Довіра й Україна (і протести)

Якщо хтось не читав попередньої статті про Нешеву рівновагу й довіру, прочитайте.

Насправді, в Україні...

...багато-багато довіри: більше, ніж в Польщі, більше, ніж в Грузії чи Молдові, більше, ніж в Росії чи будь-якій іншій пострадянській країні.

Більше, ніж в Франції чи Іспанії.

Українці довіряють своїм співвітчизникам. Якщо вірити даним світового опитування про цінності, майже 30% респондентів в Україні вважають, що людям можна довіряти.

Ми — чудова (і дуже з цього горда) виділена темним смужечка трохи лівіше за середнє. А ще для розуміння перспективи корисно знати, що я обрізав здоровенний шматок списку від Сербії і аж до Руанди (неповних 5%).

Отже, згадуючи попередню статтю — дуже добре, що ми, українці, так сильно довіряємо один одному: інакше і так "не особливо гарний" економічний розвиток країни був би ще гіршим. Куди вже далі?

Кому ми віримо?

Згадуючи ту ж саму статтю пані Сологуб на VoxUkraine, можна показати ще один чудовий графік: 

Кожна точка — різниця між відсотком людей, які довіряють тій чи іншій групі, та відсотком тих, що їй не довіряють (все за результатом опитування).
30% на користь співгромадян означає насправді навіть вищий рівень довіри, ніж в міжнародному опитуванні трохи раніше.
-60% до правової системи чи Кабміну означає ДУЖЕ малу частку людей, які їм довіряють.

Не знаю, як вам, а мені видно кілька цікавих тенденцій:

1. Рівень довіри до інституцій сильно росте після виборів: Кучму перевибирали в кінці 1999, Помаранчева революція плідно закінчилася на початку 2005, в 2010 вибрали Януковича... перипетій 2014 тут не видно, але можна чекати ще одного піку громадської довіри до Президента і Уряду. До цього моменту всі такі піки були дуже короткими: влада ніколи не виправдовує кредит довіри. Сумно.
2. Довіра до співгромадян росте під час революцій: в 2004-2005 ми перейшли на відверто новий її рівень. Головне, інші українці не розчаровують відразу після виборів: довіра до громадян не обвалюється так різко, як довіра до влади. Так само стабільно українці вірять ЗМІ.
3. Найменше українці довіряють правовій системі чи місцевій владі — тим інститутам, з роботою яких насправді ми стикаємося найчастіше. 

Головний факт — українці довіряють один одному і не довіряють ніякій владі. Буквально один раз за десятиліття українці здебільшого довіряли президенту чи уряду. І жодного разу — неурядовим організаціям, місцевій владі чи правоохоронцям. І це дуже-дуже сумно.

Можна думати, що все змінилося за минулий рік, але ні: інститут соціології не вивішує дані у вільному доступі, зате має чудову бігаючу стрічку згори (на правах антиреклами). Українці досі так само мало довіряють міліції та судам, але вірять в сім’ю, церкву й армію. Пасторальненько.

Веселі і не дуже наслідки для України

Що це означає для розвитку української економіки?

Згадаємо одне маленьке речення з тої ж самої попередньої статті:

Ще одне дослідження показує, що основними каналами впливу довіри (імовірно) є рівень законності, освіти та інвестування. Причому саме в такому порядку. 

Довіра не може діяти магічно (бух! і у нас ВВП на рівні Норвегії) — вона діє через кілька більш безпосередніх чинників. Довіра між людьми дає можливість будувати більш якісну владну систему, довіра спонукає вкладати свій час (і гроші) в освіту, довіра заохочує інвестиції.

Освіта

Освіта в Україні відверто непогана: Бронвін Холл (так, як часом буває, журналісти у Правді налажали навіть з іменем — пруф!) не просто так казала, що "поки доходи населення будуть низькими, а освіта високою, імміграція еміграція буде тривати" (російська версія і помилки — "Економічної правди", правки і переклад — мої). 

З часом, до речі, мені все більш подобається Берклі: у них ще є (неперевершений апостол кейнсіанства і ліберальної політики) Бред Делонг і Юрій Городніченко. І не тільки. Дуже-дуже дивно, що в них виходить не вибухати від надмірної концентрації геніальності. 

Україна, на чіткому 30-му місці за рівнем освіти (хоч позиція трохи переоцінена через методологію), займає почесне місце №83 в рейтингу людського розвитку. Добре, що ми хоч про ВВП не говоримо, бо можна відразу ж починати плакати.

Індекс освіти вимірюється лише на основі довжини освіти, тому може здаватися не дуже репрезентативним. Нехай: інші оцінки — якийсь незрозумілий індекс знання англійської, наприклад — теж оцюють Україну набагато оптимістичніше, ніж рейтинг людського розвитку чи, тим більше, якісь економічні порівняння. Наприклад, наші сусіди зліва й справа у цьому списку Коста-Ріка (№68 в рейтингу HDI) і Йорданія (№77) мають втричі і майже вдвічі вищий ВВП на душу населення. 

Коротко: в Україні чудова освіта, але це нам поки не дуже допомагає.

Інвестиції

З інвестиціями  ситуація в принципі непроста. З одного боку, ортодоксальні теорії стверджують щось на зразок "інвестиції — це добре", "слід заохочувати найменш розвинуті країни більше інвестувати", і це не звучить по-дурному. З іншого, рівень (фізичних) інвестицій в Україні мало чим відрізняється від США чи Великобританії, а результати... Насправді, оптимальний рівень інвестицій залежить від того, в якому напрямку розвивається країна.

Верховенство права та інші інституції

Єдиний напрям, де наші рейтинги такі ж паскудні, як і економічний рівень — якість інституцій.

Верховенство закону (чи права) або Rule of Law — останній процитований канал впливу суспільної довіри на економічний розвиток. Втім, цієї корисної штуки у нас ніколи не було, як показують дані Світового банку і його ж інтерактивна мапа зліва: щоб побачити яскравіший за Україну червоний, прийшлось включити половину Африки.

Всі інші індекси в Україні такі ж сумні: і "свобода слова й публічність", і "ефективність уряду", і "якість законодавства". 

А ще є рейтинг "політична стабільність і відсутність насильства/тероризму" — з ним у нас цього року зовсім сумно.

Отже, цілком не дивно, що в Україні не довіряють владі: у нас вона традиційно погана. З іншого боку, вибудовувати ефективні нові інституції в умовах тотальної і принципової до них недовіри з боку громадян абсолютно неможливо. Негативний відбір в усіх його проявах: поганий імідж прямо рекомендує "гадам" намагатися пролізти у політику й державний апарат, а замість чесних і відкритих в таких умовах процвітають популісти й корупціонери. 

Коротке резюме: якщо нічого не зміниться, нам капець.

Альтруїзм, заворушення і наші перспективи

Тепер відволічемося на мить і подумаємо, як люди влаштовують масові протести.

Можна згадати якийсь з Майданів. Чи Лондон — у Кройдоні я якось бачив залишене з тих часів згарище. Можливо, цю статтю навіть читатиме хтось, кому ближча Молдова.  

Або Балтимор. Відразу раджу глянути на розлючену, але досить цікаву статтю про протести, економічну оптимальність і саморуйнівне альтруїстичне покарання. Мотив дуже знайомий кожному українцю.

Те, що люди у натовпі роблять різні агресивні дурниці, коли незадоволені — не нова ідея. Те, що таким чином люди карають "незгодних" і "зрадників" — теж. Футбольні фанати, наприклад, можуть з задоволенням карати абсолютно все, що їм під руку трапиться.
З точки зору економіки, протести — явна помилка. В їх результаті, тим більше якщо додати насильство й зброю, страждають всі: самі протестуючі, поліцейські (можливо, оплата понаднормової роботи робить їх страждання не такими страшними; а може й ні), треті особи, інфраструктура і господарство.

З точки зору теорії ігор? Якщо кожного разу, коли підлий Вася з минулої статті вас обманюватиме, ви розбиватимете обличчя йому і ще півдесятку інших сусідів — дуже скоро "умови гри" зміняться: наприклад, жителі району скинуться і компенсують Васі всі незручності, поки він буде поводитися "правильно". Або когось просто посадять до в’язниці. 
Якщо робити це достатньо активно кожного разу, коли хтось поводиться "неправильно", можна встановити правила гри так, щоб всі-всі-всі поводилися альтруїстично. Як показує практика, карати порушників (і все навколо) або влаштовувати істерики, якщо нас щось не влаштовує — виграшна еволюційна стратегія. 

А тепер повернемося до питання довіри. 

Уявімо ситуацію, коли дійсно "наболіло" — у людей є всі причини протестувати. Але чи здатні вони на це...
...якщо не можуть довіряти ні владі, ні співгромадянам — як у Радянському Союзі, наприклад, чи будь-якій іншій успішно тоталітарній державі. Чи готові вони вийти на вулиці? Ні: якщо в будь-якому натовпі кожен третій — "стукач", вже найближчої ночі всіх учасників стихійного мітингу доставить до нового місця тимчасового проживання дружній фургончик НКВД чи його аналог.

...довіряють владі, але не можуть довіряти своїм співвітчизникам. Ні, заворушень теж не буде: якщо їм щось не подобається, такі "законопослушні індивідуалісти" використають державні інституції: напишуть скаргу чи подадуть до суду. Можливо, це навіть закінчиться приїздом до неприємного сусіда мило розфарбованого фургончика.

...довіряють і владі, і співгромадянам. Ні: "цивілізовані люди" не будуть заважати дорожньому руху, жертвувати робочим часом чи кидати в поліцейських скляними пляшками. Вони напишуть петицію, зберуть підписи і очікуватимуть наслідків через розумний термін. 

Я думаю, вже очевидно, до чого я веду: якщо люди довіряють один одному і одночасно не довіряють владним структурам — варто чекати заворушень. Чи перевороту. Чи революції.

Взагалі, графік недовіри до інституцій і протести в Балтиморі у моїй свідомості поєдналися дуже навіть органічно: ясно, що жителі містечка довіряють один одному проти поліцейських.
Я вже тоді багато думав про довіру, а у статті, на яку я щойно посилався, згадано дилему в’язня? А можливо, ця думка з’явилася через цю дивну маленьку описку:

Altrustic punishment is not tactical, it is emotional, and it is sometimes but not always functional. (курсив — авторський, підкреслення — моє власне)

Пропущена "і" у слові altruistic. Trust. Довіра.
Для того, щоб десь почали роздавати "альтруїстичне покарання" (або стався великий Майдан чи навіть маленький "майданчик"), потрібний безпрецедентний рівень довіри до інших учасників — і така ж сильна недовіра до людей, які так чи інакше опинилися по протилежний бік барикад.
Все, як у нас. 

Коли людей об’єднує велика довіра і спільне нещастя: ображених через програш улюбленої команди футбольних фанатів, обурених діями поліції жителів одного міста (невеликого, до речі: навіть у рідному мені Львові людей більше, ніж у цьому їх Балтиморі) чи... просто загнаних в глухий кут українців — вони можуть об’єднатися, наробити безліч дурниць і, можливо, навіть змінити щось на краще.

Замість епілогу. "№3"

Тепер кожного разу, коли я чую словосполучення "третій майдан", мені стає злегка лячно: проблема не ззовні (не паскудні зарплати, дорогий долар чи повільна війна на сході), вона — всередині, в потребі відчуття єдності і патологічній відсутності довіри до інституцій.

А ще варто пам’ятати, що протести — це не лише мирні й успішні образи Майдану чи "Flower Power", а й досить невдалий Балтимор, більше схожа за демографічними наслідками на кілька програних війн Французька революція чи нацистський Пивний путч. 

Шанси — десь 50/50. Двічі нам вже щастило.