coming from. How am I supposed to go back as a man and explain this to my wife that I lost my job?

Але навіть з тими, хто працює постійно, не все просто.

Зростання нерівності

Колись, насправді зовсім недавно, я вже писав про масштабованість, "Звичайнестан" – монотонну реальність класичної фізики, і "Екстремістан" – світ магічних розподілів з товстими хвостами. Для тих, хто не читав або не пам’ятає, нагадую:

У нудному світі Звичайнестану люди проживають ціле життя без великих чи звичайних потрясінь і без помітної нерівності. Як завжди, хтось може бути вищий чи нижчий, важити більше чи менше, бути трохи багатшим чи трохи біднішим – але основа завжди формується середнім представником. Якщо в звичайний типовий райончик Звичайнестану (а за визначенням вони всі типові) спуститься дослідник-інопланетянин, він, просто глянувши навколо, зможе дізнатися абсолютно все про цю цивілізацію – як ми можемо зрозуміти все (чи як мінімум дуже багато) про птахів, просто спостерігаючи їх життя в одному лісі: зі збільшенням кількості спостережень результати дослідження дуже швидко стабілізуються. Почесним гербом Звичайнестану можна вважати криву нормального (або Гауссового розподілу): всі великі відхилення від середнього дуже рідкісні і по мірі збільшення різко стають ще рідкіснішими. 

Ілюстрацію я позичив звідси. На ній класно видно. як швидко стає астрономічно малоімовірним будь-яке сильне відхилення від "центру". p.s. Якщо говорити про, наприклад, зріст, середнє (позначка "0") в чоловіків в Україні 175 см, відхилення ("сигма") – коло 7 см. Тобто чоловіків зростом  від 168 до 182 см – коло 70%, а вищих за 196 см – трохи менше півтора на сотню. 

В реальному світі є багато речей зі Звичайнестану: ріст і вага людей, кількість опадів, IQ, автокатастрофи й інші страхові випадки. Природа і явища, які зазнають впливу багатьох незалежних факторів, взагалі зазвичай тяжіють до нормального розподілу – настільки, що цей розподіл свого часу таки назвали "нормальним".
Цивілізація Екстремістану наповнена божевільними випадковостями і чорними лебедями. Хтось може бути багатим, як Крез, а його сусід матиме лише борги – аж поки не знайде скриню з діамантами. "Кар’єрна драбина" тут схожа на роботу артиста чи рок-музиканта: хтось ціле життя обмежений ролями в рекламі і музикою в переході, хтось – отримує мільйонні гонорари і збирає цілі стадіони слухачів. Успіх є наслідком шансу й випадковості, а не довгих і методичних зусиль, що створює величезну нерівність – для аналогії уявляємо світ, який складається майже виключно з "унилих буржуа" та геніїв-мільярдерів. Насправді, генії лише трохи розумніші й успішніші за їх більш звичайних сусідів – але в Екстремістані працює правило "winner takes all": переможці отримують непропорційно великий шматок пирога, а зовсім незначної переваги часом досить для гігантського стрибка вперед і вгору.
Найцікавіший наслідок життя в Екстремістані – з вибірки, як завгодно великої, не можна зробити хоч наскільки надійний висновок про всю цю країну. Досліджуєш ти життя десятка людей чи сотні, результати залежать тільки від того, наскільки багато "екстремальних" представників до неї потрапить.

Один з найцікавіших наслідків технологізації і глобалізації – ми самі й наш світ повільно і з великим скрипом переміщаємося зі Звичайнестану в Екстремістан. 

Один "вірусний" кліп Gannam Style подивилися більше 2,6 мільярдів разів; такої кількості переглядів не вийшло б організувати навіть якщо щотижня проводити легендарний Вудсток протягом 100 років. Будь-який молодий гурт (так, це реклама), якщо йому не пощастить стати "вірусно популярним", може ніколи – за все майбутнє існування Сонячної системи, наприклад – не досягти такого показника. І проблема нового гурту чи музиканта в підземному переходів зовсім не в тому, що його музика в 20 мільйонів разів менш якісна – просто їм поки не перепало феноменального щастя, а першу тисячу фанатів зібрати найскладніше.

Проблема такої ситуації в тому, що "пиріг" – гроші, які люди можуть витрачати на ту ж саму музику – не може рости так само вибухово, як популярність Psy чи Джастіна Бібера. Якщо хтось виграє так багато, іншим лишається куди менше ресурсів. 

Що це означає для зайнятих в індустрії? Класичний ефект winner-takes-all або "переможець отримує все". На дуже крутій інфографіці справа цілком видно наслідки: зарплати розподілені досить тісно, але практично всюди є екстремістанівські переможці, "зірки", які безнадійно далеко відірвалися від всіх своїх переслідувачів. В шістдесятих – в повній версії графіки за посиланням можна подивитися візуалізацію даних за 1960, 1980, 2000 і 2014 – зарплати були досить схожими за структурою, але не було плям на правій частині шкали доходів. В старі-добрі 60-ті практично не існувало "зірок", а всі працівники отримували приблизно набагато рівномірніші доходи – причому ця проблема однаково відчувається і біднішими, і більш успішними працівниками.

В результаті виходить така дивна ситуація, коли постійне зростання ВВП – і, відповідно, середнього доходу населення – часто компенсується зростанням нерівності. На черговому графіку трохи нижче видно не особливо красивий наслідок цієї тенденції: середній дохід у США росте швидко і постійно, медіанний – повільно і не завжди. Абстрактне середнє багатство зростає, конкретне багатство звичайної, середньої сім’ї – ні. Частково це пов’язано зі зміною структури домогосподарств і іншою нудною демографією – але ідея все одно та ж сама:

Навіть в дуже успішній країні життя "звичайної" сім’ї не стає кращим.

Графік реального ВВП на душу населення (червоний, постійно зростає) і реального медіанного доходу домогосподарства (синій і сумний), FRED

Сума

Про нерівність пише Пікетті в своєму "Капітал..." (краще за Маркса?). Про це буквально половина статей св. Кругмана чи більшості демократів серед моїх улюблених блогерів (Делонг, НойСміт, Тома). Про це навіть співає Абба (насправді, ні).

Так чи інакше, нерівність росте швидше і стабільніше за економіку. І якою б великою проблемою це не було б саме по собі, наслідки – більші. І гірші. 

Які ж?