Логіка торгівлі

або короткий роздум на тему торгівлі в іграх з постійною сумою

Взаємна вигідність торгівлі вважається очевидною в сучасній економіці — і зазвичай це дійсно так. Але чи торгівля між двома країнами, які по суті грають між собою у гру з нульовою сумою — може бути вигідна їм обом? По-моєму, ні.

Дисклеймер: Якщо від словосполучення «економіка обміну заручниками» у вас аневризм через небачений цинізм наукового підходу до сакрального, далі можна не читати. 

Контекст: 7 вересня у мене була широко обговорювана тема і час подумати в швидкісному потягові. Тема будь-яких обмінів з Росією з тих часів стає тільки актуальнішою з усе новими поступками і наближенням грудня — тому... тримайте.

Деякі речі економісти згадують так часто, що інколи повністю забувають задумуватися, про що йдеться: ринок, торгівля, обмін... Все давно відкрито до нас, нічого цікавого вже не знайти, всі революції вже відбулися, наукову новизну вичерпано. І тим цікавіше зустріти якийсь новий здогад у вже давно звичних і не особливо цікавих речах.

Торгівля здорової людини

Торгівля —вільний добровільний обмін. Товари на товари, на гроші, на послуги чи обіцянки — що у когось є, те він і обмінює.

Один з основних, за довгі роки визубрений напам'ять, висновків — що торгівля завжди покращує становище кожного з учасників. Ну звісно: якщо тобі не вигідно торгувати, ти не торгуєш, а якщо торгуєш — то це вигідно. Те ж саме можна сказати про твого партнера — якщо йому чомусь невигідна торгівля, він за неї нізащо не візьметься. Вигідно тобі, вигідно йому — вигідно нам. Ура! Виграють всі.

У тебе ростуть тільки яблуні, у сусіда —вишні. Тебе вже нудить від яблучного повидла, у сусіда зводить щелепу від вишняку, вишневого компоту, вишневого соку і вишеньок на торті. Зате віддаси сусіду кілька відер яблук в обмін на його вишні за якимось більш чи менш справедливим курсом — і життя заграє новими барвами для вас обох.

Вартий своєї зарплатні економіст може пояснити, чому у вас склалася та чи інша ціна, і що зміниться, якщо додати в цю картинку реалістичності в вигляді податків чи ринку в найближчому селі.

Мені ж зараз цікаве основне припущення цього обміну: ваші з сусідом інтереси стосуються тільки яблук і вишень, і ніяк не залежать один від одного. Тоді торгівля буде грою з позитивною сумою: що б не сталося, торгувати буде вигідніше кожному з нас (а отже, і нам разом), ніж не торгувати.

Але що відбудеться з торгівлею, якщо все не так?

Торгівля з нульовою сумою

А тепер уявіть, що прямо під парканом ви з тим же сусідом знайшли скриню з монетами.

Монети у скрині ви можете поділити як завгодно — але від того більше їх не стане. Більше того, кожна монета, яку забираєте собі, не дістанеться сусіду, кожна його монета не дістанеться вам. Ваш виграш — його програш, і навпаки. Скоріше за все, ви обоє не нумізмати — і тому насправді має значення тільки вартість монет, які ви обоє невдовзі продасте.

Такі ситуації в теорії ігор називають іграми з нульовою сумою (взагалі, трохи більш загальними «іграми з постійною сумою», але ніхто, крім спеціалістів, про них взагалі не чув), і вони досить часто трапляються в реальному світі.

Ту саму природу мають будь-які змагальні ігри починаючи з футболу і закінчуючи шахами, зустріч з грабіжником в темному провулку чи стара-добра політика: ділити можна перемоги і поразку у грі, гроші з вашого гаманця чи владу — як їх не перекладуй, їх не стане ні більше, ні менше. А ще можна ділити на дві частини торт, і це мій улюблений приклад.

Виграш одної сторони в цих умовах — завжди такий самий по розміру програш іншої. В сумі однаковісінькі виграш і програш завжди дають нуль, звідси і назва. У нашому випадку таким «нулем» буде сума грошей, яку можна виторгувати за всі монети — і якщо частка одного з вас збільшиться, на ту саму суму впаде частка іншого.

Так-от, шляхом недовгих переговорів з використанням всіх доступних інструментів переконання починаючи з ввічливих слів і закінчуючи кастетом і погрозою звернутися в суд ви двоє ретельно зіпсували свої добросусідські стосунки, але домовилися, як ділитимете монети. Можливо, на дві однаковісінькі купки, чи хтось просто ліг на свою частину монет і відмовився вставати, чи якось зовсім по-іншому — це не важливо. Головне, у вас склалося якесь рішення…

…і ось в цей чудесний момент ваш вже ну зовсім не улюблений сусід піднімає голову і, щиро посміхаючись, пропонує поміняти кілька отих сріблястих монеток на золоті. Можливо, одну, можливо, дві — а, можливо, і всі 35 монеток за революційною формулою 35-на-35.

– Слухай, я ж бачу — тобі подобаються оці жовтенькі. Віддай мені ті сірі, вони симпатичніші. Ну?!

Він правий, вам золотисті монети здаються куди гарнішими і навіть ціннішими: золото дорожче за срібло. Погодитеся ви чи ні?

Подумайте мить... І ще.

Не знаю, до чого додумалися ви — але для мене відповідь однозначна: обережне "ні".

Коли мотиви людей співвідносяться так, це не має сенсу. Все зовсім просто: якщо якась торгівля вигідна нашому партнеру, вона за визначенням шкідлива нам; якщо обмін вигідний нам, він зашкодить партнеру. Якщо обміну хочемо ми, на нього ніколи не погодиться партнер; якщо він готовий обмінюватися —ми однозначно маємо бути проти. Єдина можливість торгівлі — однаковими за вартістю монетами, але її ніхто і пропонувати не буде.

За досконалої інформації обмін очевидно беззмістовний. Наприклад, якщо на кожну монетку почепити бірку з її ціною, зразу стає видно, хто і скільки грошей втратить на цій оборудці — і той, хто отримує менше, ніколи не погодиться на обмін. Можливо, наш партнер щиро помиляється, можливо, щиро помиляємося ми — але взаємовигідний обмін неможливий, поки обидві сторони бачать ці бірки.

А от в реальності трапляється різне: хтось завжди знає більше, а хтось може банально помилятися. Можливо, сусід хоче поміняти срібні монети на гарно поліровану мідь. Можливо, він трохи краще за нас розбирається в антикваріаті і обмінює давні монети на дешеві сучасніші. Можливо, йому дійсно щиро подобаються сіренькі монети і сусід щиро не збирається на вас заробити. Трапляється навіть, що він переплутав мідь з золотом і на цьому обміні серйозно втратить через свою помилку.

Нічого не знаючи ні про обізнаність сусіда, ні про його справжні мотиви, будете торгувати?

Економіка обміну полоненими

Звісно, зараз вже очевидно, про що насправді я хочу поговорити.

Ви з сусідом можете торгувати яблуками, вишнями чи монетами. Держави ж торгують більш абстрактними речами: митами, дипломатичною підтримкою, зовнішніми інвестиціями чи військовим втручанням. Інколи трапляється так, що торгувати приходиться людьми — і це ще не найгірше, що може трапитися.

У нас було 35 яблук, які потрібні сусіду, у сусіда — 35 вишень, які дуже хочемо отримати вже ми. На перший погляд все просто, торгівля — гра з позитивною сумою, всі отримують бажане і стають щасливими. Навіть надто красива ціна не викликає питань: оскільки кожен полонений унікальний, говорити про ціну взагалі беззмістовно — але якщо обидві сторони отримують бажане, чому б не прийняти це співвідношення за основу?

Ми не знаємо всіх аргументів і деталей, після подій цього літа ми не можемо навіть очікувати, що хоч хтось в Україні знає: переговори можуть тривати і за нашими спинами. Ми не можемо знати нічого про справжню цінність відправлених в Росію людей. Ми знаємо тільки одне:
Росія хоче цього обміну.

Ми теж його хочемо. А торгівля, як ми знаємо з курсу економіки, завжди взаємовигідна. Правда? Ну правда ж?

Торгівля… чи як?

Можливо, це просто торгівля, просто взаємовигідний обмін, чистий бізнес, і вигода Росії не є для нас проблемою. Це залежить від того, в яку саме гру грає Україна з Росією, які наші цілі й мотиви — а насправді тільки від того, які цілі й мотиви Росії.

З нами, Україною, все просто. В Україні просто хочуть повернути полонених — вони нам цікаві набагато більше, ніж утримувані за гратами терористи. Ви хочете, я хочу, сім'ї полонених хочуть, Президент хоче і як українець, і як популярний політик (до речі, незалежно, про якого з президентів ми говоримо) — всі ми хочемо повернути полонених.

Стратегічно ж ми хочемо жити добре, мирно і в ідеалі незалежно. Росія як така нам в принципі не цікава: добре, якщо з нею буде мир і торгівля, але й нейтралітет і невтручання теж підійде. Навіть найрадикальніші націоналісти не будуть вимагати перетворити її на радіоактивний попіл, коли досить просто глибокого рову з крокодилами і кулеметами.

А от з Росією все складно. Хтось вірить в їх щирий інтерес до звільнення заручників? Не я, не ви — ніхто. Можливо, прагматичне «жити добре»? Ні, для цього їм досить відмовитися від імперських амбіцій і знизити на градус-два хаос, який створюється Росією на міжнародній арені. Можливо, Росія хоче миру? Для цього досить відкликати своїх військових. Можливо, Росія хоче добробуту своїх громадян (чи окремих громадян України)? Ні, для цього досить перестати витрачати гроші на внутрішні проекти, а не на війну там і сям.

Як на мене, Росії в цілому неважливі люди, хоч один, хоч тридцять п'ять, хоч 144 з половиною мільйони, її цікавить тільки геополітична ситуація.

У взаємодії з Україною це означає, що мотивом Росії є бідна, слабка і залежна Україна. Ми хочемо бути багатими, вони хочуть нас бідними. Ми хочемо бути мирними, вони хочуть нам громадянської війни. Ми хочемо бути незалежними, вони хочуть нас залежними. 

Якщо хтось вважає, що мотиви Росії в Україні якось відрізняються, підніме руку і напише коментар — мені буде цікаво подивитися вашими очима.

Нам погано — їм добре, нам добре — їм погано. Нічого не нагадує? 

Гру з нульовою сумою, наприклад?

Україно-російська нульова сума

А у грі з нульовою сумою не буває торгівлі. Єдина можливість  — що хтось когось обманює. 

Можливо, з 6 вересня дійсно мали починатися санкції за моряків, і Росія просто продала неліквідний товар за першої-ліпшої нагоди. Можливо, нам в числі цих 35 героїв повернули ще одну Савченко. Можливо, Цемах насправді настільки дорогий, що заради його обміну Росія це все й робила. Можливо, цей обмін був використаний для подальшого роз'єднання і так аморфної антиросійської коаліції. Можливо, це був лише перший вклад України в політичній схемі Понці, яка вже ескалювала до взаємного відведення військ і закінчиться грандіозним обманом з боку Росії після 9 грудня.

Хто не знає, перший вклад в схемі Понці завжди повертають чесно — більше того, з щедрими відсотками згори. І трохи більший другий, і ще більший третій... А ось коли ставки зростуть до гігантських розмірів, засновник афери неочікувано збирає грошики і їде на новому Ламборджині в сторону найближчого тропічного пляжу.

В день обміну полоненими я почув десять тисяч версій того, що цей обмін нам нічого не коштував — чи, навпаки, того, як вже в наступний день під вечір через нього звалиться небо. Але насправді йде вже третій місяць після нього — і ми досі точно знаємо тільки дві речі.

По-перше, це лише ми досягаємо гуманітарних цілей — росіяни ж збільшують свої політичні ресурси. 

По-друге, росіяни нас дуже сильно не люблять — тому ці ресурси будуть використані проти нас.

Чи вірите ви, що Росія в її сучасному вигляді погодиться на щось, що принесе Україні більше користі, ніж шкоди? Я щодо цього досить скептичний. Кожного разу, досягаючи якихось своїх мирних цілей через переговори, ми даємо в руки визнаному ворогу нову карту — і він вірить, що ця карта може перебити всі наші мирні досягнення.

З іншого боку, Росія теж часто помиляється: ми можемо згадати безліч їх тріумфів, які зрештою виявилися пшиком. Цілком можливо, російська сторона просто обдурила сама себе. Треба тільки пам'ятати, що абсолютно ті самі люди дурили ще Кучму, а то й Кравчука... Крім того, в Росії є й інші мотиви, крім України — і, можливо, за рахунок поступок на нашому фронті збираються якось активніше діяти на інших. Але... ви в це можете повірити?

Висновки, або камо грядеши

Україна — не Росія.

Ми не можемо не обмінювати полонених і жертвувати людьми просто так. Ми не можемо дозволяти гуманітарну катастрофу на своїй території. Ми не можемо допускати насильства щодо мирних жителів. Навіть якщо це рішення емоційне і ірраціональне по суті.

Ми не можемо просто відмовитися від переговорів з Росією і просто не приїхати на зустріч, навіть знаючи, що гарантовано щось програємо в процесі. 

Ми можемо тільки робити все від нас залежне, щоб ми від будь-якого обміну отримували більше, ніж нам збиралися дати. І, звісно, надіятися, що обманули все ж таки не нас.

А от про реальні підсумки наступного раунду обміну ми не дізнаємося навіть через два з половиною місяці, як не можемо зараз сказати щось однозначне про обмін полоненими. Але власне від нього залежить, які підручники з історії через років двадцять читатимуть наші діти.