середу, 29 лютого 2012 р.
Демократія, коротко.
"Чому ... так сильно потрібні викладачі "основ соціальної етики і раціонального мислення"? Тому, що в нас демократія. Демократія — влада народу. І в цьому вся проблема. Народ може бути безграмотним, лінивим і фанатичним. Народ може помилятися"
Шапіро Максим Анатолійович. «Школа», Міррський цикл.
Чому я злегка скептично ставлюся до демократії — куди більш скептично, ніж навіть до вільних ринків чи теоретичних фінансів?
Народовладдя — компроміс. На кожних N% людей, які знають, як ремонтувати процесор, будувати міст, користуватися пакетом EViews чи банально керувати автомобілем, в будь-якій популяції припадає (100-N)% осіб, які не мають ні найменшого поняття, як це робити (очевидно, в останній діяльності некомпетентних дещо менше, ніж в решті).
Думаю, читач не вважає, що для адекватного рішення з будь-якого питання власної спеціальності слід запрошувати порадитися ще кількадесят осіб з вулиці... а прийняття рішення в такий спосіб в політиці вважається просунутим.
Ні, скорше всього лиш "...the worst form of government except all those other forms that have been tried from time to time".
Очевидно, що подібна тактика сприяє не кращим, а популярнішим рішенням (наприклад, нацизм чи бережливість): простішим, більш емоційним чи лобійованим в засобах масової інформації, більш зрозумілим простому народу...
P.S. Не дивно, що бережливість знаходить відгук серед українських політиків (більш докладно — на наступному тижні), а злегка абсурдні погляди неокласиків домінують в науці (хочу-хочу-хочу реалістичну мікроекономіку — але про це ще пізніше).
неділю, 12 лютого 2012 р.
Борг і дефіцит. Що робити, що робити?
(Ця стаття — третя в циклі про борг і дефіцит. Для повного розуміння слід прочитати хоча б першу)
Уявімо собі (цілком реалістичну) ситуацію, коли держава нездатна сплатити власний борг. Почнемо з питання...
Чому так буває?
Як вже було згадано, доходи держави визначаються НВВП. Зазвичай ставка облігації нижча за темп зростання номінальних показників економіки і все класно — для США, наприклад, характерний довгостроковий темп зростання НВВП на рівні під 7% (не будемо говорити про 35% за грецькі облігації).
З іншого боку, бувають в економіці періоди, коли низька інфляція супроводжується низьким темпом економічного зростання — кризи попиту, як от зараз.
Борги не падають разом з економікою. Тим більше, держава не може скорочувати видатки разом з падінням доходів — програмно-цільовий метод і всілякі подібні обмеження; бюджет зводять раз на період.
Ще тут працює фактор очікувань: за таких умов і гарного прикладу, значна частина ринку може перелякатися можливого дефолту і вимагати підвищення ставки — цим збільшуючи імовірність неплатоспроможності. Як на мене, всі європейські аутсайдери, крім Греції — жертви більшою мірою таких панічних настроїв, а не власних проблем.
От і приходить уряд до ситуації, коли борги різко виросли, доходи різко впали, а очікування різко неспокійні. (відчай) Що робити, що робити?!
Регулювання ринку облігацій
Це — класика. Один з каналів монетарної політики центрального банку — операції на ринку державних облігацій. Банк або купує облігації, вливаючи в економіку нову грошову базу, або продає — вилучаючи її надлишок.
У випадку негараздів центральний банк може орієнтуватися і на ціну облігацій — і більше, ніж зазвичай вилучати надлишкову їх пропозицію, скорочуючи дохідність облігацій (цим знижуючи навантаження на уряд) і розширюючи інфляцію.
Фіскальні заходи.
Якщо держава передчуває проблеми зі платоспроможністю, цілком може збільшити податки і скоротити видатки.
В результаті такого фінта знижується дефіцит бюджету — і, звісно, скорочується темп зростання боргу. Мало того, інвестори бачать, що держава париться з проблемами власних зобов’язань і, можливо, навіть починають трохи більше вірити в безпечність облігації.
З іншого боку, "фіскальна бережливість" є засобом з певними побічними ефектами. Якщо нове кейнсіанство не помиляється, саме в час кризи попиту мультиплікатори є особливо високими — від подібного кроку ВВП хоче знижуватися, цим лише поглиблюючи боргову кризу.
Фінансування боргу емісією
З одного боку, це органічне продовження першого з заходів. З іншого...
Це страшно. В невдалі часи це може бути просто страшно.
Втім, це далеко не так страшно, як дефолт по основних позиціях державного боргу.
Плюс, в часи кризи попиту запас можливої емісії до стану "вбиваймо себе самі, в нас галопуюча інфляція-мутант!!!" трохи вищий: базовий рівень інфляції менший, а частину інфляційного тиску візьме на себе цілком приємне зростання ВВП.
От в часи "перегріву" (з високим темпом росту ВВП і високою інфляцією) чи просто довгостроково таке робити — заганяти себе в препоганеньку яму (згадаймо стагфляцію початку дев’яностих, брр!)
Гарантування боргу Центральним Банком
От це дійсно варіант.
По-перше, він безкоштовний. Чому? Поки країна не банкрутує, ЦБ і пальцем в палець не вдарить.
По-друге, він непереможний. Чому? Той, хто захоче грати проти центрального банку на його власному полі (ми не говоримо про іноземну валюту), швидко приречений з’ясувати невичерпність запасів грошей навіть в українському Національному Банку, не кажучи вже про ECB чи Fed.
Якщо виникнуть проблеми — завжди можна надрукувати ще більше грошей.
По-третє, він діє не лише в майбутньому, а й зараз. Банкрутства уряду ніяк-ніяк не відбудеться, ризики падають, попит росте, а вимога до дохідності знижується — і на цьому закінчується боргова криза.
З іншого боку, існують і випадки, коли гарантувати борг не варто — безголові греки, наприклад.
Уявімо собі (цілком реалістичну) ситуацію, коли держава нездатна сплатити власний борг. Почнемо з питання...
Чому так буває?
Як вже було згадано, доходи держави визначаються НВВП. Зазвичай ставка облігації нижча за темп зростання номінальних показників економіки і все класно — для США, наприклад, характерний довгостроковий темп зростання НВВП на рівні під 7% (не будемо говорити про 35% за грецькі облігації).
З іншого боку, бувають в економіці періоди, коли низька інфляція супроводжується низьким темпом економічного зростання — кризи попиту, як от зараз.
Борги не падають разом з економікою. Тим більше, держава не може скорочувати видатки разом з падінням доходів — програмно-цільовий метод і всілякі подібні обмеження; бюджет зводять раз на період.
Ще тут працює фактор очікувань: за таких умов і гарного прикладу, значна частина ринку може перелякатися можливого дефолту і вимагати підвищення ставки — цим збільшуючи імовірність неплатоспроможності. Як на мене, всі європейські аутсайдери, крім Греції — жертви більшою мірою таких панічних настроїв, а не власних проблем.
От і приходить уряд до ситуації, коли борги різко виросли, доходи різко впали, а очікування різко неспокійні. (відчай) Що робити, що робити?!
Регулювання ринку облігацій
Це — класика. Один з каналів монетарної політики центрального банку — операції на ринку державних облігацій. Банк або купує облігації, вливаючи в економіку нову грошову базу, або продає — вилучаючи її надлишок.
У випадку негараздів центральний банк може орієнтуватися і на ціну облігацій — і більше, ніж зазвичай вилучати надлишкову їх пропозицію, скорочуючи дохідність облігацій (цим знижуючи навантаження на уряд) і розширюючи інфляцію.
Фіскальні заходи.
Якщо держава передчуває проблеми зі платоспроможністю, цілком може збільшити податки і скоротити видатки.
В результаті такого фінта знижується дефіцит бюджету — і, звісно, скорочується темп зростання боргу. Мало того, інвестори бачать, що держава париться з проблемами власних зобов’язань і, можливо, навіть починають трохи більше вірити в безпечність облігації.
З іншого боку, "фіскальна бережливість" є засобом з певними побічними ефектами. Якщо нове кейнсіанство не помиляється, саме в час кризи попиту мультиплікатори є особливо високими — від подібного кроку ВВП хоче знижуватися, цим лише поглиблюючи боргову кризу.
Фінансування боргу емісією
З одного боку, це органічне продовження першого з заходів. З іншого...
Це страшно. В невдалі часи це може бути просто страшно.
Втім, це далеко не так страшно, як дефолт по основних позиціях державного боргу.
Плюс, в часи кризи попиту запас можливої емісії до стану "вбиваймо себе самі, в нас галопуюча інфляція-мутант!!!" трохи вищий: базовий рівень інфляції менший, а частину інфляційного тиску візьме на себе цілком приємне зростання ВВП.
От в часи "перегріву" (з високим темпом росту ВВП і високою інфляцією) чи просто довгостроково таке робити — заганяти себе в препоганеньку яму (згадаймо стагфляцію початку дев’яностих, брр!)
Гарантування боргу Центральним Банком
От це дійсно варіант.
По-перше, він безкоштовний. Чому? Поки країна не банкрутує, ЦБ і пальцем в палець не вдарить.
По-друге, він непереможний. Чому? Той, хто захоче грати проти центрального банку на його власному полі (ми не говоримо про іноземну валюту), швидко приречений з’ясувати невичерпність запасів грошей навіть в українському Національному Банку, не кажучи вже про ECB чи Fed.
Якщо виникнуть проблеми — завжди можна надрукувати ще більше грошей.
По-третє, він діє не лише в майбутньому, а й зараз. Банкрутства уряду ніяк-ніяк не відбудеться, ризики падають, попит росте, а вимога до дохідності знижується — і на цьому закінчується боргова криза.
З іншого боку, існують і випадки, коли гарантувати борг не варто — безголові греки, наприклад.
суботу, 4 лютого 2012 р.
Ефективне оподаткування. Манків з коментарями
Хоч Манків і республіканець, колишній радник Буша і, можливо навіть, лоббіст від великого капіталу та антикейнсіанець, важко заперечити наявність в нього кваліфікації, інтелекту і навіть стилю.
Гляньте на цього робота!
Отже, спочатку короткий вступ, потім обговорення ідей.
З точки зору макроекономіки, податкова система просто не існує — кохана деким з нас наука обмежується механізмом «податкової феї». Якщо полізти до податків з мікроскопом і аналізом, можна окреслити кілька нескладних закономірностей (кому хочеться більше — читайте Віскузі&co «Економічна теорія державного регулювання...»).
Оподатковуємо «поганих», а не «хороших»
Хто платить податки, знає: куди приємніше їх не платити; податки — завжди штраф. Податки з населення можна вважати додатковим ціновим фактором, а, як економісти пам’ятають, збільшення ціни в загальному випадку супроводжується скороченням попиту. Якщо ввімкнути уяву і оцінити "попит на діяльність" чи "попит на методи отримання доходу", можна зауважити — ситуація не міняється.
Наприклад, нам не подобається надто багато викидів в атмосферу і надто багато дурнів на дорогах. Можна їх гарненько оподаткувати: дорожній збір, акциз з бензину, вищі штрафи, більше мито на авто — і порадіти тому, що ситуація вирівнюється.
Звісно, є й випадки, коли цей вплив виглядає практично відсутнім з точки зору мікроекономіки. Наприклад, практично нееластичними відносно ціни є споживання хліба, повітря, алкоголю чи тютюну, комунальних послуг, безризикових активів. Предмети розкошу і спекулятивні інструменти можуть демонструвати неадекватні на перший погляд тенденції ставати потрібнішими за зростання ціни. Ну і гарно, на оподаткуванні цих речей можна непогано заробляти.
В цьому ж контексті ще варто згадати податки Пігу — відшкодування негативних екстерналій (наприклад, збір з забруднювачів середовища чи заповнювачів доріг автотранспортом).
І, не втримаюся від буквального перекладу: «Оподатковуючи погані речі більше, можна менше оподатковувати хороші речі».
«Будь прощє...»
На диво, податок супроводжується не лише прямими витратами. Хто платив, той знає — якби достатньо було просто віддати скількись-то грошей, податкова як інституція викликала б менше фантомних головних болів.
Крім очевидних витрат, платник податків бере на себе і витрати/зусилля, пов’язані зі сплатою. Так, чув я колись байку про дослідження, за якою обсяг діяльності зі сплати податків підприємством в Україні оцінювали цілком близько до річного обсягу робочих годин бухгалтера.
Відповідно, оцінюючи ставки оподаткування, слід врахувати також і витрати на саму сплату податків.
Якщо чесно, Манків говорив зовсім про інше — і попередніх кілька абзаців є лише моєю творчістю. Якщо коротко, що складніша податкова система, то більше хороший юрист може знайти там можливостей її обійти. Відповідно, армія юристів і бухгалтерів протидіє армії податківців — а кінця-краю подібній холодній війні не видно.
Широка база, низькі ставки
Оподатковується все. Чесно-чесно. Просто деякі речі оподатковуються за нульовою ставкою (і не мають супутніх витрат на сплату податків): дихання, тіньовий сектор і всі речі, які не оподатковуються явно.
Для початку відкинемо тіньовий ринок і обмежимося шириною бази. Маючи дві діяльності, (одна оподатковується за ставкою 15%+адміністрування, інша — за 0), згідно з вищенаведеним принципом, маємо стимул займатися саме неоподатковуваною (чи менш оподатковуваною). Якщо та чи інша діяльність не оподатковується, бо вважається «хорошою» і з усіх сил стимулюється державою, все чу́дово. Якщо ж розробники податкової системи просто не додумали, то стимулюватимуть з усіх сил якусь неясну штуку.
І, нарешті, тіньовий сектор економіки та величина ставок оподаткування.
Хоч "тінь" і не оподатковується, там існують свої витрати. Повністю нелегальна діяльність вимагає значних затрат на приховування своєї діяльності і втрат від неможливості співпрацювати з легальною економікою. Схеми ухиляння від сплати податків (наприклад, списання прибутків на затрати і наступна конвертація коштів в готівку) теж не безкоштовні: професійні учасники цього ринку враховують в ціні "тінізації" коштів всі можливі ризики і власне здебільшого монопольне/олігопольне становище.
Очевидно, компанія (чи людина) буде «йти в тінь» лише за умови, що всі витрати на легальну діяльність перевищують витрати на тіньову (з поправкою на ризик). Тож коли ефективна ставка оподаткування не менше 50%, а ставка «конверта» всього 20%, годі очікувати малого тіньового сектору. Зниження ж ефективної ставки оподаткування призведе не лише до розширення легальної економіки, а й до скорочення прибутків монополістів в галузі нелегального податкового менеджменту.
Якщо узагальнити, що більший стимул для зміни діяльності — різниця в оподаткуванні — і більша можливість це зробити, то більші будуть втрати від «викривлення». Не дурні люди порахували, що ідеальний податок з точки зору цього ефекту — старе перевірене подушне (думаю, хтось не враховував впливу на демографію).
Оподатковуймо споживання, а не дохід
Основна ідея — продовження «поганих-і-хороших», і в цьому є рація.
Що більша різниця між ефективним податком на дохід і на споживання, то більше ми стимулюємо споживання порівняно з отриманням доходів.
З іншого боку, ми, дорогі співгромадяни, живемо в країні, де вже досить довго основним податком є ПДВ (VAT) — типовий податок на споживання.
Податки на дохід чи прибуток є на порядок легшими в адмініструванні: кошти, які є прибутком одного підприємства, вилучаються і не можуть бути прибутком іншого. ПДВ чи податок з продажів оподатковують споживання, яке (згадаймо макроекономіку) потім ще буде виступати споживанням. Відповідно, можна або серйозно штрафувати технологічні і продажеві ланцюжки, або вирішувати проблему уникнення подвійного оподаткування. Як? Якби я знав!
Плюс, слід врахувати, що схильність до споживання в різних категорій населення — різна. Фактично, податок на споживання замість податку на доходи— шикарна субсидія на користь багатих.
Плюс, можна згадати і логіку Кейнса, за якою заощадження ведуть до скорочення обороту доходів в економіці і мають негативний вплив на економічне зростання. Очевидно, стимулювання доходу і штраф споживання — прямий стимул нарощувати заощадження. Втім, якраз США і варто б потурбуватися щодо їх нарощування, тому зауваження знімемо.
Гляньте на цього робота!
Отже, спочатку короткий вступ, потім обговорення ідей.
З точки зору макроекономіки, податкова система просто не існує — кохана деким з нас наука обмежується механізмом «податкової феї». Якщо полізти до податків з мікроскопом і аналізом, можна окреслити кілька нескладних закономірностей (кому хочеться більше — читайте Віскузі&co «Економічна теорія державного регулювання...»).
Оподатковуємо «поганих», а не «хороших»
Хто платить податки, знає: куди приємніше їх не платити; податки — завжди штраф. Податки з населення можна вважати додатковим ціновим фактором, а, як економісти пам’ятають, збільшення ціни в загальному випадку супроводжується скороченням попиту. Якщо ввімкнути уяву і оцінити "попит на діяльність" чи "попит на методи отримання доходу", можна зауважити — ситуація не міняється.
Наприклад, нам не подобається надто багато викидів в атмосферу і надто багато дурнів на дорогах. Можна їх гарненько оподаткувати: дорожній збір, акциз з бензину, вищі штрафи, більше мито на авто — і порадіти тому, що ситуація вирівнюється.
Звісно, є й випадки, коли цей вплив виглядає практично відсутнім з точки зору мікроекономіки. Наприклад, практично нееластичними відносно ціни є споживання хліба, повітря, алкоголю чи тютюну, комунальних послуг, безризикових активів. Предмети розкошу і спекулятивні інструменти можуть демонструвати неадекватні на перший погляд тенденції ставати потрібнішими за зростання ціни. Ну і гарно, на оподаткуванні цих речей можна непогано заробляти.
В цьому ж контексті ще варто згадати податки Пігу — відшкодування негативних екстерналій (наприклад, збір з забруднювачів середовища чи заповнювачів доріг автотранспортом).
І, не втримаюся від буквального перекладу: «Оподатковуючи погані речі більше, можна менше оподатковувати хороші речі».
«Будь прощє...»
На диво, податок супроводжується не лише прямими витратами. Хто платив, той знає — якби достатньо було просто віддати скількись-то грошей, податкова як інституція викликала б менше фантомних головних болів.
Крім очевидних витрат, платник податків бере на себе і витрати/зусилля, пов’язані зі сплатою. Так, чув я колись байку про дослідження, за якою обсяг діяльності зі сплати податків підприємством в Україні оцінювали цілком близько до річного обсягу робочих годин бухгалтера.
Відповідно, оцінюючи ставки оподаткування, слід врахувати також і витрати на саму сплату податків.
Якщо чесно, Манків говорив зовсім про інше — і попередніх кілька абзаців є лише моєю творчістю. Якщо коротко, що складніша податкова система, то більше хороший юрист може знайти там можливостей її обійти. Відповідно, армія юристів і бухгалтерів протидіє армії податківців — а кінця-краю подібній холодній війні не видно.
Широка база, низькі ставки
Оподатковується все. Чесно-чесно. Просто деякі речі оподатковуються за нульовою ставкою (і не мають супутніх витрат на сплату податків): дихання, тіньовий сектор і всі речі, які не оподатковуються явно.
Для початку відкинемо тіньовий ринок і обмежимося шириною бази. Маючи дві діяльності, (одна оподатковується за ставкою 15%+адміністрування, інша — за 0), згідно з вищенаведеним принципом, маємо стимул займатися саме неоподатковуваною (чи менш оподатковуваною). Якщо та чи інша діяльність не оподатковується, бо вважається «хорошою» і з усіх сил стимулюється державою, все чу́дово. Якщо ж розробники податкової системи просто не додумали, то стимулюватимуть з усіх сил якусь неясну штуку.
І, нарешті, тіньовий сектор економіки та величина ставок оподаткування.
Хоч "тінь" і не оподатковується, там існують свої витрати. Повністю нелегальна діяльність вимагає значних затрат на приховування своєї діяльності і втрат від неможливості співпрацювати з легальною економікою. Схеми ухиляння від сплати податків (наприклад, списання прибутків на затрати і наступна конвертація коштів в готівку) теж не безкоштовні: професійні учасники цього ринку враховують в ціні "тінізації" коштів всі можливі ризики і власне здебільшого монопольне/олігопольне становище.
Очевидно, компанія (чи людина) буде «йти в тінь» лише за умови, що всі витрати на легальну діяльність перевищують витрати на тіньову (з поправкою на ризик). Тож коли ефективна ставка оподаткування не менше 50%, а ставка «конверта» всього 20%, годі очікувати малого тіньового сектору. Зниження ж ефективної ставки оподаткування призведе не лише до розширення легальної економіки, а й до скорочення прибутків монополістів в галузі нелегального податкового менеджменту.
Якщо узагальнити, що більший стимул для зміни діяльності — різниця в оподаткуванні — і більша можливість це зробити, то більші будуть втрати від «викривлення». Не дурні люди порахували, що ідеальний податок з точки зору цього ефекту — старе перевірене подушне (думаю, хтось не враховував впливу на демографію).
Оподатковуймо споживання, а не дохід
Основна ідея — продовження «поганих-і-хороших», і в цьому є рація.
Що більша різниця між ефективним податком на дохід і на споживання, то більше ми стимулюємо споживання порівняно з отриманням доходів.
З іншого боку, ми, дорогі співгромадяни, живемо в країні, де вже досить довго основним податком є ПДВ (VAT) — типовий податок на споживання.
Податки на дохід чи прибуток є на порядок легшими в адмініструванні: кошти, які є прибутком одного підприємства, вилучаються і не можуть бути прибутком іншого. ПДВ чи податок з продажів оподатковують споживання, яке (згадаймо макроекономіку) потім ще буде виступати споживанням. Відповідно, можна або серйозно штрафувати технологічні і продажеві ланцюжки, або вирішувати проблему уникнення подвійного оподаткування. Як? Якби я знав!
Плюс, слід врахувати, що схильність до споживання в різних категорій населення — різна. Фактично, податок на споживання замість податку на доходи— шикарна субсидія на користь багатих.
Плюс, можна згадати і логіку Кейнса, за якою заощадження ведуть до скорочення обороту доходів в економіці і мають негативний вплив на економічне зростання. Очевидно, стимулювання доходу і штраф споживання — прямий стимул нарощувати заощадження. Втім, якраз США і варто б потурбуватися щодо їх нарощування, тому зауваження знімемо.
Підписатися на:
Дописи (Atom)